Провадження № 22-ц/803/4764/25 Справа № 187/2053/24 Суддя у 1-й інстанції - Соловйов І. М. Доповідач - Макаров М. О.
17 червня 2025 року м. Дніпро
Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:
головуючого - судді Макарова М.О.
суддів - Єлізаренко І.А., Свистунової О.В.
при секретарі - Травкіній В.Р.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Носика Миколи Анатолійовича на рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 28 січня 2025 року по справі за позовом Дніпровського державного медичного університету до ОСОБА_1 про стягнення витрат за навчання, -
У листопаді 2024 Дніпровський державний медичний університет звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення витрат за навчання, в якій позивач просив суд:
1) стягнути з відповідачки витрати на навчання у розмірі 215 696,15 грн;
2) стягнути з відповідачки судові витрати в розмірі 3235,44 грн.
Позов мотивовано тим, що на підставі рішення приймальної комісії наказом ректора учбового закладу відповідачку зараховано на перший курс Дніпропетровської медичної академії Міністерства охорони здоров'я України (до перейменування позивача) та укладено угоду, за умовами якої, зокрема, відповідачка взяла на себе зобов'язання після закінчення вищого закладу освіти прибути на місце направлення і відпрацювати не менше трьох років, а у разі відмови їхати за призначенням відшкодувати відповідно до державного бюджету вартість навчання. Однак відповідачка взяті на себе зобов'язання не виконала, до роботи не приступила та не відпрацювала необхідний строк. У зв'язку з цим, відповідачка має повернути витрачені на неї кошти з державного бюджету України за навчання за державним замовленням.
Рішенням Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 28 січня 2025 року позов задоволено та ухвалено стягнути з ОСОБА_1 на користь Дніпровського державного медичного університету витрати на навчання у розмірі 215 696,15 грн.; вирішено питання стосовно судових витрат.
Рішення суду мотивовано тим, що відповідачкою не було дотримано вимог законодавства України та типової угоди про підготовку фахівця з вищою освітою в частині зобов'язання відпрацювати після закінчення вищого навчального закладу три роки відповідно до направлення на роботу.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не повно з'ясував усі фактичні обставини справи та не дослідив і не надав належної оцінки наявним матеріалах справи доказам, не сприяв повному, об'єктивному та неупередженому її розгляду, а тому рішення суду не відповідає фактичним обставинам справи, є незаконним та необґрунтованим.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, з наступних підстав.
Так, судом встановлено, що на підставі рішення приймальної комісії та за наказом ректора Державного закладу «Дніпропетровська медична академія Міністерства охорони здоров'я України» №658-ос від 11.08.2014 відповідачку зарахована на перший курс Дніпропетровської державної медичної академії МОЗ України.
01.09.2014 між Державним закладом «Дніпропетровська медична академія» Міністерства охорони здоров'я України та відповідачкою укладено угоду №264 про підготовку фахівців з вищою освітою (далі- Угода).
Наказом Міністерства охорони здоров'я України №473 від 16.03.2021 змінено тип та перейменовано Державний заклад «Дніпропетровська медична академія Міністерства охорони здоров'я України» на Дніпровський державний медичний університет.
За умовами Угоди відповідачка зобов'язується прибути після закінчення вищого закладу освіти на місце направлення і відпрацювати не менше трьох років, а у разі відмови їхати за призначенням - відшкодувати відповідно до державного бюджету вартість навчання в установленому порядку.
Укладення Угоди сторонами не заперечується.
Отже, Відповідачка добровільно підписуючи угоду від 01.09.2014, погодилася на працевлаштування її навчальним закладом, отримала направлення на роботу та, навчаючись за кошти Державного бюджету, погодилася відшкодувати вартість свого навчання у разі відмови прибути після закінчення вищого закладу освіти на місце направлення і відпрацювати не менше трьох років.
Згідно наказу позивача №380-ос від 22.06.2020 «Про завершення навчання» відповідачці присуджено освітньо-кваліфікаційний рівень за спеціальністю, видано документ про вищу освіту у зв'язку із завершенням навчання.
Відповідно до направлення на роботу №158 від 18.05.2020, виданого Міністерством охорони здоров'я України, відповідач була направлена до КНП «Петриківська центральна лікарня» Петриківської селищної ради, для роботи на посаді лікар-терапевт.
Згідно листа Департаменту охорони здоров'я населення Дніпропетровської обласної військової адміністрації від 16.05.2024 N93990/0/29-24 відповідачка станом на 01.05.2024 не зверталась до Департаменту охорони здоров'я з приводу зарахування в інтернатуру та не працевлаштована.
Відповідно до розрахунку грошових коштів, які підлягають поверненню за навчання за державним замовленням витрачено коштів з державного бюджету на навчання відповідачки в закладі вищої освіти позивача всього витрачено 215 696,15 грн.
Відповідачка закінчивши навчання у 2020 році на бюджетній формі учбового закладу не відпрацювала 3 роки за направленням на роботу.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, обґрунтовано виходив з того, що відповідачкою не було дотримано вимог законодавства України та типової угоди про підготовку фахівця з вищою освітою в частині зобов'язання відпрацювати після закінчення вищого навчального закладу три роки відповідно до направлення на роботу.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно з ч. 1 ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно з ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Згідно з п.п. 1, 4 ч. 1 ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; відшкодування збитків та моральної шкоди.
Відповідно до роз'яснень, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 607/3693/17 від 26 січня 2021 року, якщо між сторонами укладеної угоди про підготовку фахівця з вищою освітою передбачений обов'язок цього фахівця після закінчення відповідного навчання відпрацювати три роки, наприклад, в закладі охорони здоров'я, куди цей фахівець (випускник) буде направлений за розподілом, а також його обов'язок компенсувати (відшкодувати) замовнику його навчання вартість витрат цього замовника на це навчання у разі неприбуття цього випускника за направленням або його відмови без поважних причин приступити до роботи за призначенням (наприклад, відпрацювати три роки в закладі охорони здоров'я, куди випускник направлений за розподілом), то зазначене зобов'язання з відшкодування витрат на навчання є цивільно-правовим договірним зобов'язанням.
Велика Палата Верховного Суду вважає розумним та справедливим відповідне договірне зобов'язання щодо відпрацювання фахівцем після закінчення відповідного навчання трьох років за направленням замовника такого навчання, який оплатив навчання фахівця.
На переконання Великої Палати Верховного Суду покладення на фахівців, які отримали вищу освіту безкоштовно за державним замовленням, обов'язку щодо оплатного відпрацювання (на умовах не гірших, ніж ті які надаються іншим працівниками державного сектора економіки) за направленням держави протягом визначеного періоду часу (трьох років) не суперечить самій суті конституційного права на безкоштовну вищу освіту і в сучасник умовах економічного розвитку країни відповідає інтересам суспільства, щодо отримання від держави якісних послуг у відповідних секторах.
Відповідно до частини другої статті 52 Закону України «Про освіту» (в редакції, чинній з 23 березня 1996 року по 06 вересня 2014 року, у тому числі на час укладення угоди від 01 вересня 2014 року), пункту 2 Указу Президента № 77/96, пункту 14 Порядку працевлаштування випускників ВНЗ (редакція чинна на час укладення угоди від 14 серпня 2014 року) та пункту 21 Порядку працевлаштування № 367 (редакція чинна на час укладення угоди від 14 серпня 2014 року) випускник має обов'язок відшкодувати у встановленому порядку до Державного або місцевого бюджетів вартість його навчання та компенсувати замовникові його навчання всі витрати цього замовника на це навчання за наступних умов, погоджених між ним та відповідним навчальним закладом, який здійснив відповідне навчання за рахунок Державного бюджету, а саме: випускник після отримання вищої освіти повинен прибути до місця призначення у термін, визначений у направленні його на роботу, та відпрацювати обумовлений угодою на його навчання термін; цього випускника звільнено за власним бажанням протягом навчання в інтернатурі та трьох років після закінчення останньої. При цьому незгода цього випускника з рішенням комісії з працевлаштування випускників не звільняє його від обов'язку прибути на роботу за відповідним призначенням.
У разі неприбуття молодого фахівця за направленням або його відмови без поважної причини приступити до роботи за призначенням, звільнення його з ініціативи адміністрації за порушення трудової дисципліни, звільнення за власним бажанням протягом трьох років випускник зобов'язаний відшкодувати у встановленому порядку до державного бюджету вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати (відповідно до пункту 14 Порядку працевлаштування випускників ВНЗ).
Аналогічний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 23 січня 2018 року (справа № 607/9099/15-ц), від 19 вересня 2018 року (справа № 607/3690/17), від 31 жовтня 2018 року (справа №607/3681/17-ц), від 15 травня 2019 року (справа № 598/760/17), від 30 січня 2019 року (справа № 607/3682/17), від 26 червня 2019 року (справа № 607/7122/17-ц).
Доводи апеляційної скарги про те, що вона не відпрацювала лікарем, саме з вини позивача, який не забезпечив її робочим місцем, так як установа, куди вона була направлена відмовилася її працевлаштовувати за відсутності відповідної посади. Про неможливість працевлаштуватися вона повідомила позивача ще до формування направлень, однак останній ці відомості проігнорував та все одно виписав направлення до медичного закладу, який не потребував відповідного спеціаліста, колегія суддів відхиляє, оскільки відповідачкою не надано до суду жодних доказів того, що вона зверталася з повідомленнями про неможливість влаштуватися на роботу або про сприяння працевлаштуванню.
Доводи апеляційної скарги про те, що в оскаржуваному рішенні застосовані норми, які втратили чинність, колегія суддів не може прийняти до уваги, оскільки на час виникнення спірних правовідносин, а саме на час укладання угоди 01 вересня 2014 року, норми, на які суд посилається в своєму рішенні, були чинними.
Приведені в апеляційній скарзі доводи апелянтом не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення апелянтом норм процесуального закону.
Відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена.
Крім цього, зазначене також узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року).
Суд з дотриманням приписів процесуального законодавства правильно і повно встановив фактичні обставини справи, правильно визначив правовідносини сторін, які виникли із встановлених ним обставин, правові норми що підлягають застосуванню до цих правовідносин та вирішив спір відповідно до закону.
Враховуючи зазначене, відповідно до ст. 375 ЦПК України апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення залишенню без змін.
Керуючись ст.ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Носика Миколи Анатолійовича - залишити без задоволення.
Рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 28 січня 2025 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст судового рішення складено 18 червня 2025 року.
Головуючий суддя М.О. Макаров
Судді І.А. Єлізаренко
О.В. Свистунова