Провадження № 22-ц/803/3936/25 Справа № 175/483/25 Суддя у 1-й інстанції - Журавель Т. С. Суддя у 2-й інстанції - Новікова Г. В.
17 червня 2025 року Дніпровський апеляційний суд в складі колегії:
головуючого судді: Новікової Г.В.
суддів: Гапонова А.В., Никифоряка Л.П.
за участю секретаря Кругман А. М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпрі апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Шаповалової Н. В. на ухвалу Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 14 січня 2025 року у цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_1 до Міністерства оборони України про визнання права на отримання грошової допомоги внаслідок загибелі військовослужбовця,-
У січні 2025 року ОСОБА_1 через свого представника завернулася до суду із зазначеною вище позовною заявою, яку обґрунтовувала тим, що 10.08.2022 року позивачка отримала сповіщення про загибель свого дядька - ОСОБА_2 , який загинув під час виконання бойових дій. З метою отримання грошової допомоги позивач звернулася до Міністерства оборони України, проте отримала відмову, у зв'язку з тим, що неможливо встановити чи є ОСОБА_1 членом сім'ї загиблого.
Просила визнати за нею право на отримання одноразової грошової виплати внаслідок загибелі ОСОБА_2 у зв'язку з наявністю спільного побуту, взаємних прав і обов'язків та родинних відносин з ОСОБА_2 .
Ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 14 січня 2025 року відмовлено у відкритті провадження.
В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 просить скасувати зазначену ухвалу та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції в порядку позовного провадження. В обґрунтування посилався на порушення судом першої інстанції норм процесуального права.
Зазначає, що позивач вже звертався до адміністративного суду щодо визнання протиправними та скасувати рішення Міністерства оборони України, позивачу було відмовлено у задоволенні позову, оскільки встановлення факту родинних відносин не входить до юрисдикції адміністративного судочинства.
Позивач звернувся до суду першої інстанції для вирішення спору в порядку окремого провадження. Суд першої інстанції залишив заяву без розгляду, посилаючись на ч.4 ст.315 ЦПК України. Таким чином, цивільний суд зазначив необхідність звернення в позовному провадженні.
Крім того, суть справи полягає у вирішенні спору між заявником та Міністерством оборони України щодо права на отримання грошової допомоги на підставі родинних відносин із загиблим. Такий спір потребує розгляду в порядку позовного провадження, оскільки іншого ефективного способу вирішення спору не існує.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
Про час та місце розгляду справи сторони повідомлені належним чином, про що свідчать довідка про доставку повісток до електронного кабінету відповідача (а.с.34 зв.) та рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення позивачу з відміткою про його отримання (а.с.35).
Відповідно до статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції відповідно до вимог частини 1 статті 367 ЦПК України за наявними в ній доказами в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що в провадженні Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області перебувала цивільна справа за позовною заявою ОСОБА_1 до Міністерства оборони України про визнання права на отримання грошової допомоги внаслідок загибелі військовослужбовця.
Відмовляючи у відкритті провадження, суд першої інстанції виходив із того, що вимоги ОСОБА_1 пов'язані з доведенням наявності підстав для визнання (підтвердження) за нею права на отримання одноразової грошової допомоги, що не пов'язано з будь-якими цивільними правами та обов'язками, їх виникненням, існуванням та припиненням, дана справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки за своїм предметом та можливими правовими наслідками такі вимоги пов'язані з публічно-правовими відносинами позивача з державою, а тому не підлягають вирішенню у порядку цивільного судочинства, у зв'язку з чим наявні підстави для відмови у відкритті провадження у справі.
Такий висновок не відповідає встановленим обставинам та нормам матеріального і процесуального права.
Статтями 55 та 124 Конституції України закріплено право кожного на судовий захист та передбачено, що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення.
У ст. 125 Конституції України передбачено, що судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. Аналогічні положення закріплені у абз. першому пп. 3.2 п. 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 12 листопада 2011 року №9-рп/2011.
Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до юрисдикції якого вона віднесена процесуальним законом.
Відповідно до ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
У рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (заяви № 29458/04, № 29465/04) Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) зазначив, що фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.
У рішенні ЄСПЛ у справі «Zand v. Austria» зазначено, що термін «судом, встановленим законом» у ч. 1 ст. 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів».
Отже, поняття «суду, встановленого законом» зводиться не лише до правової основи самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. При цьому, важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою ЄСПЛ.
Таким чином, судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів і свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Право на доступ до суду реалізується на
підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
Загальні правила цивільного судочинства встановлені ЦПК України та вимагають дотримання правил предметної та суб'єктної юрисдикції, інстанційної юрисдикції, а також територіальної юрисдикції (підсудності).
Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесено до його відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.
Згідно з ч. 1ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ч. 1ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, в порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
Водночас, за загальним правилом, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій (ст. 19 КАС України).
Частиною 5 ст. 21 КАС України передбачено, що вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб'єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства.
Аналіз положень ч.5 ст. 21 КАС України дає підстави для висновку, що адміністративні суди можуть розглядати вимоги про відшкодування шкоди лише за одночасної наявності таких умов: вимоги стосуються шкоди, завданої суб'єктом владних повноважень, вимоги поєднані з вимогою про визнання протиправними рішення, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень.
Разом з тим, звертаючись до суду з позовом у даній справі, ОСОБА_1 посилалась на визнання права на отримання грошової допомоги ОСОБА_2 у зв'язку з наявністю спільного побуту та родинних відносин, однак, позовних вимог про визнання протиправними дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень до суду не пред'являла.
Як вбачається з тексту позовної заяви 10.08.2022 року позивачка отримала сповіщення про загибель свого дядька - ОСОБА_2 , який загинув під час виконання бойових дій. З метою отримання грошової допомоги позивач звернулася до Міністерства оборони України, проте отримала відмову, у зв'язку з тим, що неможливо встановити чи є ОСОБА_1 членом сім'ї загиблого.
Позивач зазначала, що ухвалою Дніпровського районного суду Дніпропетровської області у справі № 175/15256/24 її заяву про встановлення факту родинних відносин проживання було залишено без розгляду, оскільки суд дійшов висновку про наявність у справі спору про право, який повинен вирішуватись в порядку позовного провадження.
Чинне процесуальне законодавство не передбачає іншого судового порядку підтвердження факту, що має юридичне значення, окрім як розгляд справ про встановлення факту, що має юридичне значення, в порядку цивільного судочинства.
Виходячи з норм чинного процесуального законодавства та враховуючи правову позицію, викладену Великою Палатою Верховного Суду слід зробити висновок, що незалежно від мети звернення до суду (зокрема, підтвердження соціального статусу для призначення та виплати одноразової грошової допомоги сім'ї військовослужбовця) і наявності в заявника певних цивільних прав та обов'язків чи виникнення публічно-правових спорів із суб'єктами владних повноважень, справи про встановлення факту проживання однією сім'єю із загиблим військовослужбовцем підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.
Разом з тим цивільне законодавство передбачає розгляд справ в окремому провадженні у разі відсутності спору та в позовному провадженні при наявності спору.
Позивач вказувала на те, що її заяву про встановлення факту родинних відносин подану в порядку окремого провадження було залишено без розгляду, оскільки суд дійшов висновку про наявність у справі спору про право, який повинен вирішуватись в порядку позовного провадження.
В межах цієї справи позивач звернулась до суду з позовом, реалізуючи своє право на звернення до суду, а тому посилання суду першої інстанції на порядок розгляду вимог в порядку адміністративного судочинства слід визнати безпідставним.
Суд першої інстанції вказав на те, що пов'язані з доведенням наявності підстав для визнання (підтвердження) за нею права на отримання одноразової грошової допомоги, що не пов'язано з будь-якими цивільними правами та обов'язками, їх виникненням, існуванням та припиненням. Проте вказане по своїй суті є оцінкою обраного позивачем способу захисту, однак вказане може бути здійснено судом за результатами розгляду справи по суті і не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі на підставі 1 ч. 1 ст. 186 ЦПК України, яка передбачає, що суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову у відкритті провадження у зв'язку з тим, що позовні вимоги ОСОБА_1 до Міністерства оборони України про визнання права на отримання грошової допомоги внаслідок загибелі військовослужбовця не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.
Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції не дослідив належним чином матеріали позовної заяви та предмет пред'явлених вимог, тому зробив помилковий висновок про відмову у відкритті провадження у справі, що привело до порушення права позивача на судовий захист.
Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа без достатніх та розумних причин не може бути позбавлена права на звернення до суду, оскільки це становитиме порушення права, передбаченого статтею 6 Конвенції, на справедливий суд.
Відповідно до п. 6 ч. 1ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Згідно із вимогами ст. 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є, зокрема, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.
За таких обставин колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку, що доводи апеляційної скарги заслуговують на увагу, а висновок суду щодо відмови у відкритті провадження у цій справі є необґрунтованим та не відповідає нормам діючого процесуального законодавства, тому відповідно до ст. 379 ЦПК України ухвала підлягає скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд,-
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Шаповалової Н. В. задовольнити.
Ухвалу Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 14 січня 2025 року скасувати, справу направити до суду першої інстанції для вирішення питання щодо відкриття провадження у справі.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 17 червня 2025 року.
Судді: