Провадження № 22-ц/803/5342/25 Справа № 201/11007/21 Суддя у 1-й інстанції - Федоріщев С. С. Суддя у 2-й інстанції - Никифоряк Л. П.
17 червня 2025 року м. Дніпро
Дніпровський апеляційний суд колегією суддів у складі:
судді-доповідача - Никифоряка Л.П.,
суддів - Гапонова А.В., Новікової Г.В.,
за участі секретаря судового засідання - Кругман А.М.,
Учасники справи:
Позивач: ОСОБА_1 ,
Відповідач: ОСОБА_2 ,
Треті особи, які не заявляли самостійних вимог щодо предмету спору: Департамент житлового господарства Дніпровської міської ради та Комунальне підприємство «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації»,
розглянув відкрито в залі судових засідань апеляційного суду в м. Дніпро справу, що виникла з цивільних правовідносин в якій подана апеляційна скарга ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 10 лютого 2025року, головуючий у суді першої інстанції Федоріщев С.С.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2021року ОСОБА_1 подав в суд позов проти ОСОБА_2 з вимогою про визнання недійсним Свідоцтва про право власності на житло від 27 вересня 1993року в 1/4 частині, за яким на праві приватної власності належить ОСОБА_2 1/4 квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; інша вимога про визнання недійсним Розпорядження Житлово-комунального управління Міністерства промисловості України від 27 вересня 1993року № 206 в частині вирішення питання щодо видачі свідоцтва про право власності ОСОБА_2 .
Існування таких вимог позивач пов'язував із тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 його дружина ОСОБА_3 придбала зазначену квартиру у ОСОБА_4 . В подальшому, 03 квітня 2015року на підставі нотаріально посвідчених договорів про поділ майна подружжя та дарування ОСОБА_3 своєї частки в цій квартирі, позивач став її одноособовим власником. Водночас, рішенням Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 23 лютого 2016року залишеним без змін судом апеляційної інстанції, у справі №201/6362/15-ц за позовом ОСОБА_2 (сина ОСОБА_4 ), зазначені договори поділу майна подружжя та дарування частки квартири визнано недійсними, а також визнано недійсним свідоцтво про право власності на зазначену квартиру, видане 15 лютого 2013року ОСОБА_5 в частині її 1/4 частки - з тих підстав, що власником цієї частки був ОСОБА_2 , на підставі оспореного Свідоцтва про право власності на житло від 27 вересня 1993року, виданого за результатами приватизації квартири.
Позивач вважав, що під час приватизації квартири було допущено низку порушень, оскільки ОСОБА_2 ще в 1991році виїхав до Австралії, там отримав громадянство і на момент видачі свідоцтва громадянином України не був, а безоплатно приватизувати житло мали право лише громадяни України.
Крім того, згідно позовних вимог відповідач втратив право на приватизацію через те, що був відсутній у спірній квартирі понад 6 місяців, а саме - 8 років, та особисто не звертався до органу приватизації з заявою про приватизацію квартири.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 10 лютого 2025року у задоволенні позову відмовлено.
Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, виходив з того, що підстав для задоволення позовних вимог ним не встановлено, оскільки позов є необґрунтованим.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу
24 березня 2025року ОСОБА_1 , через представника ОСОБА_6 , подав безпосередньо до суду апеляційної інстанції за допомогою системи "Електронний суд" апеляційну скаргу на рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 10 лютого 2025року.
В апеляційній скарзі заявник не погодився з висновками суду та висловив вимогу про скасування рішення з ухваленням нового про задоволення позову в повному обсязі.
Незаконність та необґрунтованість рішення суду на думку заявника полягає у тому, що суд першої інстанції не звернув уваги на те, що спірну квартиру, в 1/4 частині, яка нібито належить ОСОБА_2 , в 1993році було приватизовано з численними порушеннями, за наявності яких рішення органу приватизації є таким, що суперечить в 1/4 частині вимогам та нормам законодавства України, і порушує цивільні права та інтереси позивача.
Вказував, що ОСОБА_2 починаючи з початку 1991року не проживав у спірній квартирі АДРЕСА_2 , відтак на момент приватизації вказаної квартири у 1993році він втратив право на участь у її приватизації, внаслідок того, що не проживав у квартирі на момент приватизації більше двох років, а тому приватизацію спірної квартири в 1/4 частині на ім'я ОСОБА_2 проведено незаконно.
Також заявник стверджував про те, що відмовивши у задоволенні його позову, суд першої інстанції порушив право ОСОБА_1 на вільне володіння, користування та розпорядження своїм майном, набуте за Договором дарування та Договором про поділ майна подружжя.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 зводились до того, що ОСОБА_2 не мав законного права на приватизацію частини спірної квартири у 1993році у зв'язку з відсутністю у нього громадянства України та не проживання у ній понад шість місяців.
Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач заперечив проти апеляційної скарги, заявляв, що обставини якими скаржник обґрунтовував свої апеляційні вимоги не підтверджені в результаті розгляду цього спору та доводи наведені в апеляційній скарзі не спростовують висновків суду.
Надходження апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції
Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 05 травня 2025року відкрито апеляційне провадження у справі.
Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 22 травня 2025рокусправу призначено до судового розгляду на 03 червня 2025року.
Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що про час та місце слухання даної справи апеляційним судом сторони у справі повідомлені належним чином у відповідності до вимог статей 128-130 ЦПК України, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень та довідкою про доставку електронного листа.
Фактичні обставини встановлені в ході судового розгляду, які підтверджені належними та допустимими доказами
27 вересня 1993року Житлово-комунальним управлінням Міністерства промисловості України ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , на підставі Розпорядження Житлово-комунального управління Міністерства промисловості України від 27 вересня 1993року № 206 було видано Свідоцтво про право власності на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02 липня 2007року у цивільній справі №2-2746/2007 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , третя особа - ВГІРФО Жовтневого РВ ДМУ УМВС України в Дніпропетровській області, про визнання договору купівлі-продажу дійсним та визнання права власності - було задоволено; та визнано дійсним договір купівлі-продажу 3/4 частин зазначеної квартири, укладений 20 листопада 2006року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , а також визнано за ОСОБА_4 право власності на зазначену квартиру в цілому, зобов'язано ВГІРФО Жовтневого РВ ДМУ УМВС України в Дніпропетровській області зняти ОСОБА_2 з реєстраційного обліку за адресою: АДРЕСА_1 .
Право власності на зазначену квартиру було зареєстровано 02 жовтня 2007року КП «ДМБТІ» за ОСОБА_4 в цілому на підставі вказаного заочного рішення.
29 лютого 2008року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 був укладений договір купівлі-продажу зазначеної квартири, та цей договір був посвідчений державним нотаріусом Сьомої дніпропетровської державної нотаріальної контори Куликовим С.В. та зареєстрований в реєстрі за № 1-1952.
Право власності на вказану квартиру було зареєстровано КП «ДМБТІ» за ОСОБА_3 в цілому на підставі укладеного договору купівлі-продажу 04 квітня 2008року.
Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02 жовтня 2008року у справі № 2-п-47/2008 за заявою ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення від 02 липня 2007року у цивільній справі №2-2746/2007 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , третя особа - ВГІРФО Жовтневого РВ ДМУ УМВС України в Дніпропетровській області, про визнання договору купівлі-продажу дійсним та визнання права власності - рішення скасоване; а іншою ухвалою від 19 листопада 2008року у цій справі, позов залишено без розгляду.
Рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 20 березня 2008року у справі №2-о-77/08 в задоволенні заяви КЗ «ДОКПЛ» про примусову госпіталізацію ОСОБА_2 і надання йому психіатричної допомоги у примусовому порядку, було відмовлено. На це рішення позивач ОСОБА_1 посилається у своїй позовній заяві, стверджуючи, що судом було встановлено факт наявності австралійського громадянства у відповідача ОСОБА_2 , однак це не відповідає дійсності, оскільки такі дані, згідно цього рішення, повідомляв суду лише заявник ОСОБА_4 , та вони нічим не підтверджені.
В подальшому, заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 25 червня 2009року у цивільній справі № 2-3404/09 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , третя особа - Комунальне житлово-експлуатаційне підприємство «Центральне», про визнання недійсним в частині свідоцтва про право власності, позов ОСОБА_4 було задоволено та визнано недійсним свідоцтво про право власності на житло від 27 вересня 1993року за № НОМЕР_1 , в частині належності на праві спільної сумісної власності ОСОБА_2 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 квартири АДРЕСА_2 .
Ця справа про визнання частково недійсним свідоцтва про право власності на житло розглядалася судами неодноразово, та врешті-решт, рішенням колегії суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 квітня 2011року у задоволенні позову ОСОБА_4 було відмовлено, ці обставин підтверджуються матеріалами справи та не спростовані сторонами у судовому засіданні.
Крім того, ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 31 січня 2012року у справі №22ц-13479/11 (у першій інстанції №2-240/2011), позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково і вирішено: «Визнати договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , що укладений 29 лютого 2008року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 та посвідчений державним нотаріусом Сьомої Дніпропетровської державної нотаріальної контори Куликовим С.В., зареєстрований в реєстрі за №1-1952, недійсним в 1/4 його частині, що належить ОСОБА_2 згідно свідоцтва про право власності на житло від 27 вересня 1993року»;
- «Відмовити ОСОБА_2 в його позовних вимогах про визнання недійсним договору купівлі-продажу 3/4 частини квартири АДРЕСА_2 , що належить ОСОБА_4 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 згідно свідоцтва про право власності на житло від 27 вересня 1993року»;
-«В іншій частині рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 29 вересня 2011року (щодо вселення ОСОБА_2 до спірної квартири) - залишити без змін».
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України від 19 вересня 2012року у цій справі (номер в суд касаційної інстанції №6-10463св12), зазначене судове рішення залишено без змін.
У цій справі відповідачка ОСОБА_3 зверталася до суду із зустрічною позовною заявою щодо визнання її одноособового права власності на спірну квартиру в цілому, однак судами в задоволенні її вимог було відмовлено.
Також у цій справі №22ц-13479/11, копії документів стосовно австралійського громадянства ОСОБА_2 , аналогічні тим, що надав позивач ОСОБА_1 у справі, що розглядається, відповідач ОСОБА_4 надавав як докази, та вони досліджувалися судами і їм було надано оцінку в рішеннях, що набрали законної сили. Зазначені копії документів не були прийняті судами до уваги.
Питання визнання недійсним Свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 від 27 вересня 1993року в 1/4 частині вже розглядалося судами у справах: №2-3404/09 у 1-й інстанції, №2п-92/09 у 1-й інстанції, №22-ц-2965/10 у 2-й інстанції, №2-11561/10 в 1-1 інстанції, №2-5170/11 в 1-й інстанції, та про ці справи було відомо позивачу ОСОБА_1 .
06 квітня 2011року рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області у цивільній справі №22-ц-4976/11, в задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про визнання недійсним Свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 від 27 вересня 1993року в 1/4 частині, було відмовлено. Рішення набрало законної сили.
13 березня 2012року ОСОБА_3 зверталася до суду про перегляд цього судового рішення за нововиявленими обставинами, за наслідками чого, 05 грудня 2012року апеляційним судом Дніпропетровської області у справі №8-ц/490/44/12 в задоволенні цієї заяви було відмовлено, при цьому у справі було проведено декілька судових засідань, у яких приймав участь ОСОБА_1 як представник ОСОБА_3 , та не тільки був обізнаний про обставини справи, які наразі є ідентичними обставинам у справі, що розглядається, але й долучив до свого позову копії тих же самих документів, які судом вже були досліджені та їм надано правову оцінку.
26 вересня 2013року постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду у справі № 804/11495/13-а зобов'язано Жовтневий районний відділ Головного Управління Державної Міграційної служби України в Дніпропетровській області здійснити реєстрацію місця проживання ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 . При цьому судом встановлено, що у паспорті ОСОБА_2 серії НОМЕР_2 , оригінал якого було оглянуто у судовому засіданні, мається відмітка Жовтневого районного відділу Дніпропетровського міського управління УМВС України у Дніпропетровській області від 11 лютого 1986року про те, що позивач прописаний за адресою: АДРЕСА_1 . Постанова набрала законної сили.
Між тим, 03 квітня 2015 року подружжя ОСОБА_9 уклали між собою два нотаріально посвідчені договори: договір про поділ майна подружжя, за яким право власності на 1/2 спірної квартири АДРЕСА_2 було передано ОСОБА_1 та договір дарування другої 1/2 частини цієї квартири - останньому від ОСОБА_3 , і таким чином ОСОБА_1 став одноособовим власником цієї квартири.
23 лютого 2016року рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська у справі № 201/6362/15-ц позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про визнання правочинів недійсними задоволено частково. Визнано недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно, індексний номер 529380, видане 15 лютого 2013року Реєстраційною службою Дніпропетровського міського управління юстиції на право власності ОСОБА_10 на квартиру АДРЕСА_2 в частині 1/4 частки квартири, що належить ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 27 вересня 1993року; визнано недійсним договір про поділ майна подружжя від 03 квітня 2015року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Панченко О.В., зареєстрованого за реєстровим номером 475, в частині 1/4 частки квартири що належить ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 27 вересня 1993року; Визнано недійсним Договір дарування 1/2 частки квартири АДРЕСА_2 від 03 квітня 2015року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Панченко О.В., зареєстрованого за реєстровим номером 475, в частині 1/4 частки квартири, що належить ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 27 вересня 1993року; витребувано із чужого незаконного володіння ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 1/4 частку квартири АДРЕСА_2 .
Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 квітня 2016року апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - відхилено. Рішення суду першої інстанції залишено без змін.
У своєму рішенні суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції зазначає, що укладаючи оспорюваний договір про поділ майна подружжя ОСОБА_3 діяла на підставі Свідоцтва про право власності на нерухоме майно, індексний номер 529380, виданого 15 лютого 2013року. На момент видачі оспорюваного свідоцтва ОСОБА_3 не була одноосібним власником квартири оскільки, як зазначено раніше, рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 31 січня 2012року договір купівлі-продажу спірної квартири, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 був визнаний недійсним в частині, що належить ОСОБА_2 згідно свідоцтва про право власності на житло від 27 вересня 1993року. Тобто, ОСОБА_2 був співвласником спірної квартири, якому належало 1/4 частина квартири. Враховуючи даний факт, суд у цій справі прийшов до висновків, що свідоцтво про право власності слід визнати недійсним, як і укладені між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 договори в частині 1/4 цієї квартири.
Мотивувальна частина
Позиція апеляційного суду
Суд апеляційної інстанції заслухав суддю-доповідача щодо змісту судового рішення, яке оскаржено, дослідив доводи апеляційної скарги та з'ясував межі, в яких повинна здійснюватися перевірка рішення, встановлюватися обставини і досліджуватися докази.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції надважливого значення надав тій обставині що надані позивачем докази не підтверджують зазначених ним обставин щодо незаконності приватизації ОСОБА_2 частини спірної квартири у 1993році у зв'язку з відсутністю у нього громадянства України та не проживання у ній понад шість місяців.
Вислухав пояснення учасників справи котрі з'явились до суду, за відсутності інших учасників справи, які повідомлені про дату, час і місце судового засідання у спосіб встановлений законом апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення так як судом першої інстанції при ухваленні рішення додержані норми матеріального і процесуального права.
Мотиви та норми права, якими керувався суд апеляційної інстанції
Відповідно до статті 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно статті 386 ЦК України, держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.
Відповідно до статті 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до статті 4 Конституції України в Україні існує єдине громадянство. Підстави набуття і припинення громадянства України визначаються законом. Статтею 2 Закону України «Про громадянство України» передбачено, якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України.
Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України.
Водночас, відповідно до пункту 1 статті 19 Закону України «Про громадянство України» добровільне набуття громадянином України громадянства іншої держави, якщо на момент такого набуття він досяг повноліття, є підставою для втрати громадянства України.
Добровільним набуттям громадянства іншої держави вважаються всі випадки, коли громадянин України для набуття громадянства іншої держави повинен був звертатися із заявою чи клопотанням про таке набуття відповідно до порядку, встановленого національним законодавством держави, громадянство якої набуто.
Не вважаються добровільним набуттям іншого громадянства такі випадки: -одночасне набуття дитиною за народженням громадянства України та громадянства іншої держави чи держав; -набуття дитиною, яка є громадянином України, громадянства своїх усиновителів унаслідок усиновлення її іноземцями; -автоматичне набуття громадянином України іншого громадянства внаслідок одруження з іноземцем; -автоматичне набуття громадянином України, який досяг повноліття, іншого громадянства внаслідок застосування законодавства про громадянство іноземної держави, якщо такий громадянин України не отримав документ, що підтверджує наявність у нього громадянства іншої держави.
Проте, належних та допустимих доказів того, що відповідач ОСОБА_2 як на момент приватизації, так і на теперішній час втратив громадянство України, судам не надано.
Розглядаючи спір, суд першої інстанції правомірно не прийняв до уваги як належний та допустимий доказ копію паспорту громадянина Австралії на ім'я ОСОБА_11 , надану стороною позивача, за умови що відповідач ОСОБА_2 не визнає належність цього документу йому, а вжиті судом процесуальні заходи щодо перевірки справжності цього документу, ініційовані стороною позивача, результатів не дали, незважаючи на тривалий час очікування офіційної відповіді з Австралії на вищезгадану ухвалу суду про витребування відповідної інформації.
Не підтверджується факт перетину державного кордону України відповідачем ОСОБА_2 в зазначені позивачем періоди й Державною прикордонною службою України у відповіді на ухвалу суду, постановлену з цього приводу за клопотанням сторони позивача (том І а.с.228).
Суд першої інстанції також правильно не прийняв до уваги як належний та допустимий доказ і копії рукописних листів, у яких начебто відповідач ОСОБА_2 звертається до свого вітчима ОСОБА_4 з Австралії, та просить провести приватизацію згаданої квартири АДРЕСА_2 без його участі, але у такий спосіб, щоб він теж став її співвласником (том І а.с.35-39). Оригіналів цих листів суду не представлено, експертизу почерку не заявлено та не проведено, одночасно відповідач ОСОБА_2 заперечував своє авторство щодо цих листів.
Заразом, щодо набуття громадянства України відповідачем ОСОБА_2 , суд не залишив поза увагою встановлений 26 вересня 2013року Дніпропетровським окружним адміністративним судом у справі №804/11495/13-а той факт, що у паспорті ОСОБА_2 серії НОМЕР_2 , оригінал якого було оглянуто у судовому засіданні, мається відмітка Жовтневого районного відділу Дніпропетровського міського управління УМВС України у Дніпропетровській області від 11 лютого 1986року про те, що позивач прописаний за адресою: АДРЕСА_1 .
Апеляційний суд звертає увагу на конструкцію нормативного регулювання даних суспільних відносин та виходить з того, що постановою Верховної ради Української PCP від 24.08.1991р. «Про проголошення незалежності України», проголошено незалежність України та створено самостійну Українську державу - Україну.
08 жовтня 1991року Верховною радою України було прийнято Закон України «Про громадянство України», стаття 2 якого встановлювала коло осіб, які набули громадянства України після проголошення незалежності і прийняття даного закону.
Відповідно до ст. 2 ЗУ «Про громадянство України», громадянами України є: 1)особи, які на момент набрання чинності цим Законом проживали в Україні, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, які не є громадянами інших держав і які не заперечують проти набуття громадянства України; 2)особи, які працюють за державним направленням, проходять військову службу або навчаються за межами України, за умови, якщо вони народилися чи довели, що постійно проживали на її території, не перебувають у громадянстві інших держав і не пізніш як через рік після набрання чинності цим Законом виявили бажання стати громадянами України; 3)особи, які набули громадянства України відповідно до цього Закону.
З викладеного вбачається, що громадянства могли набути ті особи, які на момент набрання чинності цим Законом проживали в Україні, і які не заперечували проти набуття громадянства України.
Згідно до частин 1,4 статті 5 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" від 19 червня 1992року № 2482 - XII передбачається, що: "До членів сім'ї наймача включаються лише громадяни, які постійно проживають у квартирі …. Право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду з використанням житлових чеків одержують громадяни України, які постійно проживають у цих квартирах …".
Виходячи з аналізу змісту вказаного закону у поєднанні з нормами статей 1, 6, 9, 61 ЖК України, статті 29 ЦК України місцем постійного проживання особи є житлове приміщення, в якому особа постійно проживає, має передбачені статтею 64 ЖК України права користування цим приміщенням і на яке за особою зберігається це право і при тимчасовій відсутності (у випадках, передбачених ст.71 ЖК України), а відтак, і право на приватизацію разом з іншими членами сім'ї.
Відповідно до статті 17 ЦК Української РСР, який діяв на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що місцем проживання визнається те місце, де громадянин постійно або переважно проживає.
Згідно Постанови Ради міністрів СРСР «Про затвердження Положення про паспортну систему в СРСР» від 28 серпня 1974року № 677 (далі-Постанова №677), яка міститься на офіційному сайті Верховної Ради України та діяла на час виникнення спірних правовідносин, у розділі III «Прописка, реєстрація, виписка» передбачено, що громадяни прописуються за місцем проживання (п.22).
Відповідно до п. 25 Постанови №677 передбачено вимоги до прописки та виписки громадян. В указаному пункті, зокрема зазначено, що громадянами надаються: для прописки - заява за встановленою формою, яка повинна містити також згоду особи, яка надає житлову площу, на прописку, паспорт; для виписки - заява, паспорт.
Тож, факт постійного проживання відповідача ОСОБА_2 у спірній квартирі станом на момент її приватизації, а відтак і наявність у нього права на участь у приватизації цієї квартири, окрім його пояснень, підтверджується відміткою у паспорті про його прописку.
Належних та допустимих доказів протилежного суду не надано, також як і не надано доказів того, що відповідач ОСОБА_2 не звертався особисто із заявою про приватизацію спірної квартири до органу приватизації на виконання вимог частини третьої статті 8 ЗУ «Про приватизацію державного житлового фонду», у редакції яка діяла на момент приватизації, та згідно із якою, передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина.
Частина перша статті 76 ЦПК України доказами визначає будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. (частина перша, друга статті 77 ЦПК України).
Метою доказування є з'ясування дійсних обставин справи, обов'язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним із найважливіших наслідків дії принципу змагальності у цивільному процесі.
Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (стаття 78 ЦПК України).
Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (постанова Великої Палати Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020року у справі № 129/1033/13-ц, провадження № 14-400цс19).
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Верховний Суд зазначає, що стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення.
Статтею 81 ЦПК України передбачено, що доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір та доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Порушенням принципу змагальності сторін та диспозитивності цивільного судочинства буде звільнення заявника від обов'язку доказування, та не припустимим є ґрунтування судового рішення на припущеннях.
Заявником не надано доказів незаконності приватизації ОСОБА_2 частини спірної квартири у 1993році.
За наведених умов доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що ОСОБА_2 починаючи з початку 1991року не проживав у спірній квартирі АДРЕСА_2 , відтак на момент приватизації вказаної квартири у 1993році він втратив право на участь у її приватизації, внаслідок того, що не проживав у квартирі на момент приватизації більше двох років, а тому приватизацію спірної квартири в 1/4 частині на ім'я ОСОБА_2 проведено незаконно - є безпідставними.
Так, під час розгляду справи, суд першої інстанції надавав всебічну та повну оцінку вказаним доводам позивача та дійшов правильного висновку, що вказані обставини не підтверджені в ході розгляду даної справи.
Твердження апеляційної скарги ОСОБА_1 щодо порушень Закону під час приватизації спірної квартири АДРЕСА_2 у контексті набуття ним громадянства іншої країни, не приймаються апеляційним судом до уваги, з огляду на те, що в даному випадку, належних та допустимих доказів того, що відповідач ОСОБА_2 як на момент приватизації, так і на теперішній час втратив громадянство України, суду не надано, а копію паспорту громадянина Австралії на ім'я ОСОБА_11 , надану позивачем, суд прийняти до уваги не може, оскільки вона належним чином не завірена та наявне у відповідача громадянство цієї країни офіційно не підтверджено, незважаючи на процесуальні заходи з цього приводу, вжитті судом першої інстанції за клопотанням сторони позивача під час розгляду даної справи.
Інформація Міністерства внутрішніх справ Австралії на запит адвокатів цієї країни, з якими співпрацювала сторона позивача у цьому питанні, що витлумачується стороною позивача як опосередковане визнання факту належності відповідача до громадянства цієї країни, прямої відповіді на це питання не містить.
Посилання апеляційної скарги на те, що відмовивши у задоволенні його позову, суд першої інстанції порушив право ОСОБА_1 на вільне володіння, користування та розпорядження своїм майном, набуте за Договором дарування та Договором про поділ майна подружжя, є необґрунтованим, оскільки вказані договори в частині 1/4 квартири, що були підставою для визнання права власності за позивачем, визнані недійсними за рішенням суду, яке набрало законної сили, а отже відсутні будь-які порушення прав ОСОБА_1 на вільне володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Тож встановивши фактичні обставини у справі, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову у зв'язку з його недоведеністю.
Доводи апеляційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у оскаржуваному судовому рішенні, вони зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками суду щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судом.
Згідно статті 89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Ніщо не вказує на те, що судом не дотримано принципу рівності що витікає із змісту частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Водночас, заявником апеляційної скарги не підтверджено жодних порушень норм процесуального права, через які він не зміг повною мірою реалізувати свої процесуальні права чи які би призвели до ухвалення незаконного рішення, оскільки судом першої інстанції створені умови для того, щоб позивач надав пояснення та докази щодо обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог.
Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Саме з такого розуміння вищезазначених обставин та норм матеріального права виходить суд апеляційної інстанції, та вважає що суд першої інстанції виконав вимоги закону про законність та обґрунтованість рішення суду, що дає підстави суду апеляційної інстанції відповідно до статті 375 ЦПК України залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.
Керуючись статтями 259, 268, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 10 лютого 2025року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 17 червня 2025року.
Судді: