Провадження № 22-ц/803/4157/25 Справа № 211/1047/23 Суддя у 1-й інстанції - Юзефович І. О. Суддя у 2-й інстанції - Остапенко В. О.
17 червня 2025 року м. Кривий Ріг
справа № 211/1047/23
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Остапенко В.О.,
суддів Бондар Я.М., Зубакової В.П.,
секретар судового засідання Дяченко Д.П.
сторони:
позивач ОСОБА_1
відповідач ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кривому Розі Дніпропетровської області, відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, без фіксації судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу, без участі учасників справи, в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якої діє адвокат Гайдаш Євгеній Владиленович, на рішення Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 17 січня 2025 року, яке ухвалено суддею Юзефовича І.О. у місті Кривому розі Дніпропетровської області, відомості щодо дати складання повного судового рішення в матеріалах справи відсутні,
В лютому 2023 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу та визнання права власності.
В обґрунтування позову позивачем зазначено, що у 2014 році позивач та ОСОБА_3 утворили родину, почали проживати разом однією сім'єю без реєстрації шлюбу, вести спільне господарство, фактично мали шлюбно-сімейні відносини.
ОСОБА_4 був ініціатором спільного життя з ОСОБА_5 . Малолітні діти позивача ОСОБА_6 та ОСОБА_7 від колишнього шлюбу стали ОСОБА_4 як рідні діти. ОСОБА_4 був люблячим батьком. Він постійно фотографувався з дітьми позивача, адже для нього вони були як рідні. Вони були дружньою сім'ю, разом зустрічали свята, відпочивали, зустрічались із сусідами та друзями.
З початку спільного проживання вони винаймали квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .
18 серпня 2017 року ОСОБА_5 та ОСОБА_3 придбали житловий будинок за адресою: АДРЕСА_2 .
Так як позивач довіряла чоловіку, а останній був головою сім'ї, за спільною згодою сторони вирішили зареєструвати право власності на вказаний будинок за ОСОБА_4 .
Після придбання будинку позивач з дітьми та ОСОБА_4 переїхали до вказаного будинку.
07 серпня 2020 року ОСОБА_4 та ОСОБА_1 одружились.
21 листопада 2022 року ОСОБА_4 був призваний до лав ЗСУ за мобілізацією. За час служби за мобілізацією він постійно перераховував кошти дружині на утримання дітей.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 загинув у Донецькій області. Після смерті ОСОБА_4 відкрилась спадщина у вигляді будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 .
Із заявою про прийняття спадщини звернулась позивач та донька померлого ОСОБА_2 . Батьки ОСОБА_4 померли.
09 лютого 2023 року представником позивача на адресу приватного нотаріуса Терещенка М.С. направлено запит про надання копії спадкової справи з метою встановлення кола спадкоємців, які звернулись із заявами про прийняття спадщину. Відповідь на запит надана не була.
Оскільки спадковий будинок був придбаний за спільні кошти, під час проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу у 2017 році, то дане майно повинно бути визнане судом спільним, тому частка ОСОБА_2 становить 1/2 частки будинку.
Відповідач заперечує право власності позивача на даний будинок.
Встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу у період з 2014 року по 2020 року, необхідно для визнання будинку спільною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_4 .
У зв'язку з наведеним вище позивач просила суд встановити факт її спільного проживання з ОСОБА_4 однією сім'єю без реєстрації шлюбу у період з лютого 2014 року по серпень 2020 року, визнати житловий будинок за адресою: АДРЕСА_2 , спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , визнати за нею право власності на 1/2 вищевказаного житлового будинку.
Рішенням Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 17 січня 2025 року в задоволенні позову відмовлено.
В апеляційній скарзі представник позивача, посилаючись на обставини, викладені в позовній заяві, ставить питання про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення по справі про задоволення позовних вимог.
Апелянт наполягає на тому, що позивач та відповідач по справі проживали спільно в період з лютого 2014 року по серпень 2020 року, мешкаючи разом, позивачка ОСОБА_1 та ОСОБА_4 думали про матеріальне забезпечення їхньої родини та сімейний побут. ОСОБА_4 працював приватним підприємцем, а позивачка дбала за сімейним побутом та допомагала ОСОБА_8 у його роботі. Протягом декількох років позивач разом з ОСОБА_4 відкладали кошти на придбання житла. Частина статків, які позивачка отримала за останнім місцем роботи, вклала у спільний з ОСОБА_4 бюджет для придбання житла для їхньої родини.
Відзив на апеляційну скаргу не подано.
Учасники справи, будучи завчасно належним чином повідомленими про час і місце розгляду справи, в судове засідання не з'явилися, про причини своєї неявки суд не повідомили, що, у відповідності до ч.2 ст. 372 ЦПК України, не перешкоджає розглядові справи.
Неявка осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час та місце судового розгляду справи являється їх волевиявленням, яке свідчить про відмову від реалізації свого права на безпосередню участь у судовому розгляді справи та інших процесуальних прав, тому не може бути перешкодою для розгляду судом апеляційної інстанції питання по суті.
Така правова позиція викладена Верховний Судом у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16.
У постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року у справі № 361/8331/18 суд дійшов висновку про те, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з'явилися в судове засідання, а суд апеляційної інстанції вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Колегія суддів не вбачає підстав для визнання обов'язкової явки сторін по справі в судове засідання, оскільки наявні у справі матеріали є достатніми для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи.
Відповідно до ст. 247 ЦПК України фіксування судового засідання технічними засобами не здійснювалося.
Заслухавши суддю-доповідача,перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення,з наступних підстав.
Звертаючись до суду з позовом про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу та визнання права власності, позивач посилалась на те, що вона та ОСОБА_4 , починаючи з лютого 2014 року по серпень 2020 року, проживали спільно як чоловік та дружина однією сім'єю без реєстрації шлюбу.
На підтвердження факту спільного проживання, як на підставу задоволення позову, ОСОБА_5 посилається на Договір оренди житлового приміщення від 01 червня 2016 року за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.17,18); на Акти від 10 лютого 2023 року (а.с.15,16) та на світлини (а.с.19-25).
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу та визнання права власності, суд першої інстанції, дослідивши наявні у справі докази, вислухавши пояснення свідків та надавши їм належну оцінку, з урахуванням принципу диспозитивності цивільного процесу та засад змагальності сторін, правильно виходив із того, що позивач не надала суду належних та допустимих доказів на підтвердження ведення з відповідачем спільного господарства в період з лютого 2014 року по серпень 2020 року та на момент придбання спірного домоволодіння, наявності у позивача з ОСОБА_4 спільного бюджету у вказаний період, проведення спільних витрат, придбання за власні кошти чи спільні кошти іншого майна в інтересах сім'ї, а тому суд вважав, що позивач не довела факту проживання в період з лютого 2014 року по серпень 2020 року разом з ОСОБА_4 однією сім'єю без реєстрації шлюбу.
Колегія суддів апеляційного суду погоджується з такими висновками місцевого суду, виходячи з наступного.
Так, положеннями статті 315 ЦПК України передбачено встановлення судом фактів, що мають юридичне значення, у тому числі і проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу.
Відповідно до частин другої та четвертої статті 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права й обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Частиною першою та другою статті 21 СК України визначено, що шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.
Згідно із частиною першою статті 36 цього Кодексу, шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.
Відповідно до статті 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.
Отже, проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом) підставою для виникнення у них деяких прав та обов'язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.
Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім'єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов'язків.
Відповідно до висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1026цс15, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. У зв'язку з цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім'єю, слід установити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 3 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц (провадження № 14-130цс19) зроблено правовий висновок, що вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім'єю; спільний побут; взаємні права та обов'язки (статті 3, 74 СК України).
Обов'язковою умовою для визнання чоловіка та жінки такими, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, крім власне факту спільного проживання, є наявність спільного бюджету, спільного харчування, купівлі майна для спільного користування, участі у спільних витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.
Для встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні наведеному визначенню.
Взаємність прав та обов'язків передбачає наявність як у жінки, так і у чоловіка особистих немайнових і майнових прав та обов'язків, які можуть випливати, зокрема, із нормативно-правових актів, договорів, укладених між ними, звичаїв. Для встановлення цього факту важливе значення має з'ясування місця і часу такого проживання.
До майна, що було набуте під час проживання осіб однією сім'єю, застосовуються положення сімейного законодавства, які регулюють правові відносини з приводу права спільної сумісної власності подружжя, зокрема статті 60, 63-65, 69-71 СК України.
Крім того, у постанові Верховного Суду від 18 червня 2018 року у справі № 711/5108/17 (провадження № 61-1935св18) зроблено висновок щодо застосування пункту 3 частини першої статті 57 СК України та вказано, що «у випадку набуття одним із подружжя за час шлюбу майна за власні кошти, таке майно є особистою приватною власністю».
Виходячи з наведеного вище, для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, з метою вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України суд повинен встановити факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу в період, упродовж якого було придбано спірне майно. Для цього важливе підтвердження фактів ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та витрат, а також придбання іншого майна в інтересах сім'ї.
Правило зазначеної норми поширюється на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі і між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю. Сам факт перебування у фактичних шлюбних відносинах без установлення ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на частину майна за кожною із сторін.
Згідно із частиною четвертою статті 368 ЦК України майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
Враховуючи викладене, особам, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти.
Колегія суддів відзначає, що при застосуванні статті 74 СК України слід виходити з того, що вказана норма поширюється на випадки, коли чоловік і жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі та між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.
За змістом вказаної норми сімейного законодавства, у разі пред'явлення позову про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу, позивач повинен довести початок і кінець такого проживання, а також набуття в цей період спірного майна. Обставини проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу, існування між ними відносин, притаманних подружжю, ведення спільного господарства, а також набуття ними спільного майна у цей період має бути підтверджено належними і допустимими доказами.
Вказані обставини судом не встановлені і матеріалами справи не підтверджені, а покази свідків не засвідчили факт постійного проживання і перебування сторін у стійких шлюбних відносинах протягом спірного періоду.
Посилання апелянта в апеляційній скарзі на те, що суд першої інстанції належним чином не проаналізував покази свідка, яка стверджувала що позивач та відповідач проживали однією сім'єю та вели спільне господарство в період з 2014 року по 2020 року, не надав оцінки великій кількості фотознімків із спільного життя позивача та ОСОБА_4 є безпідставними, оскільки суд першої інстанції надав правильну оцінку вказаним доказам та обґрунтовано зазначив, що до показів свідка необхідно відноситися критично, оскільки згідно з усталеною судовою практикою самі лише показання свідків не можуть бути єдиною підставою для встановлення факту спільного проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу.
При цьому колегія суддів вважає за необхідне зауважити, що згідно роз'яснень Верховного Суду України у листі «Судова практика розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення» від 01 січня 2012 року, доказами, які свідчать про факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу можуть бути: свідоцтва про народження дітей, довідки з місця проживання, свідчення свідків, листи ділового та особистого характеру тощо). Також це можуть бути: свідоцтво про смерть одного із "подружжя", свідоцтва про народження дітей, в яких чоловік у добровільному порядку записаний як батько, виписки з погосподарських домових книг про реєстрацію чи вселення; докази про спільне придбання майна як рухомого, так і нерухомого (чеки, квитанції, свідоцтва про право власності); заяви, анкети, квитанції, заповіти, ділова та особиста переписка, з яких вбачається, що "подружжя" вважали себе чоловіком та дружиною, піклувалися один про одного; довідки житлових організацій, сільських рад про спільне проживання та ведення господарства.
Верховний Суд у постанові від 08 грудня 2021 року у справі № 531/295/19 (провадження № 61-3071св21) виклав правовий висновок, де зазначив, що лише показання свідків та спільні фотографії не можуть бути підставою для встановлення факту спільного проживання однією сім'єю.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 644/6274/16-ц вказано, що згідно з абзацом п'ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 обов'язковими умовами для визнання їх членами сім'ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин. Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім'ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім'ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов'язки.
У постанові від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц Велика Палата Верховного Суду зауважила, що вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім'єю; спільний побут; взаємні права та обов'язки (статті 3, 74 СК України), і підсумувала, що майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.
Отже, під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім'єю, суд має установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок їхньої спільної праці.
Сам факт перебування у фактичних шлюбних відносинах без установлення ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін.
Таким чином, як зазначив Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду під час розгляду справи № 572/1868/19 (постанова від 07 вересня 2022 року), для встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні наведеному визначенню. Таким чином, предметом доказування у справах про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу є факти: спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім'ї, наявності між сторонами взаємних прав та обов'язків, притаманних подружжю.
Відповідо до вимог ст.ст. 12,81 ЦПК України, доказів спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім'ї, наявності між сторонами взаємних прав та обов'язків, притаманних подружжю, позивачем по справі не надано.
Спільний відпочинок сторін, спільна присутність на святкуванні свят, спільні фото позивача та ОСОБА_4 , не можуть свідчити про те, що між сторонами склались та мали місце протягом вказаного періоду часу, усталені відносини, які притаманні подружжю.
Слід зауважити на тому, що наявні в матеріалах справи спільні фотографії сторін по справі не містять інформації щодо предмету доказування, а тому не можуть вважатися належними доказами підтвердження факту наявності між сторонами відносин, притаманних сім'ї.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.
При цьому судом першої інстанції надано належну оцінку тому факту, що Договір оренди житлового приміщення від 01 червня 2016 року за адресою: АДРЕСА_1 , укладений ОСОБА_9 , не містить інформації щодо складу сім'ї орендаря, тому вказаний договір не може бути належним та допустимим доказом на підтвердження спільного проживання позивачки з ОСОБА_4 однією сім'єю без реєстрації шлюбу у період з лютого 2014 року по серпень 2020 року.
Також суд першої інстанції правильно вважав неналежним та недопустимим доказом Акт від 10 лютого 2023 року, який начебто засвідчує проживання ОСОБА_4 , ОСОБА_1 доньок позивача від першого шлюбу: ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , оскільки вказаний акт не засвідчений відповідальною особою та не скріплений печаткою.
Крім того судом першої інстанції, за відомостями Єдиного державного реєстру судових рішень уставлено, що відповідно до рішення Широківського районного суду Дніпропетровської області від 15 травня 2015 року, яке набрало законної сили 25 травня 2015 року, ОСОБА_1 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_12 з 29 січня 2011 року, подружні відносини з ОСОБА_12 та ОСОБА_9 припинені з 02 лютого 2015 року, та шлюб було розірвано вказаним рішенням (https://reyestr.court.gov.ua/Review/44225238), що свідчить про неможливість проживання позивачки з ОСОБА_4 однією сім'єю без реєстрації шлюбу у період з лютого 2014 року.
На підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову, оскільки позивачем не було надано належних та достовірних доказів її проживання з ОСОБА_4 у період з лютого 2014 року по серпень 2020 року однією сім'єю без реєстрації шлюбу.
Колегія суддів зауважує, що наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції.
Аргументи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються переоцінки доказів. Проте, відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів учасниками справи діючим законодавством не передбачена. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку.
Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов'язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, постановив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані, підтверджуються письмовими доказами та не спростовуються доводами, викладеними в апеляційній скарзі.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв'язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін.
Щодо судових витрат, то відповідно до підпунктів "б" та "в" пункту 4 частини 1 статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення, та про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Оскільки апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених апелянтом у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381, 382, 384 ЦПК України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якої діє адвокат Гайдаш Євгеній Владиленович, залишити без задоволення.
Рішення Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 17 січня 2025 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 17 червня 2025 року.
Головуючий:
Судді: