18 червня 2025 року Справа № 640/10623/21 провадження № ЗП/280/350/25 м.Запоріжжя
Запорізький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Сіпаки А.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Апарату Верховної Ради України (вул. Грушевського, буд. 5, м. Київ 8, 01008), Державної казначейської служби України (01601, місто Київ, вулиця Бастіонна, будинок 6, код ЄДРПОУ 37567646) про визнання протиправною бездіяльності, стягнення грошової компенсації за невикористану відпустку, зобов'язання вчинити дії,
Адвокат Цикалевич В.М. звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва за допомогою системи "Електронний суд" в інтересах ОСОБА_1 (далі - позивач) з позовною заявою до Апарату Верховної Ради України (далі - відповідач 1) про визнання протиправною бездіяльності Апарату Верховної Ради України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки за період роботи з 26.05.2006 по 29.08.2019; стягнення з Апарату Верховної Ради України на користь ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки в сумі 646 954,26 грн. та зобов'язання Апарату Верховної Ради України виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки з 23.11.2007 по день фактичного розрахунку, з 12.12.2012 по день фактичного розрахунку, з 27.11.2014 по день фактичного розрахунку, з 29.08.2019 по день фактичного розрахунку.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що позивач працювала на посаді помічника-консультанта народних депутатів України з наступною кількістю календарних днів невикористаної щорічної відпустки: 5 скликання ОСОБА_2 з 26 травня 2006 року до 23 листопада 2007 року - 44,5 календарних днів щорічної основної відпустки; 6 скликання ОСОБА_2 з 26 листопада 2007 року до 12 грудня 2012 року - 151,5 календарних днів щорічної основної відпустки та 5 календарних днів щорічної додаткової відпустки, всього 156,5 днів; 7 скликання ОСОБА_2 з 13 грудня 2012 року до 27 листопада 2014 року - 59 календарних днів щорічної основної відпустки та 16 календарних днів щорічної додаткової відпустки, всього 75 днів; 8 скликання ОСОБА_2 з 28 листопада 2014 року до 29 серпня 2019 року - 142,5 календарних днів щорічної основної відпустки, з яких 5 компенсовано, всього 137,5 днів. У відповідь на звернення позивача листом від 10.03.2021 № 15/26-2021/84309 відповідач 1 відмовив у виплаті грошової компенсації за невикористану відпустку, оскільки народний депутат самостійно у межах загального фонду, встановленого йому для оплати праці помічників-консультантів, здійснює розподіл місячного фонду оплати праці, надає матеріальну допомогу та компенсацію за невикористану відпустку. Позивач вважає такі дії відповідача 1 протиправними, тому що чинним законодавством встановлено право народного депутата визначати порядок виплат і розмір заробітної плати помічників-консультантів, проте не надано право позбавляти їх соціальних гарантій. Окрім того, чинним законодавством не передбачено обмеження у виплаті компенсації за невикористану відпустку у звязку із відсутністю економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України або отримання згоди народного депутата України. Позивач також вважає, що перебувала у трудових відносинах саме із відповідачем 1, а не із народним депутатом України. враховуючи вищевикладене просить позовні вимоги задовольнити.
Ухвалою судді Окружного адміністративного суду міста Києва (суддя Донець В.А.) від 21.04.2021 позовну заяву залишено без руху.
Ухвалою судді Окружного адміністративного суду міста Києва (суддя Донець В.А.) від 01.06.2021 відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання.
Від відповідача 1 02.07.2021 до суду надійшов відзив на позов, в якому відповідач зазначає про безпідставність та необґрунтованість позову, просить відмовити у його задоволенні. В обґрунтування заперечень проти позову зазначає, що Апарат Верховної Ради України не є роботодавцем позивача, а лише здійснює документальне та фінансове обслуговування трудових відносин між помічником-консультантом ОСОБА_1 і народним депутатом України п'ятого, шостого, сьомого, восьмого скликання ОСОБА_2 . Чинним законодавством не передбачено підстави для нарахування та виплати ОСОБА_1 будь-яких коштів поза межами фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України. Просить у задоволенні позову відмовити.
Представником позивача 04.11.2021 до суду було подано відповідь на відзив та вказано наступне. Грошова компенсація за невикористану відпустку є частиною заробітної плати позивача і належить до сум, що підлягають виплаті у день її звільнення. При цьому звернення позивача до суду з вимогою про її примусове стягнення з відповідача не підлягає обмеженню будь-яким строком. Вважає, що саме на відповідача 1 покладено обовязок здійснювати оплату праці помічників-консультантів народних депутатів. Просить позов задовольнити.
09.01.2023 до Окружного адміністративного суду м. Києва відповідачем 1 подано додаткові пояснення, в яких вказано, що ні КЗпП України, ні Законом України «Про оплату праці» не передбачено відповідальності роботодавця за порушення термінів виплати заробітної плати у вигляді стягнення на користь працівника, що продовжує працювати на підприємстві, середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні. Так відповідач 1 зазначає, що з 02.09.2019 по 21.09.2022 ОСОБА_1 працювала помічником консультантом народного депутата України 9 скликання ОСОБА_2 . З 01.11.2022 і станом на сьогодні ОСОБА_1 працює помічником-консультантом народного депутата України 9 скликання ОСОБА_3 . Просить врахувати ці пояснення при розгляді справи.
Законом України від 13.12.2022 № 2825-IX “Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» (далі - Закон № 2825-IX) Окружний адміністративний суд міста Києва ліквідовано.
З урахуванням пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №2825-IX, Порядку передачі судових справ, нерозглянутих Окружним адміністративним судом міста Києва, затвердженого наказом Державної судової адміністрації України від 16.09.2024 № 399, справу №640/33072/20 передано на розгляд до Запорізького окружного адміністративного суду.
03.03.2025 справа №640/10623/21 надійшла до Запорізького окружного адміністративного суду, після повторного автоматизованого розподілу справи між суддями, проведеного в порядку Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), справу передано на розгляд судді Запорізького окружного адміністративного суду Сіпаці Андрію Васильовичу.
Ухвалою судді Запорізького окружного адміністративного суду від 10.03.2025 прийнято адміністративну справу до провадження, розпочато спочатку судовий розгляд справи.
Відповідачем 1 12.04.2025 до суду були подані додаткові пояснення та вказано, що проти задоволення позову заперечує повністю із підстав, викладених у відзиві на позовну заяву. Окрім того, вказує, що позовна вимога про зобовязання виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки задоволенню також не підлягають, враховуючи зміни до законодавства у звязку із прийняттям Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 № 2352. При цьому просить враховувати, що у зазначені у позові періоди позивач не мала статусу звільненого працівника, атому і не має права на виплату середнього заробітку. Відповідач 1 вважає, що ніколи не був роботодавцем відносно ОСОБА_1 та не допустив жодних порушень прав позивача. Станом на дату звільнення ОСОБА_1 між сторонами не існувало спору про розмір належних сум щодо виплати компенсації за невикористану відпустку. Вказує на те, що позивач за всі роки не здійснювала жодних дій, спрямованих на отримання грошової компенсації за невикористану відпустку. Просить у задоволенні позову відмовити.
Ухвалою суду від 18.04.2025 у задоволенні клопотання Апарату Верховної Ради України про залишення позовної заяви без руху у справі за позовом ОСОБА_1 до Апарату Верховної Ради України про визнання протиправною бездіяльності, стягнення грошової компенсації за невикористану відпустку, зобов'язання вчинити дії, - відмовлено.
Ухвалою суду від 18.04.2025 залучено до участі у справі як співвідповідача Державну казначейську службу України (01601, місто Київ, вулиця Бастіонна, будинок 6, код ЄДРПОУ 37567646).
Від відповідача 2 25.04.2025 на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву, у якому відповідач 2 просить відмовити у задоволенні позову повністю.
Ухвалою суду від 18.06.2025 у задоволенні клопотання відповідача про залишення позовної заяви без розгляду відмовлено.
На підставі наданих сторонами письмових доказів судом встановлено такі обставини.
Розпорядженням Керівника Апарату Верховної Ради України № 2021 від 13 червня 2006 року ОСОБА_1 зараховано з 26 травня 2006 року на посаду помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_2 на час його депутатських повноважень з поширенням дії Закону України "Про державну службу", встановлено заробітну плату в сумі 2 000 грн. на місяць на підставі подання народного депутата України ОСОБА_2 від 08 червня 2006 року та заяви ОСОБА_1 .
Розпорядженням Керівника Апарату Верховної Ради України № 7524 від 23 листопада 2007 року ОСОБА_1 звільнено з 23 листопада 2007 року з посади помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_2 у зв'язку з припиненням повноважень народного депутата України на підставі частини 3 статті 5 Закону України "Про статус народного депутата України" (п.2 ст. 36 КЗпП України). Підстава: п.2 ст. 36 КЗпП України, п.2 ч.1 ст. 4.5 Положення про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 13 жовтня 1995 року № 379/95-ВР.
Пунктом 2 вказаного розпорядження встановлено - відділу бухгалтерського обліку, фінансів, планування та контролю Управління справами провести виплату компенсації за 44,5 календарні дні невикористаної основної відпустки у межах фонду, встановленого народному депутату України ОСОБА_2 для оплати праці помічників-консультантів відповідно до ст. 34 Закону України "Про статус народного депутата України".
Розпорядженням Керівника Апарату Верховної Ради України № 8290 від 06 грудня 2007 року ОСОБА_1 зараховано з 26 листопада 2007 року на посаду помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_2 на час його депутатських повноважень з поширенням дії Закону України "Про державну службу", встановлено заробітну плату в сумі 7 000 грн. на місяць на підставі подання народного депутата України ОСОБА_2 від 26 листопада 2007 року № 1/140 та заяви ОСОБА_1 від 26 листопада 2007року, погодженої народним депутатом.
Розпорядженням Керівника Апарату Верховної Ради України № 5672 від 19 грудня 2012 року ОСОБА_1 зараховано з 13 грудня 2012 року на посаду помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_2 на час його депутатських повноважень з поширенням дії Закону України "Про державну службу", встановлено заробітну плату в сумі 4 500 грн. на місяць на підставі подання народного депутата України ОСОБА_2 від 12 грудня 2012 року та заяви ОСОБА_1 від 12 грудня 2012 року, погодженої народним депутатом.
Пунктом 2 цього ж розпорядження встановлено - відділу бухгалтерського обліку, фінансів, планування та контролю Управління справами Апарату Верховної Ради України:
здійснювати щомісячно додаткову виплату премії в межах фонду оплати праці, встановленого народним депутатом України помічнику-консультанту ОСОБА_1 ;
провести виплату компенсації за 151,5 календарний день невикористаної основної відпустки та за 5 календарних днів додаткової відпустки згідно із статтею 35 Закону України "Про державну службу" в межах фонду, встановленого народному депутату України шостого скликання ОСОБА_2 для оплати праці помічників-консультантів відповідно до статті 34 Закону України "Про статус народного депутата України".
Розпорядженням Керівника Апарату Верховної Ради України № 7712 від 08 грудня 2014 року ОСОБА_1 зараховано з 28 листопада 2014 року на посаду помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_2 на час його депутатських повноважень з поширенням дії Закону України "Про державну службу", встановлено заробітну плату в сумі 6 000 грн. на місяць на підставі подання народного депутата України ОСОБА_2 від 28 листопада 2014 року та заяви ОСОБА_1 від 28 листопада 2014 року, погодженої народним депутатом.
Пунктом 2 цього ж розпорядження встановлено - відділу бухгалтерського обліку, фінансів, планування та контролю Управління справами Апарату Верховної Ради України:
здійснювати щомісячно додаткову виплату премії в межах фонду оплати праці, встановленого народним депутатом України помічнику-консультанту ОСОБА_1 ;
провести виплату компенсації за 59 календарних днів невикористаної основної відпустки та за 16 календарних днів додаткової відпустки згідно із статтею 35 Закону України "Про державну службу" в межах фонду, встановленого народному депутату України сьомого скликання ОСОБА_2 для оплати праці помічників-консультантів відповідно до статті 34 Закону України "Про статус народного депутата України".
Розпорядженням Першого заступника Керівника Апарату Верховної Ради України № 2301-к від 04 липня 2016 року "Про переведення ОСОБА_1 на посаду помічника-консультанта народного депутата України без поширення дії Закону України "Про державну службу"" ОСОБА_1 переведено з 30 червня 2016 року на посаду помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_2 на час його депутатських повноважень без поширення дії Закону України "Про державну службу" із збереженням раніше встановленої заробітної плати на підставі подання народного депутата України ОСОБА_2 від 22 червня 2016 року та заяви ОСОБА_1 від 22 червня 2016 року, погодженої народним депутатом.
В пункті 2 Розпорядження зазначено - відділу бухгалтерського обліку, фінансів та планування Управління справами Апарату Верховної Ради України провести виплату компенсації за 11 календарних днів невикористаної додаткової відпустки згідно із статтею 35 Закону України "Про державну службу" в межах фонду, встановленому народному депутату України ОСОБА_2 для оплати праці помічників-консультантів відповідно до статті 34 Закону України "Про статус народного депутата України".
Розпорядженням Першого заступника Керівника Апарату Верховної Ради України № 1305-к від 27 серпня 2019 року (витяг) "Про звільнення помічників- консультантів народних депутатів України восьмого скликання Верховної Ради України" помічників-консультантів народних депутатів України восьмого скликання Верховної Ради України, повноваження яких достроково припинено, звільнити із займаних посади 29 серпня 2019 року у зв'язку із закінченням строку трудового договору (пункт 2 статті 36 КЗпП України), у тому числі ОСОБА_1 , та провести виплату компенсації за невикористані щорічні основні та додаткової відпустки згідно статті 19 Закону України "Про відпустки" у межах наявної економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України відповідно до статті 34 Закону України "Про статус народного депутата України", згідно із додатком - ОСОБА_1 належить виплата компенсації за 142,5 календарних днів основної відпустки. Підстава: пункт 2 частини першої статті 4.5 Положення про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 13 жовтня 1995 року № 379/95-ВР.
Згідно із Довідкою Апарату Верховної Ради України від 29.01.2021 № 20-20/69 ОСОБА_1 працювала:
- з 26.05.2006 по 23.11.2007 на посаді помічника-консультанта народного депутата України Верховної Ради України п'ятого скликання ОСОБА_2 з поширенням дії Закону України «Про державну службу». За вказаний період роботи не використано 44,5 календарних дні щорічної основної відпустки;
- з 26.11.2007 по 12.12.2012 на посаді помічника-консультанта народного депутата України Верховної Ради України шостого скликання ОСОБА_2 з поширенням дії Закону України «Про державну службу». За вказаний період роботи не використано 151,5 календарних дні щорічної основної відпустки та 5 календарних днів додаткової відпустки відповідно до статті 35 Закону України «Про державну службу»;
- з 13.12.2012 по 27.11.2014 на посаді помічника-консультанта народного депутата України Верховної Ради України сьомого скликання ОСОБА_2 з поширенням дії Закону України «Про державну службу». За вказаний період роботи не використано 59 календарних днів щорічної основної відпустки та 16 календарних днів додаткової відпустки відповідно до статті 35 Закону України «Про державну службу»;
- з 28.11.2014 по 29.06.2016 на посаді помічника-консультанта народного депутата України Верховної Ради України восьмого скликання ОСОБА_2 з поширенням дії Закону України «Про державну службу»;
- з 30.06.2016 по 29.08.2019 на посаді помічника-консультанта народного депутата України Верховної Ради України восьмого скликання ОСОБА_2 (патронатна служба).
За період роботи з 28 листопада 2014 року по 29 серпня 2019 року не використано 142,5 календарних дні щорічної основної відпустки.
У відповідь на звернення позивача листом від 10.03.2021 № 15/26-2021/84309 відповідач 1 відмовив у виплаті грошової компенсації за невикористану відпустку, оскільки народний депутат самостійно у межах загального фонду, встановленого йому для оплати праці помічників-консультантів, здійснює розподіл місячного фонду оплати праці, надає матеріальну допомогу та компенсацію за невикористану відпустку. Окрім того, зазначено, що при звільненні 29.08.2019 з посади помічника-консультанта народного депутата України восьмого скликання ОСОБА_2 позивачу було виплачено компенсацію за 05 календарних днів щорічної основної невикористаної відпустки.
Вважаючи таку бездіяльність протиправною, яка полягає у ненарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки за період роботи з 26.05.2006 по 29.08.2019, остання звернулася до суду з даним позовом щодо виплати грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки за період роботи з 26.05.2006 по 29.08.2019 та середнього заробітку за весь час затримки виплати компенсації за невикористану частину щорічної відпустки з 23.11.2007 по день фактичного розрахунку, з 12.12.2012 по день фактичного розрахунку, з 27.11.2014 по день фактичного розрахунку, з 29.08.2019 по день фактичного розрахунку.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, суд зазначає наступне.
Умови діяльності та особливості регулювання трудових відносин, оплата праці помічника-консультанта народного депутата України, визначені статтею 34 Закону України "Про статус народного депутата України" та Положенням про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженим постановою Верховної Ради України від 13 жовтня 1995 року №379/95-ВР (далі - Положення).
Частиною першою статті 34 Закону України "Про статус народного депутата України" (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що народний депутат може мати до тридцяти одного помічника-консультанта, правовий статус і умови діяльності яких визначаються цим та іншими законами та прийнятим відповідно до них Положенням про помічника-консультанта народного депутата, яке затверджується Верховною Радою України.
Відповідно до частини третьої статті 34 Закону України "Про статус народного депутата України" помічники-консультанти народного депутата працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах.
Помічники-консультанти народного депутата, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України.
Помічник-консультант народного депутата звільняється з попереднього місця роботи в порядку переведення в зазначений у його заяві і поданні народного депутата строк.
Народний депутат самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, який встановлюється йому для оплати праці помічників-консультантів Постановою Верховної Ради України; здійснює їх підбір, розподіляє обов'язки між ними та здійснює особисто розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів.
Суд зазначає, що згідно з положеннями статті частини першої статті 21 Кодексу законів про працю України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Статтею 23 Кодексу законів про працю України передбачено, що трудовий договір може бути: безстроковим, що укладається на невизначений строк; на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; таким, що укладається на час виконання певної роботи.
Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.
Таким чином, строковий трудовий договір це угода, яка визначає взаємні права та обов'язки сторін, основна частина яких регулюється загальним законодавством про працю, інша частина спеціальним або колективним договором, угодою сторін. У трудовому договорі воля працівника відображається у формі його письмової заяви, а воля роботодавця у формі наказу чи розпорядження про зарахування такого працівника на посаду.
Згідно з частиною сьомою статті 1.1 Положення помічники-консультанти народного депутата України, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України.
Частина восьма статті 1.1 Положення визначає, що помічник-консультант народного депутата України у своїй роботі керується Конституцією України, законодавством України, а також цим Положенням.
Відповідно до частини другої п. 2.2 Положення на помічників-консультантів народного депутата України, які прикріплені для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України, поширюється дія розділів III, VI та VII Правил внутрішнього трудового розпорядку для працівників Апарату Верховної Ради України.
Згідно із статтями 3.1, 3.2 Положення персональний підбір кандидатур на посаду помічника-консультанта, організацію їх роботи та розподіл місячного фонду оплати праці здійснює особисто народний депутат України, який несе відповідальність щодо правомірності своїх рішень.
Помічник-консультант народного депутата України працює за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах.
Народний депутат України самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, які встановлюються йому для оплати праці помічників-консультантів Постановою Верховної Ради України.
Відповідно до статті 4.1. Положення розмір загального фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України встановлюється Верховною Радою України.
У межах загального фонду, встановленого йому для оплати праці помічників-консультантів, народний депутат України самостійно: визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах; здійснює розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів, що не може бути нижчим за встановлену законом мінімальну заробітну плату; надає помічникам-консультантам матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань.
За правилами частини першої та третьої статті 4.4 Положення помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надається щорічна основна оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законодавством не передбачено інше.
За наявності підстав помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надаються додаткові відпустки, передбачені статтею 4 Закону України "Про відпустки".
Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеної у рішенні від 07 травня 2002 року №8-рп/202 у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) правове регулювання Конституцією України (254к/96-ВР) та спеціальними законами України статусу, зокрема Прем'єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України та інших посадових осіб (частина перша статті 9 Закону України "Про державну службу" від 16 грудня 1993 року № 3723-XII) (3723-12) не означає, що на них не можуть не поширюватися положення інших законів щодо відносин, не врегульованих спеціальними законами.
Отже, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у тих випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
За наведених обставин, до правовідносини у сфері проходження патронатної служби і які стосуються виплати компенсації за невикористану відпустку помічнику-консультанту народного депутата України підлягають застосуванню відповідні норми Кодексу законів про працю України та Закону України "Про відпустки".
Так, державні гарантії права на відпустки, умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров'я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи встановлені Законом України "Про відпустки" від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР (далі - Закон № 504/96-ВР).
Згідно із частиною третьою статті 2 Закону №504/96-ВР право на відпустки забезпечується: гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості із збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених цим Законом; забороною заміни відпустки грошовою компенсацією, крім випадків, передбачених статтею 24 цього Закону.
Відповідно до частини першої, четвертої статті 24 Закону №504/96-ВР у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.
За бажанням працівника частина щорічної відпустки замінюється грошовою компенсацією. При цьому, тривалість наданої працівникові щорічної та додаткових відпусток не повинна бути менше ніж 24 календарних дні.
Положення частини першої та четвертої статті 24 Закону №504/96-ВР кореспондуються із положеннями частин першої та четвертої статті 83 Кодексу законів про працю України.
Статтею 3 Закону № 504/96-ВР передбачено, що за бажанням працівника у разі його звільнення (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) йому має бути надано невикористану відпустку з наступним звільненням. Датою звільнення в цьому разі є останній день відпустки.
У разі звільнення працівника у зв'язку із закінченням строку трудового договору невикористана відпустка може за його бажанням надаватися й тоді, коли час відпустки повністю або частково перевищує строк трудового договору. У цьому випадку чинність трудового договору продовжується до закінчення відпустки.
Отже, як слідує з системного аналізу вищенаведених положень чинного законодавства, підставою виплати помічнику-консультанту народного депутата України грошової компенсації за невикористану щорічну основну відпустку, є звільнення особи з вказаної посади.
При цьому, суд звертає увагу на те, що виплата роботодавцем працівнику грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з роботи є однією із основних державних соціальних гарантій працівників, закріпленою на законодавчому рівні нормами Закону № 504/96-ВР та Кодексу законів про працю України та не може ставитись в залежність від наявності фонду оплати праці.
Окрім того, суд зазначає, що згідно з підпунктом першим пункту першого Положення про Апарат Верховної Ради України, затвердженого розпорядженням Голови Верховної Ради України від 25 серпня 2011 року № 769 Апарат Верховної Ради України (далі - Апарат) є постійно діючим органом, який здійснює правове, наукове, організаційне, документальне, інформаційне, експертно-аналітичне, фінансове і матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України, її органів та народних депутатів України.
Підпунктами першим та другим пункту десятого Положення про Апарат Верховної Ради України визначено, що Апарат Верховної Ради України забезпечує фінансування діяльності Верховної Ради України та її Апарату відповідно до видатків, передбачених кошторисом витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України; здійснює в межах наявних коштів матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України.
Таким чином, враховуючи наведені норми законодавства України, а також беручи до уваги те, що позивач була прийнята на посаду та звільнена із посади помічника-консультанта народного депутата України розпорядженнями Апарату Верховної Ради України, суд дійшов висновку про те, що позивач перебував у трудових відносинах саме із Апаратом Верховної Ради України, а не із народним депутатом України Верховної Ради України ОСОБА_2 .
Отже, видатки з виплати грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України, має нести Апарат Верховної Ради України у межах кошторису витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України.
Вказана позиція суду узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 27 березня 2019 року у справі № 757/9144/16-ц.
За таких обставин, посилання відповідача на те, що роботодавцем по відношенню до помічника-консультанта народного депутата України є народний депутат України, як на підставу для невиплати позивачу грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України є необґрунтованими та відхиляються судом.
При цьому, суд зауважує, що відсутність бюджетних призначень на оплату праці не може бути підставою для невиконання вимог закону.
Так, у відзиві на позовну заяву відповідач зазначає, що здійснення фінансового обслуговування помічників-консультантів народних депутатів України можливе виключно в межах наявних коштів, виділених бюджетними призначеннями, проте, Законами України "Про Державний бюджет України на відповідний рік" такі бюджетні призначення не були передбачені.
З цього приводу, суд звертає увагу відповідача на те, що Європейський суд з прав людини у рішенні від 08 листопада 2005 року у справі "Кечко проти України" (заява №63134/00) зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм працівникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни до законодавства. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними (пункт 23 рішення). Також Суд не прийняв аргумент Уряду України щодо відсутності бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
Отже, реалізація особою права, що пов'язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних, чинних на час виникнення спірних правовідносин, нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань.
Відповідно до частин першої, другої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Таким чином, обмежене фінансування жодним чином не впливає на наявність чи відсутність у позивача права на отримання виплати грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України.
Крім того, як вже було зазначено судом вище, грошова компенсація за невикористану щорічну відпустку при звільненні з роботи є однією із основних державних соціальних гарантій працівників, така гарантія імперативно закріплена на законодавчому рівні в нормах Закону України "Про відпустки" та Кодексу законів про працю України, а відтак, не може ставитись в залежність від наявності фонду оплати праці.
З огляду на наведене, посилання відповідача на відсутність у Законах України "Про Державний бюджет України на відповідний рік" бюджетних призначень на здійснення фінансового обслуговування помічників-консультантів народних депутатів України, як на підставу для невиплати позивачу грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України суд оцінює критично та відхиляє їх.
Разом з тим, відповідно до наявної у матеріалах справи копії довідки Апарату Верховної Ради України від 29.01.2021 №20-20/69 позивача мала наступну кількість календарних днів невикористаної щорічної відпустки: з 26 травня 2006 року до 23 листопада 2007 року - 44,5 календарних днів щорічної основної відпустки; з 26 листопада 2007 року до 12 грудня 2012 року - 151,5 календарних днів щорічної основної відпустки та 5 календарних днів щорічної додаткової відпустки, всього 156,5 днів; з 13 грудня 2012 року до 27 листопада 2014 року - 59 календарних днів щорічної основної відпустки та 16 календарних днів щорічної додаткової відпустки, всього 75 днів; з 28 листопада 2014 року до 29 серпня 2019 року - 142,5 календарних днів щорічної основної відпустки, з яких 5 компенсовано, всього 137,5 днів.
З аналізу вищенаведених норм чинного законодавства та встановлених обставин справи слідує, що невикористані позивачем дні основної щорічної та додаткової відпустки підлягають компенсації.
Однак, як вбачається зі змісту листа Апарату Верховної Ради України від 10.03.2021 № 15/26-2021/84309 така компенсація не була виплачена позивачу у зв'язку із відсутністю на момент звільнення (станом на 23 листопада 2007 року, 12 грудня 2012 року, 27 листопада 2014 року та 29 серпня 2019 року) економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України ОСОБА_2 , якого було недостатньо для здійснення виплати компенсації за невикористану основну щорічну відпустку в повному обсязі.
Беручи до уваги викладене, суд звертає увагу на те, що нормами Закону України "Про статус народного депутата України" визначено право народного депутата визначати порядок виплат і розмір заробітної плати помічників-консультантів, проте, не надано права позбавляти їх соціальних гарантій, що встановлені законом.
Отже, чинним законодавством не передбачено обмеження у виплаті компенсації за невикористану відпустку у зв'язку із відсутністю економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України або отримання згоди народного депутата України.
Таким чином, з огляду на вищенаведені норми законодавства та встановлені обставини справи, суд дійшов висновку, що відповідач безпідставно не виплатив позивачу при звільненні грошову компенсацію за невикористані дні основної щорічної відпустки, а відтак, позовна вимога про визнання протиправною бездіяльності Апарату Верховної Ради щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки за період роботи з 26.05.2006 по 29.08.2019 підлягає задоволенню.
За вказаних обставин, з урахуванням належного способу захисту прав позивача, суд вважає за необхідне, позовну вимогу про стягнення з Апарату Верховної Ради України на користь ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористану відпустку в сумі 646 954,26 грн. задовольнити у спосіб зобов'язання Апарату Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані 413,5 календарних днів щорічної основної та додаткової відпустки за період роботи з 26.05.2006 по 29.08.2019.
Вказаний спосіб захисту порушеного права позивача узгоджується з правовою позицією Верховного суду, викладеною в постанові від 26.02.2020 року по справі № 826/8319/16.
При цьому, визначення конкретної суми грошової компенсації за невикористані 413,5 календарних днів щорічних відпусток, яка підлягає нарахуванню та виплаті позивачу, то, суд зазначає, що вказане є дискреційними повноваженнями відповідача.
Перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.
Отже, завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше було б порушено принцип розподілу влади.
Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень, єдиним критерієм здійснення правосуддя є право. Тому завданням адміністративного судочинства є контроль легальності. Перевірка доцільності переступає компетенцію адміністративного суду і виходить за межі завдання адміністративного судочинства.
Отже, під дискреційним повноваженням розуміється таке повноваження, яке надане певний ступінь свободи адміністративному органу при прийнятті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибрати один із кількох варіантів рішення.
Суд є правозастосовуючим органом, тобто, не створюючи нових правових норм, не підміняючи собою органи виконавчої та законодавчої влади, на підставі закону у встановленому процесуальним законодавством порядку вирішує справи.
Отже, визначення суми компенсації на отримання якої має право позивач належить виключно до повноважень відповідача і тому суд не може зобов'язати виплачувати конкретну її суму, а має зобов'язати саме здійснити нарахування та виплату такої компенсації.
Також, суд зазначає, що в порядку адміністративного судочинства підлягають захисту лише порушені права, однак, суд позбавлений можливості задовольняти вимоги на майбутнє для захисту прав особи від можливих негативних дій суб'єкта владних повноважень у подальшому, оскільки, на час розгляду справи таких не існує.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.
Таким чином, вимоги позивача в частині визначення ним конкретної суми, що підлягає до виплати до задоволення не підлягає.
При цьому суд не бере до уваги посилання представника відповідача 1 на постанову Великої Палати Верховного Суду від 08.02.2022 по справі № 755/12623/19, тому наведена постанова не є релевантною даним спірним правовідносинам, з огляду на те, що у даній постанові судом надавалась оцінка питанню заявленим не лише вимогам про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а й вимозі про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що не є тотожним предмету спору у даній справі.
При цьому твердження відповідача 1 про те, що ОСОБА_1 не має статусу звільненого працівника та продовжувала працювати безперервно спростовується матеріалами справи та записами у трудовій книжці позивача про звільнення її 23 листопада 2007 року, 12 грудня 2012 року, 27 листопада 2014 року та 29 серпня 2019 року.
Щодо позовної вимоги про зобов'язання відповідача 1 нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки виплати грошової компенсації за невикористані дні щорічної відпустки по день фактичного розрахунку, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Цією ж статтею передбачено, що право особи на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці від 01 липня 1949 року № 95 “Про захист заробітної плати», ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.
Статтею 12 Конвенції встановлено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли немає такого законодавства, угоди чи рішення - в розумний термін з урахуванням умов контракту.
У спірних правовідносинах повинні застосовуватись не тільки норми спеціального законодавства, але й трудового.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 07.05.2002 за № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
Так, відповідно до статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.
Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать.
Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 Кодексу законів про працю України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Разом з цим, суд акцентує увагу на тому, що звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного з розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
За змістом частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України).
Отже, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Такий висновок висловила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17.
Крім цього, у вказаному судовому рішенні Велика Палата Верховного Суду підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 Кодексу законів про працю України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
За таких обставин суд вважає, що бездіяльність відповідача 1 щодо невиплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є протиправною, а вимоги позивача про зобовязання нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки відповідно до вимог статті 116 КЗпП України ґрунтуються на нормах закону.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 Кодексу законів про працю України відповідальність.
Враховуючи, що не проведення з вини власника, або уповноваженого ним органу, розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, позивач має право на отримання відшкодування за затримку остаточного розрахунку при звільненні, починаючи наступного дня після звільнення по день фактичного розрахунку.
Разом з цим, суд зазначає, що Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ (далі по тексту - Закон №2352-ІХ) запроваджено ряд змін у трудовому законодавстві, зокрема, положення статті 117 КЗпП України викладено в такій редакції:
“У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».
Закон №2352-ІХ та, відповідно, і нова редакція статті 117 КЗпП України набрали чинності з 19 липня 2022 року.
Верховний Суд у постанові від 28 червня 2023 року у справі № 560/11489/22 вже висловлював правові позиції щодо застосування приписів статті 117 КЗпП України в редакції Закону № 2352-ІХ у подібних правовідносинах, яку надалі підтримано Верховним Судом у інших справах за подібних обставин, зокрема у постановах від 14 березня 2024 року (справа № 560/6960/23), від 31 жовтня 2023 року (справа № 240/15141/22), від 29 січня 2024 року (справа № 560/9586/22) та від 22 лютого 2024 року (справа № 560/831/23).
У наведених вище справах Верховний Суд, зокрема, зазначав, що якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягнення балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, ураховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, що передбачені при звільненні, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, тому відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Так, відповідно до статті 117 КЗпП України у чинній редакції, згідно із Законом № 2352-ІХ, час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає оплаті середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями.
Спірний період щодо виплати позивачу грошових коштів тривав з 30.08.2019 (наступний день за датою звільнення позивача) до дня винесення рішення у справі.
Тобто, спірні правовідносини щодо виплати грошових коштів охоплюють період, який виник, як до, так і після 19 липня 2022 року.
Незважаючи на визначення приписами статті 117 КЗпП України невиплачених працівнику сум як оспорюваних та неоспорюваних, ця обставина не впливає на дату виникнення спірних правовідносин, оскільки вони прямо пов'язані з обов'язком роботодавця розрахуватися з працівником в строк, встановлений приписами статті 116 КЗпП України, яким переважно є день звільнення.
Отже, датою виникнення правовідносин, врегульованих статтею 117 КЗпП України у цій справі, є 29.08.2019 - дата звільнення позивача.
За таких обставин застосуванню до спірних правовідносин належать приписи статті 117 КЗпП України в редакції на момент їхнього виникнення, тобто до набрання чинності Законом № 2352-ІХ.
Такі висновки узгоджуються з правовою позицією, що міститься у постанові Верховного Суду від 01 травня 2024 року у справі №140/16184/23.
Однак, період виплати середнього заробітку з 19 липня 2022 року до дня фактичного розрахунку при звільненні регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.
Період з 30.08.2019 по 18.07.2022 регулюється редакцією ст. 117 КЗпП України, до внесення у неї змін Законом № 2352-IX, тобто без обмеження строком нарахування у 6 місяців. Період з 19.07.2022 по день винесення рішення у справі регулюється вже чинною редакцією ст. 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження стягнення середнього заробітку 6 місяців.
Отже, для належного і ефективного способу захисту позивача необхідно зобов'язати виплатити суму середнього заробітку за час затримки розрахунку виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки при звільненні, за період з 30.08.2019 по 19.01.2023 (шість місяців відповідно до ст. 117 КЗпП України у редакції Закону № 2352-IX від 01.07.2022).
На підставі викладеного, суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 в цій частині є обґрунтованими та підлягають частковому задоволенню.
Відповідно до частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних справах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно зі статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Згідно із частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України на користь позивача підлягають стягненню здійсненні ним судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
В той час, при зверненні до суду з даним позовом позивачем сплачено судовий збір у розмірі 908,00 грн.
За таких обставин, оскільки за результатами розгляду даної справи суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову, то на користь позивача підлягають стягненню здійсненні ним судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 454,00 грн.
Згідно з положеннями абзацу 6 пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №2825-IX, судом апеляційної інстанції щодо всіх справ, підсудних окружному адміністративному суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, та переданих на розгляд та вирішення іншим окружним адміністративним судам України відповідно до цього Закону, є Шостий апеляційний адміністративний суд.
Керуючись ст.ст. 2, 5, 72, 77, 139, 241, 243-246, 255, 263, 295 КАС України, суд
Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Апарату Верховної Ради України (вул. Грушевського, буд. 5, м. Київ 8, 01008), Державної казначейської служби України (01601, місто Київ, вулиця Бастіонна, будинок 6, код ЄДРПОУ 37567646) про визнання протиправною бездіяльності, стягнення грошової компенсації за невикористану відпустку, зобов'язання вчинити дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Апарату Верховної Ради щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки за період роботи з 26.05.2006 по 29.08.2019.
Зобов'язати Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані 413,5 календарних днів щорічної основної та додаткової відпустки за період роботи з 26.05.2006 по 29.08.2019.
Зобов'язати Апарат Верховної Ради України виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористану частину щорічної відпустки з 30.08.2019 по 19.01.2023.
В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Апарату Верховної Ради України на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 454 грн. (чотириста п'ятдесят чотири гривні).
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Шостого апеляційного адміністративного суду.
Повне судове рішення складено 18.06.2025.
Суддя А.В. Сіпака