Справа № 161/11402/24 Головуючий у 1 інстанції: Івасюта Л. В.
Провадження № 22-ц/802/577/25 Доповідач: Осіпук В. В.
03 червня 2025 року місто Луцьк
Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - судді Осіпука В. В.,
суддів - Бовчалюк З. А., Матвійчук Л. В.,
з участю секретаря судового засідання Губарик К. А.,
позивача ОСОБА_1 ,
представника позивачів ОСОБА_2 ,
представника відповідача ОСОБА_3 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_4 , ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про визнання договору в частині недійсним, за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_4 - ОСОБА_2 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 10 березня 2025 року,
У червні 2024 року ОСОБА_4 та ОСОБА_1 звернулися до суду із зазначеним позовом.
Покликались на те, що з 22 липня 2000 року до 13 листопада 2017 року вони перебували у зареєстрованому шлюбі. 31 грудня 2013 року ними було відчужено належну їм квартиру АДРЕСА_1 , від реалізації якої більшу частину виручених коштів в сумі 46500 доларів США було внесено на депозитний рахунок позивача ОСОБА_4 .
Стверджували, що останній, з метою забезпечення себе житлом для власного користування, без відома ОСОБА_1 , за домовленістю із відповідачем ОСОБА_5 , яка є його дочкою від першого шлюбу, підшукав квартиру АДРЕСА_2 . Після чого ОСОБА_4 особисто 15 липня 2014 року сплатив продавцю квартири ОСОБА_6 50000 доларів США, в тому числі і кошти виручені від продажу квартири за договором купівлі-продажу від 31 грудня 2013 року.
Крім того, позивачі зазначали, що 17 липня 2014 року між відповідачами ОСОБА_5 та ОСОБА_6 було оформлено укладення договору купівлі-продажу вказаної квартири АДРЕСА_2 , який посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Куртою В. В. та зареєстрований в реєстрі за № 655.
Враховуючи викладені обставини, а також те, що саме ОСОБА_4 є фактичним покупцем вищевказаної квартири, яку він придбав за спільні з його бувшою дружиною ОСОБА_1 кошти, позивачі просили суд:
- визнати недійсним в частині покупця договір купівлі-продажу квартири, посвідчений 17 липня 2014 року приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Куртою Н. В. та зареєстрований в реєстрі за № 655, за умовами якого ОСОБА_6 продав, а ОСОБА_5 купила квартиру АДРЕСА_2 ;
- визнати ОСОБА_4 та ОСОБА_1 покупцями квартири АДРЕСА_2 , за вищевказаним договором купівлі-продажу.
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 10 березня 2025 року в задоволенні позову відмовлено.
Вважаючи вказане рішення суду першої інстанції таким, що постановлене з неправильним застосуванням норм матеріального та порушенням норм процесуального права, а також без повного з'ясування обставин, що мають значення для справи, представник позивача ОСОБА_4 - ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, у якій просив оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
Апеляційна скарга мотивована тим, що місцевим судом було зроблено помилковий висновок щодо обрання позивачами неналежного способу захисту порушеного права та безпідставно відмовлено у задоволенні позову. Крім того, на думку апелянта, суд першої інстанції не надав належну правову оцінку зібраним доказам і як наслідок допустив порушення норм матеріального права.
У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача ОСОБА_5 - ОСОБА_3 , вважаючи оскаржуване рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим, просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення без змін.
Заслухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга до задоволення не підлягає з таких підстав.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачами було обрано неефективний спосіб захисту своїх прав, який не передбачений нормами ЦК України.
Такий висновок суду є правильним.
Встановлено, що позивачі ОСОБА_4 та ОСОБА_1 з 22 липня 2000 року перебували у шлюбі, який було розірвано рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 13 листопада 2017 року (а. с. 5, 10).
З приєднаної до матеріалів справи копії договору купівлі-продажу від 31 грудня 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Іванюк М. В. та зареєстрованого в реєстрі за № 2111, вбачається, що позивачі продали належну їм на праві власності квартиру АДРЕСА_1 , покупцю ОСОБА_7 за ціною - 149000 грн (а.с. 6-7).
Як стверджують позивачі, більша частина виручених від продажу вищевказаної квартири коштів, а саме 46500 доларів США, 23 січня 2014 року були внесені на депозитний рахунок ОСОБА_4 , на підтвердження чого надали копію виписки з АТ КП «ПриватБанк» про рух коштів на рахунку № НОМЕР_1 , відкритому на ім'я останнього (а. с. 9). Після чого, 15 липня 2014 року ОСОБА_4 передав ці грошові кошти в сумі 50000 доларів США ОСОБА_6 в рахунок оплати за придбану в останнього квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 (а. с. 12).
Також встановлено, що 17 липня 2014 року між відповідачами ОСОБА_6 (продавець) та ОСОБА_5 (покупець) було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , який посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Куртою Н. В. та зареєстрований в реєстрі за № 655 (а. с. 41-42).
Згідно з пунктами 2.1., 2.2. вказаного договору купівлі-продажу квартири продавець отримав від покупця 466 690 грн ще до підписання цього договору в нотаріуса. Сторони оспорюваного правочину підтвердили факт повного розрахунку за квартиру.
Відповідно до пункту 5.5 цього договору його сторони підтвердили ті обставини, що вони не визнані недієздатними чи обмежено дієздатними; укладення договору відповідає їх інтересам; волевиявлення є вільним, усвідомленим і відповідає їх внутрішній волі; умови договору зрозумілі і відповідають їх реальній домовленості. Договір не приховує іншого правочину і спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені у ньому.
З копії витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що право власності на вищевказану квартиру зареєстроване на ім'я відповідача ОСОБА_5 (а. с. 43)
Згідно з копією паспорта НОМЕР_2 , виданого Луцьким МВ УМВС України у Волинській області, відповідач ОСОБА_5 зареєстрована у придбаній квартирі з 02 квітня 2015 року (а. с. 62-64).
Крім того, 16 травня 2025 року для встановлення обставин, які є предметом дослідження у даній справі, Волинським апеляційним судом було витребувано з Луцького міськрайонного суду Волинської області цивільну справу № 161/79/18 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя, предметом якого були, зокрема, й грошові кошти, які знаходились на депозитному рахунку останнього в сумі 45000 доларів США, що в гривневому еквіваленті становить 1224312 грн., які були отримані ОСОБА_4 та ОСОБА_1 від продажу їх спільної трьохкімнатної квартири АДРЕСА_1 .
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 грудня 2018 року у справі № 161/79/18, яке набрало законної сили 25 березня 2020 року та має преюдиційне значення при розгляді даної справи, було відмовлено у задоволенні вищевказаного позову, у зв'язку з тим, що ОСОБА_1 не було надано належних і беззаперечних доказів використання ОСОБА_4 коштів, які знаходилися на депозитному рахунку, в своїх особистих цілях або не в інтересах сім'ї та зазначено, що витрачання останнім коштів, отриманих від продажу їх спільної квартири на купівлю житла дочці від іншого шлюбу ОСОБА_5 будь-якими доказами не підтверджуються.
Вказане рішення постановою Волинського апеляційного суду від 27 травня 2019 року в частині відмови в позові про поділ 45000 доларів США було скасовано і ухвалено в цій частині нове рішення, яким позов задоволено частково та стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 компенсацію частки грошових коштів, розміщених на рахунку в АТ КБ «Приватбанк» в розмірі 22 500 доларів США.
У липні 2019 року ОСОБА_4 подав на вищевказану постанову касаційну скаргу, мотивуючи її тим, що суд апеляційної інстанції скасувавши законне рішення місцевого суду, залишив поза увагою те, що ОСОБА_1 не надала доказів на підтвердження того факту, що він використав кошти з депозиту у власних інтересах, а не на потреби сім'ї.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_4 було задоволено, постанову Волинського апеляційного суду від 27 травня 2019 року скасовано, а рішення Луцького міськрайонного суду від 17 грудня 2018 року залишено в силі.
Під час розгляду вказаної вище цивільної справи № 161/79/18, допитана в судовому засіданні як свідок ОСОБА_5 , яка є відповідачем у даній справі, давала пояснення щодо квартири АДРЕСА_2 , а саме, що кошти на її купівлю їй дали баба та дід, а ОСОБА_4 проти таких показів не заперечував. Крім цього, останній у поданій ним на постанову Волинського апеляційного суду від 27 травня 2019 року касаційній скарзі зазначав, що кошти від продажу належної позивачам в даній справі спільної квартири АДРЕСА_1 , були використані ним в інтересах сім'ї, зокрема за ці кошти придбавались товари для здійснення підприємницької діяльності, а також вони використовувались для відпочинку сім'ї. В даній же справі позивач ОСОБА_4 стверджує абсолютно протилежні обставини щодо використання даних грошових коштів, що свідчить про факт надання ним суперечливих показів в суді та зловживання своїми процесуальними правами.
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Згідно з пунктами 1, 2 частини другої статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання права, визнання правочину недійсним.
У статтях 3, 6, 203, 626, 627 ЦК України визначено загальні засади цивільного законодавства, зокрема поняття договору і свободи договору, та сформульовано загальні вимоги до договорів як різновиду правочинів, в тому числі, вільне волевиявлення учасника правочину.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 626 ЦК України).
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).
Згідно зі статтею 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
За своєю суттю договір купівлі-продажу передбачає для однієї сторони право отримання предмета купівлі-продажу у власність та зобов'язання сплатити його покупну ціну, а для другої сторони право на отримання ціни та обов'язок передати предмет договору наступному власнику.
Крім того, покупець може домовитись з іншою особою про придбання власності за її рахунок з наступним відшкодуванням цій особі витрат.
Отже, предмет договору належить продавцю та переходить у власність покупця, якщо інше не передбачено домовленістю сторін, та покупець має сплатити ціну за власний рахунок, якщо інше не передбачено домовленістю сторін договору або покупцем та іншою особою.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України, зокрема, відповідно до частини п'ятої даної статті правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Якщо сторонами вчинено правочин для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, він є удаваним (стаття 235 ЦК України).
У разі встановлення, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.
Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.
Відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головною умовою правомірності правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, який суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору, а також з'ясувати питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.
Змагальність сторін є одним із основних принципів цивільного судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, зобов'язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права (статті 12, 81 ЦПК України).
За загальним правилом тягар доказування удаваності правочину покладається на позивача.
Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести: а) факт укладання правочину, що на його думку є удаваним; б) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; в) настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.
Зазначене узгоджується з пунктом 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».
Також апеляційний суд звертає увагу на те, що Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 14 лютого 2022 року у справі № 346/2238/15-ц дійшов висновку, що нормами ЦК України не допускається такої правової конструкції, як позов про визнання недійсним договору в частині сторони договору. Стаття 235 ЦК України не може бути підставою для визнання правочину удаваним в частині сторони, оскільки це суперечить її положенням.
Зазначений висновок, на підставі частини 4 статті 263 ЦПК України, апеляційний суд враховує при застосуванні наведених норм права до спірних правовідносин у даній справі.
Оскільки Верховний Суд у вказаній постанові відступив від попереднього висновку щодо можливості визнання договору недійсним у частині, що стосується покупця, за умови доведеності удаваності правочину і визнання дійсним покупцем за договором особи, для якої за її кошти було придбано майно, що був викладений у постанові КЦС ВС від 22 липня 2020 року у справі № 265/3310/17, на яку посилається апелянт, то колегія суддів відхиляє відповідні доводи апеляційної скарги.
Отже, враховуючи вищевикладене, на думку колегії суддів, твердження позивачів про те, що оспорюваний договір купівлі-продажу в частині покупця є удаваним, оскільки спірна квартира була придбана для потреб ОСОБА_4 за спільні з ОСОБА_1 кошти, а тому підлягає визнанню недійсним в цій частині з переведенням на позивачів усіх прав та обов'язків покупця даної квартири, є безпідставними, так як нормами ЦК України не допускається такої правової конструкції, як позов про визнання недійсним договору в частині сторони договору, оскільки це суперечить положенням статті 235 ЦК України та практиці Верховного Суду.
Таким чином, колегія суддів вважає, що ухвалене судом першої інстанції рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_4 та ОСОБА_1 саме з підстав обрання позивачами неефективного способу захисту порушеного права, відповідає вимогам закону та є самостійною підставою для відмови у позові.
Доводи апеляційної скарги представника позивача ОСОБА_4 - ОСОБА_2 про те, що ухвалене судом рішення є незаконним і підлягає скасуванню через порушення судом першої інстанції вимог норм цивільного процесуального права і невірного застосування норм матеріального права є безпідставними, спростовуються вищевикладеним та зводяться до незгоди із судовим рішенням.
Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі наведеного, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права. Підстави для його зміни чи скасування відсутні.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_4 - ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 10 березня 2025 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку упродовж тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий
Судді