Справа № 758/8724/25
18 червня 2025 року м. Київ
Суддя Подільського районного суду міста Києва Ковбасюк О.О., ознайомившись з матеріалами заяви ОСОБА_1 , заінтересовані особи Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, Департамент соціальної політики виконавчого органу Київської міської ради (КМДА), Державне підприємство «Український національний центр розбудови миру», Об'єднаний центр з координації пошуку, звільнення незаконно позбавлених волі осіб, заручників та встановлення місцезнаходження безвісти зниклих, про встановлення факту, що має юридичне значення,-
Заявник ОСОБА_1 звернувся із вказаною вище заявою в порядку окремого провадження до Подільського районного суду міста Києва.
Вивчивши матеріали заяви, суд дійшов наступного висновку.
Відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Відповідно до ч. 1 ст. 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Згідно з п. 5 ч. 2 ст. 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Положеннями ч. 2 ст. 315 ЦПК України визначено, що у судовому порядку можуть бути встановлені факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Справи про встановлення юридичних фактів можуть бути предметом розгляду суду в порядку окремого провадження за таких умов: факти, які підлягають встановленню, повинні мати юридичний характер, тобто відповідно до закону викликати юридичні наслідки виникнення, зміну або припинення особистих чи майнових прав громадян або організацій.
Для визначення юридичного характеру факту потрібно з'ясувати мету, для якої необхідне його встановлення.
Як зазначив Верховний Суд у постанові від 22.04.2020 у справі №200/14136/17, суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; чинне законодавство не передбачає іншого порядку їх встановлення; встановлення такого факту не пов'язується з подальшим вирішенням спору про право.
Аналізуючи дані положення, Верховний Суд зазначив, що юридичні факти можуть бути встановлені лише для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, а також вказав, що у разі, коли буде виявлено, що встановлення підвідомчого судові факту пов'язане з вирішенням спору про право, суд відмовляє в прийнятті заяви до розгляду в окремому провадженні, а якщо це буде виявлено під час розгляду справи, залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.
Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов:
- факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з'ясувати мету встановлення;
- встановлення факту не пов'язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов'язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах;
- заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред'явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо);
- чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів.
Такий правовий висновок міститься у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2019 у справі №320/948/18, від 08.11.2019 у справі №161/853/19, від 27.03.2019 у справі №569/7589/17.
Як зазначив Верховний Суд у постанові від 31.01.2024 у справі №953/2790/23, судовий порядок встановлення факту, що має юридичне значення, використовується лише у випадку, коли чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку його встановлення.
Відповідно до змісту поданої заяви ОСОБА_1 просить встановити факт перебування його у полоні, заручником незаконними військовими формуваннями на окупованій території Луганської області у період з 26.07.2014 по 28.07.2014.
В Україні основи соціального і правового захисту осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, а також членів їхніх сімей, визначено Законом України №2010-ІХ від 26.01.2022 «Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей» (далі - Закон).
Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону законодавство про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії, базується на Конституції України і складається з цього Закону, законів України «Про національну безпеку України», «Про оборону України», «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про охорону дитинства», «Про соціальні послуги», міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, та інших нормативно-правових актів.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону дія цього Закону поширюється на громадян України , яких було позбавлено особистої свободи державою-агресором, її органами, підрозділами, формуваннями, іншими утвореннями у зв'язку із захистом державного суверенітету, незалежності, територіальної цілісності і недоторканності України внаслідок збройної агресії проти України, які належать до складу сил безпеки і сил оборони України та до однієї з категорій осіб, визначених Женевською конвенцією про поводження з військовополоненими від 12 серпня 1949 року та Додатковим протоколом до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 8 червня 1977 року.
Статтею 3 Закону визначено, що прийняття рішень з питань встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України здійснюється Комісією з питань встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України (далі - Комісія).
Комісія утворюється при центральному органі виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику з питань тимчасово окупованих територій України.
Комісія здійснює діяльність відповідно до Положення про Комісію з питань встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, яке затверджується Кабінетом Міністрів України за поданням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику з питань тимчасово окупованих територій України.
Згідно з ч. 10 ст. 4 Закону рішення Комісії про непідтвердження факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України чи відмову у визнанні членом сім'ї особи, стосовно якої встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, може бути оскаржено в судовому порядку.
Таким чином, встановлення факту перебування у полоні заручником не підлягає встановленню судом, оскільки чинним законодавством передбачено позасудовий порядок встановлення такого юридичного факту.
У той же час, законодавством передбачено право особи оскаржити у судовому порядку рішення відповідного державного органу за результатами розгляду відповідного звернення особи щодо встановлення вказаного юридичного факту.
Якщо факт, що має юридичне значення, підлягає встановленню в позасудовому порядку, особа має використати такий порядок.
Відмова відповідного органу в установленні такого факту може бути оскаржена заінтересованою особою до суду в порядку адміністративного судочинства (схожі висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2019 у справі №161/853/19, від 18.12.2019 у справі №370/2598/16-ц, від 18.01.2024 у справі №560/17953/21).
Наведене також узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 02.02.2020 у справі №552/2742/19, та висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 27.03.2019 у справі №569/7589/17.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 186 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Якщо за законом заява не підлягає судовому розгляду, суддя мотивованою ухвалою відмовляє у відкритті провадження, а коли справу вже відкрито - закриває провадження у ній.
Близькі за змістом висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2019 у справі №320/948/18, від 29.05.2019 у справі №398/4017/18.
З урахуванням наведеного, заява ОСОБА_1 про встановлення факту про перебування у полоні не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а повинна бути розглянута у позасудовому порядку уповноваженим органом, за наслідками розгляду якої у заявника може виникати право на судовий захист, що повинно реалізовуватися з урахуванням норм про судову юрисдикцію.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 19, 186, 258-261, 293, 315, 353, 354 ЦПК України, -
У відкритті провадження за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, Департамент соціальної політики виконавчого органу Київської міської ради (КМДА), Державне підприємство «Український національний центр розбудови миру», Об'єднаний центр з координації пошуку, звільнення незаконно позбавлених волі осіб, заручників та встановлення місцезнаходження безвісти зниклих, про встановлення факту, що має юридичне значення, відмовити.
Ухвала може бути оскаржена в апеляційному порядку.
Апеляційна скарга на ухвалу суду подається протягом п'ятнадцяти днів з дня її складення до Київського апеляційного суду.
Учасник справи, якому повна ухвала суду не була вручена у день її складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження ухвали суду, якщо апеляційна скарга подана протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали.
СуддяО. О. Ковбасюк