12 червня 2025 року
м. Київ
cправа № 920/1287/23
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Бенедисюка І. М. (головуючий), Колос І. Б., Малашенкової Т. М.,
за участю секретаря судового засідання Росущан К. О.,
представників учасників справи:
позивача - Харченко О. О. (самопредставництво),
відповідача 1 - Сіренко І. С. (самопредставництво),
відповідача 2 - Сахнов Д. А. (адвокат),
третьої особи - не з'явився,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у режимі відеоконференції
касаційну скаргу Виконавчого комітету Сумської міської ради
на рішення Господарського суду Сумської області від 26.11.2024 та
постанову Північного апеляційного господарського суду від 18.03.2025
за позовом Виконавчого комітету Сумської міської ради
до: Акціонерного товариства "Сумиобленерго" в особі Філії "Сумський міський район електричних мереж Акціонерного товариства "Сумиобленерго" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Енера Суми"
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Охтирська 19"
про визнання недійсними договорів та стягнення грошових коштів,
1. Виконавчий комітет Сумської міської ради (далі - Виконавчий комітет, позивач, скаржник) звернувся з позовом до Акціонерного товариства "Сумиобленерго" в особі Філії "Сумський міський район електричних мереж Акціонерного товариства "Сумиобленерго" (далі - АТ "Сумиобленерго", відповідач 1) та Товариства з обмеженою відповідальністю "Енера Суми" (далі ТОВ "Енера Суми", відповідач 2) з позовом (з урахуванням заяви про зміну предмета позову) про:
- визнання недійсною додаткової угоди від 28.01.2022 №7 до договору споживача про надання послуг із розподілу електричної енергії від 01.01.2019, укладеної між АТ "Сумиобленерго" та Виконавчим комітетом;
- визнання недійсним договору про спільне використання технологічних мереж від 03.06.2022 №1 0СВ, укладеного між АТ "Сумиобленерго" та Виконавчим комітетом;
- стягнення з АТ "Сумиобленерго" 25 424,38 грн безпідставно сплачених коштів за послуги з розподілу електричної енергії по кабельній лінії КЛ-0,4кВ від ТП-360 до ВРП гуртожитку по вул. Охтирська, 19;
- стягнення з ТОВ "Енера Суми" 64 757,85 грн безпідставно сплачених кошти за послуги з постачання електричної енергії по кабельній лінії КЛ-0,4кВ від ТП-360 до ВРП гуртожитку по вул. Охтирська, 19.
2. Позовні вимоги мотивовані тим, що додаткова угода від 28.01.2022 №7 до договору споживача від 01.01.2019 № 10 та також договір про спільне використання технологічних мереж від 03.06.2022 № 10СВ суперечать інтересам держави і суспільства, оскільки щомісяця відбувається безпідставне перерахування коштів із бюджету Сумської міської територіальної громади за послуги, які фактично позивачу не надаються та споживаються на об'єкті, що не перебуває у комунальній власності громади.
3. На обґрунтування позовних вимог посилався на те, що:
- рішенням Сумської міської ради від 23.02.2023 № 3551-МР скасовано рішення Сумської міської ради від 03.11.2022 № 3184-МР "Про зарахування у комунальну власність Сумської міської територіальної громади кабельної лінії";
- передумовою прийняття рішення Сумської міської ради від 23.02.2023 №3551-МР є інформація начальника Управління з господарських та загальних питань Сумської міської ради щодо порушення прав Виконавчого в частині необґрунтованих нарахувань за послуги з розподілу електричної енергії по кабельній лінії КЛ-0,4кВ від ТП-360 до ВРП гуртожитку по вул. Охтирська, 19, а також лист Виконавчого комітету від 06.01.2022 №1136/03.02.02-08 щодо відсутності в кошторисі міської ради грошових коштів на утримання означеної кабельної лінії;
- при цьому, рішення Сумської міської ради від 03.11.2022 № 3184-МР щодо передачі означеної кабельної лінії (КЛ-0,4кВ від ТП-360 до ВРП гуртожитку по вул. Охтирська, 19) у комунальну власність фактично не виконано не було;
- кабельна лінія по вул. Охтирській, 19 у м. Суми ніколи не перебувала у комунальній власності Сумської міської територіальної громади, а позивач не є споживачем послуг із розподілу електричної енергії та послуг з її постачання по означені кабельній лінії;
- фактичними споживачами електричної енергії за адресою вул. Охтирська, 19 є співвласники гуртожитку, який не перебуває у комунальній власності;
- наведене, на переконання позивача, свідчить про те, що додаткова угода від 28.01.2022 № 7 до договору споживача від 01.01.2019 № 10 не спрямована на настання реальних наслідків, зокрема, щодо отримання позивачем від АТ "Сумиобленерго" послуг з розподілу електричної енергії по кабельній лінії;
- означене також свідчить про те, що у відповідача 1 відсутні правові підстави здійснювати позивачу нарахування за відповідні послуги, однак відповідач 1 кожного звітного місяця включає показники споживання електричної енергії по кабельній лінії, що знаходиться за адресою: м. Суми, вул. Охтирська, 19 до актів про використану електричну енергію та виставляє рахунки на оплату послуг з розподілу електричної енергії за особовим рахунком № 10;
- відповідачем 1 до актів загалом включаються показники спожитих послуг по трьох об'єктах споживання: вул. Харківська, 35, вул. Бельгійська, 2 та вул. Охтирська, 19, без деталізації наданих послуг окремо по кожному з об'єктів та, як наслідок, сума до сплати також виставляється загальна по трьох об'єктах, у зв'язку з чим, позивач позбавлений можливості виокремити вартість безпідставно нарахованих послуг на кабельну лінію, розташовану за адресою: вул. Охтирська, 19;
- філія АТ "Сумиобленерго" передає до ТОВ "Енера Суми", як постачальника електричної енергії, показники спожитої електричної енергії по спірній кабельній лінії (КЛ-0,4кВ від ТП-360 до ВРП гуртожитку по вул. Охтирська, 19), на підставі яких відповідач 2 також виставляє Виконавчому комітету рахунки за спожиту електроенергію, які позивач змушений оплачувати.
- наведені вище дії з боку відповідачів фактично спричиняють нецільове використання бюджетних коштів Сумської міської територіальної громади.
4. Господарський суд Сумської області ухвалою від 15.01.2024 залучив до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів - Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Охтирська 19".
5. Рішенням Господарського суду Сумської області від 26.11.2024 (суддя Жерьобкіна Є. А.), яке залишене без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 18.03.2025 (колегія суддів: Шапран В. В., Андрієнко В. В., Сітайло Л. Г.) у задоволенні позову відмовлено.
6. Виконавчий комітет у касаційній скарзі, з посиланням на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
7. Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
8. Обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій положень частин першої, п'ятої статті 203 та статті 215 ЦК України, які викладені у постановах Верховного Суду від 12.01.2022 у справі № 922/717/21 та від 11.06.2020 у справі № 281/129/17.
9. Позивач наголошує на тому, що судами попередніх інстанції надано оцінку оспорюваним правочинам лише на відповідність загальним нормам Господарського кодексу України та нормам ЦК України, які регламентують порядок укладення звичайних господарських договорів. При цьому суди залишили поза увагою, що правовідносини з укладення договорів щодо надання послуг з розподілу електричної енергії та її постачання врегульовано спеціальними нормами енергетичного законодавства України, і саме означеним нормам не відповідають оскаржувані правочини.
10. На переконання скаржника, за приписами статей 4, 58 Закону України "Про ринок електричної енергії", підпункту 1.2.1 Правил роздрібного ринку електричної енергії, затверджених постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 14.03.2018 № 312 (далі - ПРРЕЕ № 312) заборонено бездоговірне надання / отримання послуг із розподілу електричної енергії. Однак, судами першої та апеляційної інстанцій не враховано доводи позивача, що між АТ "Сумиобленерго" та Виконавчим комітетом не укладався окремий Договір споживача про надання послуг з розподілу електричної енергії на основі Типового договору по об'єкту кабельна лінія по вул. Охтирська, 19.
11. Вказане, за доводами скаржника, є грубим порушенням частини третьої статті 6 та частини п'ятої статті 633 ЦК України, оскільки при підписанні оскаржуваної Додаткової угоди від 28.01.2022 №7 сторонами не дотримано обов'язкових вимог наведених вище актів енергетичного законодавства щодо укладення даного виду публічного договору. Наявні у справі докази свідчать про те, що у розумінні підпунктів 2.1.3, 2.18 Правил №312, переукладення публічного договору по обслуговуванню спірної кабельної лінії щодо надання послуг із розподілу електричної енергії, із новим споживачем (Виконавчим комітетом) у спірних відносинах не відбулося. Позивачу не присвоєно новий номер особового рахунку за вказаним об'єктом. Отже, укладання оскаржуваної додаткової угоди від 28.01.2022 № 7, із позивачем, як новим власником спірної електроустановки, а не нового договору свідчить про порушення сторонами, затвердженого чинним законодавством порядку укладення даного виду договорів.
12. Крім того, за твердженням скаржника, на час підписання оспорюваної додаткової угоди від 28.01.2022 № 7 у позивача був чиним Договір від 29.12.2018 № 161002895, укладений із споживачем (балансоутримувачем кабельної лінії) за яким значився ТОВ КК" Сумитехнобудсервіс", який припинив свою дію лише 20.06.2022.
13. Наведені вище обставини, на переконання скаржника, навіть за наявності підпису уповноваженого представника Виконавчого комітету - Сумського міського голови Лисенка О. М. на оспорюваній Додатковій угоді від 28.01.2022 №7, не спростовують того, що цей правочин не спрямований на настання реальних наслідків - отримання позивачем послуг з розподілу електричної енергії по спірній кабельній лінії.
14. У відзиві на касаційну скаргу АТ "Сумиобленерго" просить відмовити у задоволенні касаційної скарги, а оскаржувані позивачем судові рішення залишити без змін, посилаючись на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними та необґрунтованими, а оскаржувані рішення та постанова ухвалені судами попередніх інстанцій з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.
15. ТОВ "Енера Суми" у відзиві на касаційну скаргу вказує про необґрунтованість аргументів скаржника та просить закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Виконавчого комітету на оскаржувані судові рішення, а у разі відмови у задоволені його клопотання, касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
16. Третя особа своїм правом на подання відзиву на касаційну скаргу позивача не скористалася.
17. У зв'язку з обранням судді Ємця А. А. до Великої Палати Верховного Суду відповідно до рішення зборів суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.06.2025 № 10, склад судової колегії касаційного господарського суду змінився, що підтверджується Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 02.06.2025, який наявний в матеріалах справи.
18. Касаційне провадження у справі відкрито на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
19. Отже, відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
20. Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.
21. При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.
22. Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
23. Відповідно до імперативних приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
24. Для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов'язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.
25. Отже, підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
26. Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.
27. Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судовому рішенні Великої Палати Верховного Суду.
28. Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов'язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
29. При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб'єкти, об'єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов'язки цих суб'єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями.
З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.
У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів.
30. Ураховуючи наведені висновки щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов'язують визначати подібність правовідносин (подібність відносин), Велика Палата Верховного Суду визнала за потрібне конкретизувати раніше викладені Верховним Судом висновки щодо цього питання та зазначила, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
31. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи (постанови від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16; від 25.04.2018 у справі № 925/3/17; від 16.05.2018 у справі № 910/24257/16; від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц; від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц; від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц та № 522/2110/15-ц; від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц). Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов'язаних із правами й обов'язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб'єктів (видової належності сторін спору) й об'єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).
32. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційних скаргах, стосується правовідносин, які не є подібними.
33. Разом з тим, дослідивши доводи касаційної скарги і матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі з огляду на таке.
34. Як неодноразово наголошував Верховний Суд, правові висновки Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а регулятивний вплив пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, якою передбачено таку підставу касаційного оскарження як застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, поширюється саме на подібні (аналогічні) правовідносини.
35. Суд виходить також з того, що досліджуючи доцільність посилання на постанову Верховного Суду кожен правовий висновок Суду потребує оцінки на релевантність у двох аспектах: (1) чи є правовідносини подібними та (2) чи зберігає ця правова позиція юридичну силу до спірних правовідносин, зважаючи на відповідні законодавчі акти. У такому випадку правовий висновок розглядається "не відірвано" від самого рішення, а через призму конкретних спірних правовідносин та відповідних застосовуваних нормативно-правових актів.
36. Так, за доводами касаційної скарги, суд апеляційної інстанцій в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у побідних правовідносин, викладених у вказаних скаржником постановах Верховного Суду (пункт 8 цієї ухвали).
37. Надаючи оцінку наведеним доводам скаржника, колегія суддів виходить із того, що предметом спору у справі, що розглядається (№ 920/1287/23) є вимоги Виконавчого комітету про: визнання недійсною додаткової угоди до договору споживача про надання послуг із розподілу електричної енергії та договору про спільне використання технологічних мереж, укладених між позивачем та відповідачем 1, а також стягнення з відповідача 1 та відповідача 2 безпідставно отриманих коштів, сплачених позивачем на виконання оспорюваних правочинів.
38. Зі змісту оскаржуваних судових рішень вбачається, що оцінивши у сукупності докази, подані сторонами на підтвердження своїх вимог і заперечень, на підставі встановлених фактичних обставин справи, суди першої та апеляційної інстанції дійшли висновку про недоведеність і необґрунтованість позивачем належним чином обставин, які б свідчили про наявність правових підстав для визнання недійсними оскаржуваних договорів на підставі частини першої статті 203 та частини першої статті 215 ЦК України. Оспорювані правочини скріплені підписами уповноважених представників сторін і печатками сторін, оспорювана позивачем додаткова угода, укладена сторонами у повній відповідності до норм чинного законодавства Закону України "Про ринок електричної енергії" та ПРРЕЕ № 312, а договір про спільне використання технологічних мереж містить всі необхідні істотні умови, передбачені законом. В силу принципу свободи договору умови оспорюваних правочинів були визначені сторонами на власний розсуд та узгоджені між ними без заперечень
39. З огляду на те, що спірні суми грошових коштів, сплачені позивачем та отримані відповідачами виключно на підставі та на умовах укладених договорів. У такий спосіб, з урахуванням встановлених судами обставин справи та наведених приписів законодавства суди визнали вимоги позивача необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
40. У контексті наведеного вище, доводів касаційної скарги та підстав відкриття касаційного провадження, колегія суддів відзначає, що правочин є найбільш поширеним юридичним фактом сфери приватного права, підставою виникнення цивільних прав та обов'язків.
41. За змістом статті 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів осіб, а загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 цього Кодексу.
42. Згідно зі статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
43. Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
44. Відповідно до частин першої та другої статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним (частина третя статті 228 ЦК України).
45. Відповідно до положень статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
46. Тобто, в силу припису зазначеної статті, правомірність правочину презюмується і обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.
47. Законодавцем як одну із засад (принципів) господарського судочинства визначено змагальність сторін (пункт 4 частини третьої статті 2 ГПК України). Принцип змагальності полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження чи заперечення своїх вимог. При цьому сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що вона є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу сама концепція змагальності втрачає сенс.
48. Принцип змагальності передбачає покладення тягаря доказування на сторони, однак не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою ту обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню у спосіб, який дозволить дотриматись переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної стороною обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
49. Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що під час вирішення спорів про визнання правочинів недійсними суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх учинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
50. Суд також враховує, що у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11.06.2020 у справі № 281/129/17, на яку посилається скаржник наведено висновок про те, що зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Утім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із цивільно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у цивільно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних нормах.
51. У аспекті порушених скаржником питань колегія суддів зауважує, що відповідно до законодавчого визначення правочином є насамперед вольова дія суб'єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов'язки. Здійснення правочину законодавством може пов'язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов'язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб'єктів). У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб'єктів цивільного права. Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 20.09.2023 у справі № 910/23621/17, від 03.08.2023 у справі №904/7930/21, від 01.06.2022 у справі № 912/642/20 та інших.
52. Як вже було зазначено вище, суди встановили, що оспорювана позивачем додаткова угода, укладена сторонами у повній відповідності до норм чинного законодавства Закону України "Про ринок електричної енергії" та ПРРЕЕ № 312. При цьому, суди встановили, що позивач, як власник кабельної лінії вчиняв дії щодо внесення змін до договору, укладеного із позивачем, у тому числі і дії, які свідчать про прийняття його умов, у т.ч. і його виконання. Оспорювані правочини скріплені підписами уповноважених представників сторін і печатками сторін, договір про спільне використання технологічних мереж містить всі необхідні істотні умови, передбачені законом. За відсутності у матеріалах справи доказів, які свідчили би про те, що спірні кабельні мережі перебувають у власності іншої особи, а також доказів того, що відповідач вчиняв будь-які передбачені законодавством дії на припинення дії договору про розподіл електричної енергії у редакції оспорюваної додаткової угоди та договору про спільне використання технологічних мереж та/або ініціював питання щодо внесення в оспорювані правочини зміни, суди попередніх інстанцій і дійшли висновку, що оспорювані позивачем правочини є такими, що спрямовані на реальне настання передбачених ним правових наслідків, та відповідають статтям 203, 204 ЦК України, статті 3, пункту 3 статті 5, статтям 173, 179, 193 ГК України, а ознаки, передбачені статтями 215, 228 ЦК України відсутні.
53. Суд у вирішенні поставлених скаржником питань також зазначає, що положення статей 4, 203, 205 ЦК України є загальними, які не містять обмежень її застосування лише до конкретного виду господарських договорів, а застосоване судами першої та апеляційної інстанції правозастосування у повній мірі відповідає та узгоджується з наведеними вище висновками Верховного Суду.
54. Разом із тим, проаналізувавши зміст вказаних вище постанов Верховного Суду, за критеріями подібності, ураховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду, які викладені у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19, та наявність/відсутність правового висновку, який не враховано судами під час розгляду цієї справи, Верховний Суд дійшов висновку про неподібність цих справ за наведеними істотними правовими ознаками зі справою, що розглядається, окресленими у цій ухвалі, і тому застосування норм матеріального права за неподібності правовідносин у цих справах не може бути аналогічним, а вказані для порівняння судові рішення Верховного Суду - релевантними до обставин цієї справи.
55. У вирішенні цього питання Суд враховує, що предметом позову у справі № 281/129/17 були вимоги про визнання прилюдних торгів та свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів недійсними, а правовою підставою позову було посилання на невідповідність правочину вимогам Закону України "Про виконавче провадження" та статті 203, 215 ЦК України.
56. У справі № 922/717/21предметом позову були вимоги про визнання недійсним додатка "Перелік місць встановлення розрахункових приладів обліку та тарифів, що застосовуються при проведенні розрахунків за спожиту електричну енергію" до договору про постачання електричної енергії, а правовою підставою позову було посилання на невідповідність оспорюваного правочину вимогам Правил користування електричною енергією (ПКЕЕ), затверджених постановою НКРЕКП від 31.07.1996 № 28, Закон України "Про електроенергетику" та статей 203, 215 ЦК України.
57. Наведене свідчить про те, що означені скаржником постанови Верховного Суду України не можуть бути релевантними до спірних правовідносин. Зокрема, означені постанови є схожими до правовідносин сторін у справі, що розглядається лише за предметом спору - визнання недійсним договору. Однак, предметом касаційного перегляду у наведених вище справах було питання правильності щодо застосування судами положень Закону України "Про виконавче провадження", Закону України "Про електроенергетику" та Правил користування електричною енергією (ПКЕЕ), затверджених постановою НКРЕКП від 31.07.1996 № 28.
58. Верховний Суд зауважує, що посилання на практику Верховного Суду та/або Верховного Суду України (без аналізу та врахування обставин справи, за яких судом касаційної інстанції зроблено відповідні висновки, без доведення подібності правовідносин у справах) щодо оцінки того чи іншого аргументу, які зроблені на підставі встановлених фактичних обставин конкретної справи і наявних в матеріалах справи доказів, не є свідченням застосування судами попередніх інстанцій у цій справі норм матеріального права без урахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування.
59. Колегія суддів, також виходить з того, що за правовою позицією Великої Палати Верховного Суду висновки щодо застосування норм права суд формулює, виходячи з конкретних обставин справи. (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (провадження № 14-67цс20, пункт 68), від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц (провадження № 12-13гс22, пункт 149), від 04.07.2023 у справі № 373/626/17 (провадження № 14-201цс21, пункт 51).
60. Однак, виокремлюючи висновок Верховного Суду України, зокрема, про те, що:
"…зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у цивільно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних нормах" та
"…господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин", скаржник не враховує їх дійсного змісту, а також за встановлених судами фактичних обставин спору можливості їх застосувати у спірних відносинах сторін.
61. Наведене вище свідчить про те, що застосування судами першої та апеляційної інстанції положень статей 203, 205 ЦК України не суперечить висновкам Верховного Суду України у означених вище справах. Разом з тим, правовідносини у справі № 281/129/17 та у справі № 922/717/21 відносно справи, що розглядається не є подібними за змістовним критерієм, оскільки висновки Верховного Суду України у означених постановах стосуються інших норм матеріального права та зроблені за інших фактичних обставин спору, які, відповідно, не можна вважати релевантними щодо правовідносин у справі № 920/1287/23.
62. Виокремлюючи певні висновки Суду у наведених постановах Верховного Суду України скаржник не враховує, що згідно з усталеною практикою Верховного Суду, в силу положень статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
63. При цьому встановлені судами фактичні обставини спору свідчать про те, що суди попередніх інстанцій при вирішенні цього спору, дослідили та оцінили предмет, підстави позову, надані та зібрані у справі докази за правилами статті 86 ГПК України у їх сукупності і вірогідності, з урахуванням статей 73-79 ГПК України, і дійшли висновку про недоведеність та необґрунтованість позовних вимог.
64. Наведені позивачем у касаційній скарзі доводи фактично зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанції стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, та спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів та встановленні інших обставин, у тому контексті, який, на думку скаржника свідчить про порушення норм матеріального права (статей 4, 203, 215 ЦК України). Водночас переоцінка доказів виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції, визначених приписами статті 300 ГПК України.
65. Верховний Суд вкотре звертає увагу скаржника, що недостатньо лише зазначення постанови Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права, обов'язковою умовою є те, що правовідносини у справах (у якій викладено висновок Верховного Суду і у якій подається касаційна скарга) мають бути подібними.
66. Отже, касаційна інстанція встановила, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у наведеній вище постановах Верховного Суду України та Верховного Суду на які посилався скаржник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі № 920/1287/23.
67. Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі № 920/1287/23 на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України.
68. Інших підстав для перегляду справи у суді касаційної інстанції, крім пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник у касаційній скарзі не наводить.
69. При розгляді цієї справи Верховний Суд також зазначає, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").
70. Право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних передумов щодо доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".
71. Верховний Суд, здійснюючи аналіз доводів касаційної скарги у співвідношенні до обраних скаржником підстав касаційного оскарження виходить з того, що останнім не аргументовано і не доводилось у касаційній скарзі того, що суди під час розгляду справи зашкодили самій суті права доступу до суду, та не обґрунтовували наявну необхідність забезпечити сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".
72. Натомість доводи касаційної скарги зводяться лише до висловлення незгоди з прийнятими судовими рішеннями та викладення власного бачення у питанні застосування правових норм і фактично є проханням про повторний перегляд справи та переоцінку встановлених судами обставин, що виходить за межі повноважень Верховного Суду. Незгода скаржника із судовими рішеннями (в оскаржуваній частині) не свідчить про їх незаконність, як і не може вказувати на таку обставину, як негативні наслідки для скаржника прийняттям цих судових рішень.
73. Колегія суддів касаційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що надано вичерпну відповідь на всі істотні, вагомі питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а інші доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують вказаного висновку.
Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Закрити касаційне провадження за касаційною Виконавчого комітету Сумської міської ради на рішення Господарського суду Сумської області від 26.11.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 18.03.2025 у справі № 920/1287/23.
Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.
Суддя І. Бенедисюк
Суддя І. Колос
Суддя Т. Малашенкова