ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
18.06.2025Справа № 910/3993/25
Господарський суд міста Києва в складі судді Андреїшиної І.О., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін господарську справу
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛЕО ТРАНС ГРУЗ" (вул. Гоголя, буд. 19-В, м. Синельникове, Дніпропетровська область, 52500; ідентифікаційний код 44077177)
до Товариства з обмеженою відповідальністю "ПАН ЛОГІСТИК" (03040, м. Київ, вул. Деміївська, 43а, ідентифікаційний код 36958491)
про стягнення 11 500,00 грн,
Товариство з обмеженою відповідальністю "ЛЕО ТРАНС ГРУЗ" звернулась до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "ПАН ЛОГІСТИК" про стягнення заборгованості за разовим договором-заявкою на перевезення вантажів автомобільним транспортом № 00000003698 від 27.07.2021 до договору надання та організації послуг № ЕП-00006114 від 12.05.2021 у розмірі 11 500,00 грн.
Також, позовній позивачем поставлено відповідачу запитання в порядку статті 90 ГПК України.
Так, позивачем поставлено наступні запитання Товариству з обмеженою відповідальністю "ПАН ЛОГІСТИК":
1) Чи укладав відповідач з позивачем разовий договір-заявку на перевезення вантажів автомобільним транспортом № 00000003698 до договору надання та організації послуг № ЕП-00006114 від 12.05.2021 року в редакції, долученій до позовної заяви?
2) Чи отримав відповідач від позивача послугу з перевезення, вказану в разовій договорі-заявці на перевезення вантажів автомобільним транспортом № 00000003698 до договору надання та організації послуг № ЕП-00006114 від 12.05.2021 року? Чи є у відповідача претензії до позивача щодо надання останнім цієї послуги?
3) По якій причині відповідач не оплатив позивачу послуги з перевезення, вказані в разовій договорі-заявці на перевезення вантажів автомобільним транспортом № 00000003698 до договору надання та організації послуг № ЕП-00006114 від 12.05.2021 року?
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.04.2025 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. Розгляд справи вирішено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та встановлено процесуальні строки для подання пояснень по суті спору; встановлено відповідачу строк - не пізніше 07.05.2025, для подання до суду відповіді на поставлені позивачем питання та долучення відповідних доказів, або подання до суду мотивованої відмови від надання відповідей в порядку передбаченому ст. 90 ГПК України.
15.04.2025 через підсистему «Електронний суд» відповідачем подано заяв про вступ у справу як представника.
08.05.2025 через підсистему «Електронний суд» позивачем подано заяву про ухвалення судового рішення за наявними у справі документами.
20.05.2025 через підсистему «Електронний суд» позивачем подано клопотання про прийняття доказів для визначення судових витрат та про розподіл цих судових витрат.
02.06.2025 через підсистему «Електронний суд» відповідачем подано клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги.
Від відповідача відзив на позовну заяву та відповіді за запитання позивача в порядку ст. 90 ГПК України не надходили.
Відповідно до ч. 1 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у главі 10 розділу ІІІ Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до ч. 8 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України, при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву (ч. 2 ст. 161 Господарського процесуального кодексу України).
Судом, також враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі "Смірнова проти України").
Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України №1-5/45 від 25 січня 2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.
Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.
Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
21 липня 2021 між Товариством з обмеженою відповідальністю «ЛЕО ТРАНС ГРУЗ» (далі - позивач) та Товариством з обмеженою відповідальністю «ПАН ЛОГІСТИК (надалі - відповідач) було укладено разовий договір-заявку на перевезення вантажів автомобільним транспортом №00000003698 до договору надання та організації послуг №ЕП-00006114 від 12.05.2021 року (надалі - заявка / додаток 1), за умовами якого позивач зобов'язався виконати для відповідача перевезення за маршрутом: Україна, Київська обл., м.Бровари, Онікієнко, 129а - Україна, Запорізька обл., м. Запоріжжя, вул. Цитрусова, 9а.
Відповідно до умов разового договору-заявки вартість перевезення становить 11 500,00 грн з ПДВ, порядок і строки оплати: 20-25 б.д. після отримання оригіналів документів.
Відповідно до пункту 9 додаткових умов заявки до переліку потрібних для оплати документів входять:
- Акт виконаних робіт;
- ТТН;
- Рахунок;
- Податкова накладна, зареєстрована в ЄРПН;
- Заявка.
Так, позивач у позовній заяві зазначає, що останній направив відповідачу оригінали документів, що підтверджується фіскальним чеком, описом вкладення Укрпошти за №5250101458347 від 14.11.2024 та відповідно до даних офіційного сайту АТ «Укрпошта» в мережі Інтернет відправлення №5250101458347 вручене 28.11.2024 року.
Таким чином, позивач стверджує, що виконав свої зобов'язання, передбачені заявкою, належним чином, що підтверджується товарно-транспортною накладною №1484671 від 27.07.2021 року, актом №ОУ-0000057 здачі-прийняття робіт (надання послуг) та податковою накладною від 28.07.2021 року.
З огляду на викладене, як вважає позивач, відповідач мав виконати зобов'язання за заявкою по сплаті послуг з перевезення вантажу у строк до 04.01.2025 року (25 банківських днів з дати отримання оригіналів документів).
Однак, позивач зазначає, що відповідачем не виконано грошове зобов'язання з оплати за надані послуги, таким чином, заборгованість відповідача станом на момент звернення із позовом до суду становить 11 500,00 грн.
Дослідивши наявні матеріали справи, оцінюючи надані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог, з наступних підстав.
Внаслідок укладення разового договору-заявки на перевезення вантажів автомобільним транспортом №00000003698 між сторонами згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України, виникли цивільні права та обов'язки.
Оскільки між сторонами по справі склалися господарські правовідносини, то до них слід застосовувати положення Господарського кодексу України як спеціального акту законодавства, що регулює правовідносини у господарській сфері.
Відповідно до абзацу 2 пункту 1 статті 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.
Згідно зі статтею 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина 1 статті 627 Цивільного кодексу України).
Частиною 1 статті 628 Цивільного кодексу України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 Цивільного кодексу України).
Згідно зі статтею 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до статті 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Частиною першою статті 193 Господарського кодексу України встановлено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином (частина 7 статті 193 Господарського кодексу України).
Згідно з приписами ст. 929 Цивільного кодексу України за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу.
Згідно зі статтями 73, 74 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Як вбачається з матеріалів справи, на виконання умов разового договору-заявки на перевезення вантажів автомобільним транспортом №00000003698 позивач надав транспортно - експедиторські послуги, передбачені заявкою, належним чином, що підтверджується товарно-транспортною накладною №1484671 від 27.07.2021 року, актом №ОУ-0000057 здачі-прийняття робіт (надання послуг) та податковою накладною від 28.07.2021 року.
З вищевказаної товарно-транспортної накладної №1484671 від 27.07.2021 року вбачається, що позивач перевіз вантаж та передав його вантажоотримувачу СП «Оптима-Фарм, Лтд».
Відповідно до умов разового договору-заявки вартість перевезення становить 11 500,00 грн з ПДВ, порядок і строки оплати: 20-25 б.д. після отримання оригіналів документів.
Відповідно до пункту 9 додаткових умов заявки до переліку потрібних для оплати документів входять:
- Акт виконаних робіт;
- ТТН;
- Рахунок;
- Податкова накладна, зареєстрована в ЄРПН;
- Заявка.
Судом встановлено, що виконавцем направлено відповідачу оригінали документів, що підтверджується фіскальним чеком, описом вкладення Укрпошти за №5250101458347 від 14.11.2024 та відповідно до даних офіційного сайту АТ «Укрпошта» в мережі Інтернет відправлення №5250101458347 вручене 28.11.2024 року.
Таким чином, з огляду на викладене, відповідач мав виконати зобов'язання за заявкою по сплаті послуг з перевезення вантажу у строк до 04.01.2025 року (25 банківських днів з дати отримання оригіналів документів).
Проте, суд зазначає, що матеріали справи не містять жодних належних та допустимих доказів відповідно до статей 76 - 79 Господарського процесуального кодексу України на підтвердження сплати відповідачем грошових коштів позивачу в розмірі 11 500,00 грн.
Отже, судом встановлено, що відповідач, в порушення вищезазначених норм цивільного кодексу України та умов договору, не здійснив оплату наданих й прийнятих послуг в повному обсязі, тобто, не виконав свої зобов'язання належним чином, а тому позовні вимоги щодо стягнення 11 500,00 грн - суми основної заборгованості є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Таким чином, вимоги позивача визнаються судом повністю обґрунтованими, а позов таким, що підлягає задоволенню.
З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані, безпідставні та такі, що не спростовують висновків суду.
Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.
Відповідно до ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування.
Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.
Надаючи оцінку доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v. UKRAINE) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі № 910/13407/17.
Позивачем до стягнення з відповідача заявлені також витрати на професійну правничу допомогу в сумі 7 000,00 грн на підставі:
- договору про надання правової допомоги №15/24 від 16.02.2024;
- додаткової угоди № 4 від 19.03.2025 до договору про надання правової допомоги №15/24 від 16.02.2024;
- акту приймання-передачі наданих послуг з професійної правничої допомоги від 19.05.2025;
- платіжної інструкції №203 від 21.03.2025.
Положеннями ст. 123 ГПК України унормовано, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частини 1-4 ст. 126 ГПК України).
Відповідно до ст. 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
У визначенні розумно необхідного розміру сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, можуть братися до уваги, зокрема, але не виключно: встановлені нормативно-правовими актами норми видатків на службові відрядження (якщо їх установлено); вартість економних транспортних послуг; час, який міг би витратити на підготовку матеріалів кваліфікований фахівець; вартість оплати відповідних послуг адвокатів, яка склалася в країні або в регіоні; наявні відомості органів статистики або інших органів про ціни на ринку юридичних послуг; тривалість розгляду і складність справи тощо.
Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України, заява № 19336/04, п. 269).
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" від 28.11.2002 зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Так, суд враховує клопотання відповідача про зменшення розміру витрат на оплату правничої допомоги та частково погоджується з доводами відповідача відносно зазначених позивачем в акті приймання-передачі наданих послуг.
Зокрема, дослідивши наданий позивачем акт приймання-передачі наданих послуг з професійної правничої допомоги, судом встановлено, що в переліку наданих адвокатом послуг є тотожні послуги, названі різними словами, а саме: «правовий аналіз ситуації» та кваліфікація правовідносин сторін».
Більше того, складання позовної заяви, комплектування додатків до позовної заяви, відправка копії позовної заяви з додатками відповідачу, подання до суду позовної заяви з додатками не є окремими правовими послугами, а є складовою в юридичній послузі «складання та подання позову до суду».
Крім того, складання заяви від 08.05.2025 року, відправка копії заяви від 08.05.2025 року з додатком відповідачу та комплектування додатків до заяви від 08.05.2025 року не мали обов'язкового характеру та не вимагало великих зусиль адвоката, зважаючи на кількість цих додатків.
Суд зазначає, що процесуальним законодавством передбачено такі основні критерії визначення та розподілу судових витрат, як їх дійсність, обґрунтованість, розумність і співмірність відповідно до ціни позову, з урахуванням складності та значення справи для сторін.
Суд наголошує на тому, що складність справи не полягає в ціні позову, а у категорії спору, а також у затрачених часі та зусиллях.
Крім того, судом враховано, що метою стягнення витрат на правничу допомогу є не тільки компенсація стороні, на користь якої ухвалене рішення, понесених збитків, але й спонукання боржника утримуватися від вчинення дій, що в подальшому спричиняють необхідність поновлення порушених прав та інтересів позивача.
Водночас стягнення витрат на професійну правничу допомогу з боржника не може бути способом надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються і не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу.
Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду від 30.01.2023 у справі №910/7032/17.
Отже, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності) та критерію розумності їхнього розміру, з урахуванням конкретних обставин справи та доводів сторін.
Таким чином, беручи до уваги рівень складності юридичної кваліфікації правовідносин у справі, обсяг та обґрунтованість підготовлених та поданих до суду документів, їх значення для вирішення спору, суд зазначає, що заявлений до стягнення розмір витрат на оплату послуг адвоката є неспівмірним зі складністю справи, предметом позову, наданим адвокатом обсягом послуг, за відсутності відомостей про витрачений ним час на надання таких послуг, не відповідає критерію розумності та їх стягнення у повному обсязі становить надмірний тягар для позивача, що суперечить принципу розподілу таких витрат.
Відтак, суд дійшов висновку, що враховуючи категорію спору та зважаючи на обсяг наданих адвокатських послуг, співмірною є компенсація витрат відповідача на професійну правничу допомогу в розмірі 5 000,00 грн.
Відповідно до частини четвертої статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається на відповідача.
На підставі викладеного та керуючись статтями 129, 233, 238, 240-241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва
Позов задовольнити повністю.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "ПАН ЛОГІСТИК" (03040, м. Київ, вул. Деміївська, 43а, ідентифікаційний код 36958491) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛЕО ТРАНС ГРУЗ" (вул. Гоголя, буд. 19-В, м. Синельникове, Дніпропетровська область, 52500; ідентифікаційний код 44077177) заборгованість у розмірі 11 500 (одинадцять тисяч п'ятсот) грн 00 коп., судовий збір в розмірі 2 422 (дві тисячі чотириста двадцять дві) грн 40 коп. та витрати на оплату професійної правничої допомоги в розмірі 5 000 (п'ять тисяч) грн 00 коп.
Після набрання рішенням законної сили видати наказ.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене у строки та порядку, встановленому розділом ІV ГПК України.
Повний текст рішення складено 18.06.2025
Суддя І.О. Андреїшина