П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
17 червня 2025 р.м. ОдесаСправа № 420/36251/24
Перша інстанція: суддя Тарасишина О.М.
Судова колегія П'ятого апеляційного адміністративного суду у складі:
Головуючого: Градовського Ю.М.
суддів: Бітова А.І.,
Шевчук О.А.
розглянувши в порядку письмового провадження в м.Одесі апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 4 лютого 2025р. по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,
У листопаді 2024р. ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом до ГУ ДМС України в Одеській області, в якому просив:
- визнати протиправним та скасувати рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну від 24.10.2024р. за №51034300023592, видане громадянину Держави Ізраїль ОСОБА_3 ( ОСОБА_4 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
- зобов'язати ГУ ДМС України в Одеській області повторно розглянути заяву громадянина Держави Ізраїль ОСОБА_3 ( ОСОБА_4 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 , від 29.04.2024р. із доданими документами про надання дозволу на імміграцію в Україну, з урахуванням висновків суду.
В обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що він звернувся із заявою до ГУ ДМС України в Одеській області про отримання дозволу на імміграцію в Україну як особа, яка перебуває у шлюбі з громадянкою України та має двох неповнолітніх дітей, які є громадянами України. Проте, 24.10.2024р. міграційною службою прийнято рішення за №51034300023592 про відмову позивачу у наданні дозволу на імміграцію в Україну, посилаючись на п.4 ч.1 ст.10 ЗУ «Про імміграцію».
Позивач вважає, що вказане рішення міграційної служби є протиправним та підлягає скасуванню, оскільки відповідач в оскаржуваному рішенні не зазначив будь-яких обставин, які слугували підставою для його прийняття, оскільки позивач є громадянином Держави Ізраїль та документований паспортом цієї країни, як наслідок, позивач не документований паспортом громадянина України, а тому прийняття вищезазначеного рішення є протиправним.
Також позивач вказав, що міграційною службою порушено баланс між несприятливими наслідками для прав позивача, що призвело до негативних для нього наслідків за відсутності безпосередньої вини позивача.
Посилаючись на вказане просив позов задовольнити.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 4 лютого 2024р. адміністративний позов задоволено.
Визнано протиправним та скасовано рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну від 24.10.2024р. №51034300023592, видане громадянину Держави Ізраїль ОСОБА_3 ( ОСОБА_4 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Зобов'язано ГУ ДМС України в Одеській області повторно розглянути заяву громадянина Держави Ізраїль ОСОБА_3 ( ОСОБА_4 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 , від 29.04.2024р. із доданими документами про надання дозволу на імміграцію в Україну, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.
В апеляційній скарзі апелянт просить рішення суду скасувати та прийняти нову постанову, якою відмовити у задоволенні адміністративного позову в повному обсязі, посилаючись на порушення норм права.
Судова колегія вважає, що у відповідності до п.1 ч.1 ст.311 КАС України, апеляційну скаргу можливо розглянути в порядку письмового провадження, оскільки в матеріалах справи достатньо доказів для вирішення справи по суті.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідь судді-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла до висновку про залишення скарги без задоволення, а рішення суду без змін, з наступних підстав.
Відповідно до ст.316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Задовольняючи адміністративний позов, суд першої інстанції виходив з того, що міграційний орган приймаючи оскаржуване рішення діяв протиправно, оскільки у позивача наявне право отримання дозволу на імміграцію в Україну як особа, яка перебуває у шлюбі з громадянкою України та має двох неповнолітніх дітей, які є громадянами України. При цьому, суд першої інстанції вважав, що міграційною службою не дотримано принципу пропорційності, необхідного балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), що призводить до настання несприятливих наслідків для позивача при відсутності будь-якої його вини в обставинах, що виникли.
Вирішуючи спір судова колегія вважає, що суд першої інстанції повно та об'єктивно дослідив обставини по справі, надані докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює.
Так, судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалам справи під час апеляційного розгляду, що 29.04.2024р. ОСОБА_3 ( ОСОБА_5 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженець міста Вінниця, Україна, громадянин Держави Ізраїль, звернувся із заявою до ГУ ДМС України в Одеській області про отримання дозволу на імміграцію в Україну як особа, яка перебуває у шлюбі з громадянкою України та має двох неповнолітніх дітей, які є громадянами України.
Відповідно до матеріалів справи, шлюб між ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_6 ) ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , укладений 13 грудня 2007р. в місті Беер-Шева, Ізраїль, що підтверджується свідоцтвом про шлюб номер НОМЕР_1 .
Дружина позивача - ОСОБА_8 є уродженкою міста Добропілля Донецької області, Україна та відповідно громадянкою України, що підтверджується паспортом громадянина України № НОМЕР_2 , виданим органом 8027 24.11.2021р..
У шлюбі народжено двоє дітей: ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується свідоцтвом про народження, яке видане Міністерством Внутрішніх Справ Держави Ізраїль 4.03.2009р., та ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , що підтверджується свідоцтвом про народження, яке видане Міністерством Внутрішніх Справ Держави Ізраїль 1.12.2014р.
Діти позивача також мають громадянство України, що підтверджується довідками про реєстрацію особи громадянином України №6164/19-536/зг-65 від 23.04.2021р. та №6164/19-536/зг-66 від 23.04.2021р..
Проте, 24.10.2024р. міграційною службою прийнято рішення за №51034300023592 про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну, посилаючись на п.4 ч.1 ст.10 ЗУ «Про імміграцію», яке було надіслано супровідним листом від 28.10.2024р. №5100.19.1-11889/51.1-24 на електронну пошту позивача.
Позивач, не погоджується із вищезазначеним рішенням міграційної служби, у зв'язку із чим звернувся до суду із даним позовом за захистом своїх прав та інтересів.
Перевіряючи правомірність прийняття оскаржуваного рішення міграційної служби, з урахуванням підстав, за якими позивач пов'язує їх протиправність та скасування, судова колегія виходить з наступного.
Приписами ч.2 ст.19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Положеннями ст.1 ЗУ «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011р. за №3773-VІ (надалі - Закон № 3773) встановлено, що іноземець - це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.
Відповідно до ч.15 ст.4 Закону №3773-VІ, іноземці та особи без громадянства, які в'їхали в Україну на інших законних підставах, вважаються такими, які тимчасово перебувають на території України на законних підставах на період наданого візою дозволу на в'їзд або на період, встановлений законодавством чи міжнародним договором України.
За правилами ст.2 ЗУ «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», іноземці та особи без громадянства мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України. Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.
Положеннями ст.3 зазначеного Закону передбачено, що іноземці та особи без громадянства можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або прибути для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території. Іноземці та особи без громадянства, які іммігрували на постійне проживання або прибули для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання.
Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначаються ЗУ «Про імміграцію» за №2491-ІІІ від 7.06.2001р..
Так, відповідно до ч.1 ст.1 ЗУ «Про імміграцію» імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання; дозвіл на імміграцію - рішення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та підпорядкованих йому органів, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.
Приписами ст.6 ЗУ «Про імміграцію» визначено повноваження спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції і підпорядкованих йому органів, відповідно до яких останні перевіряють правильність оформлення документів щодо надання дозволу на імміграцію, виконання умов для надання такого дозволу, відсутність підстав для відмови у його наданні; приймають рішення про надання дозволу на імміграцію, про відмову у наданні дозволу на імміграцію, про скасування дозволу на імміграцію та видають копії цих рішень особам, яких вони стосуються.
Стаття 9 ЗУ «Про імміграцію» встановлює умови, порядок та перелік документів, необхідних для вирішення питання дозволу на імміграцію. Так, заяви про надання дозволу на імміграцію подаються: 1) особами, які постійно проживають за межами України, - до дипломатичних представництв та консульських установ України за кордоном за місцем їх постійного проживання; 2) особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до органів спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем їх проживання. Заяву про надання дозволу на імміграцію заявник подає особисто до відповідного органу державної влади. За наявності поважних причин (хвороба заявника, стихійне лихо тощо) заява може надсилатися поштою або за дорученням заявника, посвідченим нотаріально, подаватися іншою особою. Для надання дозволу на імміграцію до заяви додаються такі документи: 1) три фотокартки; 2) копія документа, що посвідчує особу; 3) документ про місце проживання особи; 4) відомості про склад сім'ї, копія свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка подає заяву, перебуває в шлюбі); 5) документ про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров'я. У разі неподання особою всіх визначених цим Законом документів заява про надання дозволу на імміграцію не приймається.
Аналізуючи вищенаведені норми законодавства, судова колегія зазначає, що для оформлення дозволу на імміграцію заявник повинен подати заяву з доданням певного пакету документів. У разі не надання особою повного пакету документів, заява про надання дозволу на імміграцію не приймається та, як наслідок, дозвіл на імміграцію та посвідка на проживання в Україні не видаються.
Положеннями ст.10 ЗУ «Про імміграцію» встановлено, що дозвіл на імміграцію не надається: 1) особам, засудженим до позбавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що відповідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку; 2) особам, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв'язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, або проти яких порушено кримінальну справу, якщо попереднє слідство за нею не закінчено; 3) особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров'я; 4) особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи; 5) особам, яким на підставі закону заборонено в'їзд на територію України; 6) в інших випадках, передбачених законами України.
Особі, яка перебуває на законних підставах в Україні і отримала дозвіл на імміграцію, орган спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем її проживання видає посвідку на постійне проживання протягом тижня з дня подання нею відповідної заяви.
Апеляційний суд зазначає, що процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну (далі - іммігранти), поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень (далі - провадження у справах з питань імміграції), а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію визначено Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженим Постановою КМУ від 26.12.2002р. №1983 (надалі - Порядок №1983).
За правилами пп.2 п.2 цього Порядку №1983, рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів приймають територіальні органи Департаменту в головних управліннях, управліннях МВС в Автономній Республіці Крим, областях, мм. Києві та Севастополі (далі - територіальні органи) - стосовно іммігрантів, які підпадають під квоту імміграції (крім іммігрантів, стосовно яких рішення приймає Департамент), а саме, зокрема, батьків, чоловіка (дружини) іммігранта та його неповнолітніх дітей.
Відповідно до п.12 Порядку №1983, територіальні підрозділи за місцем проживання, до яких подано заяви про надання дозволу на імміграцію: - формують справи, перевіряють підстави, законність перебування в Україні іммігрантів, справжність поданих документів та відповідність їх оформлення вимогам законодавства, у разі потреби погоджують це питання з органами місцевого самоврядування, у межах своєї компетенції з'ясовують питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію; - надсилають у місячний термін разом з матеріалами справи інформацію про результати їх розгляду територіальним органам або підрозділам (відповідно до категорії іммігрантів). Справи, прийняття рішення за якими належить до компетенції Департаменту чи територіальних органів, надсилаються територіальним органам, в інших випадках - територіальним підрозділам; - здійснюють провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію, якщо таке провадження належить до їх компетенції.
Аналізуючи вищевикладені норми, судова колегія зазначає, що прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації, матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу. Рішення про надання дозволу на імміграцію є підставою для отримання посвідки на постійне проживання.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено матеріалами справи під час апеляційного розгляду, що у наданні дозволу на імміграцію в Україну позивачу було відмовлено через те, що заявник «повідомив завідомо неправдиві відомості стосовно своїх персональних даних», оскільки під час попереднього звернення у 2021р. ним було надано переклад паспорта із зазначенням власного імені українською мовою як « ОСОБА_11 », що не відповідає перекладу паспорту, який заявник додав при зверненні у 2024р., та відповідно до якого ім'я в перекладі на українську мову було вказано як « ОСОБА_12 ».
Судова колегія звертає увагу на те, що вичерпний перелік підстав для відмови у видачі дозволу на імміграцію викладено у ч.1 ст.10 Закону №2491-III.
Так, відповідно до п.4 ч.1 ст.10 Закону №2491-III, дозвіл на імміграцію не надається особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи.
Як вбачається із матеріалів справи, що оскаржуваним рішенням від 24.10.2024р. №51034300023592 відмовлено позивачу у наданні дозволу на імміграцію в Україну саме на підставі п.4 ч.1 ст.10 ЗУ «Про імміграцію».
Проте, в оскаржуваному рішенні не зазначено, які саме відомості, зазначені позивачем, є недостовірними чи неправдивими.
Дослідивши матеріали справи та оскаржуване рішення міграційної служби, судова колегія зазначає, що спірне рішення не відповідає критеріям обґрунтованості та вмотивованості, оскільки містить лише посилання на п.4 ч.1 ст.10 ЗУ «Про імміграцію», без зазначення обставин та доказів, мотивів та підстав, які мали вирішальне значення для його прийняття.
Разом з цим, в апеляційній скарзі міграційна служба зазначила, що дане рішення було прийнято з урахуванням того факту, що в заяві-анкеті від 29.04.2024р. №400049246 про надання дозволу на імміграцію в Україну в графі «чи змінювали прізвище, ім'я та по батькові (коли, у зв'язку з чим)» заявником (Позивачем по справі) зазначено «НІ», тобто нібито позивач свідомо надав різні переклади свого одного і того ж паспортного документу з метою повідомлення про себе завідомо неправдивих відомостей стосовно своїх персональних даних.
Відповідно ст.5 Закону України №1636-XII, документами, які підтверджують громадянство України, є паспорт громадянина України, а для осіб віком до 16 років - свідоцтво про народження.
Відповідно до Положення про свідоцтво про народження, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26.06.1992р. за №2503-ХІІ воно є документом, що підтверджує факт реєстрації народження дитини, підтверджує громадянство України особи віком до 16 років на підставі запису про громадянство її батьків та видається на дитину, яка відповідно до ЗУ «Про громадянство» є громадянином України або набула громадянства України.
Як вбачається із матеріалів справи, що дружина позивача - ОСОБА_8 є уродженкою міста Добропілля Донецької області, Україна та відповідно громадянкою України, що підтверджується паспортом громадянина України № НОМЕР_2 , виданим органом 8027 24.11.2021р..
Діти позивача також мають громадянство України, що підтверджується довідками про реєстрацію особи громадянином України.
Вказані обставини надають право позивачу на надання дозволу на імміграцію в Україну.
При цьому, судова колегія вважає, що вирішуючи спірні правовідносини, суд першої інстанції вважав вірно вважав за необхідне застосувати положення ст.17 ЗУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», яким встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Так, Європейський Суд з прав людини у рішенні «Кlаss та інші проти Німеччини» від 6 вересня 1978р. (п.67) зазначив, що ефективність засобу юридичного захисту у значенні ст.13 Європейської конвенції з прав людини не залежить від визначеності сприятливого для заявника результату. Крім того, «орган», що згадується в цій статті, не обов'язково має бути судовим. Однак, при визначенні того, чи є звернення до нього ефективним засобом юридичного захисту мають враховуватися його повноваження і процесуальні гарантії, які він забезпечує.
Під визначенням терміну «процесуальні гарантії» вважається, зокрема, право бути вислуханим компетентним органом під час проведення процедури, що передувала оскаржуваному рішенню.
Отже, судова колегія погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що міграційною службою, крім іншого, не дотримано принципу пропорційності, необхідного балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), що призводить до настання несприятливих наслідків для позивача при відсутності будь-якої його вини в обставинах, що виникли. Скасування посвідки на постійне проживання в Україні без врахування обставин, які існують, суттєво порушує права позивача, оскільки він мав передбачені законом підстави на отримання такої посвідки/дозволу на імміграцію в Україну.
Аналогічна правова позиція викладена, у постановах Верховного Суду від 27.03.2019р. по справі №820/1863/17, від 17.04.2019р. по справі №820/6675/16, від 3.04.2019р. по справі №815/2473/17, від 20.03.2019р. по справі №820/391/17, від 16.01.2019р. по справі №815/1010/16.
Таким чином, судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
Відтак, беручи до уваги вищевикладене, та оцінюючи наявні в матеріалах справи письмові докази в сукупності, судова колегія вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
У контексті оцінки доводів позовної заяви та апеляційної скарги, колегія суддів звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах «Проніна проти України» (пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
В доводах апеляційної скарги апелянт посилався на неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. На думку судової колегії, викладені у скарзі доводи не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи по суті.
За таких обставин, судова колегія вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням норм процесуального та матеріального права, а тому не вбачає підстав для його скасування.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст.246,315,316 КАС України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області - залишити без задоволення.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 4 лютого 2025р. - залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає, крім випадків встановлених п.2 ч.5 ст.328 КАС України.
Головуючий: Ю.М. Градовський
Судді: А.І. Бітов
О.А. Шевчук