П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
17 червня 2025 р.м. ОдесаСправа № 400/8213/24
Головуючий в 1 інстанції: Мороз А.О.
Дата і місце ухвалення 15.04.2025р., м. Одеса
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді: Бойка А.В.,
суддів: Єщенка О.В.,
Шевчук О.А.,
розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 15 квітня 2025 р. у справі №400/8213/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,-
У серпні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з позовом, в якому просив:
- визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо обчислення і виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення та додаткових видів грошового забезпечення, у тому числі, але не виключно, щомісячних та одноразових додаткових видів грошового забезпечення (надбавки, доплати, підвищення та премії), одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби, компенсації за невикористану відпустку, грошову допомогу на оздоровлення, з 10.05.22 р. до 28.05.24 р. включно без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» на 1 січня 2022 р. в розмірі 2 481 грн., Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» на 1 січня 2023 р. в розмірі 2 684 грн., Законом України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» на 1 січня 2024 р. в розмірі 3 028 грн.;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 з 10.05.22 р. до 28.05.24 р. включно грошове забезпечення, яке складається з посадового окладу, окладу за військовим званням, процентної надбавки за вислугу років, та щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавки, доплати, підвищення) та премії, а також одноразову грошову допомогу при звільненні з військової служби, компенсацію за невикористану відпустку, грошову допомогу на оздоровлення, із розрахунку шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України Про Державний бюджет України на відповідний календарний рік, який Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» установлено в 2022 р. у місячному розмірі: з січня - 2 481 грн., Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» установлено в 2023 р. у місячному розмірі: з січня - 2 684 грн., Законом України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» установлено в 2024 р. у місячному розмірі: з січня - 3 028 грн., з врахуванням проведених раніше виплат.
Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 15 квітня 2025р. позов частково задоволено.
Визнано протиправними дії військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 , ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) щодо обчислення і виплати ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 ) грошового забезпечення (посадовий оклад, оклад за військове звання, надбавки за особливості проходження військової служби, надбавки, доплати, підвищення та премії) за період з 10.05.22 р. до 19.05.23 р. та грошової допомоги на оздоровлення за 2022, 2023 роки без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, з урахуванням виплачених сум.
Зобов'язано військову частину НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 , ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 ) грошове забезпечення (посадовий оклад, оклад за військове звання, надбавки за особливості проходження військової служби, надбавки, доплати, підвищення та премії) за період з 10.05.22 р. до 19.05.23 р. та грошової допомоги на оздоровлення за 2022, 2023 роки з врахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, з урахуванням виплачених сум.
У задоволенні позовних вимог щодо перерахунку грошового забезпечення за період з 20.05.23 р. по 28.05.24 р. відмовлено.
Не погоджуючись з частиною судового рішення, позивач подав апеляційну скаргу, обґрунтовану посиланням на не правильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги, апелянт зазначив, що суд першої інстанції приймаючи судове рішення у справі застосовав до спірних правовідносин положення Постанови № 481, яка суперечать приписам ст. 22 Конституції України, так як звужує зміст та обсяг існуючих прав військовослужбовців, оскільки згідно запроваджених нею норм розмір грошового забезпечення військовослужбовців з 20.05.2023р. в рази зменшено в порівнянні з періодом до вказаної дати. Вважає, що внесені до Постанови №704 зміни повторно запроваджують норми права, яка вже була визнана судом у справі № 826/6453/18 такою, що суперечить актам вищої юридичної сили, при цьому згідно висновків Конституційного Суду України (рішення № 4-рп/2016 від 08.06.2016) повторне запровадження правового регулювання, яке визнано протиправним в судовому порядку, дає підстави стверджувати про порушення конституційних приписів, згідно з якими закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Вважає, що позивач набув право на перерахунок та виплату грошового забезпечення, у тому числі з 20.05.23 р. по 28.05.24 р, виходячи з посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14 до Постанови № 704.
Зважаючи на зазначене апелянт просив скасувати рішення суду першої інстанції у відповідній частині та прийняти нове судове рішення про повне задоволення позовних вимог.
Справа призначена до розгляду у порядку письмового провадження у відповідності до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України.
Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши справу за наявними в ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для її задоволення, виходячи з наступного.
Як вірно встановлено судом першої інстанції, у період з 10.05.22р. по 28.05.24р. ОСОБА_1 проходив службу у військовій частині НОМЕР_1 .
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) №153 від 28.05.24 р. позивача звільнено з військової служби у відставку за підпунктом «б» (за станом здоров'я - на підставі висновку (постанови) військово-лікарської комісії про непридатність до військової служби з виключенням з військового обліку) пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Станом на день прийняття наказу про виключення зі списків особового складу відповідач не здійснив з позивачем розрахунку щодо: виплати грошового забезпечення з 10.05.22р. до 28.05.24р. із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатної особи за відповідним законом України про державний бюджет України станом на 1 січня 2022 р., на 1 січня 2023 р., на 1 січня 2024 р. відповідно, а також одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби, компенсації за невикористані відпустки, грошової допомоги на оздоровлення, грошової компенсації за щорічну додаткову відпустку як учаснику бойових дій за період 2022-2024 р.р.; одноразової грошової допомоги при звільненні в розмірі 50% місячного грошового забезпечення.
Вважаючи такі дії відповідача протиправними, звернувся до суду з даним позовом.
Відмовляючи позивачу у задоволенні частини позовних вимог, суд першої інстанції виходи з того, що з 20.05.2023р. правове регулювання спірних правовідносин зазнало змін, а розмір посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу та деяких інших осіб розраховуються виходячи з розміру 1762 гривні та визначаються шляхом множення на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14. Таким чином, підстави для задоволення позовних вимог щодо перерахунку грошового забезпечення позивача за період з 20.05.23 р. по 28.05.24 р. відсутні.
Судова колегія погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.
12.05.2023р. Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 481 "Про скасування підпункту 1 пункту 3 змін, що вносяться до постанов Кабінету Міністрів України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 р. №103, та внесення зміни до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 р. № 704" (надалі - Постанова № 481), та якою по-іншому врегульовані спірні правовідносини (опубліковано 20.05.2023 -Урядовий кур'єр № 101).
Відповідно до п. 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 р. № 704 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб", розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу та деяких інших осіб розраховуються виходячи з розміру 1762 гривні та визначаються шляхом множення на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14.
У рішенні від 26.01.2011 №1-рп/2011 Конституційний Суд України вказав, що, положення частини першої статті 58 Основного Закону України передбачають загальновизнані принципи дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, а саме: принцип їх безпосередньої дії, тобто поширення тільки на ті відносини, які виникли після набуття чинності законами чи іншими нормативно-правовими актами (абзац другий пункту 5 мотивувальної частини).
Так, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними, зокрема у рішенні від 12.02.2019 № 5-р(I)/2019 Конституційний Суд України підтримав раніше сформовану ним юридичну позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів: закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що з 20.05.2023 діє пункт 4 Постанови №704 в іншій редакції (Постанови №481), який не передбачає обчислення розміру посадового окладу та окладу за військове звання виходячи із прожиткового мінімуму для працездатних осіб встановленого на 1 січня відповідного календарного року.
Подібні висновки цілком узгоджуються з правовими позиціями Верховного Суд, які наведені в постановах від 16.04.2025 справа № 300/3722/23, від 25.03.2025 у справі №580/12119/23, від 15.20.2024 у справі № 420/5473/23 та від 02.04.2024 у справі № 340/608/23.
З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що грошове забезпечення позивача у період з після 20 травня 2023 року, правильно розраховане відповідачем, виходячи з розміру 1762 гривні, що дорівнює розміру прожиткового мінімуму встановленого для працездатних осіб станом на 1 січня 2018 року.
Отже в зазначений період відповідач діяв правомірно, в межах наданих повноважень та у спосіб встановлений законодавством, а тому суд першої інстанції прийшов до правильних висновків про відсутність підстав для задоволення позову в цій частині.
Щодо доводів апелянта про безпідставне застосування судом першої інстанції постанови №481 від 12.05.2023, яка, на його думку, суперечить Конституції України, Законам України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», «Про державний бюджет України на 2024 рік» та позбавляє права на отримання грошового забезпечення з розрахунку прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2023 та 2024 року відповідно, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно п. 4 ст. 9 Закону №2011-XII, грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України.
Таким чином, визначення розмірів посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців у складі грошового забезпечення відноситься до повноважень Кабінету Міністрів України, що прямо встановлено Законом №2011-XII.
Колегія суддів зауважує, що постанова №481 від 12.05.2023, якою внесені зміни до постанови КМУ № 704 від 30.08.2017 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб", є чинною, не скасованою та не є предметом розгляду даної справи, а отже підлягає застосуванню.
Згідно правової позиції Конституційного Суду України, викладеною у Рішенні від 17 березня 2005 року № 1-рп/2005, держава зобов'язана відповідним чином регулювати економічні процеси, встановлювати і застосовувати справедливі та ефективні форми перерозподілу суспільного доходу з метою забезпечення добробуту всіх громадян.
Конституційний Суд України у рішенні від 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011 дійшов висновку, що передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави.
Колегія суддів звертає увагу, що у пункті 2.1 Рішення від 26 грудня 2011 року №20-рп/2011 Конституційний Суд України зазначив, що передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави. Водночас зміст основного права не може бути порушений, що є загальновизнаним правилом, на що вказав Конституційний Суд України у Рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005. Неприпустимим також є встановлення такого правового регулювання, відповідно до якого розмір пенсій, інших соціальних виплат та допомоги буде нижчим від рівня, визначеного в частині третій статті 46 Конституції України, і не дозволить забезпечувати належні умови життя особи в суспільстві та зберігати її людську гідність, що суперечитиме статті 21 Конституції України.
Політика соціального захисту є складовою частиною внутрішньої соціальної політики держави, забезпечення проведення якої на підставі пункту 3 статті 116 Конституції України здійснюється Кабінетом Міністрів України.
Аналогічного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02 грудня 2018 року у зразковій справі № 802/2196/17-а (Пз/9901/1/18) та Верховний Суд у постановах від 07 лютого 2019 року у справі № 750/6379/16-а, від 29 вересня 2020 року у справі № 263/14242/17.
Крім того, абзацами другим та третім підпункту 2 пункту 22 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України встановлено, що в умовах воєнного стану або для здійснення згідно із законом заходів загальної мобілізації Кабінет Міністрів України може приймати рішення, зокрема щодо порядку застосування і розмірів державних соціальних стандартів та гарантій, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевих бюджетів та фондів загальнообов'язкового державного соціального і пенсійного страхування.
Вказані положення неконституційними не визнавалися, є чинними і узгоджуються, зокрема з Рішенням від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012, в якому Конституційний Суд України зазначив про наявність у КМУ права встановлювати у випадках, передбачених законом, порядок та розміри соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України.
У Рішенні від 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011 Конституційний Суд України також зауважив, що передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Розміри соціальних виплат залежать від соціально-економічних можливостей держави.
Колегія суддів вважає за необхідне застосувати також судову практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).
Відповідно до пунктів 21, 24 рішення у справі "Федоренко проти України" (№ 25921/02) ЄСПЛ, здійснюючи прецедентне тлумачення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції сформулював правову позицію про те, що право власності може бути "існуючим майном" або "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи "законними сподіваннями" отримання права власності. Аналогічна правова позиція сформульована ЄСПЛ і у справі Стре проти Сполучного Королівства ("Stretch v. the United Kingdom", № 44277/98, п. 37).
Також у цій справі Суд вважає за необхідне врахувати висновки ЄСПЛ у справі "Grudic v. Serbia" (заява № 31925/08, пункт 72) про те, що у сфері соціального законодавства, у тому числі в сфері пенсійних виплат, держави користуються широкою свободою розсуду, що в інтересах соціальної справедливості та економічного добробуту може законно змусити їх коригувати, обмежувати або навіть зменшувати розмір пенсійних виплат, які, як правило, виплачуються кваліфікованому населенню.
За аналогічних обставин у справах "Valkov and others v. Bulgaria" (заява № 2033/04), "Khoniakina v. Georgia" (заява № 17767/08) ЄСПЛ не констатує порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції та визнає можливість, що виплати соціального страхування можуть бути зменшені або припинені, однак, розглядаючи питання відповідності таких дій, у кожній конкретній справі Суд зобов'язаний ураховувати всі відповідні обставини справи та з'ясувати, чи було законним таке втручання, чи мало легітимну мету таке втручання та чи не поклало таке втручання надмірний тягар на особу, якої це стосується.
Вказане вище у сукупності свідчить про те, що реалізація Кабінетом Міністрів України покладених на нього повноважень в частині визначення розміру грошового забезпечення військовослужбовців з метою збалансування наявного фінансового ресурсу держави та досягнення справедливого балансу між захистом інтересів якомога більшої кількості громадян. Вказана стратегія Уряду передусім сприяє забезпеченню соціальної справедливості та економічної стабільності в умовах воєнного стану, коли держава в першу чергу зобов'язана мобілізувати всі доступні їй ресурси, у тому числі фінансові, саме для посилення своєї обороноздатності та відсічі збройної агресії рф.
За таких обставин апеляційний суд погоджується із висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог позивача щодо перерахунку грошового забезпечення за період з 20.05.23 р. по 28.05.24 р. з врахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, з урахуванням виплачених сум.
При цьому, апеляційний суд вважає безпідставними доводи апелянта щодо неврахування судом першої інстанції висновків Верховного Суду, який незважаючи на прийняття КМУ постанови №481 від 12.05.2023, на день вирішення спору у справі №140/5880/24 не змінив (не підступив) від своїх попередніх висновків щодо застосування норм права в аналогічних і подібних спірних правовідносинах, що відображено в постановах від 22.06.2023 у справі №500/1995/21, від 19.06.2023 у справах №160/14974/21, №380/17402/21, від 15.06.2023 у справі №380/13603/21, від 07.06.2023 у справі №340/2148/21 та інших вказаних в апеляційній скарзі, оскільки перша (№140/5880/24) Верховним Судом не розглядалася, інші (№500/1995/21, №160/14974/21, №380/17402/21, №340/2148/21) стосуються як інших правовідносин, так і іншого періоду їх виникнення (надання довідки про розмір грошового забезпечення для проведення перерахунку пенсії станом на 2020, 2021 роки), а у справі №380/13603/21 предметом спору було грошове забезпечення за період 2020, 2021 років, та питання застосування положень постанови КМУ №481 від 12.05.2023 взагалі не досліджувалось.
Більше того, відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах у розрізі застосування при вирішенні спору постанови Кабінету Міністрів України від 12.05.2023 №481 «Про скасування підпункту 1 пункту 3 змін, що вносяться до постанов Кабінету Міністрів України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2018 року №103, та внесення зміни до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року№704», стало підставою для відкриття касаційного провадження, зокрема 08 травня 2025 року у справі №140/2631/24, 06 травня 2025 року у справі №380/6865/24.
Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», параграфи 29 - 30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
У рішенні «Петриченко проти України» (параграф 13) Європейський суд з прав людини вказував на те, що національні суди не надали достатнього обґрунтування своїх рішень, та не розглянули відповідні доводи заявника, навіть коли ці доводи були конкретними, доречними та важливими.
Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду.
Доводи апеляційної скарги, наведені на спростування висновків суду першої інстанції, не містять належного обґрунтування чи нових переконливих доводів, які б були безпідставно залишені без розгляду судом першої інстанції.
Порушень норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильного застосування норм матеріального права поза межами вимог апелянта та доводів, викладених у апеляційній скарзі, у ході апеляційного розгляду справи встановлено не було.
З огляду на викладене суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що суд першої інстанції, правильно встановив фактичні обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а відтак апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.
Відповідно до ст.139 КАС України судовий збір розподілу не підлягає.
Керуючись ст. ст. 308, 311, п.1 ч.1 ст.315, ст. ст. 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 15 квітня 2025 р. - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України.
Суддя-доповідач А.В. Бойко
Судді О.В. Єщенко О.А. Шевчук