Україна
Донецький окружний адміністративний суд
17 червня 2025 року Справа№640/642/21
Донецький окружний адміністративний суд: у складі головуючого судді - Галатіної О.О., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Запорізької обласної прокуратури, Київської міської прокуратури про стягнення матеріальної шкоди, -
ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Запорізької обласної прокуратури, Київської міської прокуратури, з вимогами (з урахуванням уточненого позову):
- стягнути із Запорізької обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 , реєстраційний номер обліку картки платника податків НОМЕР_1 , матеріальну шкоду у вигляді неотриманої частини заробітної плати, за період з 01.07.2015 по 13.04.2017, у розмірі 293 633,40 грн;
- стягнути із Київської міської прокуратури на користь ОСОБА_1 , реєстраційний номер обліку картки платника податків НОМЕР_1 , матеріальну шкоду у вигляді неотриманої частини заробітної плати, за період з 14.04.2017 по 30.10.2019, у розмірі 502 125,94 грн.
В обґрунтування позовних вимог, позивач зазначив, що він з 21.11.2013 року по 30.10.2019 року працював в органах прокуратури на різних посадах. Вказує на те, що відповідачами безпідставно не приведено розмір посадового окладу до встановленого ст. 81 Закону України "Про прокуратуру" розміру та, як наслідок, недоплачено заробітну плату. З огляду на зазначене, звернувся до суду із вказаним позовом.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 липня 2021 року прийнято до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі в порядку спрощеного позовного провадження.
Законом України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» від 13.12.2022 № 2825-IX (далі - Закон № 2825-IX) Окружний адміністративний суд міста Києва ліквідовано, утворено Київський міський окружний адміністративний суд із місцезнаходженням у місті Києві.
Відповідно до пункту 2 Прикінцевих та перехідних Закону № 2825-IX з дня набрання чинності цим Законом Окружний адміністративний суд міста Києва припиняє здійснення правосуддя; до початку роботи Київського міського окружного адміністративного суду справи, підсудні окружному адміністративному суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом.
Разом з цим, на виконання вимог Закону України «Про внесення зміни до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» щодо забезпечення розгляду адміністративних справ» (далі - Закон) та визначає порядок передачі нерозглянутих Окружним адміністративним судом міста Києва адміністративних судових справ іншим окружним адміністративним судам України - наказом ДСА України від 16.09.2024 №399 затверджено Порядок передачі судових справ, нерозглянутих Окружним адміністративним судом міста Києва (далі - Порядок №399).
Пунктами 4-7 Порядку №399 визначено, що на розгляд та вирішення судам підлягають передачі судові справи, які нерозглянуті ОАСК та передані до КОАС, але до набрання чинності Законом, не розподілені між суддями. Матеріали щодо розгляду та вирішення окремих процесуальних питань у межах нерозглянутих судових справ підлягають передачі до судів, визначених у результаті автоматизованого розподілу судових справ між судами, проведеного відповідно до правил, установлених цим Порядком. Судові справи, вказані у переліку, які підлягають передачі судам, мають бути зареєстровані в базі даних. Перелік складається відповідальною особою протягом семи робочих днів після опублікування цього Порядку за формою, визначеною у додатку 1 до Порядку, та формується в електронній формі із застосуванням КЕП.
Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11 квітня 2025 року справу №640/642/21 передано на розгляд судді Донецького окружного адміністративного суду Галатіної О.О.
Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 17 квітня 2025 року прийнято до розгляду позовну заяву ОСОБА_1 до Запорізької обласної прокуратури, Київської міської прокуратури про стягнення матеріальної шкоди за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
У матеріалах справи міститься відзив Відповідача 1 - Запорізької обласної прокуратури, відповідно до якого посилався на пропуск позивачем строку звернення до суду із вказаним позовом. Поряд із цим, надав додаткові пояснення по справі, відповідно до якої зазначив, що позивач працював 21.11.2013 по 13.04.2017 на посадах органів прокуратури Запорізької області та отримував заробітну плату, обраховану відповідно постанови КМУ №505 від 31.05.2012 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури». Вказує на те, що рішення Конституційного Суду України від 26.03.2020 №2-р/2020 не впливає на правовідносини, які виникли до прийняття вказаного Рішення, а останнє не містить положень, які б поширювали свою дію на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності.
У матеріалах справи міститься відзив Відповідача 2 - Київської міської прокуратури, відповідно до якого також посилався на пропуск позивачем строку звернення до суду із вказаним позовом та просив залишити позовну заяву без розгляду.
Позивачем подано до суду відповіді на відзив в яких останній підтримав позовні вимоги викладені в позовній заяві.
Щодо строку звернення до адміністративного суду.
Відповідно до ч. 3 ст. 3 КАС провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Строк звернення до адміністративного суду визначений ст. 122 КАС.
Так, згідно з ч. 1 ст. 122 КАС позов може бути подано в межах строку звернення адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Відповідно до абз. 1 ч. 2 ст. 122 КАС для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Згідно з ч. 3 ст. 122 КАС для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
За правилами ч. 5 ст. 122 КАС для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Спірні правовідносини виникли щодо нарахування та виплати позивачу неотриманої заробітної плати, в частині обрахунку посадового окладу, за період з 01.07.2015 по 30.10.2019.
Положення ст. 122 КАС не містять норм, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці (грошового забезпечення військовослужбовців).
У той же час ч. 2 ст. 233 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, було встановлено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Офіційне тлумачення положень вказаної норми надав Конституційний Суд України в рішеннях від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 та № 9-рп/2013.
Так, в рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 (справа № 1-13/2013) Конституційний Суд України навів висновок про те, що в аспекті конституційного звернення, положення ч. 2 ст. 233 КЗпП України у системному зв'язку з положеннями ст. ст. 1, 12 Закону України «Про оплату праці» необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
Згідно з п. 2.1 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків.
Верховний Суд, надаючи оцінку поняттям «грошова винагорода», «одноразова грошова допомога при звільненні» та «оплата праці» і «заробітна плата», які використовується у законодавстві, що регулює трудові правовідносини, виснував, що вказані поняття є рівнозначними.
Під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у ч. 2 ст. 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
Ст. 43 Конституції України визначено, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Таким чином, на час виникнення спірних правовідносин право позивача на звернення до адміністративного суду з приводу нарахування та виплати індексації грошового забезпечення не було обмежено будь-яким строком.
Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі - Закон № 2352) внесені зміни до КЗпП України.
Відповідно до п. 1 розділу ІІ Закону № 2352 цей Закон набрав чинності з дня, наступного за днем його опублікування, а саме з 19 липня 2022 року.
На підставі пп. 18 п. 1 розділу І Закону № 2352 назва та частини 1 і 2 ст. 233 КЗпП України викладені в такій редакції:
«Стаття 233. Строки звернення до суду за вирішенням трудових спорів
Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».
На підставі пп. 19 п. 1 розділу І Закону № 2352 текст ст. 234 КЗпП України викладений в такій редакції:
«У разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні (стаття 116), минуло не більше одного року».
Отже, внаслідок набрання чинності Законом № 2352, яким внесені зміни до ст. ст. 233, 234 КЗпП України, зазнало змін правове регулювання правовідносин, які виникли з питань стягнення заробітної плати.
Зокрема, з 19 липня 2022 року в КЗпП України відсутня норма, яка б передбачала право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати, у разі порушення законодавства про оплату, без обмеження будь-яким строком.
При цьому, ст. 233 КЗпП України в редакції, чинній з 19 липня 2022 року, окремо взагалі не врегульовує питання щодо строку звернення до суду працівника з позовом про стягнення заробітної плати, у разі порушення законодавства про оплату праці.
Натомість, ч. 1 ст. 233 КЗпП України в редакції, чинній з 19 липня 2022 року, встановлений загальний строк звернення до суду з заявою про вирішення трудового спору, який становить три місяця з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
А ч. 2 ст. 233 КЗпП України, в редакції, чинній з 19 липня 2022 року, встановлені спеціальні строки звернення до суду з заявою про вирішення трудового спору:
у справах про звільнення працівника - місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення;
у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.
Закон № 2352 не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності, тобто, його норми не мають зворотної дії у часі.
Закон № 2352 містить норми прямої дії та поширює свою дію тільки на ті правовідносини, які виникли та існують після набрання ним чинності, тобто з 19 липня 2022 року.
Відповідно до ч. 1 ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року №1/99-рп, ч. 1 ст. 58 Конституції України щодо дії нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Відповідно зміст суб'єктивного права особи, у тому числі права особи на звернення до суду, слід визначати із застосуванням законодавства, яке діяло на момент виникнення відповідного права.
Водночас неприпустимість зворотної дії нормативно-правового акта полягає в тому, що запроваджені ним нові норми не можуть застосовуватися до правовідносин, які існували до набрання ним чинності.
З огляду на викладене тривалість і правила обчислення строку звернення особи до суду визначаються за тими правилами, які були чинними на момент початку перебігу відповідного строку.
Тобто, тривалість строку звернення до суду не змінюється в разі подальших змін законодавства, яке регулює відповідні відносини. Тому строк звернення до суду розпочинається і закінчується з урахуванням тієї тривалості, яка передбачалася на момент початку перебігу відповідного строку. При цьому тривалість строку звернення до суду не змінюється залежно від того, коли було реалізоване право на позов.
Таке правозастосування узгоджується з нормою ч. 4 ст. 3 КАС, відповідно до якої закон, який встановлює нові обов'язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам судового процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.
Таким чином, незважаючи на те, що з цим позовом Позивач звернувся до суду 12 січня 2021 року, при вирішенні питання щодо дотримання ним строку звернення до суду має застосовуватися норма ч. 2 ст. 233 КЗпП України, в редакції до внесення змін Законом № 2352, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин і передбачала, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
З огляду на викладене суд відхиляє аргументи відповідачів щодо пропуску позивачем строку звернення до суду.
Суд, розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, встановив наступне.
Позивач - ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 є громадянином України, що підтверджується паспортом серії НОМЕР_2 .
У період з 21.11.2013 по 30.10.2019 ОСОБА_1 працював в органах прокуратури, зокрема:
з 21.11.2013 - стажистом на посаду прокурора Кам'янсько-Дніпровської міжрайонної прокуратури;
з 05.09.2014 - прокурором Кам'янсько-Дніпровського відділу Енергодарської місцевої прокуратури Запорізької області;
з 25.05.2016 - прокурором Запорізької місцевої прокуратури №3;
з 13.04.2017 - звільнений з посади прокурора Запорізької місцевої прокуратури №3 в порядку переведення до органів прокуратури м. Києві;
з 14.04.2017 - призначений на посаду прокурора Київської місцевої прокуратури №3 м. Києва;
з 30.10.2019 - звільнений з посади прокурора Київської місцевої прокуратури №3 м. Києва у зв'язку із поданням заяви про звільнення з посади за власним бажанням.
Вищенаведене підтверджується матеріалами справи та не заперечується сторонами.
Позивач зазначає, що в період його роботи ч. 3 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» встановлювала, що посадовий оклад прокурора місцевої прокуратури встановлюється у розмірі 12 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно:
з 1 липня 2015 року - 10 мінімальних заробітних плат;
з 1 січня 2016 року - 11 мінімальних заробітних плат;
з 1 січня 2017 року - 12 мінімальних заробітних плат.
Відповідно до інформації, наданої Київської міською прокуратурою 08 грудня 2020 року розмір місячного посадового оклада ОСОБА_1 за час перебування його на посадах в органах прокуратури складав:
з 1 липня 2015 року - 1 622,00 грн.;
з грудня 2015 року - 2028,00 грн.;
з листопада 2017 року - 5660,00 грн.
Таким чином, позивач стверджує, що ним недоотримано посадовий оклад за період з 01 липня 2015 року по 30 жовтня 2019 року у загальній сумі - 795 759,34 грн.
Спірним є питанням в цій справі є обчислення заробітної плати позивача за період з 01 липня 2015 року по 30 жовтня 2019 року на підставі ч.3 ст.81 Закону України «Про прокуратуру» та з урахуванням рішення Конституційного Суду № 6-р/2020.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає та враховує наступне.
Так, відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України визначено Законом України "Про прокуратуру" від 14.10.2014 N 1697-VII, який набрав чинність 15.07.2015 (далі Закон № 1697-VII у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до частин третьої-п'ятої статті 81 Закону № 1697-VII посадовий оклад прокурора місцевої прокуратури встановлюється у розмірі 12 мінімальних заробітних плат, визначених Законом, що запроваджується поетапно: з 1 липня 2015 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2016 року - 11 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2017 року - 12 мінімальних заробітних плат.
Посадові оклади інших прокурорів установлюються пропорційно до посадового окладу прокурора місцевої прокуратури з коефіцієнтом: 1) прокурора регіональної прокуратури - 1,2; 2) прокурора Генеральної прокуратури України - 1,3.
Частиною дев'ятою статті 81 цього Закону установлено, що фінансування оплати праці прокурорів здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.
Приписами частини першої статті 90 Закону № 1697-VII визначено, що фінансування прокуратури здійснюється згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими Генеральним прокурором, у межах річної суми видатків, передбачених Державним бюджетом України на поточний бюджетний період.
Згідно зі статтями 8 і 13 Закону України "Про оплату праці" (тут і далі - у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) умови розміру оплати праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, визначаються Кабінетом Міністрів України, крім випадків, передбачених частиною третьою цієї статті, та частиною першою статті 10 цього Закону. Оплата праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі актів Кабінету Міністрів України в межах бюджетних асигнувань. Обсяги витрат на оплату праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, затверджуються одночасно з бюджетом.
Частинами першою, другою статті 23 Бюджетного кодексу України (тут і далі - у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) установлено, що будь-які бюджетні зобов'язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України. Бюджетні призначення встановлюються законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет) у порядку, визначеному цим Кодексом.
З метою удосконалення бюджетного законодавства в рамках проведення реформи місцевого самоврядування і територіальної організації влади 28 грудня 2014 року прийнято Закон України "Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи між бюджетних відносин" N 79-VIII, яким, серед іншого, внесено зміни до Бюджетного кодексу України, зокрема розділ VI "Перехідні положення" доповнено пунктом 26, яким передбачено, що норми і положення статті 81 Закону України "Про прокуратуру" застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного бюджету.
Пунктом 9 розділу "Прикінцеві і перехідні положення" Закону України "Про Державний бюджет України на 2015 рік" (зі змінами і доповненнями), пунктом 11 розділу "Прикінцеві і перехідні положення" Закону України "Про Державний бюджет України на 2016 рік" установлено, що частина друга статті 33, стаття 81 Закону України "Про прокуратуру" застосовуються у порядку та розмірах, установлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Так, у постанові від 19 жовтня 2022 року у справі № 420/11227/20 Верховний Суд зазначив, що Законом України "Про Державний бюджет на 2015 рік", як спеціальним законом, який регулює бюджетні відносини, у тому числі й питання заробітної плати працівників органів прокуратури, які фінансуються з державного бюджету, надано повноваження Кабінету Міністрів України визначати розмір і порядок виплати заробітної плати працівників органів прокуратури.
Постановою Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року N 505 "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури" ( далі Постанова № 505) надано право керівникам органів прокуратури у межах затвердженого фонду оплати праці установлювати працівникам органів прокуратури посадові оклади відповідно до затверджених цією постановою схем посадових окладів та інші виплати. Видатки, пов'язані з реалізацією цієї постанови, здійснюються в межах асигнувань на оплату праці, затверджених у кошторисах на утримання органів прокуратури (пункти 2 і 6).
Абзацом 2 підпункту 1 пункту 13 розділу XIII "Перехідні положення" Закону № 1697-VII доручено Кабінету Міністрів України у тримісячний строк з дня, наступного за днем опублікування цього Закону, привести свої нормативно-правові акти у відповідність до цього Закону та забезпечити приведення нормативно-правових актів міністерств та інших відповідних центральних органів виконавчої влади України у відповідність до цього Закону.
Водночас, на виконання наведених приписів Закону № 1697-VII Кабінетом Міністрів України до Постанови № 505 не було внесено змін щодо розмірів окладів працівників прокуратури, що свідчить про невиконання уповноваженим органом обов'язків, покладених на нього пунктом 13 розділу XIII указаного Закону.
Як наголошувалося судом вище, нарахування ОСОБА_1 заробітної плати за період з 01 липня 2015 року по 30 жовтня 2019 року здійснювалось відповідно до Постанови № 505, що підтверджується долученими до матеріалів справи розрахунковими листами.
Таким чином ураховуючи, що у період з 01 липня 2015 року по 30 жовтня 2019 року заробітна плата нараховувалась та виплачувалась позивачу, з урахуванням положень Постанови № 505, та беручи до уваги те, що відповідач не наділений правом самостійно без правового врегулювання та фінансової можливості щодо збільшення видатків з Державного бюджету України, здійснювати перерахунок посадового окладу позивача та виплату заробітної плати в іншому розмірі, ніж це передбачено Постановою № 505, тому суд доходить висновку, що в указаний період заробітну плату позивачу нараховано у належному розмірі.
Отже, дії (бездіяльність) відповідача стосовно ненарахування й невиплати позивачу заробітної плати на основі окладів прокурорів, указаних у статті 81 Закону України "Про прокуратуру" № 1697-VII , у період з 01 липня 2015 року по 30 жовтня 2019 року не можуть бути визнані протиправними, адже вони відповідали вимогам нормативно-правових актів, які були чинними на той час.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 14.03.2024 по справі № 600/778/21-а, від 28.11.2024 по справі № 640/14430/21, які в силу частини 5 статті 242 КАС України є обов'язковими для врахування.
Водночас, рішенням Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року N 6-р/2020 у справі № 1-223/2018 (2840/18) визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), окреме положення пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України "Про прокуратуру" зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, установлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Пунктом 2 резолютивної частини вказаного рішення Конституційного Суду України передбачено, що положення пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України "Про прокуратуру" зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, установлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.
Суд зазначає, що відповідно до статті 152 Конституції України закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
Указаній нормі кореспондує частина перша статті 91 Закону України "Про Конституційний Суд України".
У Рішенні Конституційного Суду України від 30 вересня 2010 року N 20-рп/2010 у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України "Про внесення змін до Конституції України" від 08 грудня 2004 року N 2222-IV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) Конституційний Суд України указав, що незалежно від того, наявні чи відсутні в рішеннях, висновках Конституційного Суду України приписи щодо порядку їх виконання, відповідні закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.
Отже рішення Конституційного Суду України має пряму (перспективну) дію, тобто поширюється на правовідносини, що виникли або тривають після його ухвалення (за винятком тих випадків, якщо інше встановлено Конституційним Судом України безпосередньо у тексті ухваленого рішення).
Подібний висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 грудня 2020 року у справі № 4819/49/19, та був неодноразово підтриманий у постановах Верховного Суду, зокрема від 14.03.2024 по справі № 600/778/21-а, від 28.11.2024 по справі 640/14430/21.
Суд вкотре наголошує, що спірні правовідносини щодо нарахування та виплати заробітної плати позивачу виникли за період з 01 липня 2015 року по 30 жовтня 2019 року, тоді як дія окремого положення пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України, згідно з рішенням Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року № 6-р/2020, втратила чинність 26.03.2020, тобто після виникнення спірних правовідносин між сторонами.
Тож, з урахуванням викладеного суд доходить висновку, що рішення Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року № 6-р/2020 на спірні правовідносини у період з 01 липня 2015 року по 30 жовтня 2019 року не може вплинути, оскільки такі виникли до прийняття указаного рішення Конституційним Судом України, а останнє не містить положень які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності.
Таким чином підсумовуючи викладене суд констатує, що в спірний період відповідачі при нарахуванні заробітної плати позивачу, керувались чинним на той момент законодавством, що, у свою чергу, виключає протиправність їх дій/бездіяльності та наявність підстав для покладення на них негативних наслідків у вигляді стягнення коштів у визначеному позивачем розмірі.
Відносно самої природи заявленої до стягнення суми коштів, які визначені позивачем як матеріальна шкода, яка завдана дією положень пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України, які були визнані неконституційними, то суд зазначає таке.
Дійсно, згідно із частиною третьою статті 152 Конституції України матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.
Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди врегульовано статтею 22 Цивільного кодексу України, за змістом якої, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, які особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які б особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода).
За установлених обставин у цій справі, ураховуючи, що позовні вимоги стосуються періоду з 01 липня 2015 року по 30 жовтня 2019 року, слід констатувати, що не можна нанести шкоду після рішення Конституційного Суду України про неконституційність акта (у цій справі - після 26 березня 2020 року). Шкода виникає до винесення рішення, коли акт ще діяв, ще не був визнаний неконституційним.
Таким чином, суд вважає, що указана позивачем сума недоотриманої частини заробітної плати не є матеріальною шкодою.
Отже обраний позивачем спосіб захисту порушеного права шляхом стягнення матеріальної шкоди у вигляді неотриманої частини заробітної плати, не змінює суті спірних правовідносин, які виникли між сторонами у цій справі щодо оплати праці і підстави їх виникнення, а тому не робить цей спір спором про відшкодування шкоди.
Аналогічна правова позиція з цього приводу викладена Верховним Судом у постановах від 18.05.2023 у справі № 420/24821/21, від 18.05.2023 у справі № 420/24821/21, від 03.04.2024 у справі № 120/14973/21-а.
За змістом статей 5, 9 КАС України кожна особа, яка звертається до адміністративного суду та вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень були порушені її права, свободи або інтереси, самостійно обирає способи захисту таких прав, свобод або інтересів, зокрема, шляхом визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання його вчинити дії.
Водночас саме по собі звернення до адміністративного суду за захистом ще не означає, що суд зобов'язаний надати такий захист. Адже адміністративне судочинство спрямоване на захист порушених прав, свобод та інтересів осіб у сфері публічно-правових відносин. Відтак для надання такого захисту суд повинен встановити, що особа дійсно має право, свободу та інтерес, про захист яких вона просить, і що це право, свобода чи інтерес порушені рішенням, дією або бездіяльністю відповідача у публічно-правових відносинах, які оскаржуються.
Протиправна бездіяльність суб'єкта владних повноважень це зовнішня форма поведінки (діяння) цього органу, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов'язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі Закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб'єкта владних повноважень, були об'єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені (див. серед іншого постанову Великої Палати Верховного Суду від 24.11.2022 у справі № 9901/480/19).
В контексті наведеного та беручи до уваги проаналізовані вище норми законодавства, що регулюють спірні правовідносини, суд не може погодитися з твердженнями позивача про допущення відповідачем бездіяльності щодо невиплати йому частини заробітної плати посадового окладу визначеного за ч. 3 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» за період з 01 липня 2015 року по 30 жовтня 2019 року.
Відповідно до статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Враховуючи встановлені судом обставини, суд вважає позовні вимоги необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Відповідно до положень статті 139 КАС України, питання про розподіл судових витрат судом не вирішується.
З огляду на викладене та керуючись ст.ст. 2, 3, 5, 9, 12, 16, 19, 22, 32, 72, 76, 77, 79, 139, 241-243, 245, 246, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Запорізької обласної прокуратури, Київської міської прокуратури про стягнення матеріальної шкоди - відмовити.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Шостого апеляційного адміністративного суду з одночасним надсиланням копії апеляційної скарги особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Суддя О.О. Галатіна