Постанова від 16.06.2025 по справі 916/542/18

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 червня 2025 року м. ОдесаСправа № 916/542/18

Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді: Таран С.В.,

Суддів: Поліщук Л.В., Савицького Я.Ф.,

при секретарі судового засідання: Фещук В.М.,

за участю представників:

від прокуратури - Тунік В.М.,

від Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях - участі не брали,

від Товариства з обмеженою відповідальністю "Морський клуб ТЦФ" - участі не брали,

від Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" - Орєшкова Н.В.,

від ОСОБА_1 - участі не брали,

розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Господарського суду Одеської області від 21.11.2024, прийняте суддею Нікітенком С.В., м. Одеса, повний текст складено 06.12.2024,

у справі №916/542/18

за позовом: заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю "Морський клуб ТЦФ"

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: Державного підприємства "Адміністрація морських портів України"

про стягнення 1 438 952,58 грн, розірвання договору оренди нерухомого майна та зобов'язання повернути майно

та за позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору: ОСОБА_1

до відповідачів:

-Товариства з обмеженою відповідальністю "Морський клуб ТЦФ";

-Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях;

-прокуратури Одеської області

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Державного підприємства "Адміністрація морських портів України"

про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину

ВСТАНОВИВ:

У березні 2018 р. заступник прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській області (на теперішній час - Регіональне відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях) звернувся з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Яхт клуб "Одеса-2009" (на теперішній час - Товариство з обмеженою відповідальністю "Морський клуб ТЦФ"), в якому просив стягнути з відповідача на користь державного бюджету України заборгованість за договором оренди нерухомого майна від 20.09.2005 у розмірі 1162880,45 грн та пеню у розмірі 276072,13 грн; розірвати договір оренди державного нерухомого майна, укладений 20.09.2005 між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Одеській області та Товариством з обмеженою відповідальністю "Яхт клуб "Одеса-2009", а також зобов'язати відповідача повернути державі в особі позивача передане у строкове платне користування за договором оренди від 20.09.2005 державне нерухоме майно, а саме: 54/1000 комплексу будівель морського вокзалу: літ. "Б": 81 - малий елінг, 96 - великий елінг, 83, 84, 85, 86, 87, 88, 89, 90, 91, 92, 97, 98, 99, 100 - рундуки на першому поверсі, 52, 53, 54, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62 - рундуки на другому поверсі, 16 - магазин, 20- склад магазину, 41,42 - вмивальня, 43, 44, 45, 48, 49 - душова, 50, 46, 47 - туалети; 38 - кладова, 34, 24 - диспетчерські, 15, 16, 17, 25 - офіс, 23 - коридор, 26, 27, 28 - приміщення, 12 - кімната для переговорів, 13 - кухня, 11 - кают-компанія, 18, 22 - вмивальня, 19, 21 - туалети, 20 - ванна, загальною площею 2084,8 кв.м; 54/1000 холу - 8, площею 4,96 кв.м, розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Приморська, 6.

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем прийнятих на себе зобов'язань за договором оренди державного нерухомого майна від 20.09.2005 (з урахуванням змін) щодо своєчасного та повного перерахування орендної плати за період з березня місяця 2016 року по лютий місяць 2018 року.

За вказаною позовною заявою місцевим господарським судом 29.03.2018 відкрито провадження у справі №916/542/18.

В подальшому до суду першої інстанції від ОСОБА_1 , як третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, надійшла позовна заява до Товариства з обмеженою відповідальністю "Морський клуб ТЦФ", Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях і прокуратури Одеської області, в якій він з урахуванням заяви про зміну предмету позову просив застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину до заявленої прокурором в інтересах Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях заборгованості Товариства з обмеженою відповідальністю "Морський клуб ТЦФ" за договором оренди від 20.09.2005 у загальному розмірі 1438952,58 грн, з яких: 1162880,45 грн основного боргу та 276072,13 грн пені.

В обґрунтування зазначеного позову ОСОБА_1 посилався на порушення своїх корпоративних прав внаслідок укладення між сторонами в усній формі договору про внесення змін до договору оренди від 20.09.2005 та у зв'язку з відсутністю повноважень у директора Товариства з обмеженою відповідальністю "Морський клуб ТЦФ" на укладання цієї угоди.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 26.02.2019 прийнято позовну заяву третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору - ОСОБА_1 до розгляду та об'єднано її в одне провадження з первісним позовом у справі №916/542/18.

Справа №916/542/18 розглядалася господарськими судами неодноразово.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 21.11.2024 у справі №916/542/18 (суддя Нікітенко С.В.) позов заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях задоволено повністю; стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Морський клуб ТЦФ" на користь Державного бюджету України заборгованість за договором оренди нерухомого майна від 20.09.2005 у розмірі 1162880,45 грн та пеню у розмірі 276072,13 грн; розірвано договір оренди державного нерухомого майна, укладений 20.09.2005 між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Одеській області і Товариством з обмеженою відповідальністю "Яхт клуб "Одеса-2009"; зобов'язано Товариство з обмеженою відповідальністю "Морський клуб ТЦФ" повернути державі в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях передане у строкове платне користування за договором оренди від 20.09.2005 державне нерухоме майно, а саме: 54/1000 комплексу будівель морського вокзалу: літ. "Б": 81 - малий елінг, 96 - великий елінг, 83, 84, 85, 86, 87, 88, 89, 90, 91, 92, 97, 98, 99, 100 - рундуки на першому поверсі, 52, 53, 54, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62 - рундуки на другому поверсі, 16 - магазин, 20- склад магазину, 41, 42 - вмивальня, 43, 44, 45, 48, 49 - душова, 50, 46, 47 - туалети; 38 - кладова, 34, 24 - диспетчерські, 15, 16, 17, 25 - офіс, 23 - коридор, 26, 27, 28 - приміщення, 12 - кімната для переговорів, 13 - кухня, 11 - кают-компанія, 18, 22 - вмивальня, 19, 21 - туалети, 20 - ванна, загальною площею 2084,8 кв.м; 54/1000 холу - 8, площею 4,96 кв.м, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 ; стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Морський клуб ТЦФ" на користь Одеської обласної прокуратури суму судових витрат по сплаті судового збору за подання позовної заяви у розмірі 25108,29 грн, суму судових витрат по сплаті судового збору за подання апеляційних скарг у розмірі 75324,88 грн та суму судових витрат по сплаті судового збору за подання касаційних скарг у розмірі 100433,18 грн.

Судове рішення мотивоване доведеністю факту неналежного виконання відповідачем прийнятих на себе зобов'язань за договором оренди державного нерухомого майна від 20.09.2005 у зв'язку з систематичним невиконанням Товариством з обмеженою відповідальністю "Морський клуб ТЦФ" обов'язку щодо внесення орендної плати, що зумовило правомірність заявлених позовних вимог про стягнення заборгованості, розірвання вказаного договору та зобов'язання повернути об'єкт оренди.

Не погодившись з ухваленим рішенням, ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 21.11.2024 у справі №916/542/18 та відмовити у задоволенні позову прокурора.

Зокрема, в апеляційній скарзі скаржник наголошує на тому, що, з огляду на не дотримання вимог закону щодо обов'язкової письмової форми та нотаріального посвідчення договору про внесення змін до договору оренди державного нерухомого майна від 20.09.2005, вказаний договір є нікчемним правочином, у зв'язку з чим у прокурора відсутні підстави вимагати від Товариства з обмеженою відповідальністю "Морський клуб ТЦФ" виконання будь-яких умов цього нікчемного правочину лише з підстав підписання 01.03.2016 між Державним підприємством "Адміністрація морських портів України" та відповідачем акту приймання-передачі до зазначеного договору про внесення змін. За таких обставин, апелянт стверджує про те, що спірні правовідносини у даній справі виникли внаслідок набуття відповідачем майнових прав на об'єкти нерухомого майна за адресою: м. Одеса, вул. Приморська, 6 без достатньої правової підстави через підписання 01.03.2016 акту приймання-передачі до нікчемного договору, тобто у позадоговірний спосіб, що, в свою чергу, унеможливлює задоволення позовних вимог прокурора.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду у складі головуючого судді Таран С.В., суддів: Поліщук Л.В., Савицького Я.Ф. від 17.02.2025 за вказаною апеляційною скаргою відкрито апеляційне провадження, а також встановлено строк для подання відзивів на апеляційну скаргу та будь-яких заяв чи клопотань з процесуальних питань до 04.03.2025.

У відзиві на апеляційну скаргу б/н від 04.03.2025 (вх.№9/25/Д1 від 04.03.2025) заступник керівника Одеської обласної прокуратури зазначає про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Одеської області від 21.11.2024 у справі №916/542/18, посилаючись на наявність у матеріалах справи належних та допустимих доказів, які підтверджують як саму обставину передачі відповідачу державного майна - об'єкта оренди, так і його використання останнім, що є підставою для нарахування орендної плати за договором оренди державного нерухомого майна від 20.09.2005 за період з березня місяця 2016 року по лютий місяць 2018 року, яка систематично не сплачувалася Товариством з обмеженою відповідальністю "Морський клуб ТЦФ".

04.03.2025 до суду апеляційної інстанції надійшов відзив Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" на апеляційну скаргу №465/19-01-06/ВИХ від 26.02.2025 (вх.№9/25/Д4 від 04.03.2025), в якому останнє просить у задоволені апеляційної скарги ОСОБА_1 відмовити, а рішення Господарського суду Одеської області від 21.11.2024 у справі №916/542/18 - залишити без змін, оскільки обставини передачі відповідачеві 01.03.2016 об'єкта оренди за договором оренди державного нерухомого майна від 20.09.2005 та користування Товариством з обмеженою відповідальністю "Морський клуб ТЦФ" цим майном є преюдиційними, оскільки встановлені у низці судових рішень, прийнятих за результатами розгляду інших справ, в яких брали участі ті самі сторони.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 05.03.2025 залишено без розгляду відзив Товариства з обмеженою відповідальністю "Морський клуб ТЦФ" на апеляційну скаргу б/н від 23.02.2025 (вх.№9/25/Д3 від 04.03.2025) як такий, що поданий особою, яка відповідно до частини шостої статті 6 Господарського процесуального кодексу України зобов'язана зареєструвати електронний кабінет, але не зареєструвала його; призначено справу №916/542/18 до розгляду на 09.04.2025 о 12:30.

Протокольною ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 09.04.2025 вирішено розглянути апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Одеської області від 21.11.2024 у справі №916/542/18 поза межами строку, встановленого частиною першою статті 273 Господарського процесуального кодексу України, у розумний строк, достатній для забезпечення можливості реалізації учасниками процесу відповідних процесуальних прав з урахуванням запровадженого в Україні воєнного стану, та відкладено розгляд даної справи на 20.05.2025 о 14:30.

Між тим, з огляду на оголошення повітряної тривоги, судове засідання у справі №916/542/18, призначене на 20.05.2025 о 14:30, не відбулося, про що складено відповідну довідку.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 20.05.2025 призначено справу №916/542/18 до розгляду на 16.06.2025 о 10:30.

У судовому засіданні 16.06.2025 прокурор та представник Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" висловили заперечення проти задоволення апеляційної скарги; ОСОБА_1 , а також представники Товариства з обмеженою відповідальністю "Морський клуб ТЦФ" та Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях участі не брали, хоча були належним чином сповіщені про дату, час та місце його проведення, що підтверджується матеріалами справи (т.26 а.с.110, 111, 113-116), при цьому апелянтом у прохальних частинах поданих ним клопотань про долучення доказів б/н та б/д (вх.9/25/Д7 від 02.05.2025) і б/н та б/д (вх.9/25/Д8 від 19.05.2025) заявлено клопотання про розгляд справи без його участі.

Протокольними ухвалами Південно-західного апеляційного господарського суду від 16.06.2025 залишено без розгляду клопотання ОСОБА_1 про долучення доказів б/н та б/д (вх.9/25/Д7 від 02.05.2025) і б/н та б/д (вх.9/25/Д8 від 19.05.2025); повернуто без розгляду клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю "Морський клуб ТЦФ" про витребування доказів б/н та б/д (вх.1871/25 від 02.05.2025) та відмовлено у задоволенні клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю "Морський клуб ТЦФ" про відкладення розгляду справи б/н та б/д (вх.9/25/Д9 від 16.06.2025).

Регіональне відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях своїм правом згідно з частиною першою статті 263 Господарського процесуального кодексу України не скористалося, відзив на апеляційну скаргу не надало, що в силу частини третьої статті 263 Господарського процесуального кодексу України не перешкоджає перегляду оскаржуваного рішення суду першої інстанції.

За умовами частин першої, другої статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відтак, з огляду на зміст вимог апеляційної скарги та приписи вищенаведеної норми процесуального закону, апеляційний перегляд даної справи здійснюється Південно-західним апеляційним господарський судом виключно в частині задоволення судом першої інстанції позовних вимог прокурора.

Заслухавши пояснення прокурора та представника Державного підприємства "Адміністрація морських портів України", обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності застосування Господарським судом Одеської області норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла наступних висновків.

З матеріалів справи вбачається, що 20.09.2005 між Регіональним відділення Фонду державного майна України по Одеській області ("Орендодавець") та Товариством з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями "Морський клуб ТЦФ" ("Орендар"), правонаступником якого є Товариство з обмеженою відповідальністю "Морський клуб ТЦФ", укладено договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності (далі - договір оренди від 20.09.2005), посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Котом Д.Г. та зареєстрований в реєстрі за №2592.

За умовами пункту 1.1 договору оренди від 20.09.2005 Орендодавець передає, а Орендар приймає в строкове платне користування державне майно, що не є цілісним майновим комплексом (об'єкт оренди), а саме: 54/1000 комплексу будівель морського вокзалу: у літ. "Б": 81 - малий елінг; 96 великий елінг; 83, 84, 85, 86, 87, 88, 89, 90, 91, 92, 97, 98, 99, 100 - рундуки на першому поверсі; 52, 53, 54, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62 - рундуки на другому поверсі; 16 - магазин; 20 - склад магазину; 41, 42 - вмивальня; 43, 44, 45, 48, 49 -душова; 50, 46, 47 - туалети; 38 - кладова; 34, 24 - диспетчерські; 15, 16, 17, 25 - офіс; 23 -коридор; 26, 27, 28 - приміщення; 12 - кімната для переговорів; 13 - кухня; 11 - кают-компанія; 18, 22 - вмивальня; 19, 21 - туалети; 20 - ванна; загальною площею 2084,8 кв.м; 54/1000 холу - 8, що перебуває на балансі Державного підприємства "Одеський морський торговельний порт", розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Приморська, 6.

Відповідно до пункту 1.2 договору оренди від 20.09.2005 згідно з незалежною оцінкою вартості об'єкта оренди, що була проведена Товариством з обмеженою відповідальністю "Інюг Експертиза", вартість об'єкта оренди станом на 14.07.2005 становить 1563000 грн.

У пункті 1.3 договору оренди від 20.09.2005 передбачено, що мета використання об'єкта оренди - для розміщення офісу, кают-компанії, зберігання та сервісного обслуговування яхт (інше використання нерухомого майна).

Орендар вступає у строкове платне користування об'єктом оренди з моменту підписання сторонами акта приймання-передачі майна. Обчислення строку договору починається з моменту підписання сторонами акта приймання передачі. Передача майна в оренду не тягне за собою виникнення в орендаря права власності на нього. Власником об'єкта оренди залишається держава, а орендар користується ним протягом строку оренди. Об'єкт оренди залишається на балансі Державного підприємства "Одеський морський торговельний порт" із зазначенням того, що цей об'єкт є орендованим (пункти 2.1, 2.2, 2.4 договору оренди від 20.09.2005).

Згідно з пунктом 2.3 договору оренди від 20.09.2005 передача об'єкта оренди в оренду здійснюється за станом та за вартістю, визначеними згідно з незалежною оцінкою вартості об'єкта оренди, що була проведена Товариством з обмеженою відповідальністю "Інюг Експертиза". Вартість об'єкта оренди станом на 14.07.2005 становить 1563000 грн.

В силу пункту 3.1 договору оренди від 20.09.2005 орендна плата визначається на підставі Методики розрахунку і порядку використання плати за оренду державного майна, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 №786 зі змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 19.01.2000 №75, і становить без урахування ПДВ за базовий місяць розрахунку (липень 2005 року): 13064,08 грн. Нарахування ПДВ на суму орендної плати здійснюється у порядку, визначеному чинним законодавством.

У пунктах 3.2-3.4, 3.6, 3.7 договору оренди від 20.09.2005 узгоджено, що орендна плата за перший місяць оренди - вересень 2005 року визначається шляхом коригування орендної плати за базовий місяць (липень 2005 року) на індекси інфляції серпня, вересня 2005 року включно. Орендна плата за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за поточний місяць. Орендна плата перераховується орендарем до Державного бюджету та Балансоутримувачу у співвідношенні 70% і 30% щомісячно не пізніше 12 числа місяця, наступного за звітним місяцем. Одночасно копії платіжних доручень на перерахування орендної плати до Державного бюджету 70% і 30% Балансоутримувачу надсилається Орендарем Орендодавцеві. Розмір орендної плати підлягає перерахунку на вимогу однієї із сторін у разі змін чинного законодавства, Методики її розрахунку, змін цін і тарифів та в інших випадках, передбачених законодавством України. Якщо Орендар протягом 3 місяців підряд не вносить орендну плату, Орендодавець має право ставити питання про розірвання цього договору оренди у судовому порядку та повернення об'єкту оренди.

Положеннями пункту 3.8 договору оренди від 20.09.2005 визначено, що орендна плата, перерахована несвоєчасно та не в повному обсязі, підлягає індексації і стягується до Державного бюджету та Балансоутримувачу у визначеному пунктом 3.4 договору співвідношенні відповідно до чинного законодавства України з урахуванням пені у розмірі подвійної облікової ставки НБУ на дату нарахування пені від суми заборгованості за кожний день прострочення, включаючи день оплати.

За умовами пункту 5.2 договору оренди від 20.09.2005 Орендар зобов'язується своєчасно та у повному обсязі сплачувати орендну плату.

Відповідно до пункту 9.3 договору оренди від 20.09.2005 Орендодавець має право вимагати розірвання договору оренди та (або) відшкодування збитків, зокрема, у разі нездійснення Орендарем страхування об'єкта оренди відповідно до вимог пункту 5.5 договору на весь термін договору, затримання сплати орендної плати протягом 3-х місяців підряд (підпункти в, г).

Вказаний договір укладено терміном до 20.09.2012 включно та діє з моменту його підписання сторонами. Умови цього договору зберігають силу протягом всього терміну його дії, в тому числі у випадках, коли після його укладення законодавством встановлено правила, що погіршують становище орендаря, а в частині зобов'язань орендаря щодо орендної плати до виконання зобов'язань. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну цього договору після закінчення строку його чинності протягом одного місяця, договір вважається поновленим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором за умови погодження Міністерства транспорту та зв'язку України (пункти 10.1, 10.2, 10.9 договору оренди від 20.09.2005).

20.09.2005 на виконання умов вищенаведеного договору оренди Регіональне відділення Фонду державного майна України по Одеській області, Товариство з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями "Морський клуб ТЦФ" та Державне підприємство "Одеський морський торговельний порт" підписали акт приймання-передачі державного нерухомого майна, за яким Орендодавець передав, а Орендар прийняв в строкове платне користування об'єкт оренди.

05.03.2009 між сторонами укладено договір про внесення змін до договору оренди від 20.09.2005, яким змінено його преамбулу та викладено у новій редакції пункти 3.1, 3.2, 12.2 договору: "3.1. Орендна плата визначається на підставі Методики розрахунку і порядку використання плати за оренду державного майна, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 року №786 (зі змінами та доповненнями), внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 27.12.2006 №1846 і становить без врахуванням ПДВ за місяць розрахунку грудень 2006 року 22627 грн. Нарахування ПДВ на суму орендної плати здійснюється у порядку, визначеному чинним законодавством. 3.2. Орендна плата за поточний місяць оренди визначається шляхом коригування орендної плати за попередній місяць оренди на індекс інфляції поточного місяця включно". "12.2. До цього договору додаються: - розрахунок орендної плати від 05.03.2009 року, а попередній розрахунок орендної плати вважати таким, що втратив чинність; акт приймання-передачі від 05.03.2009, а попередній акт приймання-передачі вважати таким, що втратив чинність".

Разом із підписанням договору від 05.03.2009 про внесення змін до договору оренди від 20.09.2005 сторони погодили та затвердили розрахунок плати за оренду державного нерухомого майна, відповідно до якого погоджено орендну ставку у розмірі 15%.

Іншим договором від 06.07.2010 про внесення змін до договору оренди від 20.09.2005 було змінено преамбулу вказаного договору, викладено окремі пункти останнього у новій редакції, у тому числі його пункт 10.1, згідно з яким продовжено дію договору до 06.07.2015, а договором від 13.06.2013 про внесення змін до договору оренди від 20.09.2005 (обліковий номер 20984009534) погоджено зміну Балансоутримувача з Державного підприємства "Одеський морський торговельний порт" на його правонаступника в частині майна, прав та обов'язків відповідно до розподільчого балансу - Державне підприємство "Адміністрація морських портів України".

06.11.2013 між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Одеській області та Товариством з обмеженою відповідальністю "Яхт-клуб "Одеса-2009" укладено договір про внесення змін до договору оренди від 20.09.2005 (обліковий номер договору 2098409534), відповідно до якого пункти 1.1, 1.2, 2.3, 2.4, 3.1 і 12.2 договору від 20.09.2005 викладено в новій редакції, зокрема:

-"1.1. Орендодавець передає, а Орендар приймає в строкове платне користування державне нерухоме майно, що не є цілісним майновим комплексом (надалі об'єкт оренди), а саме: частину комплексу будівель морського вокзалу: у літ. "Б": 96 - великий елінг; 83, 84, 85, 86, 87, 88, 89, 90, 91, 92, 97, 98, 99, 100 - рундуки на першому поверсі; 52, 53, 54, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62 - рундуки на другому поверсі: 41, 42 - вмивальня; 43, 44, 45, 48, 49 - душова; 46, 47, 50 - туалети; 38 - кладова: 24,34 - диспетчерські; 15, 16, 17, 25 - офіс; 27 - приміщення: 18, 22 - вмивальні; 19, 21 - туалети; 20 - ванна; загальною площею 1457,5 кв.м, 54/1000 частин холу - 8, що перебувають на балансі Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (Адміністрація Одеського морського порту) (надалі - Балансоутримувач), розташованих за адресою: місто Одеса, вулиця Приморська, 6. Об'єкт оренди належить державі в особі Верховної Ради України на підставі Свідоцтва про право власності (серія ЯЯЯ №061660), виданого 07.06.2005 року Виконавчим комітетом Одеської міської ради; право власності зареєстроване 09.04.2013 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, номер запису про право власності: 737979, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 46475451101, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №2704796, виданим 20.04.2013 року Реєстраційною службою Одеського міського управління юстиції Одеської області";

-"1.2. Згідно з незалежною оцінкою вартості об'єкту оренди, що була проведена Товариством з обмеженою відповідальністю "Інюг Експертиза", вартість об'єкту оренди станом на 14.07.2005 року становить: 1093821,77 грн";

-"2.3. Передача об'єкту оренди в оренду здійснюється за станом та за вартістю, визначеними згідно з незалежною оцінкою вартості об'єкту оренди, що була проведена Товариством з обмеженою відповідальністю "Інюг Експертиза", вартість об'єкту оренди станом на 14.07.2005 року становить: 1093821,77 грн";

-"3.1. Орендна плата визначається на підставі Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої постановою КМУ від 04.10.1995 року №786 (зі змінами та доповненнями) і становить без урахування ПДВ за базовий місяць розрахунку - серпень 2013 року: 28696,41 грн. Орендна плата за місяць оренди листопад 2013 року визначається шляхом коригування орендної плати за місяць серпень 2013 року на індекс інфляції вересня 2013 року, жовтня 2013 року та листопада 2013 року. Нарахування ПДВ на суму орендної плати здійснюється у порядку, визначеному чинним законодавством";

-"12.2. До цього договору додаються: - розрахунок орендної плати від 06.11.2013. Розрахунок орендної плати від 05.03.2009 року вважати таким, що втратив чинність; - акт приймання-передачі від 06.11.2013. Акт приймання-передачі від 05.03.2009 вважати таким, що втратив чинність".

На виконання вказаного договору про внесення змін до договору від 06.11.2013 були підписані відповідні акти, а саме:

-акт прийому-передачі (повернення) майна б/н від 06.11.2013 до договору оренди від 20.09.2005 нерухомого майна, що належить до державної власності (обліковий номер договору №2098409534), за яким Орендар (Товариство з обмеженою відповідальністю "Яхт-клуб "Одеса-2009") передає, а Балансоутримувач (Державне підприємство "Адміністрація морських портів України") приймає у подальше господарське відання державне нерухоме майно: 23 - коридор 20,4 кв.м, 26, 28 - приміщення 37,4 кв.м, 11 - кают-компанія 98,2 кв.м, 12 - кімната для переговорів 48,6 кв.м, 13 - кухня 17,5 кв.м, 16 - магазин 35,8 кв.м, 20 - склад магазину 26,2 кв.м, малий елінг (літера Б) 343,2 кв.м, загальною площею 627,3 кв.м, що розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Приморська, 6;

-акт приймання-передачі державного нерухомого майна б/н від 06.11.2013, на підставі якого Орендодавець передає, а Орендар приймає в строкове платне користування державне нерухоме майно, що не є цілісним майновим комплексом (об'єкт оренди), а саме: частину комплексу будівель морського вокзалу: у літ. "Б": 96 - великий елінг 952 кв.м; 83, 84, 85, 86, 87, 88, 89, 90, 91, 92, 97, 98, 99, 100 - рундуки на першому поверсі 193,3 кв.м; 52, 53, 54, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62 - рундуки на другому поверсі 92,2 кв.м; 41, 42 - вмивальня 29,1 кв.м; 43, 44, 45, 48, 49 - душова 10 кв.м; 50, 46, 47 - туалети 7,9 кв.м; 38 - кладова 15,5 кв.м; 34, 24 - диспетчерські 48,5 кв.м; 15, 16, 17, 25 - офіс 86,8 кв.м; 27 - приміщення 14,9 кв.м; 18, 22 - вмивальня 2,7 кв.м; 19, 21 - туалети 2,3 кв.м; 20 - ванна 2,3 кв.м, загальною площею 1457,5 кв.м, 54/1000 частин холу - 8, що перебувають на балансі Державного підприємства "Адміністрація морських портів України", розташованих за адресою: м. Одеса, вул. Приморська, 6.

Згідно з договором від 04.09.2014 про внесення змін до договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від 20.09.2005 (обліковий номер договору 2098409534) пункти 3.1, 3.2 вказаного договору викладено у наступній редакції: "3.1. Орендна плата визначається на підставі Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої постановою КМУ від 04.10.1995 року №786 (зі змінами та доповненнями) і становить без врахуванням ПДВ: за базовий місяць розрахунку - серпень 2011 року: 41515,36 грн; за базовий місяць розрахунку - жовтень 2013 року: 29153,27 грн. Нарахування ПДВ на суму орендної плати здійснюється у порядку, визначеному чинним законодавством. 3.2. Орендна плата за місяць оренди листопад 2013 року визначається шляхом коригування орендної плати за місяць жовтень 2013 року на індекс інфляції листопада 2013 року".

Відповідно до акту прийому-передачі (повернення) майна б/н від 29.09.2014 до договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від 20.09.2005 (обліковий номер договору 2098409534) Орендар (Товариство з обмеженою відповідальністю "Яхт-клуб "Одеса-2009") передає, а Балансоутримувач (Державне підприємство "Адміністрація морських портів України") приймає у подальше господарське відання державне нерухоме майно: частину комплексу будівель морському вокзалу: у літ "Б": 96 - великий елінг; 83, 84, 85, 86 , 87, 88, 89, 90, 91, 92, 97, 98, 99, 100 - рундуки на першому поверсі; 52, 53, 54, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62 - рундуки на другому поверсі; 41, 42 - вмивальня; 43, 44, 45, 48, 49 - душова; 46, 47, 50 - туалети; 38 - кладова; 24, 34 - диспетчерські; 27 - приміщення; 18, 22 - вмивальні; 19, 21 - туалети; 20 - ванна, загальною площею 1370,70 кв.м; 54/1000 частин холу - 8 (4,96 кв.м), розташованих за адресою: м. Одеса, вул. Приморська, 6 ; частину комплексу будівель морського вокзалу: у літ "Б": 15, 16, 17, 25 - офіс загальною площею 86,8 кв.м, розташованих за адресою: м. Одеса, вул. Приморська, 6. У цьому акті зазначено про те, що з моменту його підписання сторони не мають жодних претензій щодо складу та стану майна, зазначеного у пункті 1 акта, а також взаємних розрахунків за його платне використання.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 14.12.2015 у справі №916/4494/15, яке набрало законної сили та є чинним, задоволено позов засновника Товариства з обмеженою відповідальністю "Яхт-клуб "Одеса-2009" ОСОБА_1 ; визнано договір оренди від 20.09.2005 (обліковий номер 2098409534) поновленим на строк і умовах, передбачених ним із дати набрання судовим рішенням законної сили; зобов'язано Регіональне відділення Фонду державного майна України по Одеській області здійснити передачу майна на підставі акта прийому-передачі згідно з договором оренди від 20.09.2005 (обліковий номер 2098409534).

12.02.2016 Регіональне відділення Фонду державного майна України по Одеській області листом №11-05-00673 повідомило директору Товариства з обмеженою відповідальністю "Яхт Клуб "Одеса-2009", зокрема, про те, що на виконання рішення Господарського суду Одеської області від 14.12.2015 у справі №916/4494/15 надає на підписання три примірники актів прийому-передачі майна до договору оренди від 20.09.2005, а також про те, що вказаний договір, який поновлено зазначеним рішенням суду, необхідно привести у відповідність до вимог чинного законодавства у частині здійснення нової оцінки об'єкта оренди та відповідно перерахунку орендної плати.

01.03.2016 між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Одеській області та Товариством з обмеженою відповідальністю "Яхт Клуб "Одеса-2009" підписано акт приймання-передачі державного майна, що перебуває на балансі Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (Адміністрація Одеського морського порту) до договору від - . - . - р. про внесення змін до договору оренди від 20.09.2005.

У матеріалах справи також наявний договір добровільного страхування майна юридичних осіб від 20.07.2016, який свідчить, що Товариство з обмеженою відповідальністю "Яхт Клуб "Одеса-2009" застрахувало у Приватному акціонерному товаристві Страхова компанія "ПЗУ Україна" майнові інтереси з 21.07.2016 до 20.07.2017 відповідно до визначеного переліку такого майна за місцем страхування: АДРЕСА_1 , на загальну страхову суму 1563000 грн, що встановлено на підставі акта приймання-передачі до договору оренди від 20.09.2005 (дату такого акта не зазначено); вигодонабувач в особі Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" на підставі договору оренди від 20.09.2005.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 02.05.2018 у справі №916/4494/15 роз'яснено ОСОБА_1 , що договір оренди від 20.09.2005 (обліковий номер 2098409534) визнано поновленим із дати набрання судовим рішенням законної сили, а саме: 04.01.2016 на умовах договору оренди від 20.09.2005; роз'яснено ОСОБА_1 , що поновлений рішенням суду від 14.12.2015 у справі №916/4494/15 договір оренди від 20.09.2005 укладено між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Одеській області та Товариством з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями "Морський клуб ТЦФ", правонаступником якого є Товариство з обмеженою відповідальністю "Яхт-клуб "Одеса-2009".

04.01.2016 на виконання рішення Господарського суду Одеської області від 14.12.2015 у справі №916/4494/15 місцевим господарським судом видано відповідний наказ.

Постановою головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Одеській області від 13.03.2019 відкрито виконавче провадження №58603506 з виконання наказу Господарського суду Одеської області №916/4494/15 від 04.01.2016.

22.05.2019 головним державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Одеській області було прийнято постанову про закінчення виконавчого провадження №58603506.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 01.07.2019 у справі №916/4494/15, залишеною без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 19.09.2019, задоволено скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями "Морський клуб ТЦФ" в особі ОСОБА_1 на дії Відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Одеській області у виконавчому провадженні № 58603506 щодо примусового виконання наказу Господарського суду Одеської області від 04.01.2016 у справі №916/4494/15; скасовано постанову про закінчення виконавчого провадження №58603506, винесену 22.05.2019 головним державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Одеській області.

Постановою головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області Головного територіального управління юстиції в Одеській області від 30.09.2019 відновлено виконавче провадження №58603506 із виконання наказу Господарського суду Одеської області від 04.01.2016 у справі №916/4494/15.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 24.10.2019 у справі №916/4494/15 за заявою Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській області визнано наказ Господарського суду Одеської області від 04.01.2016 у справі №916/4494/15 таким, що не підлягає виконанню.

Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 19.12.2019, яка набрала законної сили, ухвалу Господарського суду Одеської області від 24.10.2019 у справі №916/4494/15 скасовано та відмовлено у задоволенні заяви Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській області про визнання наказу таким, що не підлягає виконанню. У даній постанові суду апеляційної інстанції зазначено, що обов'язок передати майно на виконання рішення Господарського суду Одеської області від 14.12.2015 у справі № 916/4494/15 вищенаведеним регіональним відділенням не виконано.

Головним державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) було прийнято постанову від 10.09.2020, якою відкрито виконавче провадження №63004540 з виконання дублікату наказу Господарського суду Одеської області №916/4494/15 від 04.01.2016.

Регіональне відділення Фонду державного майна України по Одеській області листом №11-06-04086 від 21.09.2020 повідомило Товариство з обмеженою відповідальністю "Морський клуб ТЦФ", Одеську філію Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" та головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) про організацію 24.09.2020 підписання акта приймання-передачі державного нерухомого майна, що перебуває на балансі Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" до договору оренди від 20.09.2005.

Акт приймання-передачі державного нерухомого майна в оренду від 30.09.2020 підписано Орендодавцем та Орендарем, скріплено їх печатками.

У зв'язку з цим 06.11.2020 державний виконавець прийняв постанову про закриття виконавчого провадження з виконання наказу №916/4494/15 від 04.01.2016.

В акті обстеження об'єктів Одеської філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (адміністрація Одеського морського порту), які знаходяться у користуванні Товариства з обмеженою відповідальністю "Яхт Клуб "Одеса-2009" відповідно до договору оренди від 20.09.2005, складеному та підписаному уповноваженими особами адміністрації Одеського морського порту, Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській області та директором Товариства з обмеженою відповідальністю "Яхт Клуб "Одеса-2009", вказано, що за результатами огляду встановлено, що зазначені у акті приміщення використовуються товариством в повному обсязі для здійснення своєї діяльності. При цьому в акті не вказано дати та місця його складання.

Наявний у матеріалах справи також акт обстеження об'єктів Одеської філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (адміністрація Одеського морського порту), які знаходяться у користуванні Товариства з обмеженою відповідальністю "Морський клуб ТЦФ" відповідно до договору оренди від 20.09.2005, складений 23.10.2019 та підписаний уповноваженими особами адміністрації Одеського морського порту і Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях, в якому зазначено, що 23.10.2019 проведено огляд зазначених у акті приміщень; за результатами огляду встановлено, що об'єкти є переданими відповідно до акта приймання передачі від 01.03.2016 на виконання рішення Господарського суду Одеської області від 14.12.2015 у справі №916/4494/15; зазначені приміщення є зачиненими, ключі знаходяться в Орендаря, на письмові звернення щодо надання дублікатів ключів Орендар не реагує, об'єкт використовується товариством в повному обсязі для здійснення своєї діяльності.

В адресованих Товариству з обмеженою відповідальністю "Морський клуб ТЦФ" претензіях Регіональне відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях, посилаючись на неналежне виконання Орендарем прийнятих на себе за договором оренди від 20.09.2005 зобов'язань в частині сплати орендних платежів, просило погасити наявну заборгованість.

Предметом спору у даній справі є вимоги прокурора, заявлені в інтересах держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях, до Товариства з обмеженою відповідальністю "Морський клуб ТЦФ" про стягнення 1162880,45 грн заборгованості за договором оренди від 20.09.2005 та 276072,13 грн пені, про розірвання договору оренди від 20.09.2005 та про зобов'язання повернути державі в особі позивача передане у строкове платне користування за договором оренди від 20.09.2005 державне нерухоме майно згідно з переліком, наведеним у прохальній частині позову.

Задовольняючи позов прокурора, місцевий господарський суд виходив з доведеності факту неналежного виконання відповідачем прийнятих на себе зобов'язань за договором оренди від 20.09.2005 у зв'язку з систематичним невиконанням Товариством з обмеженою відповідальністю "Морський клуб ТЦФ" обов'язку щодо внесення орендної плати, що зумовило правомірність заявлених позовних вимог про стягнення заборгованості, розірвання вказаного договору та зобов'язання повернути об'єкт оренди.

Колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду погоджується з висновком Господарського суду Одеської області щодо задоволення заявлених прокурором позовних вимог з огляду на наступне.

У статті 1311 Конституції України визначено, що в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про прокуратуру" прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави.

У випадках, визначених Законом, на прокуратуру покладається функція з представництва інтересів громадянина або держави в суді (пункт 2 частини першої статті 2 Закону України "Про прокуратуру").

Частинами першою, третьою статті 4 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Відповідно до частини третьої статті 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

За умовами частини першої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Колегією суддів враховується, що у рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи №1604(2003) від 27.05.2003 "Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону" щодо функцій органів прокуратури, які не відносяться до сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені та ефективні органи.

Згідно з пунктом 2 Рекомендації Rec (2012) 11 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам "Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції", прийнятої 19.09.2012 на 1151-му засіданні заступників міністрів, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов'язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає в тому, щоби представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

На сьогодні однозначною є практика Європейського суду з прав людини, який відстоює позицію про можливість участі прокурора у справі тільки за наявності на це підстав.

Європейський суд з прав людини у низці справ роз'яснював, що одна лише участь ("активна" чи "пасивна") прокурора або іншої особи рівнозначної посади може розглядатися як порушення пункту першого статті 6 Конвенції (рішення у справі "Мартіні проти Франції").

Оскільки прокурор, висловлюючи думку з процесуального питання, займає одну зі сторін спору, його участь може створювати для сторони відчуття нерівності (рішення у справі "Кресс проти Франції"). Принцип рівності сторін є одним із елементів більш широкого поняття справедливого судового розгляду в розумінні пункту першого статті 6 Конвенції. Останній потребує "справедливої рівноваги сторін": кожна сторона повинна мати розумну можливість надати свою позицію в умовах, які не створюють для неї суттєвих незручностей порівняно з іншою стороною (рішення у справі "Івон проти Франції", рішення у справі "Нідерест-Хубер проти Швейцарії").

Європейський суд з прав людини звертав увагу на те, що сторонами цивільного провадження є позивач і відповідач. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великої кількості громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (рішення від 15.01.2009 у справі "Менчинська проти Росії").

Між тим Європейський суд з прав людини уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо, суд вирішує, наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.

Отже, з урахуванням ролі прокуратури у демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст пункту 3 частини першої статті 1311 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено.

Таким чином, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (пункт 3 частини другої статті 129 Конституції України).

Враховуючи зазначене, наявність інтересів держави повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом.

Аналогічна правова позиція об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду викладена в постанові від 15.05.2019 у справі №911/1497/18.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу (частина четверта статті 53 Господарського процесуального кодексу України).

Визначальним для застосування цієї норми є поняття "інтерес держави".

У рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) №3-рп/99 від 08.04.1999 Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття "інтереси держави" висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо. З урахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Наведене Конституційним Судом України розуміння поняття "інтереси держави" має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у статті 1311 Конституції України та статті 23 Закону України "Про прокуратуру".

Особливість суспільних (публічних) інтересів є те, що на відміну від приватних, їх майже не можливо захищати в суді безпосереднім носієм (носіями), а тому в державі обов'язково повинен існувати інструмент захисту такого інтересу у формі спеціального суб'єкта, яким може і повинен за чинної Конституції України виступати такий орган як прокуратура.

Таким чином, "інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом.

Частиною третьою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" встановлено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини, за умовами якого представництво інтересів держави у суді у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави здійснюється прокурорами Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, а у визначених законом випадках - прокурорами Офісу Генерального прокурора в порядку та на підставах, визначених Цивільним процесуальним кодексом України. Не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов'язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об'єднань. Представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та Національного банку України може здійснюватися прокурором Офісу Генерального прокурора або обласної прокуратури виключно за письмовою вказівкою чи наказом Генерального прокурора або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції.

Отже, системне тлумачення положень статті 53 Господарського процесуального кодексу України та статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дозволяє дійти висновку, що прокурор здійснює представництво у суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

"Не здійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

"Здійснення захисту неналежним чином" виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

"Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Поняття "орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах" означає орган, на який державою покладено обов'язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом, відповідно до статей 6, 7, 13 та 143 Конституції України, може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади (пункти 4, 5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України №3-рп/99 від 08.04.1999).

Особливість сучасного конституційного статусу прокурора в суді, деталізованого в процесуальних кодексах та Законі України "Про прокуратуру", полягає у тому, що представництво прокурором інтересів держави у суді носить допоміжний характер, оскільки основну роль у цьому процесі мають відігравати профільні суб'єкти владних повноважень, які повинні самостійно звертатимуться до суду. Такий підхід до визначення ролі прокурора у сфері представництва інтересів держави у суді було закладено у Перехідних положеннях Конституції України 1996 року та в подальшому втілено в життя з урахуванням досвіду функціонування прокуратури в європейських державах, стандартів Ради Європи, а також висновків та рекомендацій, які надавалися Венеціанською Комісією щодо законопроектів про реформування прокуратури України.

Таким чином, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень (органи державної влади, органи місцевого самоврядування або інші суб'єкти владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах), а не прокурор, між тим для того щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. Прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави. У кожному випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

Враховуючи вищевикладене, Південно-західний апеляційний господарський суд наголошує на тому, що чинне законодавство України, зокрема, Закон України "Про прокуратуру", фактично наділяє прокурора правом в окремих випадках здійснювати захист інтересів держави, звертаючись до суду з відповідними позовами в інтересах останньої виключно в особі компетентних суб'єктів владних повноважень.

Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, вжиття прокурором всіх передбачених чинним законодавством заходів, які передують зверненню прокурора до суду для здійснення представництва інтересів держави, повідомленням прокурора на адресу відповідного органу про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від органу, що свідчать про наявність підстав для такого представництва.

Обставини дотримання прокурором процедури, встановленої частинами третьою та четвертою статті 23 Закону України "Про прокуратуру", яка повинна передувати зверненню до суду з відповідним позовом, підлягають з'ясуванню судом незалежно від того, чи має місце факт порушення інтересів держави у конкретних правовідносинах, оскільки відповідно до положень статей 53, 174 Господарського процесуального кодексу України недотримання такої процедури унеможливлює розгляд заявленого прокурором позову по суті. У той же час відповідний уповноважений орган, виконуючи свої функції, не позбавлений можливості самостійно звернутися до суду з позовом з метою захисту інтересів держави.

При цьому саме лише посилання у позовній заяві прокурора на те, що орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження із захисту державних інтересів, без доведення цього відповідними доказами, не є достатнім для прийняття судом рішення в такому спорі по суті, оскільки за змістом абзацу 2 частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво інтересів держави в суді виключно після підтвердження судом правових підстав для представництва.

Вказана правова позиція викладена у низці постанов Верховного Суду, зокрема, від 06.08.2019 у справі №910/6144/18 та від 06.08.2019 у справі №912/2529/18.

Водночас суд, вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, не повинен встановлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи, оскільки питання про те, чи була бездіяльність компетентного органу протиправною та які її причини, суд буде встановлювати за результатами притягнення відповідних осіб до відповідальності. Господарсько-правовий спір між компетентним органом, в особі якого позов подано прокурором в інтересах держави, та відповідачем не є спором між прокурором і відповідним органом, а також не є тим процесом, у якому розглядається обвинувачення прокурором посадових осіб відповідного органу у протиправній бездіяльності.

Отже, прокурор, подаючи позов, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме: подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Аналогічний правовий висновок Великої Палати Верховного Суду викладено в постанові від 26.05.2020 у справі №912/2385/18.

За наявності органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист інтересів держави саме у спірних правовідносинах, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо цей компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо, чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2023 у справі №607/15052/16-ц).

З огляду на викладене, підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного органу про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від органу, що свідчать про наявність підстав для такого представництва.

У такому випадку суд зобов'язаний дослідити: чи знав або повинен був знати відповідний орган про допущені порушення інтересів держави, чи мав відповідні повноваження для їх захисту, проте всупереч цим інтересам за захистом до суду не звернувся.

Саме таку правову позицію Верховного Суду викладено в постанові від 25.02.2021 у справі №910/261/20.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 Закону України "Про Фонд державного майна України" до основних завдань Фонду державного майна України належать, зокрема, реалізація державної політики у сфері приватизації, оренди, використання та відчуження державного майна, а також у сфері державного регулювання оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності.

Згідно з пунктом 1 Положення "Про регіональне відділення Фонду державного майна України", затвердженого наказом Фонду державного майна України №678 від 15.05.2012, регіональне відділення Фонду державного майна України (далі - регіональне відділення) утворюється в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі і є територіальним органом Фонду державного майна України (далі - Фонд), що реалізує державну політику у сфері приватизації, оренди, оцінки, використання та відчуження державного майна, управління об'єктами державної власності, у тому числі корпоративними правами держави щодо об'єктів державної власності, що належать до сфери його управління.

З огляду на викладене, органом державної влади, до компетенції якого віднесені повноваження у спірних правовідносинах, та який зобов'язаний вживати заходи з метою захисту порушених інтересів держави, виступає Регіональне відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях (правонаступник Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській області).

Колегія суддів наголошує на тому, що недотримання економічного регулювання орендних відносин внаслідок незабезпечення надходження плати за користування майном державної форми власності до бюджету та фактичне допущення безоплатного використання цього майна безумовно свідчить про порушення економічних інтересів держави.

Водночас Південно-західний апеляційний господарський суд зауважує на тому, що позивач, не зважаючи на наявність відповідних повноважень, достеменно знаючи про довготривалу наявність у відповідача заборгованості за договором оренди державного майна, не вчинив жодних дій для захисту інтересів держави шляхом стягнення до державного бюджету заборгованості з урахуванням штрафних санкцій, розірвання договору та повернення об'єкта оренди, про що свідчить відсутність у матеріалах справи будь-яких доказів на підтвердження вжиття позивачем таких заходів реагування, натомість наявне у матеріалах справи листування прокурора з позивачем підтверджує те, що останній не збирався самостійно звертатися до суду з відповідним позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Морський клуб ТЦФ", у зв'язку з чим висловили прокурору прохання здійснити представництво в суді інтересів держави.

Враховуючи викладене, беручи до уваги невжиття компетентним органом - позивачем протягом розумного строку після того, як йому достеменно стало відомо про можливе порушення інтересів держави, жодних заходів для захисту цих інтересів, зокрема, незвернення останнім самостійно до господарського суду з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та забезпечив би захист інтересів держави, колегія суддів дійшла висновку про наявність у прокурора обґрунтованих підстав для захисту інтересів держави та, як наслідок, звернення до суду з таким позовом, що за встановлених у справі обставин відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини. Крім того, додані до позовної заяви матеріали листування між прокурором та Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Одеській області (на теперішній час - Регіональне відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях) підтверджують дотримання прокурором передбаченого Законом України "Про прокуратуру" порядку звернення до суду з позовом в інтересах держави, зокрема, вимог частини четвертої статті 23 вказаного Закону.

За таких обставин, колегія суддів не вбачає правових підстав для задоволення заяви ОСОБА_1 б/н від 23.02.2025 (вх.№9/25/Д2 від 04.03.2025) про залишення позову прокурора без розгляду.

Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Вказаний вище підхід є загальним і може застосовуватись при розгляді будь-яких категорій спорів, оскільки не доведеність порушення прав, за захистом яких було пред'явлено позов у будь-якому випадку є підставою для відмови у його задоволенні.

Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина перша статті 16 Цивільного кодексу України).

Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Водночас позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту, при цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Чинне законодавство визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.

Крім того, суди мають виходити із того, що обраний позивачем спосіб захист цивільних прав має бути не тільки ефективним, а й відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами, та має бути спрямований на захист порушеного права.

Враховуючи вищевикладене, виходячи із приписів статті 4 Господарського процесуального кодексу України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України, можливість задоволення позовних вимог перебуває у залежності від наявності (доведеності) наступної сукупності умов: наявність у позивача певного суб'єктивного права або інтересу, порушення такого суб'єктивного права (інтересу) з боку відповідача та належність (адекватність встановленому порушенню) обраного способу судового захисту. Відсутність (недоведеність) будь-якого з означених елементів унеможливлює задоволення позовних вимог.

Відповідно до частин першої, другої статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочин.

Згідно з приписами статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку; зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, у тому числі і з договорів.

Частиною першою статті 173 Господарського кодексу України встановлено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених Господарським кодексом України, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (стаття 174 Господарського кодексу України).

В силу частин першої, четвертої статті 179 Господарського кодексу України майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями. При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору, зокрема, на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.

Частиною сьомою статті 179 Господарського кодексу України унормовано, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

За умовами частини першої статті 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 626 Цивільного кодексу України).

Колегія суддів вбачає, що за своєю юридичною природою договір від 20.09.2005 є договором найму (оренди) державного нерухомого майна.

Згідно з частиною першою статті 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.

В силу частини шостої статті 283 Господарського кодексу України до відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Частиною першою статті 759 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

За умовами частин першої, п'ятої статті 762 Цивільного кодексу України за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Якщо розмір плати не встановлений договором, він визначається з урахуванням споживчої якості речі та інших обставин, які мають істотне значення. Плата за користування майном вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором.

Відповідно до частини третьої статті 285, частин першої та четвертої статті 286 Господарського кодексу України орендар зобов'язаний берегти орендоване майно відповідно до умов договору, запобігаючи його псуванню або пошкодженню, та своєчасно і в повному обсязі сплачувати орендну плату. Орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін, а також в інших випадках, передбачених законодавством. Строки внесення орендної плати визначаються в договорі.

Правові, економічні та організаційні відносини, що виникають у зв'язку з орендою державного та комунального майна, врегульовано Законом України "Про оренду державного та комунального майна", за умовами якого орендар зобов'язаний вносити орендну плату своєчасно і у повному обсязі незалежно від наслідків господарської діяльності; строки внесення орендної плати визначаються у договорі.

Отже, договір оренди від 20.09.2005 став підставою виникнення у сторін за цим договором господарського зобов'язання відповідно до статей 173, 174 Господарського кодексу України (статті 11, 202, 509 Цивільного кодексу України).

Укладаючи договір, сторони останнього мають право очікувати на те, що все, що обумовлено укладеним між ними правочином, буде виконано контрагентом зацікавленої сторони. Зазначене випливає з норми статті 629 Цивільного кодексу України, якою встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами, а також відповідає загальноприйнятому принципу pacta sunt servanda.

Згідно з положеннями частини першої статті 193 Господарського кодексу України та статті 526 Цивільного кодексу України зобов'язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов закону, інших правових актів, договору, а за відсутністю таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Зобов'язання повинні виконуватись в установлений законом або договором строк (стаття 530 Цивільного кодексу України).

Як зазначалося вище, відповідно до узгоджених сторонами умов договору оренди від 20.09.2005 відповідач зобов'язаний був перераховувати орендну плату до державного бюджету та Балансоутримувачу у співвідношенні 70% та 30% щомісяця не пізніше 12 числа місяця, наступного за звітним.

При цьому відповідно до акту від 01.03.2016 приймання-передачі державного майна, що перебуває на балансі Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (Адміністрація Одеського морського порту) до договору від - . - . - р. про внесення змін до договору оренди від 20.09.2005, укладеного з Товариством з обмеженою відповідальністю "Яхт Клуб "Одеса-2009", Регіональне відділення Фонду державного майна України по Одеській області передало Товариству з обмеженою відповідальністю "Яхт Клуб "Одеса-2009" нерухоме майно, що не є цілісним майновим комплексом, а саме: 54/1000 комплексу будівель морського вокзалу: літ. "Б": 81 - малий елінг 343,2 кв.м; 96 - великий елінг 952 кв.м; 83, 84, 85, 86, 87, 88, 89, 90, 91, 92, 97, 98, 99, 100 - рундуки на першому поверсі 193,3 кв.м; 52, 53, 54, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62 - рундуки на другому поверсі 92,2 кв.м; 16 - магазин 35,8 кв.м; 20 - склад магазину 26,2 кв.м; 41, 42 - вмивальня 29,1 кв.м; 43, 44, 45, 48, 49 - душова 10 кв.м; 50, 46, 47 - туалети 7,9 кв.м; 38 - кладова 15,5 кв.м; 34, 24 - диспетчерські 48,5 кв.м; 15, 16, 17, 25 - офіс 86,8 кв.м; 23 - коридор 20,4 кв.м; 26, 27, 28 - приміщення 52,3 кв.м; 12 - кімната для переговорів 48,6 кв.м; 13 - кухня 17,5 кв.м; 11 - кают-компанія 98,2 кв.м; 18, 22 - вмивальня 2,7 кв.м; 19, 21 - туалети 2,3 кв.м; 20 - ванна 2,3 кв.м; загальною площею 2084,8 кв.м; 54/1000 холлу 8 - 4,96 кв.м, що перебувають на балансі Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (Адміністрація Одеського морського порту), розташованих за адресою: м. Одеса, вул. Приморська, 6. Вартість об'єкта оренди відповідно до незалежної оцінки, що була проведена Товариством з обмеженою відповідальністю "Інюг Експертиза", становить 1563000 грн.

Відтак позивачем на підставі вищенаведеного акту прийому-передачі від 01.03.2016 було передано відповідачеві нерухоме майно, що зазначене у договорі оренди від 20.09.2005, дію якого було поновлено 04.01.2016, тобто в день набрання законної сили рішенням Господарського суду Одеської області від 14.12.2015 у справі №916/4494/15.

Саме по собі посилання в акті приймання-передачі від 01.03.2016 на неіснуючий договір від "- . - . - р." про внесення змін до договору оренди від 20.09.2005 є лише його дефектом, який не перешкоджає можливості ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції, тим більше, що акт містить відомості про дату складання документа, назву підприємства, від імені якого складено документ, зміст та обсяг господарської операції. Тому такий недолік первинного документа відповідно до частини другої статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" не є підставою для невизнання відповідної господарської операції з передачі об'єкта оренди, тим більше, що зміст відповідного акту дозволяє встановити сторони правочину, дату передачі майна у користування та конкретно ідентифікувати таке майно, беручи до уваги зазначення переліку майна із вказівкою літер, площ та адреси приміщень комплексу будівель морського вокзалу.

Відсутність в акті від 01.03.2016 посилання на виконання рішення Господарського суду Одеської області від 14.12.2015 у справі №916/4494/15 жодним чином не впливає на оцінку обставини складання самого акту як первинного документа на підтвердження господарської операції з передачі майна за договором оренди від 20.09.2005, тим більше, що цей акт містить вказівку на реквізити самого договору оренди.

Зазначеним спростовуються посилання апелянта на те, що спірні правовідносини у даній справі виникли внаслідок набуття відповідачем майнових прав на об'єкти нерухомого майна за адресою: м. Одеса, вул. Приморська, 6 без достатньої правової підстави у позадоговірний спосіб.

Крім того, колегією суддів враховується, що в силу частини четвертої статті 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі, для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки вони вже встановлені у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. Ці правила також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі.

Преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2018 у справі №917/1345/17).

Обставини, які підлягають встановленню судом у справі - це юридичні факти, тобто життєві обставини (дії/події), з якими правом пов'язується виникнення юридичних наслідків. Лише згадувані, але такі, що не одержали оцінку суду, обставини не можуть розглядатися як встановлені судом і не набувають властивості преюдиціальності.

Правило про преюдицію спрямовано не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив у законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження та оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії.

Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

Одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (пункт 4 Інформаційного листа Вищого господарського суду України №01-8/1427 від 18.11.2003 "Про Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 та юрисдикцію Європейського суду з прав людини").

Згідно з преамбулою та статтею 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав та свобод людини, згідно рішення Європейського суду з прав людини від 25.07.2002 у справі за заявою №48553/99 "Совтрансавто-Холдінг" проти України", а також відповідно до рішення Європейського суду з прав людини від 28.10.1999 у справі за заявою №28342/95 "Брумареску проти Румунії" встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.

Суд апеляційної інстанції зауважує на тому, що факти передачі спірного майна за актом від 01.03.2016, користування відповідачем спірним майном з березня місяця 2016 року, а також несплати орендної плати були встановлені у чинних судових рішення, прийнятих в межах розгляду судових спорів між Державним підприємством "Адміністрація морських портів України" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Яхт Клуб "Одеса-2009" (Товариством з обмеженою відповідальністю "Морський клуб ТЦФ") у справі №916/2536/16 (про стягнення заборгованості з орендної плати 30% з товариства на користь адміністрації за період березень-липень 2016 року), у справі №916/3089/16 (аналогічно за період серпень-вересень 2016 року), у справі №916/342/17 (аналогічно за період жовтень-грудень 2016 року), у справі №916/3245/17 (аналогічно за період січень-листопад 2017 року), у справі №916/1743/18 (аналогічно за період грудень 2017 року-червень 2018 року), у справі №916/1570/17 (про стягнення з товариства заборгованості за комунальні послуги), вимоги в яких були судами задоволені (задоволені частково).

Зі змісту судових рішень у вищенаведених справах, які набрали законної сили, вбачається, що акт приймання-передачі від 01.03.2016 вже неодноразово був предметом дослідження судів у вказаних справах між тими ж сторонами, на що звернув увагу Верховний Суд в постанові від 30.01.2024 у цій справі.

Наявність у матеріалах справи іншого первинного документа, а саме: акту приймання-передачі майна від 30.09.2020, оформленого за наслідками проведення забезпеченої державним примусом процедури виконання рішення Господарського суду Одеської області від 14.12.2015 у справі №916/4494/15, жодним чином не спростовує обставину набуття відповідачем у користування об'єкта оренди ще 01.03.2016 на підставі акту, підписаного сторонами поза межами вказаної процедури.

Отже, з огляду на передачу відповідачеві об'єкта оренди у користування на підставі акту від 01.03.2016, починаючи саме з цієї дати у Орендаря виник обов'язок зі сплати орендних платежів за договором оренди від 20.09.2005.

У частині третій статті 2 Господарського процесуального кодексу України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом.

Принцип змагальності сторін полягає в тому, що сторони у процесі зобов'язані в процесуальній формі довести свою правоту, за допомогою поданих ними доказів переконати суд в обґрунтованості своїх вимог чи заперечень.

Отже, даний принцип забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладення тягаря доказування на сторони.

Частиною першою статті 73 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

В силу частини першої статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Обов'язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, в господарському процесі є складовою обов'язку сприяти всебічному, повному та об'єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.

Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом (стаття 14 Господарського процесуального кодексу України).

Колегія суддів наголошує на тому, що рішення суду не може ґрунтуватися на припущеннях та містити неточності у встановленні обставин, які мають вирішальне значення для правильного вирішення спору, натомість висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки мають бути вичерпними, відповідати дійсності і підтверджуватися достовірними доказами.

Даний висновок Південно-західного апеляційного господарського суду повністю узгоджується з правовою позицією об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеною в постанові від 05.06.2020 у справі №920/528/19.

Кожна із сторін судового спору самостійно визначає докази, які, на її думку, належним чином підтверджують або спростовують заявлені позовні вимоги. Суд з дотриманням вимог щодо всебічного, повного, об'єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів визначає певну сукупність доказів, з урахуванням їх вірогідності та взаємного зв'язку, які, за його внутрішнім переконанням, дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування. Сторона судового спору, яка не погоджується з доводами опонента, має їх спростовувати шляхом подання відповідних доказів, наведення аргументів, надання пояснень тощо. Інакше принцип змагальності, задекларований у статті 13 Господарського процесуального кодексу України, втрачає сенс.

Враховуючи викладені вище норми права та узгоджені сторонами умови договору оренди від 20.09.2005 (зі змінами), беручи до уваги відсутність у матеріалах справи доказів сплати відповідачем орендних платежів за вказаним договором за період за період з березня місяця 2016 року по лютий місяць 2018 року, що зумовлює наявність у останнього відповідної заборгованості, Південно-західний апеляційний господарський суд, перевіривши правильність наданого прокурором розрахунку суми основної заборгованості за даним договором оренди, дійшов висновку щодо наявності правових підстав для задоволення позовних вимог про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Морський клуб ТЦФ" на користь державного бюджету України заборгованості з орендної плати за цим договором у сумі 1162880,45 грн.

Колегія суддів також зауважує на тому, що невиконання вищезазначеного грошового зобов'язання правильно кваліфіковане місцевим господарським судом як його порушення у розумінні Цивільного кодексу України, а відповідача визнано таким, що прострочив виконання грошового зобов'язання у розумінні частини першої статті 612 цього Кодексу.

За умовами частини першої статті 216 Господарського кодексу України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

В силу частин першої, другої та четвертої статті 217 Господарського кодексу України господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції. Господарські санкції застосовуються у встановленому законом порядку за ініціативою учасників господарських відносин.

Штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання (частина перша статті 230 Господарського кодексу України).

Суб'єкти господарювання при укладенні договору наділені законодавцем правом забезпечення виконання господарських зобов'язань шляхом встановлення окремого виду відповідальності (договірної санкції) за невиконання чи неналежне виконання договірних зобов'язань.

Відповідно до приписів статей 610, 611 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання); у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: сплата неустойки.

Статтею 546 Цивільного кодексу України встановлено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися, зокрема, неустойкою.

Неустойкою (штрафом, пенею) згідно з приписами статті 549 Цивільного кодексу України є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Статтями 1, 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" передбачено, що платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Згідно з частиною шостою статті 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

У пункті 3.8 договору оренди від 20.09.2005 узгоджено, що орендна плата, перерахована несвоєчасно та не в повному обсязі, підлягає індексації і стягується до Державного бюджету та Балансоутримувачу у визначеному пунктом 3.4 договору співвідношенні відповідно до чинного законодавства України з урахуванням пені у розмірі подвійної облікової ставки НБУ на дату нарахування пені від суми заборгованості за кожний день прострочення, включаючи день оплати.

Перевіривши правильність наданого прокурором розрахунку штрафних санкцій, апеляційний господарський суд зазначає, що відповідачеві у зв'язку з неналежним виконанням зобов'язань зі сплати орендних платежів за договором оренди від 20.09.2005 правомірно нараховано пеню у сумі 276072,13 грн за період з 12.04.2016 по 14.03.2018, у зв'язку з чим позов в цій частині також підлягає задоволенню.

В силу пункту 3.7 договору оренди від 20.09.2005 якщо Орендар протягом 3 місяців підряд не вносить орендну плату, Орендодавець має право ставити питання про розірвання цього договору оренди у судовому порядку та повернення об'єкту оренди.

Відповідно до пункту 9.3 договору оренди від 20.09.2005 Орендодавець має право вимагати розірвання договору оренди, зокрема, у разі затримання сплати орендної плати протягом 3-х місяців підряд.

Відповідно до частини третьої статті 291 Господарського кодексу України договір оренди може бути розірваний за згодою сторін; на вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний з підстав, передбачених Цивільним кодексом України для розірвання договору найму, в порядку, встановленому статтею 188 цього Кодексу.

Зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором. Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду (частини перша-четверта статті 188 Господарського кодексу України).

Статтею 783 Цивільного кодексу України визначено, що наймодавець має право вимагати розірвання договору найму, якщо наймач користується річчю всупереч договору або призначенню речі; наймач без дозволу наймодавця передав річ у користування іншій особі; наймач своєю недбалою поведінкою створює загрозу пошкодження речі; наймач не приступив до проведення капітального ремонту, якщо обов'язок проведення капітального ремонту був покладений на наймача.

При цьому повинні враховуватися приписи частини другої статті 651 Цивільного кодексу України, які є загальними для розірвання договору та які передбачають можливість розірвання договору за рішенням суду на вимогу однієї з сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, установлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, що вона розраховувала при укладанні договору.

Оцінка істотності порушення договору здійснюється судом відповідно до критеріїв, що встановлені законом.

Істотність порушення визначається виключно за об'єктивними обставинами, що склалися у сторони, яка вимагає розірвання договору. У такому випадку вина сторони, що припустилася порушення договору, (як суб'єктивний чинник) не має будь-якого значення і для оцінки порушення як істотного, і для виникнення права вимагати розірвання договору на підставі частини другої статті 651 Цивільного кодексу України.

Застосування такого правового наслідку, як розірвання договору судом, саме з підстави істотності допущеного порушення договору, визначеної через іншу оціночну категорію -значну міру позбавлення того, на що особа розраховувала при укладенні договору, - відповідає загальним засадам цивільного законодавства, до яких за пунктом 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України належать, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.

Положеннями статті 782 Цивільного кодексу України передбачено спеціальний спосіб розірвання договору шляхом вчинення наймодавцем односторонньої відмови від нього, якщо наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд.

Визначена статтею 782 Цивільного кодексу України можливість розірвати договір найму шляхом відмови від договору в позасудовому порядку є правом, а не обов'язком наймодавця.

Згідно з рішенням Конституційного Суду України №15-рп/2002 від 09.07.2002 (справа №1-2/2002 про досудове врегулювання спорів) право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

Отже, норми чинного законодавства України не позбавляють сторону договору права на безпосереднє звернення до суду з вимогою про розірвання договору оренди без дотримання порядку досудового врегулювання спору, а відтак право наймодавця на відмову від договору найму, передбачене частиною першою статті 782 Цивільного кодексу України, не є перешкодою для звернення наймодавця (орендодавця) до суду з вимогою розірвати договір у разі несплати наймачем (орендарем) платежів, якщо вбачається істотне порушення умов договору.

Розірвання договору в судовому порядку з причин істотного порушення договору є правовим наслідком порушення зобов'язання стороною договору відповідно до пункту 2 частини першої статті 611 Цивільного кодексу України, тобто способом реагування та захисту права від порушення договору, яке вже відбулося.

Отже, оскільки законодавець визначає однією із істотних умов договору оренди комунального майна орендну плату, то основний інтерес особи, яка передає майно в оренду, полягає в отриманні орендної плати за таким договором. Порушення цього інтересу має наслідком завдання шкоди, через що сторона (орендодавець) значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні відповідного договору оренди об'єкта комунальної форми власності.

З огляду на викладене, істотне порушення орендарем (наймачем) такої умови договору оренди державного (комунального) майна, як невнесення орендної плати, є достатньою правовою підставою для дострокового розірвання зазначеного договору оренди в судовому порядку. У разі звернення до суду з вимогою про розірвання договору оренди у зв'язку з несплатою орендарем орендної плати протягом трьох місяців позивачу необхідно довести факт такої несплати та її триваючий характер (протягом трьох місяців).

Саме така правова позиція Верховного Суду викладена в постановах від 21.01.2020 у справі №914/252/19 та від 13.11.2019 у справі №908/1399/17.

Поряд з цим, колегією суддів враховується, що Верховний Суд в постановах від 07.08.2018 у справі №910/7981/17, від 18.11.2019 у справі №910/16750/18, від 12.05.2020 у справі №911/991/19, від 14.07.2021 у справі №911/1442/19, від 21.06.2022 у справі №911/3276/20, від 05.07.2022 у справі №922/2469/21, від 16.09.2022 у справі №913/703/20, від 14.09.2023 у справі №910/4725/22 неодноразово викладав висновок про те, що за змістом зазначених норм розірвано може бути лише чинний (такий, що діє на час звернення до суду з позовом та прийняття відповідного судового рішення) договір. В іншому разі буде відсутній предмет спору, яким і виступає у такому разі договір.

Згідно з пунктом 10.1 договору оренди від 20.09.2005 цей договір укладено терміном до 20.09.2012, тобто на 7 років.

Додатковою угодою від 06.07.2010 змінено редакцію пункту 10.1 договору оренди від 20.09.2005 шляхом зазначення про укладення цього договору терміном до 06.07.2015 (тобто, виходячи з дати підписання даного договору (20.09.2005), останній укладено на строк 9 років 9 місяців та 15 днів).

Рішенням Господарського суду Одеської області від 14.12.2015 у справі №916/4494/15 визнано договір оренди від 20.09.2005 поновленим на строк і умовах, передбачених договором оренди від 20.09.2005, з дати набрання судового рішення законної сили, тобто з 04.01.2016.

Отже, беручи до уваги укладення договору оренди від 20.09.2005 (з урахуванням змін) на строк 9 років 9 місяців та 15 днів і його подальшу пролонгацію на той самий строк з 04.01.2016, апеляційний господарський суд зазначає, що як станом на момент звернення прокурора з позовом у даній справі, так і станом на момент ухвалення оскаржуваного рішення суду першої інстанції вказаний договір залишався чинним, що свідчить про можливість його розірвання за наявності правових підстав для цього.

Поряд з цим, як вбачається з матеріалів справи та не спростовано відповідачем, Товариство з обмеженою відповідальністю "Морський клуб ТЦФ" значно більше трьох місяців поспіль взагалі не сплачувало орендну плату за договором оренди від 20.09.2005, що свідчить про наявність правових підстав для задоволення позовної вимоги прокурора про розірвання даного договору оренди у зв'язку з істотним порушенням відповідачем його умов.

Відповідно до частини першої статті 785 Цивільного кодексу України у разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

Враховуючи вищевикладене, з огляду на припинення договірних орендних правовідносин у зв'язку з розірванням договору оренди від 20.09.2005, а також беручи до уваги відсутність у матеріалах справи доказів наявності інших правових підстав використання спірного майна відповідачем, суд апеляційної інстанції дійшов висновку стосовно задоволення позовної вимоги прокурора про зобов'язання Товариства з обмеженою відповідальністю "Морський клуб ТЦФ" повернути державі в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях об'єкт оренди (згідно з переліком, наведеним у прохальній частині позову).

У викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах (правова позиція Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16).

Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

У справі "Трофимчук проти України" Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

В силу статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Перевіривши відповідно до статті 270 Господарського процесуального кодексу України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого господарського суду, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції об'єктивно розглянув у судовому процесі обставини справи в їх сукупності; дослідив подані сторонами в обґрунтування своїх вимог та заперечень докази; правильно застосував матеріальний закон, що регулює спірні правовідносини, врахував положення статей 76-79 Господарського процесуального кодексу України, у зв'язку із чим дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для відмови у задоволенні позову.

Доводи скаржника не спростовують висновків суду першої інстанції; твердження апелянта про порушення Господарським судом Одеської області норм права при ухваленні рішення від 21.11.2024 у справі №916/542/18 не знайшли свого підтвердження, у зв'язку з чим підстав для зміни чи скасування оскаржуваного судового акту колегія суддів не вбачає.

Керуючись статтями 232, 233, 236, 240, 269, 270, 275, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Південно-західний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Господарського суду Одеської області від 21.11.2024 у справі №916/542/18 - без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку у випадках та у строки, визначені статтями 287, 288 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено та підписано 17.06.2025.

Головуючий суддя С.В. Таран

Суддя Л.В. Поліщук

Суддя Я.Ф. Савицький