ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
16.06.2025Справа № 910/4455/25
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ІНСАЙДІНГ»
до Приватного підприємства «ТРАНСОЙЛ ГРУП»
про стягнення 314 944,00 грн,
Суддя Я.А.Карабань
Без виклику представників сторін (судове засідання не проводилось).
Товариство з обмеженою відповідальністю «ІНСАЙДІНГ» (надалі - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Приватного підприємства «ТРАНСОЙЛ ГРУП» (надалі-відповідач) про стягнення суми грошових коштів у розмірі 314 944, 47 грн, з яких: 301 579,20 грн безпідставно отримані грошові кошти, 2 997,78 грн 3% річних та 10 367,49 грн інфляційні втрати.
Позовні вимоги, з посиланням на ст. 16, 509, 625, 1212 Цивільного кодексу України обґрунтовані тим, що позивач помилково сплатив на банківський рахунок відповідача суму коштів у розмірі 301 579,20 грн з призначенням платежу «Сплата за паливо згідно рахунку №501 від 09.12.2024 року (договір №ПТ-509 від 09.12.2024), а тому такі кошти підлягають поверненню позивачу, як безпідставно отримані.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.04.2025 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження в справі №910/4455/25, розгляд справи постановлено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (без проведення судового засідання).
09.05.2025 від представника позивача, на виконання вимог ухвали суду, надійшли докази.
Відповідач правом на подання відзиву не скористався.
З метою повідомлення відповідача про розгляд справи судом та про його право подати відзив на позовну заяву, на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України, ухвала суду про відкриття провадження в справі була направлена судом рекомендованим листом з повідомленням про вручення на адресу місцезнаходження відповідача, зазначену в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а саме: 04080, м. Київ, вул. Хвойки Вікентія, 21.
Однак, конверт з ухвалою про відкриття провадження в справі від 14.04.2025 був повернутий до суду 05.05.2025 з відміткою: «за закінченням терміну зберігання».
Відповідно до вимог частини 7 статті 120 Господарського процесуального кодексу України у разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.
Згідно з пунктами 3, 4, 5 частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є: день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення; день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
При цьому, суд зауважує, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому примірники повідомлень про вручення рекомендованої кореспонденції, повернуті органами зв'язку з позначками «адресат відмовився», «за закінченням терміну зберігання», «адресат вибув», «адресат відсутній» і т.п., врахуванням конкретних обставин справи можуть вважатися належними доказами виконання господарським судом обов'язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій.
У постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.12.2020 у справі №902/1025/19 Верховний Суд звернув увагу на те, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, у цьому випадку суду (аналогічний висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №800/547/17 (П/9901/87/18) (провадження №11-268заі18), постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2019 у справі №913/879/17, від 21.05.2020 у справі №10/249-10/19, від 15.06.2020 у справі №24/260-23/52-б).
Враховуючи викладене вище, судом було вжито усіх належних заходів, щодо повідомлення відповідача про розгляд справи, відтак, останній вважається повідомленим про розгляд справи належним чином.
У даному випаду судом також враховано, що за приписами ч. 1 ст. 9 Господарського процесуального кодексу України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений в праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом.
Відповідно до ч. 2 ст. 2 Закону України «Про доступ до судових рішень» усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання.
Згідно з ч. 1, 2 ст. 3 Закону України «Про доступ до судових рішень» для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень.
Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (ч. 1 ст. 4 Закону України «Про доступ до судових рішень»).
Суд зазначає, що відповідач не був позбавлений права та можливості ознайомитись з процесуальними документами у справі №910/4455/25 в Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).
Крім того, суд зазначає, що відповідач у силу ст.6 Господарського процесуального кодексу України, був зобов'язаний зареєструвати Електронний кабінет, чого останнім зроблено не було.
За відсутності відзиву від відповідача суд вирішує справу за наявними матеріалами на підставі ч. 9 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України.
Враховуючи викладене вище, беручи до уваги відсутність будь-яких клопотань сторін, у яких останні заперечували проти розгляду даної справи по суті, а також зважаючи на наявність в матеріалах справи всіх документів та доказів, необхідних для повного, всебічного та об'єктивного її розгляду і вирішення цього спору, суд дійшов висновку про можливість вирішення по суті наведеної справи, призначеної до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення/виклику представників сторін (без проведення судового засідання), за наявними в ній матеріалами.
Відповідно до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України в разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
09.12.2024 позивачем здійснено перерахування грошових коштів з банківського рахунку НОМЕР_1 в АТ КБ «ПРИВАТБАНК» на банківський рахунок Приватного підприємства «ТРАНСОЙЛ ГРУП» (відповідача) НОМЕР_2 в АТ «ОТП БАНК» у сумі 301 579,20 грн, що підтверджується платіжною інструкцією від 09.12.2024 №237.
Як убачається з реквізитів платіжної інструкції від 09.12.2024 №237 отримувачем вказано відповідача, а в призначенні платежу зазначено: «сплата за паливо згідно рахунку №501 від 09.12.2024 (договір №ПТ-509 від 09.12.2024) у сумі 251 316,00, ПДВ - 20% 50 263,20 грн».
Позивач вказує, що між ним та відповідачем відсутні договірні відносини, а відтак і відсутні підстави набуття відповідачем коштів у сумі 301 579,20 грн.
24.03.2025 позивач надіслав засобами поштового зв'язку претензію до відповідача про повернення помилково сплачених коштів, які були перераховані відповідно до платіжної інструкції від 09.12.2024 №237. Направлення претензії підтверджується описом вкладення №8020000033235 та фіскальним чеком АТ «Укрпошта» від 24.03.2025.
Відповіді на зазначену претензію матеріали справи не містять.
Предметом даного спору є вимоги позивача до відповідача про стягнення 301 579,20 грн безпідставно отриманих грошових коштів, 2 997,78 грн 3% річних та 10 367,49 грн інфляційних втрат.
Відповідно до ст. 509 Цивільного кодексу України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
У відповідності до п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
За приписами статті 1212 Цивільного кодексу України, яка встановлює загальні положення про зобов'язання у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави, визначено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Положення глави 83 Цивільного кодексу України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: повернення виконаного за недійсним правочином; витребування майна власником із чужого незаконного володіння; повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
З аналізу статті 1212 Цивільного кодексу України вбачається, що цей вид позадоговірних зобов'язань (набуття, збереження майна без достатньої правової підстави) породжують такі юридичні факти, як набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи та відсутність для цього правових підстав або якщо такі відпали.
Необхідною умовою для встановлення того факту, що мало місце зобов'язання з набуття або збереження майна без достатньої правової підстави, є обов'язкова відсутність правової підстави для набуття або збереження майна за рахунок іншої особи.
Тобто, позивач повинен довести, що мала місце помилка, обман, випадковість або інші підстави набуття або збереження спірного майна відповідачем, які не можна віднести до підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, передбачених статтею 11 Цивільного кодексу України.
Набуття однією зі сторін зобов'язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов'язання не є безпідставним і не підпадає під регулювання ст.1212 Цивільного кодексу України.
За змістом ч.1 ст. 177 Цивільного кодексу України об'єктами цивільних прав є, зокрема, речі, у тому числі гроші.
Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, договору або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.
До подій, за результатами яких можуть виникнути зобов'язання передбачені ст. 1212 Цивільного кодексу України, відноситься, зокрема, перерахування грошових коштів іншій особі, з якою платник не знаходиться в договірних зобов'язаннях.
Як установлено судом вище 09.12.2024 позивачем здійснено перерахування відповідачу грошових коштів з банківського рахунку НОМЕР_1 в АТ КБ «ПРИВАТБАНК» на банківський рахунок НОМЕР_2 в АТ «ОТП БАНК» у сумі 301 579,20 грн, що підтверджується платіжною інструкцією від 09.12.2024 №237.
Разом з тим, матеріали справи не містять, а сторонами не надано, доказів укладення між позивачем та відповідачем договорів, у тому числі договору, який вказаний в призначенні платежу - №ПТ-509 від 09.12.2024, а також рахунку №501 від 09.12.2024.
Отже, позивачем було перераховано на рахунок відповідача кошти помилково, оскільки між сторонами не існувало та не існує жодних договірних правовідносин та зобов'язань, які були б підставою для перерахування грошових коштів у розмірі 301 579,20 грн, зокрема, зобов'язань по сплаті за паливо згідно рахунків та договору, як то вказано в призначенні платежу в платіжній інструкції від 09.12.2024 №237. Доказів протилежного матеріали справи не містять.
Враховуючи зазначене вище, суд вважає вимогу позивача про стягнення з відповідача суми безпідставно набутих коштів в розмірі 301 579,20 грн правомірними та обґрунтованими з огляду на що задовольняє їх у повному обсязі.
Крім цього, позивач просить суд стягнути з відповідача 3% річних у сумі 2 997,78 грн та інфляційні втрати в сумі 10 367,49 грн.
За змістом статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
Зазначене недоговірне зобов'язання виникає в особи безпосередньо з норми статті 1212 ЦК України на підставі факту набуття нею майна (коштів) без достатньої правової підстави або факту відпадіння підстави набуття цього майна (коштів) згодом. Це зобов'язання виникає в особи з моменту безпідставного отримання нею такого майна (коштів) або з моменту, коли підстава їх отримання відпала.
Відповідно до частини 2 ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.
Формулювання статті 625 Цивільного кодексу України, коли нарахування процентів тісно пов'язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів, а тому 3 % річних не є неустойкою у розумінні положень ст. 549 Цивільного кодексу України і ст. 230 Господарського кодексу України, в зв'язку з чим обмеження нарахування шістьма місяцями відповідно до частини 6 ст. 232 Господарського кодексу України до процентів річних та інфляційних втрат не застосовується.
Отже, за змістом наведеної норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3% річних входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Положення статті 625 Цивільного кодексу України поширюють свою дію на всі види грошових зобов'язань, а тому в разі прострочення виконання зобов'язання, зокрема, щодо повернення безпідставно одержаних чи збережених грошей нараховуються 3 % річних від простроченої суми відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України.
Суд звертає увагу сторін на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену в постанові від 10.04.2018 у справі №910/10156/17, якою Велика Палата Верховного Суду підтвердила аналогічний висновок Верховного Суду України, викладений в постановах від 15.04.2015 у справі №910/2899/14 та від 01.06.2016 у справі №910/22034/15.
Передбачений частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України обов'язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов'язання, сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми виникає виходячи з наявності самого факту прострочення, який у цій справі має місце з моменту безпідставного одержання відповідачем грошових коштів позивача.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.02.2024 у справі №910/3831/22, в якій зазначено про те, що зобов'язання повернути безпідставно набуте майно виникає в особи безпосередньо з норми статті 1212 Цивільного кодексу України на підставі факту набуття нею майна (коштів) без достатньої правової підстави або факту відпадіння підстави набуття цього майна (коштів) згодом. Це зобов'язання не виникає з рішення суду. Судове рішення в цьому випадку є механізмом примусового виконання відповідачем свого обов'язку з повернення безпідставно отриманих коштів, який він не виконує добровільно.
Суд, перевіривши правильність розрахунку 3% річних за період з 10.12.2024 по 09.04.2025 та інфляційних втрат з грудня 2024 року по лютий 2025 року, не виходячи при цьому за межі періоду, заявленого позивачем, встановив, що вказаний розрахунок виконано відповідно до вимог закону та арифметично вірно, а відтак, позовні вимоги про стягнення з відповідача 3% річних у сумі 2 997,78 грн та інфляційних втрат у сумі 10 367,49 грн, слід задовольнити повністю в заявленому розмірі.
Крім цього, позивач просить суд зазначити в рішенні, що органу (особі), що здійснюватиме примусове виконання цього рішення, нараховувати 3 % річних та інфляційні втрати на суму основного боргу до моменту виконання рішення суду.
Проте, такі вимоги позивача задоволенню не підлягають, з огляду на таке.
Так, дійсно, відповідно до ч. 10 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України, приймаючи рішення про стягнення боргу, на який нараховуються відсотки або пеня, суд може зазначити в рішенні про нарахування відповідних відсотків або пені до моменту виконання рішення з урахуванням приписів законодавства України, що регулюють таке нарахування.
Проте, по-перше, вказаною нормою передбачене лише право (а не обов'язок) суду щодо зазначення в своєму рішенні про можливість додаткового нарахування пені та відсотків річних, а по-друге, рішення суду не може прийматись на майбутнє, як застереження від будь-яких порушень, рішення не може містити будь-яких умов, за яких воно буде виконуватись. Суд вважає, що розглядати справу і приймати рішення на майбутнє, приймаючи за наявність неіснуюче порушення, суперечить принципам правосуддя. У той же час, у законодавстві України можливі подальші зміни, що будуть регулювати спірні відносини сторін, про які суду на час прийняття рішення невідомо і не може бути відомо. Окрім того, вказаною нормою взагалі не передбачено можливість нарахування інфляційних втрат на суму основного боргу до моменту виконання рішення суду.
Відповідно до п. 5 ч. 4 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019, від 05.03.2020 Верховного Суду по справах №910/13407/17, №915/370/16 та №916/3545/15.
Відповідно до положень ст. 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. При цьому, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, згідно положень ст. 74 Господарського процесуального кодексу України. Згідно зі ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно із ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Підсумовуючи наведене, враховуючи доведення позивачем своїх позовних вимог, а відповідачем не представлення більш вірогідних доказів, суд прийшов до висновку про задоволення позовних вимог та стягнення з відповідача на користь позивача 301 579, 20 грн основного боргу, 2 997,78 грн 3% річних та 10 367,49 грн інфляційних втрат.
Витрати позивача по сплаті судового збору відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на відповідача.
Керуючись ст. 73, 74, 76-79, 86, 129, 232, 233, 237, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позовні вимоги задовольнити .
2. Стягнути з Приватного підприємства «ТРАНСОЙЛ ГРУП» (04080, місто Київ, вулиця Хвойки Вікентія, будинок 21, ідентифікаційний код 34694239) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ІНСАЙДІНГ» (08303, Київська область, Бориспільський район, місто Бориспіль, вулиця Запорізька, будинок 10, ідентифікаційний код 44355164) 301 579 (триста одну тисячу п'ятсот сімдесят дев'ять) грн 20 коп. безпідставно набутих коштів, 10 367 (десять тисяч триста шістдесят сім) грн 49 коп. інфляційних витрат, 2 997 (дві тисячі дев'ятсот дев'яносто сім) грн 78 коп. 3% річних та 3 779 (три тисячі сімсот сімдесят дев'ять) грн 34 коп. витрат зі сплати судового збору.
3. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
4. Рішення господарського суду набирає законної сили відповідно до вимог ст. 241 ГПК України та може бути оскаржене до апеляційної інстанції у строки передбачені ст. 256 ГПК України.
Суддя Я.А.Карабань