12 червня 2025 року м. Київ № 320/21292/23
Суддя Київського окружного адміністративного суду Леонтович А.М., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України
про визнання протиправними дій,
I. Зміст позовних вимог
До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України, в якому позивач з урахуванням заяви про зміну предмету позовних вимог просить суд:
- визнати бездіяльність Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України через не включення ОСОБА_1 до списків осіб, які підлягають бронюванню на період мобілізації та на воєнний час протиправною з ознаками мобінгу.
- визнати дії протиправними з ознаками мобінгу.
II. Позиція позивача та заперечення відповідача
Позивач вважає, що Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів України протиправно не включило його своєчасно до списків осіб, які підлягають бронюванню, що порушило його право на відстрочку від призову. Також він стверджує, що з боку відповідача мали місце дії з ознаками мобінгу - часті переведення, недопуск до інформації, позбавлення премій, ізоляція в колективі. У зв'язку з цим позовні вимоги були уточнені та зведені до визнання бездіяльності та дій відповідача протиправними з ознаками мобінгу.
Відповідач проти позову заперечує, зазначаючи, що позивача було заброньовано за наказом Мінекономіки від 04.07.2023 № 7279, витяг видано 06.07.2023. Строки для прийняття рішення про бронювання законодавством не встановлені. Вимоги про мобінг, на думку відповідача, не підлягають розгляду в адміністративному суді. У задоволенні позову просить відмовити.
III. Процесуальні дії у справі
Ухвалою суду від 28.06.2023 відкрито провадження в адміністративній справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи та проведення судового засідання.
Частиною 5 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Згідно з частиною 2 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд справи по суті за правилами спрощеного позовного провадження починається з відкриття першого судового засідання; якщо судове засідання не проводиться, розгляд справи по суті розпочинається через тридцять днів.
З огляду на завершення 30-ти денного терміну для подання заяв по суті справи, суд вважає можливим розглянути та вирішити справу по суті за наявними у ній матеріалами.
IV. Обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини
ОСОБА_1 (далі - позивач) з 09.07.2021 проходить державну службу у Міністерстві захисту довкілля та природних ресурсів України на посадах категорії «Б» та є військовозобов'язаним, що підтверджується копією довідки № 50 від 25.04.2023, долученою до матеріалів справи.
До 24.02.2023 позивач мав чинну відстрочку від призову відповідно до посвідчення № 23/22 від 12.08.2022, дія якого завершилася 24.02.2023. Протягом наступних місяців він не отримував підтвердження продовження бронювання та не був включений до списків осіб, які підлягають бронюванню на період мобілізації та на воєнний час, що, на його думку, створило стан правової невизначеності, а також могло призвести до призову до лав Збройних Сил України.
Позивач неодноразово звертався до відповідача із запитами про включення його до відповідних списків, а також про надання витягу з наказу про бронювання. У відповіді Міндовкілля від 28.04.2023 було зазначено, що рішення Мінекономіки щодо бронювання позивача не приймалося. У свою чергу, Генеральний штаб ЗСУ повідомив, що інформація про включення позивача до відповідного списку не надходила.
На думку позивача, вищезазначені дії свідчать про наявність бездіяльності відповідача, який, будучи роботодавцем, мав ініціювати включення його кандидатури до списків, що пропонуються для бронювання, відповідно до Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.2023 № 76. При цьому позивач зазначає, що працював на посаді, яка підлягає бронюванню, а його попередні бронювання в 2022 році оформлювалися вчасно.
Разом із тим, позивач вказує, що з боку відповідача допускалися інші дії, які він кваліфікує як такі, що мають ознаки мобінгу: тричі за короткий період змінювалися його посади у зв'язку з ліквідацією структурних підрозділів, йому не надавалися нові посадові інструкції, обмежувався доступ до службової інформації та електронних систем, не проводилося службове навчання, а також були випадки нерівномірної оплати праці порівняно з іншими працівниками на аналогічних посадах. Позивач також стверджує, що тривалий час перебував у ліквідованому підрозділі без керівництва, підлеглих та належного функціонального навантаження, що, на його думку, свідчить про ізоляцію в колективі.
06.07.2023 позивач отримав витяг з наказу Мінекономіки від 04.07.2023 № 7279 про бронювання, що підтверджується долученим до справи документом. Водночас він вважає, що така дія була надто запізнілою й не усуває порушення, що вже настало.
Позивач вважає, що відповідач порушив його право на своєчасне оформлення бронювання та створив умови психологічного тиску, що має кваліфікуватися як бездіяльність і дії з ознаками мобінгу. Не погоджуючись з таким ставленням до себе як працівника державного органу, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
V. Норми права, які застосував суд
Згідно із ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України.
Згідно ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Згідно із ч. 1 ст. 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» мобілізація є комплексом заходів, які здійснюються з метою планомірного переведення економіки, державних органів, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду.
Відповідно до ч. 1 ст. 24 цього ж Закону бронювання військовозобов'язаних, які перебувають у запасі, здійснюється як у мирний, так і у воєнний час з метою забезпечення функціонування органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій в особливий період.
Згідно з ч. 1 ст. 25 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» бронюванню підлягають, зокрема, військовозобов'язані, які працюють в органах державної влади, у разі якщо це необхідно для забезпечення функціонування відповідного органу.
Згідно з ч. 3 ст. 25 вказаного Закону порядок та організація бронювання, а також перелік посад і професій військовозобов'язаних, які підлягають бронюванню на період мобілізації та на воєнний час, визначаються законами, актами Президента України та Кабінету Міністрів України.
27.01.2023 року набула чинності постанова Кабінету Міністрів України № 76 «Деякі питання бронювання військовозобов'язаних під час дії воєнного стану», якою затверджено Порядок бронювання військовозобов'язаних за списками, що подаються органами державної влади, іншими державними органами, підприємствами, установами та організаціями.
Пунктом 1 Порядку, затвердженого зазначеною постановою, визначено, що бронюванню підлягають військовозобов'язані, які працюють в органах державної влади, у разі коли це необхідно для забезпечення їх функціонування.
Згідно з пунктом 3 Порядку № 76 відповідальність за формування та подання списків на бронювання покладається на керівників відповідних органів державної влади. Порядком не передбачено конкретного строку, в межах якого має бути прийняте рішення про включення працівника до таких списків.
04.07.2023 року Мінекономіки України видало наказ № 7279, яким затверджено список військовозобов'язаних, заброньованих за Міністерством захисту довкілля та природних ресурсів України, до якого було включено позивача. Виданий витяг з наказу від 06.07.2023 підтверджує набуття правового статусу заброньованої особи.
11.12.2022 року набув чинності Закон України № 2759-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання та протидії мобінгу (цькуванню)». Зазначеним Законом доповнено Кодекс законів про працю України новою статтею 2І, відповідно до якої мобінг (цькування) визначається як систематичні тривалі умисні дії або бездіяльність роботодавця чи інших працівників, що спрямовані на приниження честі та гідності працівника, у тому числі з метою припинення чи зміни трудових прав.
Згідно зі ст. 22 КЗпП України особи, які вважають, що вони зазнали мобінгу, мають право звернутися до суду або до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері нагляду за додержанням законодавства про працю.
Згідно із ст. 315 Цивільного процесуального кодексу України питання про встановлення фактів, що мають юридичне значення, зокрема наявності мобінгу, розглядаються в порядку цивільного судочинства.
VI. Оцінка суду
Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» кожному гарантується право на звернення до суду за захистом своїх прав, свобод та інтересів у порядку, встановленому законом. Завданням адміністративного судочинства є забезпечення ефективного судового контролю за діяльністю суб'єктів владних повноважень та відновлення порушених прав у сфері публічно-правових відносин.
Оцінюючи доводи сторін, суд виходить із предмета позову з урахуванням його уточнення позивачем, а саме - вимог про визнання бездіяльності Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України протиправною з ознаками мобінгу, а також визнання дій відповідача протиправними з ознаками мобінгу. Спірні правовідносини, таким чином, пов'язані з питанням реалізації повноважень відповідача щодо бронювання військовозобов'язаних працівників та оцінкою дій (бездіяльності) у сфері трудових відносин.
Для з'ясування правомірності дій відповідача суд досліджує обставини справи, встановлює зміст нормативного регулювання та перевіряє наявність або відсутність порушення прав позивача в контексті вимог, які є предметом даного позову.
Судом установлено, що ОСОБА_1 проходить державну службу у Міністерстві захисту довкілля та природних ресурсів України з 09.07.2021 на посадах категорії «Б». Позивач є військовозобов'язаним, що підтверджується відповідними довідками та витягами з матеріалів справи. Протягом 2022 року позивач отримував відстрочку від призову на підставі бронювання, що оформлювалося роботодавцем у встановленому порядку.
Дія останнього посвідчення про відстрочку, виданого 12.08.2022, завершилася 24.02.2023. Після цього позивач продовжував працювати у відповідача, однак, як він стверджує, не був включений до нових списків на бронювання. У період з березня по липень 2023 року позивач неодноразово звертався до відповідача з інформаційними запитами щодо продовження бронювання, однак, за наданою йому письмовою відповіддю, станом на кінець квітня 2023 року рішення про його бронювання Міністерством економіки України не приймалося.
22.05.2023 позивач отримав відповідь Генерального штабу Збройних Сил України, в якій зазначено, що інформація про включення його кандидатури до відповідного списку на погодження від Міндовкілля до Генерального штабу відсутня. Такі обставини, на думку позивача, свідчили про відмову роботодавця виконати обов'язок з ініціювання бронювання.
04.07.2023 Міністерством економіки України видано наказ № 7279, яким ОСОБА_1 було включено до списку військовозобов'язаних, заброньованих за Міністерством захисту довкілля та природних ресурсів України. 06.07.2023 позивачу видано відповідний витяг із цього наказу. Отримання витягу підтверджено копією відомості видачі бланків спеціального військового обліку, наявною в матеріалах справи. На момент виникнення спірних правовідносин позивач мав чинну відстрочку від призову на військову службу.
У матеріалах справи також містяться копії документів, які, на думку позивача, підтверджують порушення його трудових прав, зокрема накази про переведення на інші посади у зв'язку з ліквідацією структурних підрозділів Міндовкілля у березні, травні та червні 2023 року. Позивач наводить ці обставини як прояви системного тиску на нього, поєднані з обмеженням доступу до службових ресурсів, невиплатою премій, відсутністю керівника та службових завдань, що загалом він оцінює як дії з ознаками мобінгу.
Водночас у справі відсутні докази мобілізації позивача, припинення трудових відносин чи втрати статусу державного службовця. На час виникнення обставин, що стали предметом розгляду у цій справі, позивач перебував у трудових відносинах з відповідачем та користувався правом на відстрочку від призову під час мобілізації.
Відповідно до усталеної практики Верховного Суду, у спорах із суб'єктом владних повноважень обов'язок доказування покладено на позивача, а дії органу державної влади презумуються правомірними, доки не буде доведено зворотне Постанова Верховного Суду від 18.04.2023 у справі № 420/9531/21.
Щодо несвоєчасного оформлення бронювання позивача.
Позивач у позовній заяві стверджує, що відповідач, як суб'єкт владних повноважень та роботодавець, упродовж тривалого часу не вчиняв дій, необхідних для включення його до списків військовозобов'язаних осіб, які підлягають бронюванню в умовах воєнного стану. Зокрема, позивач вказує, що після завершення дії посвідчення про відстрочку 24.02.2023 року, його правовий статус залишався невизначеним, що створювало загрозу незаконного призову до Збройних Сил України та порушувало принцип правової визначеності. Позивач вважає, що бездіяльність відповідача суперечила вимогам Порядку бронювання військовозобов'язаних під час дії воєнного стану, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.2023 № 76, та свідчила про ухилення від виконання покладених на нього обов'язків.
Водночас відповідач зазначає, що відповідно до наказу Міністерства економіки України від 04.07.2023 № 7279 позивача було заброньовано за посадою, яку він займав у Міністерстві захисту довкілля та природних ресурсів України, а 06.07.2023 йому було вручено витяг із зазначеного наказу. З огляду на це, відповідач вважає, що спір у частині бездіяльності є таким, що втратив предмет, оскільки позивач отримав документ, який посвідчує його статус заброньованої особи. Крім того, відповідач зауважує, що Порядком № 76 не передбачено конкретного строку, у межах якого має бути прийнято рішення про включення працівника до відповідного списку, а тому відсутність дій у певний період не може автоматично свідчити про протиправну бездіяльність.
Оцінивши надані докази в сукупності, суд зазначає, що позивач, перебуваючи на державній службі, до завершення дії попереднього бронювання мав чинне посвідчення про відстрочку від призову, після чого неодноразово звертався до відповідача з інформаційними запитами щодо поновлення свого статусу. Лист відповідача від 28.04.2023 свідчить про те, що станом на зазначену дату рішення про бронювання Мінекономікою ще не приймалося. За відповіддю Генерального штабу ЗСУ від 22.05.2023, кандидатура позивача на погодження не надходила. При цьому, 04.07.2023 було видано наказ № 7279, а 06.07.2023 позивач отримав витяг з нього. Факт мобілізації, втрати посади чи інше порушення прав позивача у зв'язку з відсутністю витягу з наказу до цього моменту не підтверджено.
З урахуванням наведеного, суд дійшов висновку, що дії відповідача щодо включення позивача до списків військовозобов'язаних та отримання відповідного витягу мали місце. Водночас Порядком № 76 не визначено строку, у межах якого такі дії мали б бути вчинені. Подібний підхід застосовано у постанові Шостого апеляційного адміністративного суду від 06.03.2024 у справі № 320/29578/23, де зазначено, що відсутність у нормативному регулюванні чітко визначеного строку позбавляє правову кваліфікацію дій органу як протиправної бездіяльності, якщо особа не довела порушення конкретного права. Верховний Суд у постанові від 17.05.2023 у справі № 160/2580/22 аналогічно вказав, що встановлення факту бездіяльності можливе лише за наявності нормативно визначеного обов'язку діяти у конкретний строк. Крім того, відповідно до постанови Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у справі № 420/13550/21, усунення підстави для позову до моменту ухвалення судового рішення унеможливлює задоволення вимог, спрямованих на визнання дій протиправними лише з формальних підстав.
Отже, за відсутності доказів того, що позивач зазнав негативних правових наслідків у період між завершенням дії попереднього бронювання та видачею витягу з нового наказу, суд не вбачає підстав для визнання бездіяльності відповідача протиправною.
Щодо дій з ознаками мобінгу суд зазначає таке.
Мобінг як форма психологічного тиску (переслідування) у трудових відносинах може кваліфікуватися як порушення прав працівника, якщо має системний характер, супроводжується умисними діями чи бездіяльністю роботодавця або його представників, що призводять до приниження гідності, створення напруженої або ворожої атмосфери на робочому місці, професійної ізоляції, зниження продуктивності праці або звільнення працівника.
Разом із тим, згідно з правовою позицією Верховного Суду, зокрема у постанові від 22.12.2021 у справі №?761/24713/20, наявність конфліктної ситуації, критичних зауважень чи службових розбіжностей між працівником та керівництвом сама по собі не є свідченням мобінгу.
Для кваліфікації дій як мобінгу необхідно надати докази систематичності, умисності та негативних наслідків таких дій. У цьому контексті належними доказами можуть бути:
- письмові скарги працівника;
- свідчення колег, що підтверджують факти психологічного тиску;
- результати службових розслідувань;
- висновки незалежних експертів або медичних установ.
Позивач просить суд визнати дії відповідача такими, що мають ознаки мобінгу. На обґрунтування цієї вимоги він посилається на те, що з початку 2023 року неодноразово зазнавав переведень на інші посади у зв'язку з ліквідацією структурних підрозділів, не був забезпечений належними посадовими інструкціями, не мав керівника, а отже - фактичного функціонального навантаження, був позбавлений премій, не залучався до нарад, мав обмежений доступ до службової інформації та електронних систем. У сукупності ці обставини, на переконання позивача, свідчать про системний психологічний і професійний тиск на нього з боку роботодавця, що є проявом мобінгу у значенні статті 2І Кодексу законів про працю України.
Водночас відповідач заперечує проти наведених доводів, вказуючи, що кадрові рішення щодо позивача приймалися з об'єктивних підстав - у зв'язку з організаційними змінами в структурі Міністерства, ліквідацією та реорганізацією відділів, у яких позивач працював, що підтверджується відповідними наказами. Виплата премій, визначення функціонального навантаження, доступ до електронних систем або участь у робочих процесах є управлінськими аспектами, які залежать від посадових обов'язків та розподілу повноважень у структурі органу, а не свідченням упередженого ставлення. Відповідач також наголошує, що вимоги позивача щодо визнання дій з ознаками мобінгу не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки передбачають встановлення юридичного факту, що відповідно до положень статті 315 Цивільного процесуального кодексу України розглядається судами загальної юрисдикції за правилами цивільного процесу.
Оцінюючи наведені обставини, суд бере до уваги, що статтею 2-2 Кодексу законів про працю України передбачено, що мобінг (цькування) - це систематичні (повторювані) тривалі умисні дії або бездіяльність роботодавця чи окремих працівників, що виражаються, зокрема, у створенні напруженої, ворожої атмосфери, ізоляції, підриві авторитету працівника або його дискримінації з метою приниження трудової гідності. Разом з тим, встановлення факту наявності мобінгу потребує не лише опису суб'єктивного сприйняття особи, а й правового підтвердження ознак системності, тривалості, умисного характеру дій або бездіяльності, спрямованих на конкретну особу, що вимагає оцінки психологічного впливу, службового контексту та, за необхідності, спеціальної експертизи.
Верховного Суду, висловив свою позицію, зокрема, у постанові від 10.08.2023 у справі № 160/1275/22, відповідно до якої встановлення наявності або відсутності ознак мобінгу є оцінкою юридичного факту, який не може бути предметом розгляду в адміністративному процесі, оскільки не стосується реалізації владних управлінських функцій суб'єкта владних повноважень, а випливає із трудових відносин. Такий підхід послідовно застосовується Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду, зокрема, у постановах від 06.04.2023 у справі № 260/1331/21 та від 01.12.2022 у справі № 420/10667/22, де наголошено, що спори щодо протиправної поведінки роботодавця, яка стосується міжособистісних відносин у трудовому колективі, мають розглядатися у порядку цивільного судочинства.
Крім того, з аналізу наданих матеріалів суд не вбачає у діях відповідача ознак свідомого, тривалого чи спрямованого тиску на позивача. Переведення на інші посади підтверджені наказами про ліквідацію структурних підрозділів, посадові обов'язки позивача змінювалися у зв'язку з реорганізацією, а факт позбавлення премій або обмеження доступу до окремих ресурсів не набуває значення мобінгу без сукупності доказів умисного та системного характеру цих дій. У справі відсутні дані про формальні звернення позивача до Держпраці або інших органів щодо захисту прав від мобінгу, а також немає підтвердження фіксації відповідних фактів як конфліктів на роботі в облікових документах роботодавця. Тому навіть якби спір був підсудний адміністративному суду, наявних доказів було б недостатньо для встановлення обставин, що свідчать про мобінг у розумінні трудового законодавства.
Таким чином, з урахуванням правової природи спірних правовідносин, відсутності належних та допустимих доказів системного, тривалого та умисного характеру дій роботодавця, спрямованих на приниження трудової гідності позивача, а також з огляду на обмеження предметної юрисдикції адміністративного суду щодо встановлення юридичних фактів, пов'язаних із мобінгом у сфері трудових відносин, суд дійшов висновку про відсутність підстав для визнання дій відповідача протиправними з ознаками мобінгу.
Отже, за результатами всебічного та об'єктивного розгляду матеріалів справи суд дійшов висновку, що заявлені позивачем вимоги не підлягають задоволенню. Стосовно тверджень про бездіяльність відповідача у частині несвоєчасного оформлення бронювання суд встановив, що позивача було включено до відповідного списку військовозобов'язаних, а витяг з наказу Міністерства економіки України вручено йому 06.07.2023 року. Відповідні дії були вчинені у межах повноважень та без порушення нормативно встановлених строків, а негативних правових наслідків для позивача у зазначений період не зафіксовано.
Щодо вимог про визнання дій відповідача такими, що мають ознаки мобінгу,то суд доходить до висновку про їх необґрунтованість за сутністю, оскільки відсутні належні докази системної, умисної та дискримінаційної поведінки відповідача, спрямованої проти позивача. Таким чином, правові підстави для задоволення адміністративного позову відсутні.
Отже, позовні вимоги не знайшли свого підтвердження.
VІI. Висновок суду
Згідно з частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Частиною першою статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (частини перша та друга статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України).
Частинами першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до статей 9, 77 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення адміністративного позову.
VIІI. Розподіл судових витрат
Відповідно до ч. 1 ст. 143 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
У зв'язку із відмовою у позові підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 9, 14, 73-78, 90, 143, 242-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
У задоволенні адміністративного позову відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Леонтович А.М.