Апеляційне провадження: Доповідач - Кафідова О.В.
№ 22-ц/824/7358/2025
м. Київ Справа № 757/6214/24-ц
12 червня 2025 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Кафідової О.В.
суддів - Оніщука М.І.
- Шебуєвої В.А.
при секретарі - Смолко А.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 31 липня 2024 року, ухвалене під головуванням судді Бусик О. Л. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Піддубна Світлана Пилипівна, про визнання договору дарування недійсним,-
Улютому 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вищезазначеним позовом, у якому просила визнати недійсним договір дарування частини квартири АДРЕСА_1 , укладений 11 листопада 2019 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .
Позовні вимоги мотивовані тим, що з 20 вересня 2011 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебували в шлюбі, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серія НОМЕР_1 від 20 вересня 2011 року, виданим відділом реєстрації актів цивільного стану Печерського районного управління юстиції у м. Києві, актовий запис №1352 та витягом із Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію шлюбу № 00032783081 від 25 вересня 2021 року.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.
Спадкоємцями першої черги за законом після смерті ОСОБА_3 є його дружина - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та сини: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4.
11 лютого 2021 pоку, в межах встановленого законом строку, позивач звернулась до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Якименко В.О. із заявою про прийняття спадщини. Ознайомившись із матеріалами спадкової справи № 13/2020, позивач вперше дізналась, що частка квартири за адресою: АДРЕСА_2 , яка належала її чоловіку на праві власності в порядку приватизації, була подарована ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 11 листопада 2019 року.
Позивач вважає договір дарування таким, що не відповідає актам цивільного законодавства, дійсній волі дарувальника та порушує її права на спадкове майно. Крім того, предметом договору дарування є частка квартири в об'єкті культурної спадщини.
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 31 липня 2024 року узадоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Піддубна С.П., про визнання договору дарування недійсним відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не надала належних та допустимих доказів на підтвердження своїх доводів для визнання оспорюваного договору дарування недійсним.
Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 28 січня 2025 року подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з'ясування обставин справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким заявлені нею позовні вимоги задовольнити повністю.
Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги заявник вказує на те, що будинок по АДРЕСА_3 підлягає охороні згідно з приписами Закону України «Про охорону культурної спадщини», що тягне за собою необхідність погодження правочинів відповідно до положень статті 18 вказаного Закону. Ухвалюючи оскаржуване рішення суду першої інстанції не застосував законодавство, що підлягало застосуванню до спірних правовідносин, натомість застосував висновки Верховного суду України, від яких Велика Палата Верховного Суду відступила, в результаті чого неправильно визначив статус будівлі, що призвело до хибних висновків щодо правомірності та дійсності правочину.
Прийнявши умови дарування частки квартири АДРЕСА_1 , відповідач був обізнаний, що вказаний будинок і квартира в ньому є об'єктом нерухомої культурної спадщини, що є пам'яткою місцевого значення, а тому могла бути відчужена лише за наявності погодження Київської міської державної адміністрації і добре усвідомлював наслідки недійсності правочину реєструючи за собою право власності за договором дарування, що зумовлює висновок про недобросовісність дій щодо договору дарування зі сторони відповідача.
Також звертає увагу, що дарувальник не підтвердив юридичні наслідки, що зумовлені договором дарування після відчуження частики квартири, яка була його єдиним житлом, не змінював місце проживання, залишався зареєстрованим та продовжував проживати у квартирі після нотаріального посвідчення договору, не переоформляв особових рахунків на обдарованого та не вчиняв інших дій, які б мали наслідком підтвердження реальної передачі майна, утримував квартиру в цілому, сплачував комунальні послуги, виконував обов'язки власника майна, реальної передачі спірного нерухомого майна дарувальником відповідачу (обдарованому) не відбулося.
Крім того, ОСОБА_3 в силу незадовільногостану здоров'я та похилого віку не розумів, що укладає договір дарування належної йому частини спірної квартири.
У березні 2025 року представник ОСОБА_2 - адвокат Падалко О.Ю. подала відзив на апеляційну скаргу, в якому просила її відхилити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін, посилаючись на його законність та обгрунтованість.
В судове засідання сторони не з'явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялись належним чином.
Позивач ОСОБА_1 про дату, час та місце розгляду справи повідомлялась належним чином. 03 червня 2025 року до Київського апеляційного суду від позивача надійшла заява про розгляду справи без участі позивача.
02 травня 2025 року до Київського апеляційного суду від представника відповідача ОСОБА_2 адвоката Падалко О.Ю. надійшла заява про розгляд справи без участі відповідача та представника відповідача.
Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Піддубна С.П. про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся засобами поштового зв'язку. 08 травня 2025 року до Київського апеляційного суду надійшло рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення з якого вбачається, що поштова кореспонденція була отримана 05 травня 2025 року.
З огляду на вище викладене колегія суддів вважає за можливе розглядати справу за відсутності не з'явившихся сторін.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з таких підстав.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції вказаним вимогам закону відповідає.
Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, що 11 листопада 2019 року між ОСОБА_3 (дарувальник) та відповідачемОСОБА_2 (обдарований) було укладено договір дарування 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Піддубною С.П, зареєстровано в реєстрі за № 632.
Обдарований ОСОБА_2 є сином дарувальника ОСОБА_3 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.
Звертаючись до суду з вказаним позовом, ОСОБА_1 , яка є колишньою дружиною померлою ОСОБА_3 , посилається на те, що оспорюваний нею договір дарування є таким, що не відповідає актам цивільного законодавства, дійсній волі дарувальника та порушує її права на спадкове майно. Крім того, предметом договору дарування є частка квартири в об'єкті культурної спадщини.
Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.
Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Статтею 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5, 6 статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Як встановлено судом, 11 листопада 2019 року між ОСОБА_3 , спадкоємцем якого є позивач, та відповідачем було укладено договір дарування.
У договорі дарувальник ОСОБА_3 підтвердив, що дарування здійснено за доброю волею, без будь-яких погроз, примусу чи насильства, як фізичного, так і морального. Крім того, сторони договору стверджували, що вони не визнані недієздатними чи обмежено дієздатними; укладення договору відповідає їх інтересах; волевиявлення є вільним, усвідомленим і відповідає їх внутрішній волі; сторони підтверджують однакове розуміння умов, значення та правових наслідків правочину, а також відповідність усіх без винятку положень договору їх дійсному волевиявленню, сторони прочитали договір особисто, заяв та зауважень сторони не мають.
Після укладення договору дарування частини квартири відповідач прийняв її в дар, зареєстрував за собою право власності у встановленому законом порядку на неї та своє місце проживання в ній.
Враховуючи наведене, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, оцінивши докази у їх сукупності, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позивач не довела, що волевиявлення дарувальника ОСОБА_3 в момент укладення договору дарування від 11 листопада 2019 року не було вільним і не відповідало його внутрішній волі.
Звертаючись до суду з відповідним позовом ОСОБА_1 також посилалася на те, що оспорюваний договір дарування вчинений з порушенням вимог статті 18 вказаного закону, оскільки дарування частини квартири в будинку, що належить до культурної спадщини, відбулося без отримання згоди відповідного органу державної влади.
У преамбулі Закону України «Про охорону культурної спадщини» зазначено, що об'єкти культурної спадщини, які знаходяться на території України, охороняються державою. Охорона об'єктів культурної спадщини є одним із пріоритетних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
Отже, нерухомі об'єкти культурної спадщини, на відміну від іншого нерухомого майна, мають особливу правову природу. Такі об'єкти мають певні характерні властивості, з огляду на які вони мають цінність не тільки як нерухоме майно («матеріальну» цінність), а набувають історико-культурну цінність («нематеріальну», ідеологічну цінність).
З огляду на це нерухомі об'єкти культурної спадщини потребують особливої охорони, у тому числі - з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування, для яких така охорона є одним із пріоритетних напрямків діяльності.
Відповідно до статті 18 Закону України «Про охорону культурної спадщини» об'єкти культурної спадщини, що є пам'ятками, крім пам'яток, занесених до Переліку пам'яток, які не підлягають приватизації, можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини. Перелік пам'яток, які не підлягають приватизації, затверджується Верховною Радою України.
Перевіряючи вказані доводи, суд першої інстанції встановив, що будинок за адресою АДРЕСА_3 упереліку пам'яток культурної спадщини місцевого значення, які заносяться до Державного реєстру нерухомих пам'яток України, розміщеному на офіційному сайті Міністерства культури України, не значиться.
Вказаний будинок також не внесено до Державного реєстру нерухомих пам'яток України відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 03.09.2009 року № 928, яким затверджено Перелік об'єктів культурної спадщини національного значення.
Окрім того, відповідно до листа Міністерства культури та інформаційної політики України від 26 січня 2022 року, будинок АДРЕСА_3 не занесений до Державного реєстру нерухомих пам'яток України.
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Враховуючи, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що спірна квартира АДРЕСА_1 , яка є предметом договору дарування, занесена до Державного реєстру нерухомих пам'яток України місцевого значення, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову з наведених мотивів.
Посилання заявника на незастосування судом правової позиції, викладеної Великою Аалатою Верховного Суду у постанові від 12 вересня 2023 року у справі № 910/8413/21 є безпідставним, оскільки правовідносини у цій справі не є подібними до правовідносин в справі, яка переглядається, та не можуть бути застосовані до даних правовідносин. Предметом спору в справі № 910/8413/21 є незаконна приватизація садиби Терещенків (відчуження комунальної власності) пам'яток культурної спадщини відповідно до Закону України «Про тимчасову заборону приватизації пам'яток культурної спадщини», натомість, у справі яка переглядається, предметом спору є визнання недійсним договору дарування часини квартири, укладеного між двома фізичними особами.
Аналізуючи питання обсягу дослідження інших доводів заявника та їх відображення у судового рішенні, питання вичерпності висновку суду першої інстанції, колегія суддів вважає, що у справі, що розглядається, сторонам надано вмотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у апеляційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.
Судом першої інстанції повно встановлено обставини, що мають значення для справи, висновки суду відповідають наявним у матеріалах справах доказам.
Колегія суддів не вбачає порушень судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права.
Згідно з пунктом 1 частиною першою статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до частин першої статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Печерського районного суду м. Києва від 31 липня 2024 року - без змін, оскільки підстави для скасування судового рішення відсутні.
Керуючись статтями 268, 367, 374, 375, 381-384, 389 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Печерського районного суду м. Києва від 31 липня 2024 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повний текст постанови складено 13 червня 2025 року.
Головуючий: Судді: