12 червня 2025 року місто Київ
справа № 754/6034/22
апеляційне провадження № 22-ц/824/11246/2025
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Саліхова В.В.,
суддів: Євграфової Є.П., Левенця Б.Б.,
за участю секретаря судового засідання: Алієвої Д.У.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Універсал Банк» на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 20 липня 2023 року, ухвалене під головуванням судді Буши Н.Д., у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Універсал Банк» про стягнення коштів,-
У липні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до АТ «Універсал Банк» та з урахуванням заяви про зміну предмета позову просив стягнути з відповідача на його користь пеню в розмірі 930 384,00 грн., 3% річних у розмірі 2 549,00 грн. та 11 000,00 грн. моральної шкоди.
Позов мотивовано тим, що 11 травня 2021 року позивач відкрив в АТ «Універсал Банк» поточний рахунок № НОМЕР_1 та карту продукту «monobank» № НОМЕР_2 до цього рахунку. 12 травня 2021 року він через касу банку 1 107 600,00 грн для поповнення своєї картки.
12 травня 2021 року він отримав на електронну пошту лист від відповідача про призупинення використання ним коштів в сумі 1 107 600,00 грн., які були внесені на банківську картку. У листі також було зазначено про необхідність надати банку документи для підтвердження джерела походження цих коштів.
14 травня 2021 року він направив на електронну пошту відповідача копії документів, що підтверджують походження коштів, однак кошти залишились заблокованими.
25 травня 2021 року він направив відповідачу запит через чат viber monobank про повернення грошових коштів в сумі 1 107 600,00 грн, який залишився без виконання.
07 червня 2021 року він власноруч повторно подав заяву про повернення внесених ним коштів у відділенні банку на АДРЕСА_1 та тільки 10 червня 2021 року відповідач повернув належні йому кошти.
Дії відповідача по блокуванню коштів на банківському рахунку та відмова у видачі готівкових коштів є протиправними і такими, що суперечать вимогам законодавства у сфері банківської діяльності та, зокрема, Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення», яким передбачено умови, порядок та підстави здійснення фінансового моніторингу.
Безпідставне блокування коштів і, як наслідок, зупинення фінансових операцій протиправно тривало з 14 травня 2021 року по 10 червня 2021 року, тобто 28 днів.
Внаслідок вказаних протиправних дій відповідача позивачу було заподіяно моральну шкоду, оскільки відповідач заблокував кошти, позичені ним в борг, чим поставив його в скрутне матеріальне становище.
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 20 липня 2023 року позов задоволено.
Стягнуто з АТ «Універсал Банк» на користь ОСОБА_1 пеню в розмірі 930 384,00 грн., 3 % річних в розмірі 2 549, 00 грн. та моральну шкоду в розмірі 11 000, 00 грн.
Не погоджуючись з рішенням суду, АТ «Універсал Банк» звернувся з апеляційної скаргою, в якій просив скасувати рішення Деснянського районного суду міста Києва від 20 липня 2023 року та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
Апеляційну скаргу обгрунтовував тим, що оскаржуване рішення ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зазначав, що відповідач не порушував жодних прав позивача при зупиненні операції з поповнення його банківського рахунку, оскільки діяв виключно у рамках укладеного між сторонами договору про надання банківських послуг та чинного законодавства України.
Вказував, що суд першої інстанції дійшов хибних висновків про застосування до даних правовідносин норми Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення», оскільки фінансова операція позивача була зупинена у відповідності до статті 14.13 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» та умов договору. Підставою зупинення Банком фінансової операції позивача було зумовлено вимогами Розділу Х Постанови НБУ № 705 від 05 листопада 2014 року «Про здійснення операцій з використанням електронних платіжних засобів».
Посилався на те, що судом першої інстанції не враховано висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 18 квітня 2023 року у справі № 199/3152/20, від 25 січня 2022 року у справі 761/16124/15-ц від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц щодо незастосування до даних правовідносин ч. 5 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів».
Крім того, посилався на те, що позивач не надав жодних доказів на підтвердження завданих йому збитків відповідачем, а отже заявлення до Банку позову про стягнення з останнього суми пені, яка дорівнює сумі внесених грошових коштів при відсутності завданих зі сторони Банку збитків не можна вважати таким, який би відповідав завданню цивільного судочинства - справедливому розгляду і вирішенню справи, оскільки суд першої інстанції мав всі законні підстави для застосування ч. 3 ст. 551 ЦК України та зменшення розміру неустойки, щоб відповідало принципу пропорційності у цивільному судочинстві.
Зауважував, що суд першої інстанції відмовляючи в задоволенні клопотання відповідача про застосування наслідків спливу строку позовної давності на підставі Закону України № 2120-ІХ від 05 березня 2022 року, порушив принцип змагальності сторін та принцип диспозитивності цивільного судочинства, оскільки сторона позивача не висловлювала своїх заперечень з цієї підстави на таке клопотання.
Вважає, що оскільки з однієї сторони договором про надання банківських послуг, укладеного між позивачем та відповідачем, окремо не передбачено права позивача на стягнення з відповідача відшкодування моральної шкоди, а з іншої сторони у відповідності до Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено право споживача на відшкодування моральної шкоди тільки в разі її заподіяння небезпечною для життя і здоров'я людей продукцією, то вимога про стягнення моральної шкоди не підлягала задоволенню.
Звертав увагу, що оспорюваним рішенням було задоволено позовні вимоги та стягнуто з відповідача одночасно і пеню на підставі ч. 5 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів» і 3% річних на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України, тобто одночасно застосовано два заходи цивільно-правової відповідальності за одне й те саме правопорушення, що свідчить про недотримання судом першої інстанції положень, закріплених у ст. 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення.
У відзиві на апеляційну скаргу, представник позивача ОСОБА_1 адвокат Бондарчук Віталій Олександрович просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, посилаючись на те, що її доводи є необгрунтованими, спростовуються наявними у справі доказами, а наведена відповідачем судова практика є нерелевантною до даних правовідносин.
Постановою Київського апеляційного суду від 14 листопада 2023 року рішення Деснянського районного суду м. Києва від 20 липня 2023 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.
Постановою Верховного Суду від 23 квітня 2025 року постанову Київського апеляційного суду від 14 листопада 2023 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
У постанові Верховний суд вказав, що в матеріалах справи відсутні відомості про те, що банк як суб'єкт первинного фінансового моніторингу після призупинення операції з поповнення банківського рахунку позивача дотримався визначеного статтею 23 Закону № 361-IX порядку повідомлення спеціально уповноваженого органу про цю фінансову операцію та про наявність рішення спеціально уповноваженого органу про продовження зупинення цієї фінансової операції на термін більше двох робочих днів. Апеляційний суд зазначене не врахував на дійшов передчасного висновку про правомірність призупинення фінансової операції з поповнення рахунку позивача на 28 днів на підставі Умов та правил обслуговування в АТ «Універсал Банк» при наданні банківських послуг щодо продуктів monobank.
В судовому засіданні представник ОСОБА_1 адвокат Бондарчук В.О. проти доводів апеляційної скарги заперечував та просив залишити її без задоволення.
Представники АТ «Універсал Банк» - Воїна С.М., Попов В.О. підтримали доводи апеляційної скарги та просили її задовольнити.
Заслухавши доповідь судді Саліхова В.В., пояснення учасників, які з'явилися в судове засідання, перевіривши рішення суду, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, враховуючи наступне.
Судом встановлено, що 11 травня 2021 року ОСОБА_1 відкрив у АТ «Універсал Банк» поточний рахунок № НОМЕР_1 та карту продукту «monobank» № НОМЕР_2 до цього рахунку (Чорна картка) шляхом підписання анкети-заяви до договору про надання банківських послуг, відповідно до якої позивач погодився з тим, що ця анкета-заява разом з умовами і правилами обслуговування в АТ «Універсал Банк» при наданні банківських послуг щодо продуктів monobank Universal Bank, таблицею обчислення вартості кредиту, паспортом споживчого кредиту та тарифами складають договір про надання банківських послуг.
12 травня 2021 року ОСОБА_1 через касу АТ «А-Банк» здійснив поповнення свого банківського рахунку на суму 1 107 600,00 грн.
12 травня 2021 року АТ «Універсал Банк» зупинив зарахування цих коштів з посиланням на пункт 4.3.12 Глави 4 розділу І Умов і правил, пункт 14 Розділу VІ, пункт 1 розділу Х постанови НБУ № 705 від 05 листопада 2014 року «Про здійснення операцій з використанням електронних платіжних засобів» та направив позивачу запит щодо з'ясування суті та мети операцій та/або документального підтвердження джерел походження коштів.
ОСОБА_1 направив на адресу відповідача документи, які на його думку підтверджують джерела походження грошових коштів, але банк визнав їх неналежними.
07 червня 2021 року АТ «Універсал Банк» здійснило зарахування коштів в розмірі 1 107 600,00 грн на поточний рахунок клієнта, при цьому банк повідомив клієнта про недопущення в подальшому здійснення клієнтом аналогічних операцій по зарахуванню на свій поточний рахунку грошових коштів, в яких відсутня економічна діяльність (сенс), оскільки такого роду операції підпадають під ознаки ризиковості.
10 червня 2021 року позивач здійснив зняття грошових коштів зі свого поточного рахунку в касі АТ «А-Банк» в розмірі 1 087 580,85 грн, включаючи суму комісії в розмірі 5 410,85 грн, що підтверджується дублікатом квитанції № 2977914741 від 10 червня 2021 року.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем не доведено обґрунтованість призупинення зарахування коштів на рахунок позивача. Банк має право відповідно до частини першої статті 23 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» зупинити проведення фінансових операцій на два робочих дні. Відтак, порушення права позивача на вільне володіння та розпорядження грошовими коштами тривало протягом 28 днів з 14 травня 2021 року по 10 червня 2021 року, тому наявні підстави для стягнення з відповідача пені, 3% річних та моральної шкоди.
Колегія суддів не в повній мірі погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Відповідно до частини першої статті 1066 ЦК України за договором банківського рахунка банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком.
Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу.
Відповідно до статті 317 ЦК України власникові належать право володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно зі статтею 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Закон України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» визначає загальні засади функціонування платіжних систем і систем розрахунків в Україні, поняття та загальний порядок проведення переказу коштів у межах України, встановлює відповідальність суб'єктів переказу, а також визначає загальний порядок здійснення нагляду (оверсайта) за платіжними системами.
Пунктом 14.13 статті 14 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» передбачено, що право використовувати електронний платіжний засіб може бути призупинене або припинене емітентом відповідно до умов договору в разі порушення користувачем умов використання електронного платіжного засобу. Призупинення або припинення права користувача використовувати електронний платіжний засіб не припиняє зобов'язань користувача й емітента, що виникли до часу призупинення або припинення зазначеного права.
Частиною першою статті 40-1 цього Закону визначено, що сквайр та емітент повинні проводити моніторинг з метою ідентифікації помилкових та неналежних переказів, суб'єктів помилкових та неналежних переказів та вжиття заходів із запобігання або припинення зазначених переказів.
Відповідно до статті 1074 ЦК України обмеження прав клієнта щодо розпоряджання грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права розпоряджання рахунком за рішенням суду або в інших випадках, встановлених законом або умовами обтяження, предметом якого є майнові права на грошові кошти, що знаходяться на рахунку, а також у разі зупинення фінансових операцій, які можуть бути пов'язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванням тероризму та фінансуванням розповсюдження зброї масового знищення, замороження активів, що пов'язані з тероризмом та його фінансуванням, розповсюдженням зброї масового знищення та його фінансуванням, передбачених законом. Банк не має права встановлювати заборону на встановлення обтяження, але може встановлювати розумну винагороду.
Пунктом 1 частини другої статті 6 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» (далі - Закон, Закон № 361-IX) суб'єктами первинного фінансового моніторингу є в тому числі банки.
Спеціально уповноваженим органом відповідно до пункту 55 частини першої статті першої Закону № 361-ІХ є центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері запобігання та протидії.
За змістом положень статті 23 вказаного Закону суб'єкт первинного фінансового моніторингу, що здійснює або забезпечує здійснення фінансових операцій, має право зупинити здійснення таких операцій, якщо вони є підозрілими, та зобов'язаний зупинити такі фінансові операції у разі виникнення підозри, що вони містять ознаки вчинення кримінального правопорушення, визначеного Кримінальним кодексом України.
У день зупинення фінансової операції суб'єкт первинного фінансового моніторингу повідомляє спеціально уповноваженому органу в установленому законодавством порядку про таку фінансову операцію, її учасників та про залишок коштів на рахунку клієнта, відкритому суб'єктом первинного фінансового моніторингу, який зупинив здійснення фінансової операції, та у разі зарахування коштів на транзитний рахунок суб'єкта первинного фінансового моніторингу - про залишок коштів на такому рахунку в межах зарахованих сум. Таке зупинення фінансових операцій здійснюється без попереднього повідомлення клієнта на два робочі дні з дня зупинення включно.
Спеціально уповноважений орган може прийняти рішення про подальше зупинення фінансових операцій, здійснене відповідно до частини першої цієї статті, на строк до семи робочих днів, про що зобов'язаний негайно повідомити суб'єкта первинного фінансового моніторингу, а також правоохоронні органи, уповноважені приймати рішення відповідно до КПК України (частина друга статті 23 Закону).
У разі прийняття рішення відповідно до частин другої і третьої цієї статті спеціально уповноважений орган протягом строку подальшого зупинення відповідних фінансових операцій або зупинення видаткових фінансових операцій проводить аналітичну роботу, збирає необхідну додаткову інформацію, обробляє, перевіряє, аналізує її та у разі, якщо за результатами перевірки:
ознаки легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансування тероризму, або вчинення іншого кримінального правопорушення, не підтверджуються, спеціально уповноважений орган зобов'язаний негайно, але не пізніше наступного робочого дня, скасувати своє рішення про подальше зупинення відповідних фінансових операцій або зупинення видаткових фінансових операцій та повідомити про це суб'єкта первинного фінансового моніторингу;
є мотивовані підозри, - спеціально уповноважений орган приймає рішення про продовження зупинення відповідних фінансових операцій (видаткових фінансових операцій), готує і подає відповідний узагальнений матеріал або додатковий узагальнений матеріал правоохоронним органам, уповноваженим приймати рішення відповідно до Кримінального процесуального кодексу України, та в день прийняття такого рішення інформує відповідного суб'єкта первинного фінансового моніторингу про дату закінчення строку зупинення відповідних фінансових операцій.
Строк зупинення відповідних фінансових операцій продовжується спеціально уповноваженим органом з наступного робочого дня після подання відповідного узагальненого матеріалу або додаткового узагальненого матеріалу за умови, що загальний строк такого зупинення не перевищуватиме 30 робочих днів.
Строки зупинення фінансових операцій суб'єктами первинного фінансового моніторингу та спеціально уповноваженим органом, зазначені у частинах першій - третій та дев'ятій цієї статті, є остаточними та продовженню не підлягають.
Аналіз вказаних норм права вказує, що випадки обмеження прав клієнта щодо розпорядження коштами, які знаходяться на його рахунку, передбачені спеціальним законодавством, зокрема Законом № 361-IX, проте здійснення обмежень відповідно до зазначеного Закону є чітко регламентованим за термінами та процедурою.
Аналогічних висновків у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд у постановах: від 26 лютого 2020 року у справі № 201/16367/16 (провадження № 61-26561св18), від 1 квітня 2020 року у справі № 712/580/16-ц (провадження № 61-36043св18), від 13 квітня 2020 року у справі № 263/3736/17 (провадження № 61-1220св17) та від 17 червня 2020 року у справі № 460/5096/15-ц (провадження №61-1523св17).
В матеріалах справи відсутні відомості про те, що банк як суб'єкт первинного фінансового моніторингу після призупинення операції з поповнення банківського рахунку позивача дотримався визначеного статтею 23 Закону № 361-IX порядку повідомлення спеціально уповноваженого органу про цю фінансову операцію та про наявність рішення спеціально уповноваженого органу про продовження зупинення цієї фінансової операції на термін більше двох робочих днів.
З огляду на наведене, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про неправомірність призупинення фінансової операції з поповнення рахунку позивача на 28 днів на підставі Умов та правил обслуговування в АТ «Універсал Банк» при наданні банківських послуг щодо продуктів monobank, оскільки таке право банку має бути реалізовано у строки та відповідно до вимог Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення», проте банк не надав належних та допустимих доказів дотримання порядку повідомлення спеціально уповноваженого органу про цю фінансову операцію та про наявність рішення спеціально уповноваженого органу про продовження зупинення цієї фінансової операції на термін більше двох робочих днів.
Щодо позовних вимог про стягнення пені відповідно до ч. 5 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів»
Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
За змістом статті 1066 ЦК України за договором банківського рахунка банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком; банк має право використовувати грошові кошти на рахунку клієнта, гарантуючи його право безперешкодно розпоряджатися цими коштами; банк не має права визначати та контролювати напрями використання грошових коштів клієнта та встановлювати інші, не передбачені договором або законом, обмеження його права розпоряджатися грошовими коштами на власний розсуд.
Згідно з частиною третьою статті 1068 ЦК України банк зобов'язаний за розпорядженням клієнта видати або перерахувати з його рахунка грошові кошти в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не передбачений договором банківського рахунка або законом.
Відповідно до статті 1071 ЦК України банк може списати грошові кошти з рахунка клієнта на підставі його розпорядження; грошові кошти можуть бути списані з рахунка клієнта без його розпорядження на підставі рішення суду, а також у випадках, встановлених законом чи договором між банком і клієнтом.
Обмеження прав клієнта щодо розпоряджання грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права розпоряджання рахунком за рішенням суду; в інших випадках, встановлених законом; у разі зупинення фінансових операцій, які можуть бути пов'язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванням тероризму, передбачених законом (стаття 1074 ЦК України).
Положення статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» містять поняття: банківські рахунки - рахунки, на яких обліковуються власні кошти, вимоги, зобов'язання банку стосовно його клієнтів і контрагентів та які дають можливість здійснювати переказ коштів за допомогою банківських платіжних інструментів; вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.
Відповідно до пункту 1.8 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 року № 492 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 17 грудня 2003 року за № 1172/8493 банки відкривають своїм клієнтам поточні рахунки за договором банківського рахунка, за договором банківського вкладу - вкладні (депозитні) рахунки. Поточний рахунок - рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання грошей і здійснення розрахунково-касових операцій за допомогою платіжних інструментів відповідно до умов договору та вимог законодавства України.
Відповідно до статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно із частиною першою статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства (статті 549, 551, 611 ЦК України).
Відповідно до преамбули Закону України «Про захист прав споживачів» він регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.
У цьому Законі не визначено вичерпного переліку відносин, на які він поширюється, але з урахуванням характеру правовідносин, які ним регулюються, та керуючись загальними принципами цивільного судочинства і наявності в цивільних правовідносинах «слабкої сторони», якою є фізична особа - споживач, можна зробити висновок, що цим Законом регулюються відносини, які виникають з договорів купівлі-продажу, майнового найму (оренди), надання комунальних послуг, прокату, перевезення, зберігання, доручення, комісії, фінансово-кредитних послуг тощо. І особливістю таких правовідносин є участь у них спеціального суб'єкта - споживача.
У статті 1 Закону визначено, що споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22 цієї статті); продукція - це будь-який виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послуга - діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3).
Частиною п'ятою статті 10 Закону встановлено, що у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.
Отже, пеня, передбачена частиною п'ятою статті 10 цього Закону, застосовується в разі порушення виконання договірного зобов'язання на користь споживача.
У загальноприйнятому розумінні поняття «вартість послуги» - це грошові кошти у визначеному сторонами відповідного договору розмірі, які споживач сплачує виконавцю за надану останнім послугу.
При цьому такі кошти після виконання договору залишаються у виконавця і не повертаються споживачеві. Тому внесені споживачами на відповідні рахунки в банку грошові кошти як за договором банківського вкладу, так і за договором банківського рахунка за жодних обставин не можна вважати вартістю відповідних банківських послуг, оскільки такі кошти завжди підлягають поверненню споживачам, тобто не є платою виконавцю за надані ним послуги. Виходячи з наведеного, розмір внесених споживачами в банк грошових коштів за договорами банківського вкладу та банківського рахунка не може бути базою для обчислення пені на підставі частини п'ятої статті 10 Закону.
Крім того, за змістом правових норм параграфа 3 «Банківський вклад» глави 71 та параграфа 1 «Загальні положення про банківський рахунок» глави 72 ЦК України як за договором банківського вкладу, так і за договором банківського рахунка відповідні банківські послуги надаються банком безкоштовно, тобто споживач не оплачує виконавцю такі послуги, якщо це не передбачено умовами укладених між сторонами договорів.
З урахуванням розширеного змісту поняття «послуга», прийнятого в законодавстві про захист прав споживачів, й усі пов'язані з ним норми слід трактувати таким чином, щоб вони відповідали дійсному його змісту (за необхідності - трактувати розширено). Тому дійсний зміст приписів частини п'ятої статті 10 Закону слід трактувати так, що пеня має бути виплачена виконавцем від суми, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору.
Тобто обов'язок банку за договором банківського рахунка повернути суму коштів безумовно є грошовим, однак обов'язок повернення суми не зумовлює відплатність договору банківського рахунка, через що ця сума не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п'ятої статті 10 Закону.
Зазначене узгоджується із висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20) та від 18 квітня 2023 року у справі № 199/3152/20 (провадження № 14-224цс20).
Отже, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про застосування до спірних відносин пені, обрахованої на підставі частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» в розмірі 3 % від суми утримуваних банком коштів, оскільки сама сума коштів, розміщених на рахунках, не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п'ятої статті 10 згаданого Закону.
При цьому, колегія суддів зауважує, що в силу ч.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів» ця норма застосовується у разі, якщо інше не передбачено законодавством.
Відповідно до ч.1 ст.86 Закону України «Про платіжні послуги» надавач платіжних послуг несе відповідальність перед користувачами за невиконання або неналежне виконання платіжних операцій відповідно до закону та умов укладених між ними договорів, якщо не доведе, що платіжні операції виконані цим надавачем платіжних послуг належним чином.
Згідно з п.п.1, 2 ч.5 ст.86 Закону України «Про платіжні послуги» надавачі платіжних послуг несуть відповідальність перед користувачами за платіжними операціями, виконаними з порушенням установлених цим Законом строків, у разі: порушення надавачем платіжних послуг платника строку виконання платіжної операції; порушення надавачем платіжних послуг отримувача строку зарахування коштів за платіжною операцією на рахунок отримувача, виплати їх у готівковій формі та/або забезпечення доступності коштів.
Відповідно до ч.6 ст.86 Закону України «Про платіжні послуги» надавач платіжних послуг у разі порушення строків виконання платіжних операцій, передбачених цим Законом або договором про надання платіжних послуг, зобов'язаний сплатити користувачу пеню в розмірі 0,1 відсотка суми простроченого платежу за кожний день прострочення, але не більше 10 відсотків суми платіжної операції, якщо інший розмір пені не обумовлений договором про надання платіжних послуг.
З урахуванням наведених норм, якими передбачено правовий механізм та вид відповідальності у разі порушень прав контрагента за договором банківського рахунку, колегія суддів дійшла висновку, що за установленими у цій справі обставинами відповідальність відповідача за обмеження прав позивача щодо розпорядження коштами шляхом здійснення переказів має застосовуватись згідно з Законом України «Про платіжні послуги».
Беручи до уваги, що відповідач, призупинивши зарахування коштів на рахунок позивача, чим обмежив позивача у доступі до його грошових коштів та позбавив його можливості здійснити будь-які платіжні операції, які він мав намір ініціювати, колегія суддів вважає, що в даному випадку банк зобов'язаний сплатити позивачу пеню у розмірі 0,1 % від суми простроченого платежу за кожний день такого прострочення, але не більше 10 % від суми щодо підлягала зарахуванню відповідно до Закону України «Про платіжні послуги» .
Враховуючи період, протягом якого тривало порушення прав позивача на вільне володіння та розпорядження грошовими коштами (з 14 травня 2021 року по 10 червня 2021 року, колегія суддів дійшла висновку про стягнення з відповідача на користь позивача пені у розмірі 0,1 % від суми простроченого платежу за кожний день такого прострочення - 28 днів, що становить 31 012, 80 грн. (1 107 600,00 грн. х 0,1% х 28 днів = 31 012,80 грн.).
Стягуючи пеню на підставі Закону України «Про платіжні послуги», колегія суддів враховує, що позивач не посилався на дану норму права на обгрунтування своїх вимог. Проте, застосовуючи наведену норму права, апеляційний суд вважає за необхідне зауважити, що саме на суд покладено обов'язок надати правильну правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що відповідно до принципу jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація сторонами спірних правовідносин не звільняє суд від обов'язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15, від 4 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц та від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, від 08 червня 2021 року у справі № 662/397/15-ц. Зокрема у п.7.43 постанови від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 Велика Палата зазначила, що суд, з'ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
У постанові від 08 червня 2021 року у справі № 662/397/15-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia. При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови в позові, оскільки згідно з принципом jura novit curia неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов'язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.
Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту та не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог (висновок Великої Палати Верховного Суду у постановах: від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17, від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15, від 17 березня 2021 року у справі № 299/396/17).
Щодо позовних вимог про стягнення 3% річних відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України
Відповідно до ч.1 ст.509 ЦК зобов'язанням є правовідношення, в якому боржник зобов'язаний вчинити на користь кредитора певну дію, зокрема, передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо, або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
За змістом ст.ст.509,524, 533-535, 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати (правова позиція Великої Палати Верховного Суду у постановах: від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц та від 16 травня 2018 року у справі 686/21962/15-ц).
Судом встановлено, що спірні правовідносини виникли на підставі укладеного між сторонами договору про відкриття та обслуговування банківського рахунку і пов'язані із зупиненням відповідачем зарахування коштів на рахунок позивача.
Зобов'язання банку із зарахування грошових коштів на рахунок не може вважатись грошовим, адже воно полягає не в сплаті грошових коштів клієнту, а в наданні банком послуг щодо їх зарахування.
За таких обставин ст.625 ЦК України, яка визначає правила відповідальності за порушення грошового зобов'язання, не поширюється на спірні правовідносини, оскільки зобов'язання з зарахування коштів не є грошовим, а відповідальність за його порушення передбачена спеціальним Законом.
Відтак, підстави для стягнення 3% річних відсутні, а суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про застосування до спірних правовідносин ст. 625 ЦК України.
При цьому посилання суду в рішенні на ряд постанов Верховного Суду України зокрема від 01 червня 2016 року у справі № 6-2558цс15, від 28 вересня 2016 року у справі № 6-1699цс16, від 13 березня 2017 року у справі № 6-2128цс16,на підтвердження правильності нарахування пені за ч.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів», не є релевантними, оскільки у правовідносини виникли у зв'язку з неналежним виконанням банком зобов'язань за договором банківського вкладу, тоді як у даній справі, рішення в якій є предметом перегляду, спірні правовідносини виникли з іншого договору - договору банківського рахунку, який за своєю правовою природою є відмінним від договору банківського вкладу.
Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти лише такі рішення, де аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.
Щодо позовних вимог про стягнення моральної шкоди
Відповідно до частини першої та пункту 9 частини другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу з застосуванням, зокрема, такого способу захисту, як відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
За загальним правилом зобов'язання з відшкодування шкоди (майнової та немайнової) є прямим наслідком правопорушення, тобто порушення охоронюваних законом суб'єктивних особистих немайнових і майнових прав та інтересів учасників цивільних відносин. При цьому одне і те ж правопорушення може призводити до негативних наслідків як у майновій, так і немайновій сферах, тобто виступати підставою для відшкодування майнової та моральної шкоди одночасно.
Заподіяння моральної шкоди та компенсація відповідних немайнових втрат може мати місце як в договірних, так і в деліктних правовідносинах (поза межами існуючих між потерпілим і завдавачем шкоди договірних чи інших правомірних зобов'язальних відносин).
Згідно з частинами першою та другою статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку зі знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 23 ЦК України моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.
Відповідно до частини першої статті 201 ЦК України особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є: здоров'я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім'я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством.
Право на відшкодування моральної шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян та законних інтересів юридичних осіб, встановлене Конституцією та законами України.
Стаття 1167 ЦК України передбачає загальні підстави відповідальності за спричинену моральну шкоду в позадовоговірних відносинах, зокрема, встановлено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої порушенням прав власності, передбачено також частиною третьою статті 386 ЦК України (у тому числі прав на інші права, зокрема права вимоги до банку про повернення вкладу).
Відповідно до статті 611 ЦК України моральна шкода підлягає відшкодуванню у разі порушення зобов'язання, якщо таке відшкодування встановлено договором або законом. Тобто законодавець указує на два випадки компенсації моральної шкоди - вони визначені умовами договору або випливають із положень законодавства (зокрема статті 4, 22 Закону про захист прав споживачів).
Спори про відшкодування фізичній особі моральної шкоди розглядаються, зокрема: коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено нормами Конституції України або випливає з її положень; у випадках, передбачених законодавством, яке встановлює відповідальність за заподіяння моральної шкоди; при порушенні зобов'язань, які підпадають під дію Закону про захист прав споживачів чи інших законів, що регулюють такі зобов'язання і передбачають відшкодування моральної шкоди.
У спорах про захист прав споживачів відшкодування моральної шкоди прямо встановлено спеціальним законом, який регулює відносини у сфері захисту прав споживачів.
Пункт 5 частини першої статті 4 Закону про захист прав споживачів передбачає, що споживачі під час укладення, зміни, виконання та припинення договорів щодо отримання (придбання, замовлення тощо) продукції, а також при використанні продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої внаслідок недоліків продукції (дефекту в продукції), відповідно до закону.
Відповідно до пункту 19 частини першої статті 1 Закону про захист прав споживачів термін «продукція» у цьому Законі вживається в значенні - будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб.
За змістом частини другої статті 22 Закону про захист прав споживачів при задоволенні вимог споживача суд одночасно вирішує питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Виходячи з аналізу наведених правових норм Велика Палата Верховного Суду вказує, що порушення банком зобов'язання з повернення вкладу, незважаючи на умови укладеного договору, є недоліком продукції (неналежним наданням фінансової послуги) у розумінні законодавства про захист прав споживачів і відповідно до статей 4 та 22 Закону про захист прав споживачів має наслідком відшкодування моральної шкоди, завданої вкладникові таким неналежним наданням фінансової послуги.
Закон про захист прав споживачів не містить застережень про те, що моральна шкода споживачу відшкодовується лише у разі завдання шкоди його життю чи здоров'ю.
Виходячи з положень статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб'єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення - право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства.
Статті 4 та 22 Закону про захист прав споживачів прямо передбачають право споживача на відшкодування моральної шкоди у правовідносинах між споживачами та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг.
З огляду на наведене, колегія суддів вважає, що суд дійшов обгрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог про стягнення моральної шкоди, а доводи апеляційної скарги в цій частині є безпідставними.
Щодо клопотання відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності
Позивач звернувся до суду з позовом 29 липня 2022 року.
Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» (№ 64/2022) воєнний стан було запроваджено з 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. У подальшому його було продовжено та діє по сьогоднішній день. Отже введення воєнного стану в Україні певним чином впливає на перебіг позовної давності.
05 березня 2022 року Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» (№ 2120-IX), відповідно до якого прикінцеві та перехідні положення ЦК України були доповнені пунктом 19, згідно якого у період дії в Україні воєнного стану, позовна давність, визначена у ст. 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 ЦК України, продовжуються на строк його дії. А продовження строків у свою чергу, свідчить, що їх перебіг, який відбувається у період дії воєнного стану, не зараховується при обчисленні.
Отже, відповідно до Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану», яким було внесені зміни до Цивільного кодексу України, а саме: розділ "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України зупинка перебігу передбачено для: загальної та спеціальної позовної давності.
Враховуючи наведене, строки позовної давності продовжені, у зв'язку з чим цей позов пред'явлено в межах строку позовної давності, визначеної згідно ст. 258 ЦК України.
Викладені у відзиві на апеляційну скаргу доводи позивача щодо правильності застосування до спірних відносин ч.2 ст.625 ЦК України та п.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів», апеляційний суд відхиляє з викладених вище підстав, оскільки дані норми не регулюють спірних правовідносин.
Даючи оцінку доводам учасників, викладеним у апеляційній скарзі і відзиві, апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони грунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення ЄСПЛ у справах «Серявін та інші проти України», «Трофимчук проти України», «Проніна проти України»). Отже, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо наведення обґрунтування рішення, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Підсумовуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, рішення суду в частині стягнення пені та 3% річних підлягає скасуванню, оскільки ухвалене з порушенням норм матеріального права, та в цій частині необхідно ухвалити нове судове рішення про часткове задоволення таких позовних вимог, стягнути з відповідача на користь позивача пеню в розмірі 31 012,80 грн., а в задоволенні решти позовних вимог про стягнення пені та 3% річних слід відмовити; рішення суду першої інстанції в частині стягнення моральної шкоди підлягає залишенню без змін.
Згідно з ч.ч. 1, 2, 13 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (ч. 6 ст. 141 ЦПК України).
Позивач у даній справі звільнений від сплати судового збору за вимогами про стягнення пені та 3% річних на підставі Закону України «Про захист прав споживача».
Виходячи з положень ст. 141 ЦПК України, враховуючи, що позов підлягає задоволенню частково, апеляційну скаргу задоволено частково, позивач звільнений від сплати судового збору за вимогами про стягнення пені та 3% річних, колегія суддів вважає, що з відповідача на користь держави слід стягнути витрати за розгляд справи в суді першої інстанції у розмірі в розмірі 3 101,20 грн. та компенсувати відповідачу за рахунок держави витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 14 862,72 грн.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381-383 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Універсал Банк» - задовольнити частково.
Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 20 липня 2023 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення пені та 3% річних скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення.
Стягнути з Акціонерного товариства «Універсал Банк» на користь ОСОБА_1 пеню у розмірі 31 012, 80 грн.
В задоволенні решти позовних вимог про стягнення пені та 3 % річних відмовити.
Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 20 липня 2023 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення моральної шкоди залишити без змін.
Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 20 липня 2023 року в частині стягнення з Акціонерного товариства «Універсал Банк» на користь держави судового збору змінити, зменшивши його розмір з 9 329,33 грн. до 3 101,20 грн.
Компенсувати Акціонерному товариству «Універсал Банк» за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 14 862,72 грн.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 13 червня 2025 року.
Головуючий:
Судді: