Номер провадження: 22-ц/813/3616/25
Справа № 523/22840/23
Головуючий у першій інстанції Сувертак І. В.
Доповідач Погорєлова С. О.
13.05.2025 року м. Одеса
Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Одеського апеляційного суду у складі:
головуючого судді: Погорєлової С.О.
суддів: Сєвєрової Є.С., Таварткіладзе О.М.
за участю секретаря: Зєйналової А.Ф.к.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересів та інтересів неповнолітнього ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: орган опіки та піклування Пересипської районної адміністрації Одеської міської ради про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення та вселення в квартиру, на рішення Суворовського районного суду м. Одеси, постановлене під головуванням судді Сувертак І.В. 25 листопада 2024 року у м. Одеса, -
встановила:
У грудні 2023 року ОСОБА_2 звернулась до суду із даним позовом, в обґрунтування якого зазначала, що позивач є власником квартири АДРЕСА_1 на праві власності на підставі договору міни від 07 жовтня 2022 року. Право власності зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, номер запису про право власності № 48092113, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2623472851100, що підтверджується витягом Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 311960698 від 07.10.2022 року.
Незважаючи на те, що позивачка ОСОБА_2 є власником спірної квартири АДРЕСА_1 , її право щодо володіння та користування власністю порушене.
Так, відповідачка ОСОБА_1 зверталася до суду з позовною заявою про визнання права користування житловим приміщенням та зобов'язання укладення договору найму житлового приміщення щодо спірної квартири АДРЕСА_1 . У задоволені позовних вимог їй було відмовлено рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 31 серпня 2021 року по справі № 523/8544/19, яке набрало законної сили 05 жовтня 2021 року.
Незважаючи на вищевикладене, відповідачка ОСОБА_1 та відповідач, ОСОБА_4 разом зі своєю сім'єю відмовляються добровільно виселятися із належної позивачці ОСОБА_2 квартири та надати останній можливість вселитися в неї.
Також позивачка зазначала, що жодних родинних зв'язків із особами, які незаконно проживають в спірній квартирі, яка належить їй на праві власності - не має.
Враховуючи зазначене, ОСОБА_2 просила задовольнити її позовні вимоги у повному обсязі.
Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 25 листопада 2024 року позовні вимоги ОСОБА_2 було задоволено.
Усунуто перешкоди у користуванні та розпорядженні належній на праві власності ОСОБА_2 квартирою АДРЕСА_1 , шляхом виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , та ОСОБА_5 .
Вселлено ОСОБА_2 в належну їй на праві власності, квартиру АДРЕСА_1 .
В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції, та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що судом першої інстанції були порушені норми процесуального права, а саме - не надано можливості представнику апелянта прийняти участь у режимі відеоконференції, що позбавило ОСОБА_1 можливості користуватись своїми процесуальними правами. Крім того, на думку апелянта, договір міни було укладено з порушенням вимог чинного законодавства та прав ОСОБА_1 , як користувача квартири та кредитора попереднього власника ( ОСОБА_6 ). Судом першої інстанції було виселено за спірної квартири неповнолітнього ОСОБА_3 без надання висновку органу опіки та піклування.
Сторони про розгляд справи на 13 травня 2025 року були сповіщені належним чином, у судове засідання з'явився представник ОСОБА_2
13 травня 2025 року від представника ОСОБА_1 на адресу Одеського апеляційного суду надійшла заява про відкладення судового розгляду.
Колегія суддів зазначає, що згідно зі ст. 372 ЦПК України, суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
На підставі викладеного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, освідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності її учасників, які своєчасно і належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга представника ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, з наступних підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_2 є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі договору міни від 07 жовтня 2022 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Федорченко Т.М.., зареєстрованого в реєстрі за № 1289, (бланк серія НСВ № 615322). Право власності зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, номер запису про право власності № 48092113, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2623472851100, що підтверджується витягом Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 311960698 від 07 жовтня 2022 року (а.с. 9-11).
Незважаючи на те, що ОСОБА_2 є законним власником спірної квартири АДРЕСА_1 , її право щодо володіння та користування власністю порушене.
Із приводу незаконного вселення та перешкоджання у користуванні власністю відповідачами ОСОБА_1 , ОСОБА_4 разом зі своєю сім'єю, позивачка ОСОБА_2 зверталась до правоохоронних органів, що підтверджується талоном повідомлення ЄО №3430 та відповіддю ВП№3 ОРУП №1 ГУНП в Одеській області, проте вказане звернення не дало жодного результату (а.с. 20-23).
Також з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 зверталася до суду із позовною заявою про визнання права користування житловим приміщенням та зобов'язання укладення договору найму житлового приміщення щодо спірної квартири АДРЕСА_1 . Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 31 серпня 2021 року у справі № 523/8544/19, яке набрало законної сили 05 жовтня 2021 року, у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 було відмовлено (а.с. 17-19).
В ході судового розгляду було встановлено, що доказів на підтвердження того, що ОСОБА_1 та члени її сім'ї проживали в спірній квартирі на підставі договору піднайму, немає.
ОСОБА_1 не доведено наявність виданого на ім'я ордера на квартиру АДРЕСА_1 , відсутність іншого місця проживання, також відсутні докази ведення спільного господарства ОСОБА_1 з померлою ОСОБА_7 , а отже відсутні підстави для визнання за нею права користування зазначеним житловим приміщенням.
Згідно ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним.
Згідно ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Згідно ч. 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Стаття 321 ЦК України гарантує непорушність права власності. Частиною 1 ст. 383 ЦК України та ст. 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб, мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд.
За положеннями ст. 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні нам права користування та розпорядження своїм майном.
Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу (ст. 396 ЦК України).
Тлумачення ст. 391 ЦК України дає підстави для висновку, що негаторний позов - це вимога власника (особи, яка має речове право на чуже майно) про усунення перешкод. Тобто негаторний позов подається з метою усунення перешкод у здійсненні власником (особою, яка має речове право на чуже майно) права користування та розпоряджання своїм майном, тобто припинення неправомірних дій, не пов'язаних з порушенням володіння.
Негаторний позов може вчинятися тоді, коли майно не вибуває з володіння власника (особи, яка має речове право на чуже майно), тобто при порушенні насамперед такої правомочності власника, як користування та розпорядження своїм майном.
У п. 33 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року в справі № 761/5115/17 (провадження № 14-391цс19) вказано, що: «одним зі способів захисту права користування майном є припинення дії, яка це право порушує (п. 3 ч . 2 ст. 16 ЦК України), - усунення перешкод у здійсненні права користування майном (негаторний позов). Підставою для подання такого позову є вчинення перешкод правомірній реалізації речового права. Цей спосіб захисту може використати не тільки власник майна, але й особа, яка відповідно до закону або договору має право користування ним, зокрема і у випадку, коли перешкоди у здійсненні зазначеного права чинить власник майна».
Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його прав, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням права володіння. Способи захисту права власності передбачені нормами ст. ст. 16, 386, 391 ЦК України.
Оскільки позивач є одноосібним власником квартири АДРЕСА_1 , та його право власності не оспорено в установленому законом порядку, то суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що відповідно до вимог ч.1 ст. 383 ЦК України, ОСОБА_2 має право використовувати помешкання для власного проживання. Таке право позивача у порядку ч. 4 ст. 41 Конституції України та ч. 1 ст. 321 ЦК України є непорушним, і вона не може бути протиправно його позбавлена або обмежена у його здійсненні.
Таким чином, ОСОБА_2 , як власник квартири, за наявності перешкод у здійсненні нею права власності, на підставі ст. 391 ЦК України, має право вимагати усунення таких перешкод шляхом вселення та виселення відповідачів зі спірної квартири.
Згідно ст. 33 Конституції України, позивач має право на вільний вибір місця проживання та має право використовувати спірне житлове приміщення для власного проживання та проживання членів своєї сім'ї (ч. 1 ст. 383 ЦК України).
Пункт першій ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі - Конвенція) гарантує кожній особі, окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Пункт 2 ст. 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених в п. 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню.
Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену в п. 2 ст. 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла і чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.
Відповідно до ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд першої інстанції, правильно встановивши обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, надавши належну оцінку поданим сторонами доказам, як в цілому, так і кожному окремо, дійшов обґрунтованого висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_2 є доведеними та такими, що підлягали задоволенню у повному обсязі, оскільки позивачці, як власнику нерухомого майна, відповідачами чиняться перешкоди у користуванні квартирою.
Безпідставними та такими, що не мають правового значення для вирішення даної справи, є доводи апеляційної скарги представника ОСОБА_1 про те, що договір міни спірного житла було укладено з порушенням вимог чинного законодавства та прав ОСОБА_1 , як користувача квартири та кредитора попереднього власника ( ОСОБА_6 ).
Колегія суддів зазначає, що питання законності договору міни, укладеного 07 жовтня 2022 року, не є предметом розгляду даної справи, а отже, правова оцінка вказаному правочину судом апеляційної інстанції не надається. Судового рішення, яким було б визнано вказаний договір недійсним, ОСОБА_1 не надано.
Аналогічно необгрунтованими є доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції було виселено за спірної квартири неповнолітнього ОСОБА_3 без надання висновку органу опіки та піклування.
Колегія суддів звертає увагу апелянта на те, що відповідний висновок органу опіки та піклування є дійсно необхідним, але лише у тому разі, якщо особа, яку виселяють, має право користування спірним житлом. У даному випадку, як встановлено рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 31 серпня 2021 року у справі № 523/8544/19, яке набрало законної сили, відповідачі, у тому числі і неповнолітній ОСОБА_3 , не мають права користування спірною квартирою, а відтак, займають вказане житлове приміщення без законних на те підстав, у зв'язку із чим відсутність висновку органу опіки та піклування не має правового значення для вирішення даної справи.
Із урахуванням того, що інші доводи апеляційної скарги є ідентичними доводам заперечень на позовну заяву, яким судом першої інстанції надана належна оцінка, колегія суддів доходить висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи апелянта. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
При зазначених обставинах, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно й всебічно дослідив та надав оцінку обставинам по справі, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, що їх регулює. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 25 листопада 2024 року постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для його скасування немає.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384, 390 ЦПК України, колегія суддів, -
постановила:
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 25 листопада 2024 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку за правилами ст. 389 ЦПК України.
Повний текст судового рішення складений 09 червня 2025 року.
Головуючий С.О. Погорєлова
Судді Є.С. Сєвєрова
О.М. Таварткіладзе