вул. Пирогова, 29, м. Вінниця, 21018, тел./факс (0432)55-80-00, (0432)55-80-06 E-mail: inbox@vn.arbitr.gov.ua
"03" червня 2025 р. Cправа № 902/1331/24
Господарський суд Вінницької області у складі головуючого судді Тварковського А.А.,
за участю секретаря судового засідання Литвиненко О.Р.,
прокурора - Конончука В.В.,
представників:
позивача 1 - Москаленка А.О.,
позивача 2 - Єзерської О.С.,
відповідача 1 - Мичківського І.П.,
відповідача 2 - Осколкова І.Л.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження матеріали справи
за позовом: Заступника керівника Вінницької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону (вул. Стрілецька, 105-Б, м. Вінниця, 21007) в інтересах держави в особі Міністерства оборони України (просп. Повітрофлотський, 6, м. Київ, 03168) та Квартирно-експлуатаційного відділу м. Вінниця (вул. Стрілецька, 87, м. Вінниця, 21007)
до: Вінницької міської ради (вул. Соборна, 59, м. Вінниця, 21050)
до: Релігійної громади Великомученика Георгія Побідоносця Української Православної Церкви (вул. Пирогова, 73-А, кв. 46, м. Вінниця, 21037)
про визнання рішень недійсними та витребування земельних ділянок,
Заступником керівника Вінницької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону подано позов в інтересах держави в особі Міністерства оборони України (Міноборони, позивач 1) та Квартирно-експлуатаційного відділу м. Вінниця (КЕВ м. Вінниці, позивач 2) до Вінницької міської ради (відповідач 1) та Релігійної громади Великомученика Георгія Побідоносця Української Православної Церкви (Релігійна громада, відповідач 2) про визнання рішень Вінницький міської ради недійсними та витребування земельних ділянок.
В обґрунтування заявлених позовних вимог прокурор вказує на неправомірну передачу (з порушенням норм Земельного кодексу України та без відповідного погодження Міністерства оборони України) у постійне користування Релігійній громаді Великомученика Георгія Побідоносця Української Православної Церкви земельних ділянок, що розташовані за адресою: просп. Коцюбинського, буд. 60, м. Вінниця: кадастровий номер 0510136300:01:037:0060 загальною площею 0,1745 га та кадастровий номер 0510136300:01:037:0216 загальною площею 0,3843 га на підставі рішень Вінницької міської ради від 27.02.2009 №2280 та від 23.08.2018 №1313. Дані земельні ділянки є землями оборони і є власністю держави, а тому Вінницька міська рада, передаючи їх як землі комунальної власності у постійне користування Релігійній громаді, вийшла за межі своїх повноважень.
Наведені обставини стали підставами позову, якими прокурор обґрунтував заявлені позовні вимоги і звернувся до Господарського суду Вінницької області.
Ухвалою суду від 23.12.2023 за вказаним позовом відкрито провадження у справі №902/1331/24 в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 16.01.2025.
Підготовче засідання декілька разів відкладалося з метою виконання завдань, визначених ст.177 ГПК України, та належної підготовки справи до судового розгляду по суті
Зокрема, під час підготовчого провадження у справі, строк якого ухвалою від 10.02.2025 продовжено на 30 днів на підставі ч. 3 ст. 177 ГПК України, вчинено ряд процесуальних дій:
- учасники справи скористалися правом на подання заяв по суті спору: відповідачем 1 подано відзив на позовну заяву (а.с.166-173 т.1), заяву про залишення позову без розгляду (а.с. 236-243 т.1), заперечення на відповідь на відзив прокурора та КЕВ м. Вінниця (а.с.58-60 т.2); позивачем 2 - відповідь на відзив Вінницької міської ради (а.с. 11-16 т.2), відповідь на відзив Релігійної громади (а.с.155-157 т.2); прокурором - заперечення на заяву про залишення позову без розгляду (а.с.5-7 т.2), відповідь на відзив Вінницької міської ради (а.с.42-47 т.2); відповідачем 2 - відзив (а.с.72-76 т.2), заперечення на відповідь на відзив КЕВ м. Вінниця (а.с.161-164 т.2), заяву про застосування строків позовної давності (163-165 т.3);
- позивачами на виконання вимог ст.90 ГПК України подавалися відповіді на поставлені питання у формі заяв свідків (а.с.137-140 т.2), а також уточнені заяви свідків (а.с.114-116, 120-121 т.3);
- судом неодноразово визнавалися поважними причини не подання сторонами доказів у визначений законом строк. З метою повного, всебічного і об'єктивного розгляду справи дані докази долучалися до матеріалів справи та приймалися судом до розгляду;
- судом ухвалами від 17.04.2025 та від 01.05.2025 у ГУ Держгеокадастру витребовувалися витяги з нормативно-грошової оцінки спірних земельних ділянок з метою визначення розміру судового збору для майнових вимог (а.с.128, 131 т.3).
Крім того, судовий розгляд декілька разів відкладався через оголошення повітряної тривоги у Вінницькій області, а також загрозою ракетних ударів по території України.
Виконавши завдання підготовчого провадження та вчинивши необхідні дії на цій стадії судового провадження, судом закрито таку стадію господарського процесу протокольною ухвалою від 28.04.2025 та призначено справу до розгляду по суті на 13.05.2025.
Розгляд справи по суті здійснювався протягом трьох судових засідань: 13.05.2025, 20.05.2025 та 03.6.2025.
В судових засіданнях прокурор заявлені позовні вимоги підтримав в повному обсязі, свою позицію мотивував обставинами, наведеними в позові, а також доказами доданими до позовної заяви. Додатково зазначив, що рішення Звуженого виконкому Вінницької обласної ради депутатів трудящих від 28.12.1948 є правовстановлюючим документом, який підтверджує віднесення спірних земельних ділянок до земель оборони. Натомість інших документів, зокрема таких як акт на право постійного користування землею, чинне на час виникнення спірних відносин законодавство не вимагало. Більше того проведена в подальшому у 1992 році інвентаризація земель Міністерства оборони України також підтвердила категорію земельної ділянки 1,25 га як землі оборони, до якої увійшли спірні земельні ділянки. Крім того, матеріали справи містять докази, які також вказують на те, що сама Вінницька міська рада до передачі земельних ділянок Релігійній громаді, розглядаючи питання виділення і резервування для Міноборони України рівнозначних земельних ділянок, визнавала факт віднесення спірних ділянок до категорії земель оборони. Відтак рішення Вінницької міської ради про передачу у постійне користування відповідачу 2 спірних земельних ділянок прийняті поза межами її компетенції, а тому є незаконними і підлягають скасуванню.
Щодо позовної давності прокурор наголосив, що вона не пропущена, оскільки позивачі про порушення своїх прав дізналися лише під час розгляду справи 902/1046/22, тобто у 2022 році. Проте навіть враховуючи момент реєстрації спірних земельних ділянок в Реєстрі речових прав, правовий режим запровадженого карантину та в подальшому військового стану зупиняли перебіг позовної давності.
Представники позивачів заявлені позовні вимоги підтримали в повному обсязі з тих самих підстав, що і прокурор. Більш детальна процесуальна позиція позивача 2 міститься у його письмових заявах по суті.
Представник відповідача 1 проти позову заперечив, посилаючись на викладене у відзиві на позовну заяву та запереченні на відповідь на відзив. Зокрема, окремо звернув увагу на обраний прокурором спосіб захисту порушеного права і наголосив, що витребовування нерухомого майна лише з постійного користування Релігійної громади без вирішення питання щодо припинення перебування даних земельних ділянок у комунальній власності не призведе до належного захисту порушеного права.
Релігійна громада через свого повноважного представника також заперечила проти задоволення позову. Свою детальну процесуальну позицію відповідач 2 виклав у поданих заявах по суті спору. В цілому заперечення полягали у такому:
- подані прокурором в контексті чинного на час виникнення спірних правовідносин законодавства докази не є документами, які підтверджують право Міноборони на спірні земельні ділянки, тобто позивачі не набували права користування спірними земельними ділянками;
- з поданих прокурором документів в якості правоустановчих не можливо достеменно зрозуміти, що спірні земельні ділянки є складовими земельної ділянки 1,25 га.;
- під час перемовин між КЕВ м. Вінниці і Вінницькою міською радою щодо виділення рівноцінної земельних ділянки в замін, позивач 2 жодних реальних дій на виконання рішення Вінницької міської ради щодо виділення і резервування ділянки для будівництва житла військовослужбовців не вчинив;
- жодних доказів щодо належного утримання/управління позивачами щодо земельних ділянок починаючи з 1948 року матеріали справи не містять;
- п. 4 рішення від 28.12.1948 року мітить посилання, що межі земельної ділянки встановлені з генпланами та актами комісії від 27, 28, 29 вересня 1948 року, проте дані акти відсутні, що не дає можливості встановити дійсні межі земельної ділянки площею 1,25 га;
- відповідно до витягів з генеральних планів міста Вінниці від 1987, 2007, 2012 не вбачається віднесення спірних земельних ділянок до земель оборони;
- витребування лише у Релігійної громади земельних ділянок, що належать до предмету спору, автоматично не вирішує питання припинення їх правового статусу як комунального майна;
- очевидним, на думку представника позивача, є те, що про порушення свого права позивачі не могли не знати починаючи з моменту будівництва храму у 2012;
- оформлення права власності позивачем 1 у 2015 році на об'єкт нерухомості "Будинок офіцерів" не підтверджує право власності держави на спірні земельні ділянки.
Крім того, представники відповідачів просили врахувати під час розгляду справи подані ними заяви про застосування строків позовної давності
Заслухавши представників сторін, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено таке.
Належність спірних земельних ділянок з кадастровими номерами 0510100000:01:037:0216 та 0510136300:01:037:0060 як складових частин земельної ділянки площею 1,25 га, яка відноситься до земель оборони, прокурор підтверджує пунктом 4 рішення Звуженого виконкому Вінницької обласної Ради депутатів трудящих №116-024 від 28.12.1948 року "Об уточнении границ землепользования Министерства Вооруженных Сил в г. Винница" (а.с.25-26 т.1).
В п. 4 зазначеного рішення вказано, що межі землекористування до окремих будівель, залишених в користуванні КЕВ згідно доданого списку, встановити відповідно до генпланів, доданих до актів комісії від 27-28 вересня 1948 року і 29 вересня 1948 року.
Прокурор ідентифікує земельну ділянку (до складу якої входять спірні земельні ділянки), вказуючи її розташування за адресою у м. Вінниця просп./вул. Коцюбинського/Бевза, 60/1 та надаючи копію свідоцтва індексний номер 35596717 про право власності на нерухоме майно за такою адресою на об'єкт нерухомого майна "будівля, центр культури".
За змістом зазначеного свідоцтва про право власності будівля загальною площею 5147,7 кв.м перебуває у власності держави в особі Міністерства оборони України. При цьому факт належності цієї будівлі Міноборони України також підтверджується відповідним витягом з Реєстру речових прав на нерухоме майно (а.с.120-121 т.1).
Відповідно до індивідуальної картки №8 обліку земельної ділянки (додаток 2 до Інструкції з обліку земельних ділянок в органах квартирно-експлуатаційної служби Збройних Сил України) за адресою у м. Вінниця просп./вул. Коцюбинського/Бевза, 60/1 розташовано 60 Будинок офіцерів. Поряд з цим зазначено про відведення у 1931 році у постійне користування МОУ земельної ділянки площею 1,2500 га, що підтверджено рішенням Вінницького ОВК №116-024 від 24.12.1948 року (а.с.123-124 т.1).
Відповідно до розпорядження №293 від 01.04.1993 виконавчого комітету Вінницької міської ради народних депутатів "Про створення комісії по інвентаризації земель, що знаходяться в користуванні Міністерства оборони України в межах міста Вінниці" (а.с.27 т.1) проведено інвентаризацію, за результатами якої складено Акт інвентаризації земель Міністерства оборони України на території м. Вінниця із відповідними додатками (а.с.31-44 т.1).
Згідно із вказаного Акту встановлено, що на час проведення інвентаризації в користуванні гарнізонного будинку офіцерів знаходилось всього 1,25 га земель, в тому числі в постійному користуванні 1,25 га.
КЕВ м. Вінниця у 2020 році звернувся до Вінницької міської ради із заявою про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в постійне користування для розміщення та постійної діяльності Збройних Сил України у військовому містечку № НОМЕР_1 , що знаходиться на території Вінницької міської ради (а.с.125-126 т.1).
Листом від 20.03.2020 №01-00-010-15231 Вінницька міська рада повідомила, що на земельній ділянці, яка зазначена КЕВ м. Вінниця, уже є сформовані земельні ділянки з кадастровими номерами 0510100000:01:037:0216 та 0510136300:01:037:0060, інформація про які внесена до Публічної кадастрової карти України (127-128 т.1).
Актуальна інформація щодо індивідуальних характеристик вказаних земельних ділянок міститься у відповідних витягах з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а.с.115-119 т.1). Зокрема, з вказаної інформації вбачається, що територіальною громадою м. Вінниці в особі Вінницької міської ради як власником передано Релігійній громаді Великомученика Георгія Побідоносця Української православної церкви (код ЄДРПОУ 35200322) на праві постійного користування дві земельних ділянки з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування будівель громадських та релігійних організацій, із них:
- земельну ділянку кадастровий номер 0510100000:01:037:0216 площею 0,3843 га (підстава для державної реєстрації - рішення органу місцевого самоврядування, серія та номер: 1313, виданий 23.08.2018, видавник: Вінницька міська рада);
- земельну ділянку кадастровий номер 0510136300:01:037:0060 площею 0,1745 га (підстава для державної реєстрації - рішення органу місцевого самоврядування, серія та номер: 2280, виданий 27.02.2009, видавник: Вінницька міська рада).
Відповідно до рішення Вінницької міської ради №637 від 22.12.2006 Релігійній громаді надано погодження на складання проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки по просп. Коцюбинського, 60 для будівництва та експлуатації храму орієнтованою площею - 0,1745 га за рахунок земель МО України (а.с.45 т.1).
В матеріалах справи наявний проєкт землеустрою щодо відведення вказаної земельної ділянки площею 0,1745 га (а.с.47-105 т.1)
Листом вих. №220/1186 від 21.03.2007, адресованим Вінницькому міському голові Гройсману В.Б., Міністерство оборони України підтвердило готовність до передачі земельної ділянки площею 0,1745 га за адресою: м. Вінниця, площа Перемоги, 1 (біля гарнізонного будинку офіцерів) для будівництва Храму Святого Великомученика Георгія Победоносця Української Православної Церкви за умови прийняття рішення Вінницькою міською радою стосовно виділення рівноцінної земельної ділянки у м. Вінниці з метою будівництва житла для військовослужбовців (а.с.103 т.1).
Рішенням Вінницької міської ради 16 сесії 5 скликання №1124 від 19.06.2007 затверджено проєкти землеустрою щодо відведення земельних ділянок по просп. Коцюбинського, 60 (Будинок офіцерів Повітряних сил), розроблений Подільським державним підприємством геодезії, картографії та кадастру на замовлення Релігійної громади Великомученика Георгія Побідоносця (а.с.104-105 т.1). Водночас вирішено:
- зарезервувати МО України рівноцінну земельну ділянку площею 0,1745 га для будівництва багатоквартирного жилого будинку в мікрорайоні "Східний" передбаченої під будівництво І-ої черги;
- передати Релігійній громаді Великомученика Георгія Побідоносця в оренду земельну ділянку, розташовану по просп. Коцюбинського, 60 (Будинок офіцерів Повітряних сил) площею 0,1745 га для громадських потреб (будівництво та експлуатація Храму Св. ВМЧ. Георгія Побідоносця та благоустрою прилеглої території) за рахунок земель МО України терміном на 10 років.
В подальшому вказане рішення органу місцевого самоврядування фактично в частині резервування рівноцінної земельної ділянки реалізовано не було, водночас договір оренди було розірвано у зв'язку із її передачею в постійне користування.
Зокрема, відповідно до рішення Вінницької міської ради від 27.02.2009 №2280 передано відповідачу 2 в постійне користування земельну ділянку площею 0,1745 га кадастровий номер 0510136300:01:037:0060 (а.с.106-110 т.1).
Згідно із рішенням Вінницької міської ради від 23.08.2018 №1313 передано в постійне користування відповідачу 2 земельну ділянку площею 0,3843 га кадастровий номер 0510100000:01:037:0216 (а.с.11-114 т.1).
Вказані рішення стали предметом судового оскарження у поданому прокурором позові.
Крім того, матеріали справи також містять проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,3843 га (а.с.180-235 т.1).
Відповідачем 2 також на підтвердження своїх доводів надавалася містобудівна документація, витяги з генерального плану міста станом на 1987, 2007 та 2012 роки (а.с.189-250 т.2, 1-75 т.3), а КЕВ м. Вінниця у свою чергу - протокол №05 Звуженого виконкому Вінницького міської ради трудящих депутатів від 06.12.1948, пунктом 3 якого також визначаються кордони землекористування КЕЧ відповідно до генпланів та актів комісії від 27-28 вересня 1948 та 29 вересня 1948 (а.с.146-148 т.3). До протоколу додано ряд актів, які надала на запит держана архівна установа (а.с.149-154 т.3).
Визначаючись щодо заявлених позовних вимог, наявних проти позову заперечень, встановлених обставин справи і наданих на їх спростування чи підтвердження доказів, суд виходив із такого.
Як вбачається з матеріалів господарської справи і обставин, на котрі посилаються сторони, судовий спір виник з приводу встановлення дійсного власника спірних земельних ділянок. Прокурор, здійснюючи захист інтересів держави та звертаючись в інтересах МО України та КЕВ м. Вінниці, доводить поданими доказами, що земельні ділянки, які розташовані за адресою: просп. Коцюбинського, буд. 60, м. Вінниця: кадастровий номер 0510136300:01:037:0060 загальною площею 0,1745 га та кадастровий номер 0510136300:01:037:0216 загальною площею 0,3843 відносяться до земель оборони ще з 1948 року, тобто перебували і мають перебувати лише у державній власності. Натомість відповідачі стверджують, що дані земельні ділянки знаходяться у межах міста та відносяться до земель комунальної власності, відтак Вінницька міська рада правомірно розпорядилася ними, передавши у постійне користування Релігійній громаді.
Слід відмітити, що існуванню даного судового спору передував спір у судовій справі №902/1046/22 за позовом Квартирно-експлуатаційного відділу м. Вінниця до Вінницької міської ради за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Міністерства оборони України та третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Релігійної громади Великомученика Георгія Побідоносця Української Православної Церкви про визнання права постійного користування земельною ділянкою. Предметом позову у даній судовій справі було визнання права постійного користування земельною ділянкою площею 1,25 га, до якої за твердженням КЕВ м. Вінниця, Міноборони України та прокурора входять земельні ділянки, витребовування яких є предметом позову у справі 902/1331/24.
Господарський суд Вінницької області рішенням у справі №902/1046/22 від 27.03.2023 відмовив у задоволенні позову. Зазначив, що:
- рішення від 28.12.1948 № 116-024, акт інвентаризації земель МОУ та експлікації не можуть бути прямими доказами щодо права користування МОУ спірною земельною ділянкою, оскільки її не ідентифікують (відсутня сукупна ідентифікація земельної ділянки за параметрами, площею та адресою розташування);
- за змістом позову КЕВ одночасно оспорює і правомірність користування Громади сформованими земельними ділянками площею 0,1745 га (кадастровий номер 0510136300:01:037:0060) та площею 0,3843 га (кадастровий номер 0510100000:01:037:0216). У межах цієї справи КЕВ не заявляв клопотання про залучення до участі у справі Громади як співвідповідача, хоча фактично оспорює право користування вказаної особи на дві земельні ділянки загальною площею 0,5588 га, які зареєстровані за Громадою на праві постійного користування. Пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.
Північно-західний апеляційний господарський суд постановою від 10.07.2023 скасував рішення суду першої інстанції та задовольнив позов. Вказав, що матеріали справи підтверджують право КЕВ на постійне користування земельною ділянкою площею 1,25 га. Зазначив, що такий спосіб захисту, як визнання права користування земельною ділянкою, є ефективним та таким, що відповідає статті 152 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) у цих правовідносинах, оскільки надасть КЕВ можливість розпочати виготовлення технічної документації із землеустрою на спірну земельну ділянку. До того ж позовних вимог до Громади КЕВ не заявляв, а тому склад відповідачів у справі визначено у відповідності до норм процесуального законодавства.
04.10.2023 КГС у складі ВС вирішив постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 10.07.2023 у справі № 902/1046/22 скасувати. Рішення Господарського суду Вінницької області від 27.03.2023 змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції своєї постанови. В решті рішення Господарського суду Вінницької області від 27.03.2023 залишив в силі.
У своєму судовому акті Верховний Суд виснував про таке:
- по-перше, оскільки КЕВ у справі прагне досягти державної реєстрації земельної ділянки площею 1,25 га як об'єкта права та подальшої реєстрації за ним права постійного користування на неї, ним обраний неналежний спосіб захисту своїх прав. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 54), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 76);
- по-друге, що стосується належного способу захисту прав позивача, то як встановлено судами попередніх інстанцій, за Громадою зареєстроване право постійного користування земельними ділянками з кадастровим номером 0510136300:01:037:0060 та з кадастровим номером 0510100000:01:037:0216.
Як вбачається з процесуальних документів, поданих КЕВ, він вважає, що Громаді не належить право постійного користування земельними ділянками (попри реєстрацію цього права за Громадою), а таке право постійного користування насправді належить позивачу.
З цього приводу колегія суддів зазначає таке.
Велика Палата Верховного Суду сформулювала правові позиції щодо володіння орендарем нерухомим майном (постанова від 18.04.2023 у справі № 357/8277/19): тимчасове володіння нерухомими речами може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації такого права на це майно у встановленому порядку, тобто суб'єкт, за яким зареєстроване право тимчасового володіння, визнається тимчасовим фактичним володільцем нерухомого майна; судове рішення про задоволення позовних вимог про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння є підставою для внесення відповідних змін до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Отже, специфіка книжкового володіння полягає, серед іншого, в тому, що нерухомістю можуть володіти одночасно кілька осіб, але щодо різних речових прав. Зокрема, якщо зареєстровані право власності і право оренди нерухомого майна, то і особа, зареєстрована як власник, і особа, зареєстрована як орендар, визнаються фактичними володільцями нерухомої речі щодо права власності і права оренди відповідно.
Згідно з частиною першою статті 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.
Отже, правомочності орендаря здійснюються тимчасово, а постійного користувача - без встановлення строку, але змістом як права оренди, так і права постійного користування є право володіння і користування земельною ділянкою. Тому відповідно до висновків, сформульованих у зазначеній постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.04.2023 у справі № 357/8277/19, слід виснувати, що і інше речове право на нерухоме майно, зокрема право постійного користування, може бути підтверджене фактом державної реєстрації такого права на це майно у встановленому порядку, тобто суб'єкт, за яким зареєстроване речове право, зокрема право постійного користування, визнається фактичним володільцем нерухомого майна (щодо такого речового права); судове рішення про задоволення позовних вимог про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння є підставою для внесення відповідних змін до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Отже, належному способу захисту позивача у спорі з іншою особою щодо права користування земельною ділянкою відповідає позовна вимога про витребування на його користь у його постійне користування з постійного користування особи, за якою зареєстроване таке право, земельних ділянок, ідентифікованих відповідними кадастровими номерами (див. mutatis mutandis резолютивну частину постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.04.2023 у справі № 357/8277/19). У разі задоволення такої позовної вимоги судове рішення є підставою для внесення до Державного реєстру прав відомостей про припинення права постійного користування відповідача і про державну реєстрацію права постійного користування позивача.
Належним відповідачем за такою позовною вимогою є особа, за якою зареєстроване право постійного користування земельними ділянками.
Оскільки, як встановили суди попередніх інстанцій, право постійного користування спірними земельними ділянками зареєстровано за Громадою, то, з огляду на наведене, висновок суду апеляційної інстанції про те, що позовних вимог до Громади не заявлено, і склад відповідачів у справі визначений у відповідності до норм процесуального законодавства, є помилковим, оскільки Велика Палата Верховного Суду (постанова від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункт 138)) з приводу відмінності змісту понять "сторона у спорі" та "сторона у справі" виснувала, що "поняття "сторона у спорі" може не бути тотожним за змістом поняттю "сторона у цивільному процесі": сторонами в цивільному процесі є такі її учасники, як позивач і відповідач (частина перша статті 30 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій; частина перша статті 48 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду); тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача".
При цьому слід зауважити, що в межах цієї справи не були предметом розгляду та не заявлялися вимоги щодо права державної власності на спірні земельні ділянки, від якого є похідним стверджуване право позивача (п.6.20-6.30 Постанови).
Таким чином, Верховний Суд, аналізуючи обставини та спірні правовідносини у справі № 902/1046/22, вказав позивачеві - КЕВ м. Вінниця на належний та ефективний спосіб судового захисту порушеного права. А саме на те, що і титульний володілець майна має право витребувати його від особи, яка незаконно володіє цим майном, без відповідної правової підстави. Це право забезпечується цивільним законодавством (ст. 387 ЦК України), зокрема, шляхом заявлення віндикаційного позову.
Відповідно до ч.5, 6 ст.13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
У грудні 2024 року після завершення судового розгляду у справі № 902/1046/22 заступник керівника Вінницької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону звернувся в інтересах держави в особі Міноборони України та КЕВ м. Вінниця до Вінницької міської ради та Релігійної громади Великомученика Георгія Побідоносця Української Православної Церкви про визнання незаконними та скасування рішень Вінницький міської ради та витребування на користь держави в особі Міноборони України з чужого незаконного володіння Релігійної громади спірних земельних ділянок.
Підстави позову (обставини якими обґрунтовуються позовні вимоги) та подані до нього докази у справі №902/1331/24 фактично є ідентичними як у справі №902/1046/22. Водночас прокурор посилаючись на зроблені раніше Верховним Судом правові висновки, обирає, на його думку, належний та ефективний спосіб захисту порушеного права, заявивши віндикаційний позов про витребовування майна з незаконного володіння лише Релігійної громади.
Втім, на переконання суду, зроблені Верховним Судом висновки щодо застосування норм права, викладені у справі №902/1046/22, які в силу вимог ч.5, 6 ст.13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" мають враховуватися з огляду на їх обов'язковість і які стосується тих же обставин, наголошують саме на тому, що специфіка книжкового володіння полягає, серед іншого, в тому, що нерухомістю можуть володіти одночасно кілька осіб, але щодо різних речових прав. Зокрема, якщо зареєстровані право власності і право оренди нерухомого майна, то і особа, зареєстрована як власник, і особа, зареєстрована як орендар, визнаються фактичними володільцями нерухомої речі щодо права власності і права оренди відповідно.
У свою чергу наявна у справі інформація з Реєстру речових прав (а.с.115-119 т.1), підтверджує, що спірні земельні ділянки перебувають у власності територіальної громади м. Вінниці в особі Вінницької міської ради і на праві постійного користування у Релігійної громади Великомученика Георгія Побідоносця Української Православної Церкви (код ЄДРПОУ 35200322). Тобто враховуючи принцип книжкового володіння одночасно фактичними володільцями спірних земельних ділянок є Вінницька міська рада як власник, а також Релігійна громада як користувач на іншому речовому праві - праві постійного користування. На дану обставину і безпосередньо звертав увагу Верховний Суд.
Отже, враховуючи усталену судову практику Великої Палати щодо пред'явлення віндикаційних позовів (постанова ВП ВС від 23.11.21 у справі №359/3373/16-ц), а також наведені вище правові висновки Верховного Суду, належним і ефективним способом судового захисту у даній справи є віндикаційний позов, про що і зазначив ВС.
Разом із тим у судовому проваджені №902/1046/22 правові висновки стосувалися способу судового захисту саме КЕВ м. Вінниця, який вважає себе постійним користувачем земельної ділянки. А тому Верховний Суд виснував про спосіб захисту права титульного володільця у формі пред'явлення віндикаційного позову до фактичного володільця, особи за якого фактично зареєстроване право постійного користування. При цьому ВС зауважив, що стверджуване право постійного користування позивача, є похідним від права державної власності на земельні ділянки, що не було предметом судового розгляду у тій справі.
Не зважаючи на правові висновки Верховного Суду, які стосувалися способу судового захисту стосовно КЕВ м. Вінниці, суд касаційної інстанції окреслив основні підходи до розуміння способів захисту порушеного права як власників так і титульних володільців майна, принципу книжкового володіння майном, а також можливості одночасного фактичного незаконного володіння майном різними особами.
Таким чином, контекст наведених правових висновків вказує, що належному способу захисту позивачів у спорі з іншими особами щодо права власності та права користування земельними ділянками відповідає позовна вимога про витребування на їх користь у власність та постійне користування з власності та постійного користування осіб, за якими зареєстровані такі права, земельних ділянок, ідентифікованих відповідними кадастровими номерами. А у разі задоволення такої позовної вимоги судове рішення є підставою для внесення до Державного реєстру прав відомостей про припинення права власності та права постійного користування відповідачів і про державну реєстрацію права власності та права постійного користування за позивачами.
Натомість прокурор, заявивши позов в інтересах КЕВ м. Вінниця, жодних позовних вимог які його стосуються взагалі не пред'явив, зокрема, щодо права постійного користування спірними земельними ділянками, а в інтересах Міністерства оборони України як уповноваженого державного органу управління майном оборони не заявив позовних вимог про витребування нерухомого майна з незаконного володіння Вінницької міської ради, що позбавляє можливість вирішити питання відносно припинення комунальної власності на спірні земельні ділянки, за наслідками чого і припинити відповідну державну реєстрацію. При цьому до Вінницької міської ради заявлені лише вимоги про скасування рішень щодо надання земельних ділянок у постійне користування Релігійній громаді.
Принцип процесуальної економії передбачає, що суд має ефективно захистити право, унеможлививши повторний позов.
Велика Палата неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа та характеру його порушення, невизнання або оспорення.
Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див. напр. постанови ВП ВС від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 06.04.2021 у справі № 925/642/19).
В силу вимог ч.1 ст.14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до ч.2 ст.237 ГПК України при ухваленні рішення суд не може виходити у рішенні за межі позовних вимог.
Отже, за вказаної редакції заявлених прокурором позовних вимог розгляд справи по суті і встановлення порушення відповідних прав держави та позивачів не призведе до відповідного захисту цих прав. Адже витребування на користь держави земельних ділянок з постійного користування лише Релігійної громади не призведе до автоматичного припинення права комунальної власності цих земельних ділянок, які знаходяться також і у одночасному володінні Вінницької міської ради. Тобто не зважаючи на частково вірне обрання прокурором способу судового захисту порушеного права, сформована ним редакція позовних вимог не призведе до його ефективного захисту. При цьому суд самостійно не уповноважений вийти за межі заявлених позовних вимог.
Крім того, стаття 65 Земельного кодексу України (далі Кодекс) встановлює, що саме є землями промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення, та що порядок їх використання встановлюється законом.
Стаття 77 Кодексу встановлює, що саме є землями оборони, та що порядок їх використання встановлюється законом.
Стаття 1 Закону України "Про використання земель оборони" встановлює, що саме є землями оборони.
Проте, жодна з цих статей не встановлює, хто саме є розпорядником земель оборони.
Відповідно до абз.9 ч.2 ст.10 Закону України "Про оборону України" Міністерство оборони здійснює управління переданим Міністерству оборони України військовим майном і майном підприємств, установ та організацій, що належать до сфери його управління.
Разом з тим, даний закон не містить переліку такого майна, і, зокрема, що до цього переліку входять земельні ділянки.
Згідно зі ст.14 Закону України "Про Збройні Сили України" Збройні Сили України можуть здійснювати господарську діяльність згідно із законом. Земля, води, інші природні ресурси, а також майно, закріплені за військовими частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями Збройних Сил України, є державною власністю, належать їм на праві оперативного управління та звільняються від сплати усіх видів податків відповідно до законів з питань оподаткування. Особливості правового режиму майна Збройних Сил України визначаються відповідним законом.
Даний Закон не містить норми, що саме розпорядження чи управління земельними ділянками відноситься до відання Міністерства оборони.
Відповідно до ст.1 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України (далі - військові частини). До військового майна належать будинки, споруди, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв'язку, а також акції, частки у статутному капіталі юридичних осіб (далі - корпоративні права) тощо.
Даний перелік не містить земельних ділянок чи принаймні загальної назви "нерухоме майно", яке включає в собі землю в силу ч.1 ст.181 Цивільного кодексу України.
Відповідно до п. в) ч. 1 ст. 80 Земельного кодексу України суб'єктом права власності на землі державної власності є держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади.
Згідно із ч. 2 ст. 84 Земельного кодексу України право державної власності на землю набувається і реалізується державою, через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.
Частиною 5 ст. 116 Конституції України встановлено, що Кабінет Міністрів України забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону.
У пункті а) ч. 1 ст. 13 Земельного кодексу України зазначено, що до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.
В Земельному кодексі України та Законі України "Про використання земель оборони", які в даному випадку є спеціальними нормами, що регулюють саме земельні правовідносини, а отже підлягають першочерговому застосуванню до спірних правовідносин, Міністерство оборони не згадується взагалі.
Отже, навіть якщо вважати, що спірні земельні ділянки відносяться до земель оборони, то вона повинні знаходитись в управлінні та користуванні Міністерства оборони України, а власником цих земель є держава в особі Кабінету Міністрів України, який розпоряджається відповідними земельними ділянками. Тобто речово-правова вимога прокурора в інтересах позивачів як власників земельних ділянок також не відповідає їх суб'єктивному праву, оскільки наявний у справі склад позивачів фактично не є тими не володіючими власниками земель оборони, які мають право заявити віндикаційний позов до незаконних володільців.
До подібних висновків дійшов Верховний Суд у своїй постанові від 12.04.2018 у справі №910/23064/16.
Що стосується позовних вимог прокурора про визнання незаконними та скасування рішень Вінницької міської ради, то суд враховує такі висновки ВП ВС, викладені у пункті 150 постанови від 23.11.21 у справі №359/3373/16-ц. Так, Верховний Суд з цього приводу зазначив, що для витребування нерухомого майна оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування не є ефективним способом захисту права власника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 86)). Вимога про визнання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування недійсними (незаконними) та їх скасування також не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 39), від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19)).
Таким чином, позовні вимоги щодо визнання незаконними та скасування рішень органу місцевого самоврядування у контексті спірних правовідносин окремо не підлягають задоволенню, оскільки за усталено практикою Верховного Суду саме пред'явлення віндикаційного позову до володільнців майна є належним та ефективним способом захисту прав власника чи титульного володільця земельної ділянки.
Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України").
З огляду на усе вище зазначене, суд не надає оцінку обставинам щодо суті спору, у тому числі заявам відповідачів про застосування строків позовної давності.
Згідно із ч. 4 ст. 13 ГПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Статтею 14 ГПК України встановлено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (ч. 2 вказаної статті).
Як визначає ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Згідно із ч. 1, 3 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Відповідно до ст. 76, 77, 78, 79 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Судом кожній стороні була надана розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони, в т.ч. подати докази на підтвердження своїх вимог та заперечень, скористатись іншими процесуальними правами.
На підставі ст. 86 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Виходячи наведених вище підстав, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позову повністю.
В силу приписів п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав - покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Отже, у зв'язку із відмовою в задоволенні позову витрати на сплату судового збору в розмірі 41679,49 грн за подання позовної заяви залишаються за прокурором.
Керуючись ст.ст. 7, 8, 10, 11, 13, 14, 15, 18, 42, 45, 46, 73, 74, 76, 77, 78, 79, 86, 91, 123, 126, 129, 232, 233, 236, 237, 238, 240, 241, 242, 244, 326, 327 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. У задоволенні позову відмовити повністю.
2. Витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви в сумі 41 679,49 грн залишити за прокурором.
3. Згідно із приписами ч.1 ст. 241 ГПК України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
4. Відповідно до положень ч.1 ст. 256 ГПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення до Північно-західного апеляційного господарського суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
5. Примірник повного судового рішення учасникам справи до Електронних кабінетів ЄСІТС.
Повне рішення складено 13 червня 2025 р.
Суддя А.А. Тварковський
віддрук. прим.:
1 - до справи.