Номер провадження: 22-ц/813/3210/25
Справа № 492/104/22
Головуючий у першій інстанції Гусєва Н. Д.
Доповідач Погорєлова С. О.
29.04.2025 року м. Одеса
Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Одеського апеляційного суду у складі:
головуючого судді: Погорєлової С.О.
суддів: Таварткіладзе О.М., Сєвєрової Є.С.
за участю секретаря: Зєйналової А.Ф.к.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області про стягнення моральної шкоди, на рішення Арцизького районного суду Одеської області, постановлене під головуванням судді Гусєвої Н.Д. 29 жовтня 2024 року у м. Арциз Одеської області, -
встановила:
У лютому 2022 року ОСОБА_1 звернулась до суду із даним позовом до відповідача про стягнення моральної шкоди, посилаючись на те, що, перебуваючи на посаді заступника директора з навчально-виховної роботи Виноградівської середньої школи Арцизького району Одеської області, 06 лютого 1988 року о 07 год. 40 хв., по дорозі на роботу, із позивачкою стався нещасний випадок, про що було складено акт нещасного випадку за формою БТ. В подальшому, з 01 червня 1989 року ОСОБА_1 було була встановлена ІІ група інвалідності по причині трудового каліцтва з 60% втрати працездатності, довічно, у зв'язку з чим на підставі наказу № 59 від 27 січня 1989 року Арцизького районного відділу освіти позивачці було нараховувалася та виплачувалася доплата до середньомісячного заробітку з 01 червня 1988 року по 01 квітня 2009 року, однак на підставі акту від 02 квітня 2009 року відділу освіти Арцизької районної державної адміністрації в подальшому нараховування та виплата вказаної доплати було призупинено, оскільки складено акт нещасного випадку за формою БТ замість форми Н-1. Рішенням Арцизького районного суду Одеської області від 23 жовтня 2018 року, яке набрало законної сили, було встановлено факт отримання 06 лютого 1988 року ОСОБА_1 травми на виробництві під час виконання нею обов'язків заступника директора з навчально-виховної роботи Виноградівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Арцизького району Одеської області, вказану подію віднесено до страхового випадку та зобов'язано Управління ВД Фонду соціального страхування України в Одеській області призначити позивачці страхові виплати з червня 2009 року. Внаслідок вказаного нещасного випадку, ОСОБА_1 було завдано моральну шкоду, яка полягала у тому, що було назавжди порушено звичний спосіб її життя, що вплинуло на неможливість позивачки реалізувати себе у професійній сфері, завдало їй істотний дискомфорт та страждання та стало причиною необхідності залучення додаткових зусиль для організації свого життя. Позивачка, пославшись на те, що, відповідно до ч. 1, 3 ст. 28 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», в редакції, чинній на час встановлення медико-соціальною експертною комісією втрати нею професійної працездатності, страхові виплати моральної шкоди має здійснювати Фонд соціального страхування України в Одеській області, правонаступником якого є відповідач, - просила суд стягнути з відповідача моральну шкоду, визначену нею у розмірі 500000,00 грн.
Рішенням Арцизького районного суду Одеської області від 29 жовтня 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 було відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що, виходячи з положень ст.ст. 16, 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому, як способу захисту суб'єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення - право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства.
Після нещасного випадку, коли позивач отримала перелом зводу черепа, черепно-мозкову травму, ОСОБА_1 було встановлено ІІ групу інвалідності довічно, та внаслідок зазначених ушкоджень, позивач залежить від наслідків отриманого каліцтва по теперішній час, а також не змогла, у повному обсязі, реалізувати себе у професійній сфері. Перелічені негативні явища у житті апелянта переконливо доводять факт завдання ОСОБА_1 моральної шкоди внаслідок отриманої травми та стійкої втрати професійної працездатності.
Сторони про розгляд справи на 29 квітня 2025 року були сповіщені належним чином, у судове засідання не з'явились.
Колегія суддів зазначає, що згідно зі ст. 372 ЦПК України, суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
На підставі викладеного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, освідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності її учасників, які своєчасно і належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав.
Згідно п.п. 1-3 ч. 1 ст. 376 ЦПК України, підставами для зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; порушення судом норм матеріального права; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
З матеріалів справи вбачається, що відповідно до трудової книжки серії НОМЕР_1 від 02 червня 1981 року (т. 1 а. с. 13, 91), ОСОБА_1 , позивачку у справі, 15 серпня 1977 року призначено на посаду вчителя французької мови Виноградівської середньої школи, а 20 березня 1986 року переведено на посаду заступника директора по виховній роботі вказаного освітнього закладу (т. 1 а. с. 14, 92-93).
Згідно з актом розслідування (спеціального розслідування) нещасного випадку, гострого професійного захворювання (отруєння), аварії, що стався (сталося/сталася) форми Н-1/П від 10 вересня 2021 року, затвердженим директором Виноградівського ОЗЗСО І-ІІІ ступенів зі структурним підрозділом ДО Арцизької міської ради Арабаджи Н.Г., 06 лютого 1988 року о 07 год. 40 хв. ОСОБА_1 , позивачка у справі, під час виконання нею обов'язків заступника директора з навчально-виховної роботи Виноградівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів с. Виноградівка Арцизького району Одеської області, знаходячись на території вказаного навчального закладу поблизу вхідних дверей в приміщення школи, з причини ожеледиці, послизнулася, впала на землю, вдарившись головою, через що отримала тілесні ушкодження у вигляді важкої черепно-мозкової травми, з якими була госпіталізована до Арцизької районної лікарні (т. 1 а. с. 39-42, 131-137).
Згідно виписки з акту огляду у ЛТЕК серії ВТЕ-30 № 023045 від 14 червня 1990 року, витягу/виписки із акту огляду у МСЕК серії 2-18 АЕ № 065390 від 04 вересня 1996 року, та виданих на їх підставі довідок, відповідно до зазначених у них діагнозів «Наслідки тяжкої черепно-мозкової травми», «Остаточні явища перенесеної черепно-мозкової травми у виді церебрального арахноїдиту, гіпертензійно-гідроцефального синдрому, утруднення венозного відтоку, вестибулярних і частих диенцефалітніх кризах 2-3 разів на тиждень», ОСОБА_1 , позивачці у справі, з 01 червня 1989 року встановлено ознаки інвалідності ІІ групи, пов'язаної із трудовим каліцтвом, яку було остаточно встановлено 01 жовтня 1994 року довічно, що підтверджується посвідченням № НОМЕР_2 від 26 грудня 1994 року, виданим Управлінням соціального захисту населення Арцизької районної державної адміністрації Одеської області, та, згідно з чим, позивачці було призначено доплату до середньомісячного заробітку у зв'язку з частковою втратою працездатності після виробничої травми (т. 1 а. с. 17, 95, 96, 97, 97 зворотна сторона, 98, 99, 141).
Згідно з випискою з акту огляду МСЕК про результати визначення ступеня втрати професійної працездатності у відсотках, потреби у додаткових видах допомоги № б/н від 31 травня 1988 року, ОСОБА_1 , позивачці у справі, встановлено ступінь втрати професійної працездатності, пов'язаної з трудовим каліцтвом, у розмірі 75 %, який, відповідно до довідок про результати визначення ступеня втрати професійної працездатності у відсотках, потреби у додаткових видах допомоги серії ВТЕ-30 № 096098 від 11 червня 1991 року, серії 2-18 МАД № 027224 від 04 вересня 1996 року, було зменшено до 60 % (т. 1 а. с. 15, 16, 94).
Відповідно до акту від 02 квітня 2009 року, затвердженого начальником відділу освіти Арцизької райдержадміністрації Завальнюк Л.В., виявлено неправомірність у нарахуванні грошової виплати з трудового каліцтва ОСОБА_1 , позивачці у справі, та з 01 квітня 2009 року вказану виплату було призупинено до роз'яснення приводу для призначення вказаної виплати (т. 1 а. с. 107).
Рішенням Арцизького районного суду Одеської області від 23 жовтня 2018 року встановлено факт отримання 06 лютого 1988 року ОСОБА_1 , позивачкою у справі, травми на виробництві під час виконання нею обов'язків заступника директора з навчально-виховної роботи Виноградівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Арцизького району Одеської області, вказану подію віднесено до страхового випадку та зобов'язано Управління ВД Фонду соціального страхування України в Одеській області призначити позивачці страхові виплати з червня 2009 року (т. 1 а. с. 18-23, 110-115). Постановою Одеського апеляційного суду від 02 вересня 2020 року апеляційну скаргу на вказане рішення суду - залишено без задоволення, постановою Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 30 червня 2021 року касаційну скаргу на постанову апеляційного суду 02 вересня 2020 року - залишено без задоволення, а рішення суду від 23 жовтня 2018 року - залишено без змін (т. 1 а .с. 24-29, 30-38, 116-121, 122-130).
Згідно з постановою про призначення потерпілому щомісячної страхової виплати № 51015/172/172/1 від 17 листопада 2021 року, виданою Арцизьким відділенням управління виконавчої дирекції фонду соціального страхування України в Одеській області, ОСОБА_1 , позивачці у справі, призначено щомісячну страхову виплату в розмірі 1846,93 грн., виплати якої призначено проводити з 01 червня 2009 року безстроково (т. 1 а. с. 43-44, 138-140).
Згідно виписних епікризів з історії хвороби № 445 від 31 березня 1992 року, 6108 від 13 червня 1994 року, 9750 від 04 вересня 1996 року, № 7325 від 26 червня 2013 року, виданих Комунальною установою «Міська клінічна лікарня № 11», № 1170/400 від 16 квітня 2002 року, виданого Міською лікарнею № 3 м. Одеси, № 1276/470 від 02 червня 2002 року, виданого Лермонтовським базовим санаторієм Одеського відділення АТ «Укрпрофздравниця», № 1143 від 25 березня 2008 року, виданого Університетською клінікою Одеського державного медичного університету, № 2796/582 від 19 травня 2008 року, 7020/1348 від 03 січня 2012 року, 99/23 від 24 січня 2013 року, 6566/1474 від 20 січня 2017 року, 1283/320 від 24 березня 2017 року, 5096/1202 від 24 жовтня 2017 року, 1342/365 від 28 березня 2019 року, 1743/420 від 03 червня 2020 року, виданих Арцизькою центральною районною лікарнею, № 9363 від 04 червня 2008 року, виданого Військово-медичним клінічним центром Південного регіону, № 24930 від 08 листопада 2017 року, виданого Одеською обласною клінічною лікарнею, ОСОБА_1 , позивачка у справі, з 31 березня 1992 року по 29 квітня 1992 року, 19 травня 1994 року по 13 червня 1994 року, 12 серпня 1996 року по 04 вересня 1996 року, 26 березня 2002 року по 16 квітня 2002 року, 16 квітня 2002 року по 02 червня 2002 року, 22 квітня 2008 року по 19 травня 2008 року, 26 травня 2008 року по 04 червня 2008 року, 22 листопада 2011 року по 03 січня 2012 року, 06 січня 2013 року по 24 січня 2013 року, 11 червня 2013 року по 25 червня 2013 року, 31 грудня 2016 року по 20 січня 2017 року, 13 березня 2017 року по 24 березня 2017 року, 16 жовтня 2017 року по 24 жовтня 2017 року, 27 жовтня 2017 року по 08 листопада 2017 року, 17 березня 2019 року по 28 березня 2019 року, 12 травня 2020 року по 03 червня 2020 року перебувала на лікуванні у вказаних медичних закладах, куди потрапляла зі скаргами на головні болі, періодично посилені, супроводжені нудотою, а іноді блювотою, запаморочення голови, швидку втомленість, зниження пам'яті та зосередженості уваги, болі у серці, тривожність, поганий сон, почуття страху, емоційну лабільність, загальне нездужання, хиткість ходи, нестабільність цифр АД, задишку при навантаженні, знижену непереносимість навантажень, загальну слабкість, кашель з мокротою, озноб, підвищення температури тіла, стискаючі болі у області серця з іррадіацією у ліву руку, лопатку, плече, посилене серцебиття, та їй були встановлено наступні діагнози: «Остаточні явища перенесеної тяжкої черепно-мозкової травми у виді церебрального арахноїдиту, більш вираженого в опто-хіазмальній області», «Гіпертензійно-гідроцефальний синдром», «Парез лівого лицьового нерва по центральному виду», «Правосторонній геміпарез з геміпестезією», «Хронічний холепістопанкреатит», «Хронічна нирковокам'яна хвороба», «Гіпертонічна хвороба ІІ, ІІІ стадії, кризова течія, ступені 2-3», «Стенокардія напруження і спокою ІІІ-IV ФК», «Атеросклеротичний та постінфарктний кардіосклероз», «Брадікардичний синдром», «Церебросклероз», «Дисциркуляторна, енцефалопатія ІІ-ІІІ стадії, цефалгічний синдром», «Астено-невротичний синдром», «Цукровий діабет легкої, середньої тяжкості», «Діабетична невропатія», «Кіста лівої нирки», «Оніхомікоз», «Хронічний геморой», «Пухлина яєчника», «Посттуберкульозний пневмосклероз», «Фіброміома матки» (т. 1 а. с. 45, 46-47, 48, 49, 50, 51, 52, 53, 54, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 100, 101-101 зворотна сторона, 102, 103, 104, 105).
На час виникнення правовідносин між сторонами відшкодування моральної (немайнової) шкода було врегульовано ст. 440-1 ЦК Української РСР ( в редакції 1963 року).
З 01 січня 2004 року набрав чинності ЦК України, ст.ст. 1167,1168 якого передбачено відшкодування моральної шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, або смертю фізичної особи.
Згідно з ч. 1 ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово висловлював Конституційний Суд України. Так, згідно з висновками Конституційного Суду України закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що він починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом (рішення від 13 травня 1997 року № 1-зп, від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99, від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001, від 13 березня 2012 року № 6-рп/2012).
Відповідно до ст. 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.
Події, які породили цивільне право позивача на відшкодування моральної шкоди та стали підставою для звернення до суду з позовними вимогами, мали місце до 01 січня 2004 року, тобто до набрання чинності ЦК України, тому з огляду на вищезазначені вимоги в указаній справі повинні застосовуватись положення актів цивільного законодавства, чинні на момент виникнення спірних правовідносин, а саме ЦК Української РСР 1963 року.
При цьому колегія суддів приймає до уваги, що до вимог, які випливають з порушення особистих немайнових прав, строки позовної давності відповідно до ст. 83 ЦК України УРСР 1963 року не застосовуються (п.16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової шкоди).
Також колегія суддів зазначає, що ОСОБА_1 , позивачці у справі, заподіяна травма на виробництві 06 лютого 1988 року (т. 1 а. с. 39-42) у зв'язку із чим позивачці 31 травня 1988 року встановлено другу групу інвалідності, а також встановлена втрата професійної діяльності 75%, яка в подальшому 11 червня 1991 року була зменшена до 60% (т. 1 а. с. 15, 16), та остаточно, з 01 жовтня 1994 року, призначено пенсію по інвалідності довічно, що підтверджено пенсійним посвідченням (т.1 а.с.16).
Згідно зі ст. 440-1 ЦК Української РСР моральна (немайнова) шкода, заподіяна громадянину або організації діянням іншої особи, яка порушила їх законні права, відшкодовується особою, яка заподіяла шкоду, якщо він не доведе, що моральна шкода заподіяна не з її вини. Моральна шкода відшкодовується в грошовій або іншій матеріальній формі за рішенням суду незалежно від відшкодування майнової шкоди. Розмір відшкодування визначається судом з урахуванням суті позовних вимог, характеру діяння особи, яка заподіяла шкоду, фізичних чи моральних страждань потерпілого, а також інших негативних наслідків, але не менше п'яти мінімальних розмірів заробітної плати.
Необхідною умовою виникнення зобов'язання по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди, є заподіяння цієї шкоди. Під шкодою в праві прийнято розуміти всяке применшення блага, що охороняється правом. Благо, що охороняється правом, може бути майновим або особистим немайновим. Внаслідок цього і шкода, що заподіюється благам, що охороняються, може бути майновою і моральною (немайновою). Вказуючи на моральну (немайнову) шкоду, що підлягає відшкодуванню, ч. 1 ст. 440-1 ЦК Української РСР не визначає її поняття. Визначення цього поняття міститься в правових нормах спеціальних законів, що регулюють певні види суспільних відносин і передбачають право громадян та організацій на відшкодування моральної (немайнової) шкоди (наприклад, ст. ст. 1, 33, 34 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність», ст. 10 Закону «Про режим іноземного інвестування», ст. 24 Закону «Про захист прав споживачів», ст. 44 Закону «Про авторське право і суміжні права», ст. 12 Закону «Про охорону праці» та ін.). Разом з тим, враховуючи особливості правового регулювання суспільних відносин цими законодавчими актами, у відповідних нормах про поняття моральної (немайнової) шкоди, встановлюються і різні його критерії. Під моральною шкодою необхідно розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній або юридичній особі незаконними діями чи бездіяльністю інших осіб.
Стаття 440-1 ЦК Української РСР не містить будь-яких обмежень відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Отже, відповідно до ст. 440-1 ЦК Української РСР, фізична або юридична особа має право вимагати відшкодування моральної (немайнової) шкоди у разі порушення її прав неправомірними діями в будь-яких цивільних та інших правовідносинах. У вказаній статті міститься пряма вказівка на те, що моральна (немайнова) шкода, заподіяна громадянинові або організації діяннями іншої особи, і порушила їх законні права, відшкодовується особою, що заподіяла шкоду. Порушення законних прав, указаних в законі осіб, завжди є протиправним. Отже, неправомірна поведінка заподіювача моральної (немайнової) шкоди є необхідною умовою відповідальності, тому суд при розгляді справ цієї категорії зобов'язаний з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння моральних або фізичних страждань, за яких обставин і якими діями (бездіяльністю) вони заподіянні. У ст. 440-1 ЦК Української РСР виявляється дія принципу генерального делікту, закріпленого в ст. 440 ЦК Української РСР, в силу якого заподіяння шкоди признається протиправним, якщо особа не була управоважена на її заподіяння.
Стаття 440-1 ЦК Української РСР є загальною нормою, такою, що регулює деліктні правовідносини. Оскільки моральна шкода, завдана позивачу у зв'язку із тяжким пошкодженням здоров'я в результаті нещасного випадку на виробництві, не відшкодовується ні на підставі Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», ні на підставі Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування», ні Правилами відшкодування власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я, пов'язаним із виконанням ним трудових обов'язків, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 року № 427, така моральна шкода за наявності для цього підстав повинна виплачуватись особою, яка її заподіяла, на підставі ст. 440-1 чинного на час виникнення спірних правовідносин ЦК Української РСР 1963 року.
Як роз'яснено в п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Спори про відшкодування заподіяної фізичній чи юридичній особі моральної (немайнової) шкоди розглядаються, зокрема: коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено нормами Конституції України або випливає з її положень, у випадках, передбачених ст. ст. 7, 440-1 Цивільного кодексу Української РСР та іншим законодавством, яке встановлює відповідальність за заподіяння моральної шкоди.
Така правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 61-4983св18.
Отже, ушкодження здоров'я ОСОБА_1 , яке потягло тяжкі наслідки, сталося внаслідок нещасного випадку на виробництві, що підтверджено актом про нещасний випадок.
Колегія суддів погоджується із доводами позовної заяви ОСОБА_1 про те, що позивач переносить тяжкі моральні страждання, оскільки на час отримання травми було назавжди порушено звичний спосіб її життя, що вплинуло на неможливість реалізувати себе у професійній сфері, завдало їй істотний дискомфорт та страждання та стало причиною необхідності залучення додаткових зусиль для організації свого життя. Крім того, отримання травми внаслідок вказаного випадку та подальше лікування, яке мало короткочасний ефект, супроводжувалось сильним фізичним болем для позивачки, наслідки травми переслідують її і на даний час, що виявляється у порушеному сні, неможливості нормально відпочивати, постійному напруженому стані та стані роздратованості, головних болях, підвищеному тиску та гіпертонічній хворобі.
Однак, колегія суддів звертає увагу позивача на те, що, як зазначалось вище, положеннями ст. 440-1 ЦК Української РСР 1963 року передбачено, що моральна шкода, за наявності для цього підстав, повинна виплачуватись особою, яка її заподіяла.
У даному випадку, Актом розслідування (спеціального розслідування) нещасного випадку, гострого професійного захворювання (отруєння), аварії, що стався (сталося/сталася) форми Н-1/П від 10 вересня 2021 року, було встановлено, що нещасний випадок стався на території загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів с. Виноградівка Арцизького району Одеської області, яка змінила свою назву на Виноградівське ОЗЗСО І-ІІІ ступенів зі структурним підрозділом ДО Арцизької міської ради, а отже, позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди мали бути заявлені саме до цієї юридичної особи.
Отже, Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області є неналежним відповідачем у справі, оскільки не є особою, яка заподіяла моральну шкоду ОСОБА_1 , у зв'язку із чим на нього не може бути покладений обов'язок щодо її відшкодування.
Згідно ч. 2 ст. 48 ЦПК України, позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.
За змістом ст. 51 ЦПК України належними є сторони, які є суб'єктами спірних правовідносин. Відповідачем є та зі сторін у процесі, яка вказується позивачем як порушник його права. Належним є відповідач, який дійсно є суб'єктом порушеного, оспорюваного чи невизнаного матеріального правовідношення. Належність відповідача визначається, перш за все, за нормами матеріального права. Тому, неналежним відповідачем є особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред'явленим позовом.
Як випливає зі змісту ст. ст. 51, 175 ЦПК України, на позивача покладено обов'язок визначати відповідача у справі. При цьому, суд, при розгляді справи має виходити зі складу осіб, які залучені до участі у справі позивачем. Якщо позивач помилився відносно обов'язку відповідача щодо поновлення порушеного права, суд має виходити із положень ст. 51 ЦПК України та з урахуванням ч. 5 ст. 12 ЦПК України, роз'яснити позивачеві право на заміну неналежного відповідача.
Таким чином суд, як орган, на який покладено обов'язок вирішення справи відповідно до закону, має право й зобов'язаний визначити суб'єктний склад учасників процесу залежно від характеру правовідносин і норм матеріального права, які підлягають застосуванню. Це передбачено п. 1 ч. 1 ст. 189 ЦПК та іншими нормами процесуального права, які передбачають заміну неналежного відповідача чи залучення співвідповідачів.
Згідно ч. 1, 2 ст. 51 ЦПК України, суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. З аналізу наведеної статті слідує, що законодавець поклав на позивача обов'язок визначати відповідача у справі і суд повинен розглянути позов щодо тих відповідачів, яких визначив позивач. Водночас, якщо позивач помилився і подав позов до тих, хто відповідати за позовом не повинен, або притягнув не всіх, він не позбавлений права звернутись до суду з клопотанням про заміну неналежного відповідача чи залучення до участі у справі співвідповідачів і суд таке клопотання задовольняє. Тобто ініціатива щодо заміни неналежного відповідача повинна виходити від позивача, який повинен подати клопотання. У цьому клопотанні позивач обґрунтовує необхідність такої заміни, а саме, чому первісний відповідач є неналежним і хто є відповідачем належним. Подання позивачем такого клопотання свідчить, що він не лише згідний, але й просить про заміну неналежного відповідача належним.
З урахуванням принципу диспозитивності суд не має права проводити заміну неналежного відповідача належним з власної ініціативи. Пленум Верховного Суду України у п. 8 постанови від 12 червня 2009 року № 2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» роз'яснив, що пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі чи залишення заяви без руху, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ст. 33 ЦПК. Після заміни неналежного відповідача або залучення співвідповідача справа розглядається спочатку в разі її відкладення або за клопотанням нового відповідача чи залученого співвідповідача та за його результатами суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Пред'явлення позову до неналежного відповідача є підставою для відмови у позові, що не позбавляє позивача права пред'явити позов до належного відповідача.
Стаття 13 ЦПК України встановлює, що суд розглядає справи на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Отже, саме на позивача покладено процесуальний обов'язок довести заявлені позовні вимоги. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
За теоретичним визначенням «відповідач» - це особа, яка має безпосередній зв'язок зі спірними матеріальними правовідносинами та, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред'явленими вимогами.
Найчастіше під неналежними відповідачами розуміють таких відповідачів, щодо яких судом під час розгляду справи встановлено, що вони не є зобов'язаними за вимогою особами.
Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов'язку відповідати за даним позовом.
Установлення цієї умови - підстава для ухвалення судового рішення про відмову в позові.
Щоб визнати відповідача неналежним, крім названої умови, суд повинен мати дані про те, що обов'язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Про неналежного відповідача можна говорити тільки в тому випадку, коли суд може вказати особу, що повинна виконати вимогу позивача, - належного відповідача.
Отже, неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред'явленим позовом за наявності даних про те, що обов'язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.
Враховуючи викладене, а також встановлені судом апеляційної інстанції обставини, колегія суддів приходить до висновку, що відповідач Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області не може виступати належним відповідачем у даному спорі.
На підставі викладеного, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , однак зазначає, що правовою підставою для відмови у позові є його пред'явлення до неналежного відповідача.
При викладених обставинах, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи, та неправильно застосував норми процесуального права, у зв'язку із чим рішення Арцизького районного суду Одеської області від 29 жовтня 2024 року підлягає зміні, із викладенням його мотивувальної частини у редакції цієї постанови.
В іншій частині судове рішення має бути залишено без змін.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381-384, 390 ЦПК України, колегія суддів, -
постановила:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Арцизького районного суду Одеської області від 29 жовтня 2024 року -змінити, викласти його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
В решті судове рішення залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку за правилами ст. 389 ЦПК України.
Повний текст постанови складено 12 червня 2025 року.
Головуючий С.О. Погорєлова
Судді Є.С. Сєвєрова
О.М. Таварткіладзе