12 червня 2025 року м. Харків Справа № 922/4407/24
Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Лакіза В.В., суддя Крестьянінов О.О. , суддя Мартюхіна Н.О.,
без виклику представників сторін,
розглянувши в приміщенні Східного апеляційного господарського в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради (вх.№ 592 Х/2 від 13.03.2025)
на рішення Господарського суду Харківської області від 21.02.2025 (повне рішення складено 21.02.2025, суддя Ємельянова О.О.)
у справі №922/4407/24
за позовом Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, м. Харків,
до Акціонерного товариства "Укрпошта", м. Київ,
про стягнення 178 377,79 грн,
Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради звернулось до Господарського суду Харківської області із позовом до Акціонерного товариства "Укрпошта" про стягнення безпідставно збережені кошти у сумі 178 377,79 грн. з яких: орендна плата у сумі 162 412,80 грн за період з 09.07.2022 по 25.07.2024, 3% річних у сумі 4 741,55 грн за період 16.07.2022 - 25.07.2024, інфляційні втрати у сумі 11 223,44 грн за період липень 2022 року - липень 2024 рік.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на припинення договору позички від 01.08.2019 №1877 та користування АТ "Укрпошта" майном після закінчення дії договору.
Рішенням Господарського суду Харківської області від 21.02.2025 у справі №922/4407/24 у позові відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, місцевий господарський суд дійшов висновку про те, що у спірних правовідносинах відсутні передумови для припинення договору позички №1877 від 01.08.2019 під час дії воєнного стану з підстав, визначених в пункті 5 постанови Кабінетом Міністрів України від 27.05.2022 №634 "Про особливості оренди державного та комунального майна у період воєнного стану", оскільки такий договір вважається продовженим починаючи з 24.02.2022 на період дії воєнного стану та протягом чотирьох місяців з дати припинення чи скасування воєнного стану, в силу імперативних приписів пунктів 5, 16 цієї Постанови, без заяви орендаря та окремого рішення орендодавця.
З огляду на викладене, суд дійшов висновку про те, що положення статті 1212 Цивільного кодексу України не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки договір позички №1877 від 01.08.2019 продовжував діяти по 25.07.2024, і повністю охоплює період, за який позивачем пред'явлено до стягнення з відповідача безпідставно збережені кошти у сумі орендної плати в розмірі 162 412,80 грн (з 09.07.2022 по 25.07.2024).
Оскільки позовна вимога про стягнення з відповідача 162 412,80 грн не підлягає задоволенню, судом також було відмовлено в задоволенні похідних від неї позовних вимог про стягнення з відповідача 3% річних у сумі 4 741,55 грн та інфляційних в сумі 11 223,44грн.
Не погодившись з прийнятим у справі судовим рішенням, Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради 13.03.2025 через підсистему "Електронний суд" звернулось до Господарського суду Харківської області з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 21.02.2025 у справі №922/4407/24 повністю та ухвалити нове рішення про задоволення позову Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради до Акціонерного товариства "Укрпошта" у повному обсязі.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги апелянт посилається на те, що при ухваленні оскаржуваного рішення господарський суд першої інстанції, дійшовши помилкових висновків щодо строку дії договору, безпідставно та необґрунтовано відмовив в задоволенні позовних вимог.
На думку скаржника, місцевим господарським судом було невірно розтлумачено норми Цивільного кодексу України та Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019, застосувавши норми, які не підлягають застосуванню до правовідносин між позивачем та відповідачем.
Крім того, апелянт повідомляє, що попередній (орієнтовний розрахунок) суми судових витрат, які позивач очікує понести у зв'язку із розглядом справи в суді апеляційної інстанції становить 3633,60 грн судового збору та 10 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу, що не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.
Згідно з витягом з протоколу передачі судової справи визначеному складу суду від 14.03.2025 апеляційну скаргу Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя Лакіза В.В., суддя Білоусова Я.О., суддя Здоровко Л.М.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 19.03.2025 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради на рішення Господарського суду Харківської області від 21.02.2025 у справі №922/4407/24; постановлено розглянути апеляційну скаргу Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради на рішення Господарського суду Харківської області від 21.02.2025 у справі №922/4407/24 у спрощеному позовному провадженні без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами (в порядку письмового провадження); витребувано у Господарського суду Харківської області матеріали справи № 922/4407/24; встановлено відповідачу строк для подання відзиву на апеляційну скаргу, заяв і клопотань по суті справи та з процесуальних питань - 15 днів з дня вручення даної ухвали.
28.03.2025 відповідачем через підсистему "Електронний суд" подано до апеляційного господарського суду відзив на апеляційну скаргу (вх.№3973), в якому просить суд відмовити в задоволенні апеляційної скарги Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, рішення Господарського суду Харківської області від 21.02.2025 у справі №922/4407/24 залишити без змін.
Згідно з витягом з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи від 05.05.2025 у зв'язку з відпусткою судді Білоусової Я.О. та звільненням у відставку Здоровко Л.М. апеляційну скаргу Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя Лакіза В.В., суддя Крестьянінов О.О., суддя Радіонова О.О.
Згідно з витягом з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи від 11.06.2025 у зв'язку з відпусткою судді Радіонової О.О. апеляційну скаргу Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя Лакіза В.В., суддя Крестьянінов О.О., суддя Мартюхіна Н.О.
Згідно з частиною 13 статті 8 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
За приписами частини 10 статті 270 Господарського процесуального кодексу України апеляційні скарги на рішення господарського суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. З урахуванням конкретних обставин справи суд апеляційної інстанції за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може розглянути такі апеляційні скарги у судовому засіданні з повідомленням (викликом) учасників справи.
Відповідно до частини 7 статті 252 Господарського процесуального кодексу України клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін відповідач має подати в строк для подання відзиву, а позивач разом з позовом або не пізніше п'яти днів з дня отримання відзиву.
Згідно з частиною 2 статті 270 Господарського процесуального кодексу України розгляд справ у суді апеляційної інстанції починається з відкриття першого судового засідання або через п'ятнадцять днів з дня відкриття апеляційного провадження, якщо справа розглядається без повідомлення учасників справи.
Ухвала суду про відкриття апеляційного провадження була направлена учасникам справи через підсистему "Електронний суд" до кабінету користувача і доставлена їм 20.03.2025.
Клопотань від учасників справи про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням не надійшло.
За таких обставин, не вбачаючи підстав для розгляду апеляційної скарги в даній справі у судовому засіданні з повідомленням (викликом) учасників справи з власної ініціативи, колегія суддів дійшла висновку про розгляд апеляційної скарги в порядку спрощеного письмового провадження, в межах встановленого чинним процесуальним законодавством строку, без проведення судового засідання.
В ході апеляційного розгляду даної справи Східним апеляційним господарським судом, у відповідності до приписів пункту 4 частини 5 статті 13 Господарського процесуального кодексу України, було створено учасникам справи умови для реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом у межах строку, встановленого частиною 1 статті 273 Господарського процесуального кодексу України.
Статтею 269 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Перевіривши повноту встановлення господарським судом обставин справи та докази у справі на їх підтвердження, їх юридичну оцінку, а також доводи апеляційної скарги в межах вимог, передбачених статтею 269 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду встановила наступне.
Як зазначає позивач, рішенням Харківської міської ради № 1623/19 від 19.06.2019 було затверджено Перелік об'єктів, які передаються в безоплатне користування за договором позички, в тому числі нежитлові приміщення, які підлягають передачі у безоплатне користування Акціонерного товариства "Укрпошта" (відповідачу) строком на 2 роки та 11 місяців.
На підставі вищезазначеного рішення Харківської міської ради, між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради (позивач, позичкодавець) та Акціонерним товариством "Укрпошта" (відповідач, користувач) було укладено договір позички № 1877 від 01.08.2019.
Цей договір діє з 01.08.2019 до 01.07.2022 (пункт 5.1 договору).
Пунктом 5.2 договору передбачено, що договір може бути продовжений на новий термін тільки за умови позитивного рішення сесії Харківської міської ради.
Дія договору позички припиняється внаслідок: закінчення строку, на який було укладено договір; ліквідації користувача; загибелі переданого майна; дострокового за згодою сторін або за рішенням господарського суду (пункт 5.5 договору).
Пунктом 1.1 договору сторони погодили, що предметом договору є безоплатне користування майном. Право на укладання договору отримано "користувачем" на підставі рішення 27 сесії Харківської міської ради 7 скликання від 19.06.2019 № 1623/19 "Про комунальну власність м. Харкова".
Об'єктом договору позички є нежитлові приміщення 1-го поверху № 1-:-6 загальною площею 48,9 кв.м у житловому будинку літ. "А-9", розташоване за адресою: м. Харків, вул. Леся Сердюка, 38 та знаходиться на балансі КП "Жилкомсервіс" (пункт 1.2 договору).
Відповідно до пункту 1.3 договору позичкодавець передає користувачу майно, вказане майно у безоплатне користування на умовах, викладених у цьому договорі строком на 2 роки 11 місяців, для розміщення відділення поштового зв'язку.
Також, позивач зазначає, що відповідні нежитлові приміщення були передані відповідачу згідно акту приймання-передачі, який є додатком до договору.
За твердженнями позивача, із системного тлумачення умов договору слідує, що під позитивним рішенням сесії Харківської міської ради слід розуміти рішення, аналогічне рішенню Харківської міської ради № 1623/19 від 19.06.2019, яким би продовжили або встановили б новий термін для безоплатного користування відповідачем відповідними нежитловими приміщеннями. Однак, таких рішень Харківська міська рада в подальшому не приймала.
Тому, на думку позивача, строк дії договору, тобто безоплатного користування нежитловими приміщеннями, сплив 01.07.2022 відповідно до пункту 5.1 договору.
Також, позивач зазначає, що з 01.02.2022 введено в дію Закон України "Про оренду державного та комунального майна" від 03.10.2019 № 157-ІХ.
Відповідно до частини 2 статті 9 вищевказаного Закону забороняється передача державного або комунального майна в безоплатне користування або позичку.
Згідно з пунктом 3.1.7 договору відповідач зобов'язаний протягом 7 днів з моменту припинення дії договору, повернути за актом передане майно позивачу у тому ж стані, в якому це майно йому передавалося, із урахуванням нормального зносу майна.
Проте, відповідач, всупереч пункту 3.1.7 договору станом на момент подання позовної заяви не повернув передане за договором позички, майно позивачу.
У зв'язку із чим, позивач зазначає, що зі змісту частини 2 статті 9 Закон України "Про оренду державного та комунального майна", а також системного тлумачення інших норм Закону, вбачається, що користування нерухомим майном комунальної власності може здійснюватися виключно на засадах платного користування, шляхом укладення в порядку, передбаченому чинним законодавством України, договору оренди, що на думку позивача свідчить, що після 08.07.2022 у відповідача відсутні правові підстави для безоплатного користування нежитловими приміщеннями, які були передані згідно договору, як на підставі умов самого договору, так і на підставі Закону.
Також, позивач зазначає, що відповідач після 08.07.2022 не вчинив будь-яких дій, спрямованих на повернення нерухомого майна (нежитлових приміщень) за договором та продовжував користуватися таким майном шляхом розміщення відділення поштового зв'язку, тим самим надаючи своїм клієнтам (споживачам) відповідні послуги та отримуючи дохід від такої господарської діяльності.
При цьому, відповідач повернув позивачу передане майно за договором лише 25.07.2024, що підтверджується актом приймання-передачі (додається).
Таким чином, як зазначає позивач, сума коштів орендної плати за фактичне користування відповідачем нерухомим майном (нежитловими приміщеннями) після 08.07.2022 без належних на те правових підстав підлягає стягненню із відповідача на користь позивача на підставі частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України.
У зв'язку із чим, за розрахунком позивача, загальна сума орендної плати за фактичне користування відповідачем нерухомим майном (нежитловими приміщеннями) за період з 09.07.2022 до 25.07.2024 без належних на те правових підстав, становить 162 412,80 грн.
Також, у зв'язку із безпідставним збереженням (набуттям) відповідачем коштів позивача, останнім, керуючись частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України, були нараховані 3% річних у сумі 4 741,55 грн за період 16.07.2022 - 25.07.2024, та інфляційні втрати у сумі 11 223,44 грн за період липень 2022 року - липень 2024 року. Таким чином, загальна сума коштів, що підлягає стягненню із відповідача на користь позивача, становить суму у загальному розмірі - 178 377,79 грн.
Крім того, позивач у позовній заяві зазначає, що про обґрунтованість підстав для стягнення із відповідача на користь позивача безпідставно збережених коштів, а також 3% річних та інфляційних втрат, свідчить, також, рішення Господарського суду Харківської області від 11.11.2024 у справі № 922/2329/24, за позовом позивача до відповідача з тих самих підстав, щодо іншого предмету спору.
Вищевказані обставини, стали причиною звернення позивача із відповідним позовом до суду.
21.02.2025 ухвалено оскаржуване судове рішення з підстав, викладених вище.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, судова колегія зазначає таке.
Згідно зі статтею 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є: договори та інші правочини.
Частиною 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Частина 1 статті 202 Цивільного кодексу України визначає, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
При цьому за правилами статті 14 Цивільного кодексу України цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.
Відповідно до статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Частиною 1 статті 173 Господарського кодексу України встановлено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Частиною 1 статті 174 Господарського кодексу України встановлено, що господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Згідно з частиною 1 статті 175 Господарського кодексу України майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Частиною 1 статті 626 Цивільного кодексу України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
В частині 1 статті 627 Цивільного кодексу України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно зі статтею 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до частини 1 статті 827 Цивільного кодексу України за договором позички одна сторона (позичкодавець) безоплатно передає або зобов'язується передати другій стороні (користувачеві) річ для користування протягом встановленого строку.
Частиною 3 статті 827 Цивільного кодексу України передбачено, що до договору позички застосовуються положення глави 58 цього Кодексу.
Водночас, глава 58 Цивільного кодексу України регулює правовідносини, пов'язані з наймом (орендою).
Отже, до укладеного між сторонами договору позички від 01.08.2019 №1884 підлягають застосуванню положення глави 58 Цивільного кодексу України, а також інших законодавчих актів, якими регулюються питання оренди комунального майна - Господарського кодексу України, Закону України "Про оренду державного та комунального майна".
Договір позички укладено щодо нерухомого майна, що знаходиться в комунальній власності, отже відносини щодо оренди цього майна регулюються, крім того, нормами Закону України "Про оренду державного та комунального майна".
Під час укладення договору оренди сторони керувалися Законом України від 10.04.1992 № 2269-XII "Про оренду державного та комунального майна".
27.12.2019 набрав чинності Закон України від 03.10.2019 № 157-ІХ "Про оренду державного та комунального майна", який введено в дію 01.02.2020, та відповідно до пункту 2 Перехідних положень якого на правовідносини щодо продовження договору оренди після 01.07.2020 поширюється дія саме цього Закону.
Враховуючи те, що спірний договір оренди укладено сторонами на термін з 01.08.2019 по 01.07.2022, судова колегія вважає, що до спірних правовідносин при вирішенні питання продовження договору оренди підлягають застосуванню норми Закону №157-ІХ.
Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні" у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України з 24.02.2022 в Україні введено воєнний стан строком на 30 діб, строк якого в подальшому був неодноразово продовжений Указами Президента України від 14.03.2022 № 133/2022, від 18.04.2022 №259/2022, від 17.05.2022 № 341/2022, від 12.08.2022 № 573/2022 та від 16.11.2022 № 2738-ІХ. Указом від 16.11.2022 № 2738-ІХ дію воєнного стану в Україні продовжено з 05 години 30 хвилин 21.11.2022 строком на 90 діб, тобто до 19.02.2023.
Отже, закінчення строку спірного договору оренди (01.07.2022) припало на час дії воєнного стану в Україні.
Водночас, у зв'язку із запровадженням воєнного стану в Україні, Верховною Радою Законом від 01.04.2022 № 2181-IX внесено зміни до Розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 157-ІХ та доповнено пунктом 6-1, яким унормовано, що під час дії воєнного стану Кабінет Міністрів України може встановити інші правила передачі в оренду державного та комунального майна, ніж ті, що передбачені цим Законом, зокрема щодо: продовження договору оренди, шляхом запровадження можливості автоматичного продовження договорів оренди, строк дії яких закінчується під час дії воєнного стану, на строк до припинення чи скасування та на чотири місяці після припинення чи скасування воєнного стану.
На виконання вказаних законодавчих приписів Кабінетом Міністрів України прийнято постанову від 27.05.2022 № 634 "Про особливості оренди державного та комунального майна у період воєнного стану", яка набрала законної сили 01.06.2022 (надалі Постанова № 634).
В пункті 5 Постанови № 634 визначено, що договори оренди державного та комунального майна, строк дії яких завершується у період воєнного стану, вважаються продовженими на період дії воєнного стану та протягом чотирьох місяців з дати припинення чи скасування воєнного стану, крім випадку, коли балансоутримувач з урахуванням законодавства, статуту або положення балансоутримувача про погодження уповноваженим органом управління, до сфери управління якого належить балансоутримувач, за 30 календарних днів до дати закінчення договору оренди повідомив орендодавцю та орендарю про не продовження договору оренди з підстав, визначених статтею 19 Закону. Для продовження договору оренди на строк, передбачений цим пунктом, заява орендаря та окреме рішення орендодавця не вимагаються.
У разі коли граничний строк для подання заяви про продовження договору оренди припадає на період воєнного стану, цей строк продовжується на строк воєнного стану та три місяці з дати його припинення чи скасування (абзац 6 пункту 5 Постанови № 634).
Відповідно до пункту 16 Постанови № 634 орендодавцям державного та комунального майна забезпечити нарахування орендної плати орендарям згідно з пунктом 1 цієї постанови, а також продовження та припинення договорів оренди відповідно до пункту 5 цієї Постанови, починаючи з 24.02.2022.
Судова колегія зазначає, що правовий аналіз наведених нормативних приписів вказаної Постанови дає підстави для висновку, що автоматичне продовження договорів оренди державного та комунального майна, строк дії яких закінчується під час дії воєнного стану, починається з 24.02.2022, за таких умов:
- строк дії відповідних договорів завершується у період воєнного стану;
- відсутнє повідомлення балансоутримувача, з урахуванням законодавства, статуту або положення балансоутримувача про погодження уповноваженим органом управління, направленого за 30 календарних днів до дати закінчення договору оренди, орендодавцю та орендарю про не продовження договору оренди з підстав, визначених статтею 19 Закону №157-ІХ.
При цьому, Верховний Суд, у питанні критеріїв вибору та особливостей застосування вказаного нормативно-правового акта в залежності від набрання ним чинності та його дії на момент виникнення спірних правовідносин, виходить з того, що приписами частини першої статті 58 Конституції України унормовано, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово висловлював Конституційний Суд України. Згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13.05.1997 № 1-зп, від 09.02.1999 № 1-рп/99, від 05.04.2001 № 3-рп/2001, від 13.03.2012 № 6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
При цьому, положення частини першої статті 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб. Але це не означає, що цей конституційний принцип не може поширюватися на закони та інші нормативно-правові акти, які пом'якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб. Проте, надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті (Рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 № 1-рп/99).
Таким чином, залежно від порядку набрання чинності нормативно-правовим актом, може бути застосовано декілька способів його дії у часі. Як зазначено в пункті 2 Рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 № 1-рп/99, перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися 1) негайно (безпосередня дія); 2) шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма); 3) шляхом зворотної дії (ретроактивна форма).
Під зворотною (ретроактивною) дією акта цивільного/господарського законодавства розуміється поширення його дії на відносини, що виникли до набрання ним чинності.
Системний аналіз викладеного дає змогу виокремити два випадки зворотної дії норм цивільного/господарського законодавства: 1) коли акт законодавства пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність; 2) якщо законодавець встановлює спеціальні випадки зворотної дії актів законодавства.
Отже, за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі.
Закріплення названого принципу є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта (рішення Конституційного Суду України від 13.05.1997 у справі № 1-зп/1997).
Водночас, цивільне/господарське законодавство не забороняє застосування нових положень зі зворотною силою, але виключно тоді, коли зворотна дія цих актів, по-перше, встановлена в них самих, а, по-друге, якщо темпоральний прояв не суперечить принципу, вираженому в статті 58 Конституції України щодо застосування до події, факту того закону (нормативно-правового акта), під час дії якого вони настали або мали місце.
З огляду на викладене та враховуючи положення пункту 16 Постанови № 634, судова колегія зазначає, що вказаними положеннями нормативно-правового акта, який набув чинності 01.06.2022, на орендодавця державного та комунального майна покладено обов'язок забезпечити продовження та припинення договорів оренди відповідно до пункту 5 цієї Постанови, починаючи з 24.02.2022.
Тобто, має місце надання зворотної сили нормативно-правовому акту в часі (ретроактивна дія) шляхом прямої вказівки про це в такому нормативно-правовому акті, і такий темпоральний прояв не суперечить принципу, вираженому в статті 58 Конституції України, оскільки ретроактивна дія вказаної Постанови уточнює початкові наміри законодавця забезпечити правову визначеність орендаря в умовах воєнного стану, який запроваджено в Україні з 24.02.2022.
З матеріалів справи вбачається, а сторонами не оспорюється той факт, що після набрання законної сили Законом України "Про оренду державного та комунального майна", позивач не звертався до відповідача з заявами про розірвання договору позички або повернення майна.
Крім того, з моменту вступу в дію вказаного закону 01.02.2020 до моменту подання позивачем позову до суду пройшло майже п'ять років.
Враховуючи, що строк дії спірного договору визначено до 01.07.2022, тобто у період дії воєнного стану, а також приписи Постанови № 634, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що у спірних правовідносинах відсутні передумови для припинення договору позички №1877 під час дії воєнного стану з підстав, визначених у пункті 5 вказаної Постанови, оскільки такий договір вважається продовженим починаючи з 24.02.2022 на період дії воєнного стану та протягом чотирьох місяців з дати припинення чи скасування воєнного стану, в силу імперативних приписів пунктів 5, 16 цієї Постанови, без заяви орендаря та окремого рішення орендодавця.
Отже, спірний договір діяв з 01.08.2019 по 25.07.2024, оскільки відповідно до акту приймання-передачі до договору позички №1877 від 01.08.2019, підписаного уповноваженими представниками сторін та скріпленого печатками (а.с. 9) приміщення були повернуті відповідачем позивачу.
Разом з тим, як вірно встановлено господарським судом першої інстанції, що предметом даного спору є вимога позивача - Управління комунального майна та приватизації департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради до Акціонерного товариства "Укрпошта" про стягнення безпідставно збережених коштів в загальному розмірі 178 377,79 грн, з яких: орендна плата у сумі 162 412,80 грн за період 09.07.2022 по 25.07.2024; 3% річних у сумі 4 741,55грн за період 16.07.2022 по 25.07.2024 та інфляційні в сумі 11 223,44грн за період липень 2022 року по липень 2024 року, за фактичне користування нерухомим майном без належних правових підстав у період з 09.07.2022 (строк дії договору відповідно до п. 5.1) по 25.07.2024 (день повернення майна позивачу) .
Підставою позовних вимог позивач визначив відсутність правових підстав у відповідача для безоплатного користування нежитловими приміщеннями, які були передані згідно договору позички №1877 від 01.08.2019, у період з 09.07.2022 по 25.07.2024.
З огляду на заявлені позивачем предмет та підстави позову, Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради вважає, що між сторонами у цій справі виникли правовідносини з безпідставного отримання/збереженням майна, а тому просить стягнути з відповідача безпідставно набуті грошові кошти (неотримана позивачем орендна плата за фактичне користування нерухомим майном).
Колегія суддів зауважує, що відносини, що виникають у зв'язку із безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права, урегульовані нормами, закріпленими у главі 83 Цивільного кодексу України.
Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
Передбачений інститутом кондикції вид позадоговірних зобов'язань виникає за таких умов: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо вони відпали.
Отже предметом регулювання глави 83 Цивільного кодексу України є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права (подібні висновки Великої Палати Верховного Суду викладені у постановах від 20.11.2018 у справі №922/3412/17 (провадження №12-182гс18) та від 13.02.2019 у справі №320/5877/17 (провадження №14-32цс19)).
Відповідно до частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Аналіз положень статті 1212 Цивільного кодексу України дає підстави для висновку, що ця стаття стосується позадоговірних зобов'язань з повернення безпідставно набутого, збереженого майна (кондикційні зобов'язання), що виникають за наявності одночасно таких умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна(відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).
При цьому, відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином. Набуття чи збереження майна буде безпідставним не тільки за умови відсутності відповідної підстави з самого початку при набутті майна, а й тоді, коли первісно така підстава була, але у подальшому відпала.
У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень глави 83 Цивільного кодексу України
Такі висновки щодо застосування положень глави 83 Цивільного кодексу України та, зокрема статті 1212 Цивільного кодексу України, є сталими у судовій практиці та викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі №922/3412/17, від 13.02.2019 у справі №320/5877/17, у постановах Верховного Суду від 28.12.2021 у справі № 911/1101/21, від 06.06.2022 у справі № 903/142/21.
Отже, основна умова частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов'язальних (договірних) відносинах, бо отримане однією зі сторін у зобов'язанні підлягає поверненню іншій стороні на цій підставі тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.
Набуття однією зі сторін зобов'язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов'язання не вважається безпідставним.
Тобто в разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, положення статті 1212 ЦК України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.
Для виникнення зобов'язання з безпідставного збагачення необхідна наявність наступних умов: 1) збільшення майна в однієї особи (вона набуває нові цінності, збільшує кількість та вартість належного їй майна або звертає майно, яке неминуче мало б вибути із її володіння); 2) втрата майна іншою особою, тобто збільшення або збереження майна в особи є наслідком втрати або недоотримання цього майна іншою особою; 3) причинний зв'язок меж збільшенням майна в однієї особи i відповідною втратою майна іншою особою; 4) відсутність достатньої правової підстави для збільшення майна в однієї особи за рахунок іншої особи, тобто обов'язковою умовою є збільшення майна однієї сторони (набувачем), з одночасним зменшенням його в іншої сторони (потерпілого), а також відсутність правової підстави (юридичного факту) для збагачення (відповідний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 01.06.2021 у справі №916/2478/20, від 04.05.2022 у справі №903/359/21, від 05.10.2022 у справі №904/4046/20).
Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідносин і їх юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином (постанови Верховного Суду від 06.02.2020 у справі №910/13271/18, від 23.01.2020 у справі №910/3395/19, від 23.04.2019 у справі №918/47/18, від 01.04.2019 у справі №904/2444/18, від 16.09.2022 у справі №913/703/20).
З урахуванням того, що позивачем заявлено вимогу про стягнення з відповідача коштів, оскільки відсутні підстави для безоплатного користування відповідачем нежитловими приміщеннями, у цій справі підлягають встановленню підстави набуття відповідачем права такого користування, тобто в порядку виконання договірного зобов'язання або за відсутності правової підстави, оскільки договірний характер правовідносин, за відсутності їх припинення (розірвання тощо) виключає можливість застосування до них положень статті 1212 ЦК України.
Як було зазначено вище, під час апеляційного перегляду даної справи судова колегія встановила, що у спірних правовідносинах відсутні передумови для припинення договору позички №1188 від 01.08.2019 під час дії воєнного стану з підстав, визначених у пункті 5 Постанови КМУ № 634 від 27.05.2022, оскільки такий договір вважається продовженим починаючи з 24.02.2022 на період дії воєнного стану та протягом чотирьох місяців з дати припинення чи скасування воєнного стану, в силу імперативних приписів пунктів 5, 16 цієї Постанови, без заяви орендаря та окремого рішення орендодавця.
Тобто, підстава (договір), у розумінні положень статті 1212 Цивільного кодексу України, не відпала (договір продовжував свою дію до моменту повернення нерухомого майна позивачу - 25.07.2024).
Крім того, з наявного в матеріалах справи акту повернення майна від 25.07.2024, підписаного позивачем та відповідачем, вбачається, що його складено саме до договору позички №1877 від 01.08.2019, про що і зазначено в самому акті.
З огляду на вищевикладене, судова колегія погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що положення статті 1212 Цивільного кодексу України не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки договір позички №1877 від 01.08.2019 продовжував діяти по 25.07.2024, і повністю охоплює період, за який позивачем пред'явлено до стягнення з відповідача суму коштів (орендної плати) в розмірі 162 412,80 грн (09.07.2022-25.07.2024).
Отже, спірні правовідносини мають договірний характер, що виключає можливість застосування до них положень глави 83 Цивільного кодексу України.
Зазначені висновки повністю відповідають сталій судовій практиці щодо застосування цієї норми права та узгоджуються з висновками Верховного Суду, у зв'язку із чим, висновок господарського суду першої інстанції про відсутність підстав для стягнення спірних грошових коштів (орендної плати) в розмірі 162 412,80 грн (09.07.2022-25.07.2024) відповідно до статті 1212 Цивільного кодексу України є обґрунтованим та законним.
В контексті наведеного судова колегія також враховує, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі №917/1739/17 Суд висловив наступну правову позицію: "суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін. При цьому суди, з'ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.
Саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту".
Колегія суддів зазначає, що предметом позову вважається певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, щодо якої суд має ухвалити рішення. Під підставами позову розуміють обставини, якими позивач обґрунтовує свою вимогу, а також факти, що підтверджують ці обставини.
Згідно із частиною першою статті 162 Господарського процесуального кодексу України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.
Відповідно до пунктів 4, 5 частини третьої вищезгаданої статті позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них, а також виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову. З викладеного вбачається, що предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
Правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
Так, згідно з принципом "jura novit curia" ("суд знає закони") неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачем спірних правовідносин не звільняє суд від обов'язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (пункт 83 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц).
У зв'язку із цим господарський суд, з'ясувавши в розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх і застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (пункт 7.43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі №924/1473/15 [провадження №12-15гс19]).
Разом з тим, суд не має права самостійно змінювати предмет і підстави позову, адже це могло б свідчити про порушення принципів рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін і диспозитивності (подібний висновок викладений Верховним Судом у постанові від 02.02.2023 у справі №922/2507/18).
Відтак, надаючи оцінку предмету та підставам позову, суд повинен здійснювати правильну правову кваліфікацію таких правовідносин та застосовувати для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, а не змінювати підстави позову.
Такі висновки викладені у постанові Верховного Суду 07.11.2023 у справі №910/2376/22.
Судова колегія зазначає, що системний аналіз положень частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частини першої статті 202, частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України дає можливість дійти висновку про те, що чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошей).
Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в не заборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення породження учасниками відповідних правовідносин у майбутньому певних цивільних прав та обов'язків. Зокрема, внаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, які прямо передбачені частиною другою статті 11 Цивільного кодексу України.
Загальна умова частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов'язальних (договірних) відносинах, або отримане однією зi сторін у зобов'язанні підлягає поверненню iншiй стороні, на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.
Таким чином, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця, з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 Цивільного кодексу України, у разі наявності правових відносин речово-правового характеру (не договірного) безпосередньо між власником та володільцем майна.
Такий спосіб захисту можливий шляхом застосування кондикційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 1212 Цивільного кодексу України, які дають право витребувати в набувача це майно. При цьому, конструкція статті 1212, як і загалом норм глави 83 Цивільного кодексу України, свідчить про необхідність установлення так званої "абсолютної" безпідставності набуття (збереження): як в момент його набуття (збереження), так і на час розгляду спору.
Разом з цим, спірні правовідносини, виникли з укладеного між позивачем та відповідачем договору №1877 від 01.08.2019, та продовжували діяти до 25.07.2024, тобто мали договірний характер.
Правовідносини сторін у цьому спорі регулюються нормами зобов'язального права, а договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них положень частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України, у тому числі й щодо вимоги до позивача щодо стягнення з відповідача безпідставно збережених коштів суми орендної плати.
Таким чином, з огляду на те, що відносини між сторонами врегульовані договором, який був чинним за період з 09.07.2022 по 25.07.2024 (період - за який позивачем пред'явлено до стягнення заборгованість, 3% річних та інфляційні), то наявність таких договірних відносин виключає застосування положен статті 1212 Цивільного кодексу України.
Відтак, положення статті 1212 Цивільного кодексу України до спірних правовідносин не підлягає застосуванню.
Зважаючи на викладене, судовою колегією встановлено, що висновок місцевого господарського суду про відмову в задоволенні позовних вимог є обґрунтованим та законним.
Судова колегія зазначає, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (частина 1 статті 86 Господарського процесуального кодексу України).
Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (стаття 76 Господарського процесуального кодексу України).
Таким чином, апелянтом не надано до суду належних і допустимих доказів на підтвердження тих обставин, на які він посилається в апеляційній скарзі. Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на припущеннях та зводяться до намагань здійснити переоцінку обставин справи, вірно встановлених судом першої інстанції.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що рішення Господарського суду Харківської області від 21.02.2025 у справі №922/4407/24 слід залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд апеляційної інстанції керуючись положеннями статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладає витрати за подання апеляційної скарги на апелянта.
Керуючись ст.ст. 254, 269, 270, 273, п. 1 ч. 1 ст. 275, ст. 276, ст. 282 Господарського процесуального кодексу України, Східний апеляційний господарський суд
Апеляційну скаргу Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради залишити без задоволення.
Рішення господарського суду Харківської області від 21.02.2025 у справі №922/4407/24 залишити без змін.
Повна постанова складена
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення. Порядок та строки оскарження в касаційному порядку встановлені статтями 286-289 ГПК України.
Повна постанова складена 12.06.2025.
Головуючий суддя В.В. Лакіза
Суддя О.О. Крестьянінов
Суддя Н.О. Мартюхіна