Справа № 577/2409/21 Номер провадження 11-кп/814/348/25Головуючий у 1-й інстанції ОСОБА_1 Доповідач ап. інст. ОСОБА_2
06 травня 2025 року м. Полтава
Колегія суддів Судової палати з розгляду кримінальних справ
Полтавського апеляційного суду у складі:
головуючого суддіОСОБА_2
суддів: за участю: секретаря судового засідання прокурора захисників обвинуваченихОСОБА_3 , ОСОБА_4 ОСОБА_5 ОСОБА_6 адвокатів ОСОБА_7 , ОСОБА_8 ОСОБА_9 , ОСОБА_10
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції об'єднане кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань 16 квітня 2021 року за №12021200450000289, 10 травня 2021 року за №120212005450000292, за апеляційними скаргами обвинуваченого ОСОБА_9 із доповненнями, обвинуваченого ОСОБА_10 із доповненнями та захисника ОСОБА_7 , в інтересах обвинуваченого ОСОБА_9 , на вирок Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 21 вересня 2022 року,
Цим вироком
ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Суми, проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , неодноразово судимого, останній раз -
30 липня 2020 року Білопільським районним судом Сумської області за ч.1 ст.125 КК України до покарання у вигляді 200 годин громадських робіт,
визнано винуватим і засуджено за:
ч.1 ст.122 КК України - на 1 рік 6 місяців позбавлення волі;
ч.2 ст.389 КК України - на 1 рік обмеження волі;
ч.2 ст.186 КК України - на 5 років 7 місяців позбавлення волі.
На підставі ч.1 ст.70 КК України шляхом поглинення менш суворих покарань більш суворим призначено ОСОБА_9 покарання - 5 років 7 місяців позбавлення волі.
Відповідно до ст.ст.71, 72 КК України до покарання за оскаржуваним вироком повністю приєднано невідбуту частину покарання за вироком Білопільського районного суду Сумської області від 30 липня 2020 року та призначено ОСОБА_9 остаточне покарання - 5 років 7 місяців 25 днів позбавлення волі.
ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженця с. Підлипне Конотопського р-ну Сумської обл., проживаючого за адресою: АДРЕСА_2 , неодноразово судимого, останній раз -
22 грудня 2014 року Конотопським міськрайонним судом Сумської області за ч.2 ст.187 КК України на 7 років позбавлення волі з конфіскацією майна,
визнано винуватим і засуджено за ч.2 ст.186 КК України на 5 років 6 місяців позбавлення волі.
Відповідно до ч.1 ст.71, ч.4 ст.81 КК України шляхом приєднання до покарання за оскаржуваним вироком невідбутої частини покарання за вироком Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 22 грудня 2014 року призначено ОСОБА_11 остаточне покарання - 5 років 7 місяців позбавлення волі.
Позовні вимоги задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_9 на користь:
Департаменту фінансів Сумської обласної державної адміністрації - 757 гривень 44 копійки;
КНП Сумської обласної ради «Сумська обласна клінічна лікарня» - 7 292 гривні 88 копійок;
потерпілого ОСОБА_12 - 13 000 гривень моральної шкоди.
Стягнуто з ОСОБА_9 і ОСОБА_10 у солідарному порядку на користь:
Фінансового управління Конотопської міської ради в Сумській області - 922 гривні 63 копійки;
потерпілого ОСОБА_13 - 8 000 гривень майнової та моральної шкоди.
Вирішено питання щодо процесуальних витрат і речових доказів.
За вироком суду ОСОБА_9 і ОСОБА_10 визнано винуватими та засуджено за таких обставин.
Епізод №1
04 квітня 2021 року в період часу з 18 години до 18 години 15 хвилин ОСОБА_9 , перебуваючи біля магазину «Продукти 24» по просп. Червоної Калини, 1-А в м. Конотоп Сумської обл., у ході словесної суперечки на грунті неприязних відносин умисно наніс ОСОБА_12 загалом три удари кулаком у ділянку щелепи, заподіявши йому середньої тяжкості тілесне ушкодження, тобто таке, що не було небезпечним для життя і не потягло за собою наслідків, визначених у ст.121 КК України, але спричинило тривалий розлад здоров'я.
Епізод №2
ОСОБА_9 , будучи засудженим 30 липня 2020 року Білопільським районним судом Сумської області за ч.1 ст.125 КК України до покарання у вигляді 200 годин громадських робіт, ухилився від відбування цього покарання, не прибувши без поважних причин до визначеного місця його відбування - ЖРЕП «Житловсервіс», 06, 07, 08, 09, 12, 13, 14, 15, 16 квітня 2021 року й не відпрацювавши жодної години громадських робіт у квітні 2021 року.
Епізод №3
09 травня 2021 року приблизно о 22 годині 30 хвилин ОСОБА_10 і ОСОБА_9 по вул. Волочаївській у м. Конотоп Сумської обл., діючи повторно, за попередньою змовою між собою групою осіб, перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння, під приводом запалити цигарку розпочали розмову з раніше незнайомим їм ОСОБА_13 , у ході чого ОСОБА_9 наніс ОСОБА_13 один удар у ділянку лівої частини обличчя, від чого останній упав. Продовжуючи побиття, ОСОБА_9 завдав ще не менше трьох ударів у обличчя, а ОСОБА_10 - не менше трьох ударів у ділянку голови, обличчя та один удар кулаком у живіт, і тим самим вони застосували до ОСОБА_13 насильство, що не було небезпечним для життя та здоров'я потерпілого, спричинили йому легкі тілесні ушкодження. Затим, обшукавши одяг ОСОБА_13 , ОСОБА_9 заволодів із внутрішньої кишені куртки та лівої кишені джинсів грошовими коштами в сумі 2 500 гривень, а ОСОБА_10 - мобільним телефоном «Nomi 188s», вартістю 264 гривені, із кишені джинсових штанів, і в такий спосіб вони відкрито викрали майно ОСОБА_13 .
В апеляційних скаргах:
захисник ОСОБА_7 просить частково скасувати вирок Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 21 вересня 2022 року й закрити кримінальне провадження щодо ОСОБА_9 за ч.2 ст.186 КК України у зв'язку з відсутністю доказів винуватості останнього у вчиненні цього кримінального правопорушення. Свої вимоги мотивує тим, що місцевий суд не врахував те, що стороною обвинувачення не було доведено винуватість ОСОБА_9 у вчиненні зазначеного вище кримінального правопорушення;
обвинувачений ОСОБА_9 із доповненнями просить скасувати вирок Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 21 вересня 2022 року щодо нього, закрити кримінальне провадження за його обвинуваченням за ч.2 ст.186 КК України у зв'язку з відсутністю доказів його винуватості у вчиненні цього кримінального правопорушення та призначити йому покарання за вчинення інших кримінальних правопорушень у справедливому розмірі. Свої вимоги мотивує тим, що суд першої інстанції не врахував те, що: він не вчиняв інкримінований йому грабіж, натомість ОСОБА_10 надав неправдиві показання та постійно змінював їх; ОСОБА_13 не міг впізнати його ( ОСОБА_9 ) як особу, яка вчинила кримінальне правопорушення, передбачене ч.2 ст.186 КК України, оскільки інкриміновані йому події відбувались у під'їзді в нічний період доби й потерпілий перебував у стані алкогольного сп'яніння. Також ОСОБА_9 порушує питання про застосування до нього положень Закону України №3886-IX «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення та деяких інших законів України щодо посилення відповідальності за дрібне викрадення чужого майна та врегулювання деяких інших питань діяльності правоохоронних органів»;
обвинувачений ОСОБА_10 із доповненнями просить змінити вирок Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 21 вересня 2022 року щодо нього та призначити йому покарання за: ч.2 ст.186 КК України - 4 роки позбавлення волі; ч.1 ст.71, ч.4 ст.81 КК України (остаточне) - 4 роки 1 місяць позбавлення волі, зарахувати в строк покарання строк його перебування під вартою із застосуванням Закону України №838-VIII. Такі вимоги обгрунтовує тим, що місцевий суд не врахував те, що: прокурором не було доведено поза розумним сумнівом пред'явлене йому ( ОСОБА_10 ) обвинувачення; він не мав попередньої змови з ОСОБА_9 на вчинення злочину та умислу на заволодіння майном ОСОБА_13 , наніс йому лише один удар та після події злочину допоміг встати; ситуація, яка склалась, не залежала від його волевиявлення, оскільки ОСОБА_9 був ініціатором злочину, заволодів усіма грошовими коштами ОСОБА_13 , а він ( ОСОБА_10 ) взяв лише мобільний телефон потерпілого; родичі ОСОБА_9 здійснювали на нього ( ОСОБА_10 ) тиск, щоб він самостійно визнав у повному обсязі винуватість; він має незадовільний стан здоров'я, щиро розкаявся, після смерті матері його дім залишився без нагляду, що є обставинами, які пом'якшують його покарання; оскільки йому було призначено остаточне покарання за сукупністю вироків, що включає в себе невідбуту частину покарання за вироком від 2014 року, то в строк цього покарання підлягає зарахуванню строк його попереднього ув'язення з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі.
Колегія суддів Судової палати з розгляду кримінальних справ заслухала суддю-доповідача, позицію обвинуваченого ОСОБА_9 і його захисника ОСОБА_7 , які підтримали подані ними апеляційну скаргу та апеляційну скаргу з доповненнями, заявили клопотання про звільнення ОСОБА_9 від кримінальної відповідальності за ч.2 ст.389 КК України через закінчення строків давності та закриття у зв'язку з цим кримінального провадження в означеній частині, думку обвинуваченого ОСОБА_10 і його захисника ОСОБА_8 на підтримку апеляційної скарги ОСОБА_10 із доповненнями, заперечення прокурора проти доводів сторони захисту, вивчила матеріали кримінального провадження, обговорила доводи учасників судового провадження та дійшла висновку про таке.
Статтею 404 КПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає судове рішення суду першої інстанції в межах апеляційних скарг.
Висновки місцевого суду щодо доведеності винуватості ОСОБА_9 у вчиненні ним кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.122 КК України - заподіяння потерпілому ОСОБА_12 умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження, тобто умисного ушкодження, яке не було небезпечним для життя і не потягло за собою наслідків, визначених у ст.121 КК України, але таке, що спричинило тривалий розлад здоров'я, учасниками судового провадження в апеляційному порядку не оспорюються, а тому відповідно до ст.404 КПК України в зазначеній частині оскаржуваний вирок не переглядається.
Згідно зі ст.370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених КПК України. Обгрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст.94 КПК України. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Доводи клопотання сторони захисту про звільнення ОСОБА_9 від кримінальної відповідальності за ч.2 ст.389 КК України через закінчення строків давності та закриття у зв'язку з цим кримінального провадження в означеній частині є обґрунтованими.
Статтею 417 КПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції, встановивши обставини, передбачені ст.284 КПК України, скасовує обвинувальний вирок і закриває кримінальне провадження.
Виходячи з положень п.1 ч.2 ст. 284, ч.3 ст.285, ч.4 ст.286, ч.3 ст.288 КПК України, якщо під час здійснення судового провадження сторона захисту порушує питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності, суд у випадку встановлення передбачених у ст.49 КК України підстав та наявності згоди з боку обвинуваченого зобов'язаний закрити кримінальне провадження, звільнивши останнього від кримінальної відповідальності.
Тобто суд повинен звільнити особу від кримінальної відповідальності за цією підставою незалежно від того, на якій стадії перебуває кримінальне провадження, але до набрання вироком суду законної сили.
Санкцією ч.2 ст.389 КК України передбачено найбільш суворе покарання у вигляді обмеження волі на строк до 3 років.
Кримінальне правопорушення, передбачене ч.2 ст.389 КК України, є кримінальним проступком.
Відповідно до п.2 ч.1 ст.49 КК України особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею кримінального проступку, за який передбачено покарання у вигляді обмеження волі, та до дня набрання вироком законної сили минуло 3 роки.
Перебіг давності переривається, якщо до закінчення зазначеного в ч.1 ст.49 КК України строку особа вчинила новий злочин, за винятком нетяжкого злочину, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше двох років.
Переривання ж давності означає, що час, який минув із дня вчинення першого кримінального правопорушення, втрачає своє значення. У такому випадку обчислення строків давності починається з часу вчинення нового кримінального правопорушення окремо за кожне кримінальне правопорушення. Відбувається паралельний перебіг строків давності, які не складаються і не поглинаються.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що ОСОБА_9 вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ч.2 ст.389 КК України, в квітні 2021 року. Затим 09 травня 2021 року ним було вчинено кримінальне правопорушення, передбачене ч.2 ст.186 КК України, яке є тяжким злочином.
Отже, час, який минув із моменту вчинення ОСОБА_9 кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.389 КК України, до вчинення ним останнього за часом тяжкого злочину, передбаченого ч.2 ст.186 КК України, втратив своє значення при застосуванні положень ст.49 КК України, а строк давності за кримінальний проступок, передбачений ч.2 ст.389 КК України, почав обчислюватись заново, а саме з 09 травня 2021 року.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, після 09 травня 2021 року строки давності притягнення ОСОБА_9 до кримінальної відповідальності за ч.2 ст.389 КК України не зупинялись, не переривались і станом на час апеляційного розгляду закінчились.
На підставі викладеного вище, колегія суддів дійшла висновку про те, що оскаржуваний вирок у частині засудження ОСОБА_9 за ч.2 ст.389 КК України належить скасувати та відповідно до п.1 ч.2 ст.284 КПК України закрити кримінальне провадження в цій частині зі звільненням ОСОБА_9 від кримінальної відповідальності за ч.2 ст.389 КК України через закінчення строків давності, визначених у п.2 ч.1 ст.49 КК України, що обумовлює також необхідність відповідної зміни вироку місцевого суду в частині призначення ОСОБА_9 покарання.
Отже, клопотання сторони захисту про застосування положень ст.49 КК України підлягає задоволенню.
Проте доводи апелянтів про недоведеність прокурором пред'явленого ОСОБА_9 і ОСОБА_10 обвинувачення у вчиненні ними кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.186 КК України, позбавлені підстав.
Диспозицією ч.2 ст.186 КК України передбачено відповідальність, зокрема, за відкрите викрадення чужого майна (грабіж), поєднане з насильством, яке не є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого, вчинене повторно, за попередньою змовою групою осіб.
Грабіж - це відкрите викрадення чужого майна в присутності потерпілого або інших осіб, які усвідомлюють протиправний характер дій винної особи, котра в свою чергу розуміє, що її дії помічені й оцінюються як викрадення. При грабежі винний діє відкрито, ігноруючи можливий опір з боку потерпілого та інших сторонніх осіб. При цьому, не має значення, чи вживали ці особи заходів до того, щоб покласти край викраденню. Останнє при грабежі вчиняється заздалегідь очевидно, помітно для інших осіб, і така відкритість підвищує суспільну небезпеку викрадення.
Грабіж вважається закінченим злочином із моменту заволодіння майном. Таким моментом визнається поява у злочинця реальної початкової можливості розпорядитися вилученим майном.
Основним безпосереднім об'єктом грабежу є право власності, а в разі вчинення грабежу, поєднаного з насильством, яке не є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого, або з погрозою застосування такого насильства, додатковим безпосереднім об'єктом виступають здоров'я, життя, психічна або фізична недоторканність людини.
Суб'єктивна сторона цього злочину характеризується наявністю у винної особи прямого умислу на протиправне заволодіння чужим майном і корисливим мотивом.
У свою чергу, вчинення кримінального правопорушення за попередньою змовою групою осіб - це спільне вчинення такого кримінального правопорушення декількома (двома і більше) суб'єктами кримінального правопорушення, які заздалегідь домовились про його спільне вчинення. Домовитись про спільне вчинення кримінального правопорушення заздалегідь означає дійти згоди щодо його вчинення до моменту виконання його об'єктивної сторони.
Учасники вчинення кримінального правопорушення такою групою діють як співвиконавці. При цьому, можливий технічний розподіл функцій, за якого кожен співучасник виконує певну роль (подолання опору потерпілого, заподіяння тілесних ушкоджень, застосування погроз, насильства, заволодіння майном), спрямовану на досягнення єдиної мети. За змістом ч.2 ст.28 КК України домовленість стосується спільності вчинення кримінального правопорушення (узгодження об'єкта кримінального правопорушення, його характеру, місця, часу, способу вчинення, змісту виконуваних функцій та інших обставин) і може відбуватися в будь-якій формі: усній, письмовій, за допомогою конклюдентних дій, що висловлені не у формі усної чи письмової пропозиції, а безпосередньо через поведінку, яка свідчить про такий намір, тощо.
Висновок місцевого суду про доведеність винуватості ОСОБА_9 і ОСОБА_10 у вчиненні ними кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.186 КК України - відкритого викрадення чужого майна (грабежу), поєднаного з насильством, яке не було небезпечним для життя та здоров'я потерпілого, вчиненого повторно, за попередньою змовою групою осіб, є обґрунтованим, його зроблено на підставі об'єктивного з'ясування обставин, підтверджених доказами, дослідженими та перевіреними під час судового розгляду з дотриманням ст.23 КПК України й оціненими відповідно до ст.94 КПК України.
Такий висновок підтверджується показаннями потерпілого ОСОБА_13 про те, що 09 травня 2021 року приблизно о 22 годині по вул. Волочаївській у м. Конотоп Сумської обл. до нього підійшли раніше незнайомі йому ОСОБА_10 , ОСОБА_9 і один із них попросив сигарету. У цей час ОСОБА_9 вказав: «що ти з ним базариш», після чого ОСОБА_10 і ОСОБА_9 нанесли йому удари в ділянку голови, від яких він упав і на деякий час знепритомнів. Притиснувши до землі й таким чином утримуючи його, обвинувачені обшукали кишені його куртки та штанів, звідки викрали, зокрема, мобільний телефон і грошові кошти в сумі 2 500 гривень.
Згідно з даними протоколів пред'явлення для впізнання від 28 липня 2021 року з додатками ОСОБА_13 упізнав ОСОБА_9 і ОСОБА_10 як осіб, які 09 травня 2021 року застосували до нього насильство та заволоділи його майном. Потерпілий у ході вказаної слідчої дії чітко вказав на обвинувачених, упізнавши: ОСОБА_9 - за будовою тіла, формою голови та сукупністю рис обличчя; ОСОБА_10 - за формою обличчя, рисами очей і губ, загальними ознаками обличчя в їх сукупності. Названі вище протоколи засвідчено підписами ОСОБА_13 , двох понятих без будь-яких доповнень і зауважень щодо змісту відображених у них даних та порядку проведення слідчої дії (т.1 а.п.237-242).
За таких обставин, твердження ОСОБА_10 про неможливість здійснення ОСОБА_13 упізнання з посиланням на обставини події є неспроможними та спростовуються матеріалами кримінального провадження.
Окрім того, 30 липня 2021 року потерпілий ОСОБА_13 у ході слідчого експерименту на місці злочину по вул. Волочаївській у м. Конотоп Сумської обл. детально продемонстрував обставини вчиненого щодо нього ОСОБА_9 і ОСОБА_10 грабежу: механізм, кількість і локалізацію заподіяних йому кожним із обвинувачених ударів кулаками в ділянку голови, спосіб заволодіння ними з кишень його одягу грошовими коштами в сумі 2 500 гривень і мобільним телефоном, що підтверджується протоколом зазначеної слідчої дії з додатком (т.1 а.п.243-250).
За змістом же висновку судово-медичної експертизи №319 від 26 серпня 2021 року встановлено спроможність утворення тілесних ушкоджень, виявлених у ОСОБА_13 , за обставин, відтворених ним під час слідчого експерименту (т.2 а.п.13-15).
Показання потерпілого про застосування до нього насильства обвинуваченому знаходять своє відображення і в даних протоколу огляду речей від 08 липня 2021 року з додатком, відповідно до яких куртка й штани, в які ОСОБА_13 був одягнутий у момент вчинення щодо нього злочину, мали пошкодження, забруднення і сліди крові (т.1 а.п.229-233).
Так, у ході грабежу обвинувачені заподіяли ОСОБА_13 легкі тілесні ушкодження у вигляді: ран у ділянці носа та в лівій інфраорбітальній ділянці обличчя, множинних синців і саден у ділянці голови, в результаті чого він знаходився на стаціонарному лікуванні в медичному закладі з 09 до 10 травня 2021 року з діагнозом - забійні рани обличчя (т.1 а.п.226-228).
Наведені вище докази об'єктивно узгоджуються з показаннями свідка ОСОБА_14 про те, що 09 травня 2021 року приблизно о 23 годині ОСОБА_10 приніс і просив продати мобільний телефон. Він ( ОСОБА_14 ) продав цей телефон ОСОБА_15 за 50 гривень, а грошові кошти віддав ОСОБА_10 .
Згаданий вище мобільний телефон марки «Nomi і188s», ІМЕІ 1: НОМЕР_1 , ІМЕІ 2: НОМЕР_2 , який у ОСОБА_14 придбав свідок ОСОБА_16 , останній добровільно видав поліції, що підтверджується протоколом огляду з додатком (т.1 а.п.210-213).
У своїх показаннях свідок ОСОБА_16 також підтвердив зазначені вище обставини.
При цьому, належність вказаного вище мобільного телефону (марки «Nomi і188s», ІМЕІ 1: НОМЕР_1 , ІМЕІ 2: НОМЕР_2 ) саме ОСОБА_13 підтверджено наданими потерпілим фіскальним чеком про придбання телефону 10 квітня 2021 року й гарантійним талоном із відповідною наліпкою щодо марки, моделі й індивідуальних особливостей (ІМЕІ) мобільного пристрою (т.1 а.п.218-219).
Відповідно до висновку товарознавчої експертизи №СЕ-19/119-21/6322-ТВ від 03 червня 2021 року ринкова вартість мобільного телефону «Nomi і 188s», придбаного 10 квітня 2021 року, станом на дату вчинення злочину (09 травня 2021 року) становила 264 гривні (т.1 а.п.222-225).
Таким чином, наведені вище докази є взаємоузгодженими та підтверджують зміст один одного, через це об'єктивних підстав не довіряти їм немає та місцевий суд правильно поклав їх до доказової бази при ухваленні вироку. Окрім того, до вчинення обвинуваченими злочину ОСОБА_13 не був знайомий із ними та перевіркою матеріалів кримінального провадження не встановлено будь-яких підстав обмовити ОСОБА_9 і ОСОБА_10 з боку потерпілого.
Окрім того, сам ОСОБА_10 у ході проведеного з ним слідчого експерименту відтворив обставини вчиненого ним із ОСОБА_9 злочину, а саме спільного застосування ними після вживання алкоголю в день злочину насильства до ОСОБА_13 , яке розпочалося під приводом надати сигарету, заволодіння належними останньому грошовими коштами й мобільним телефоном із кишень одягу, подальшого розподілу та розпорядження ними викраденим майном, із якого ОСОБА_9 залишив собі грошові кошти, а ОСОБА_10 - мобільний телефон, який у подальшому продав.
Перед слідчим експериментом ОСОБА_10 було ретельно роз'яснено його права та обов'язки, він добровільно демонстрував обставини вчинення зазначеного вище злочину з відтворенням дій, обстановки, обставин грабежу. Жодного примусу або умовлянь з боку слідчого чи інших осіб щодо ОСОБА_10 не здійснювалось і дані, які би свідчили про те, що відтворення ОСОБА_10 обставин було результатом впливу на останнього інших осіб, є відсутніми. Проведення слідчої дії супроводжувалося повною відеофіксацією, участю, зокрема, двох понятих і захисника ОСОБА_8 . Усі учасники слідчого експерименту будь-яких доповнень або зауважень не мали, в тому числі й сам ОСОБА_10 , що підтверджується протоколом слідчого експерименту з технічним носієм інформації, на якому міститься відеозапис його проведення (т.2 а.п.1-7-а).
Отже, слідчий експеримент із ОСОБА_10 був проведений із дотриманням вимог КПК України та прав ОСОБА_10 .
При цьому, твердження ОСОБА_10 про застосування до нього під час досудового розслідування слідчим ОСОБА_17 (слідчим СВ Конотопського ВП ГУНП у Сумській області) недозволених методів слідства, не знайшли свого підтвердження в результаті проведення уповноваженим органом офіційного розслідування (Четвертим слідчим відділом (із дислокацією в м. Суми) ТУ ДБР у м. Полтава), оскільки за постановою прокурора Відділу протидії порушенням прав людини у правоохоронній і пенітенціарній сферах Сумської обласної прокуратури від 30 квітня 2025 року кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань 14 березня 2023 року за №62023170040000081 (на підставі ухвали Полтавського апеляційного суду від 05 січня 2023 року з метою перевірки заяви ОСОБА_10 про застосування до нього недозволених методів слідства в кримінальному провадженні, що є предметом апеляційного розгляду, під час проведення досудового розслідування уповноваженими особами СВ Конотопського ВП ГУНП у Сумській області), за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.365 КК України, було закрито на підставі п.1 ч.1 ст.284 КПК України у зв'язку з відсутністю події кримінального правопорушення. У ході прийняття такого рішення органами досудового розслідування і прокуратури було проведено ретельну перевірку й аналіз зазначених ОСОБА_10 обставин, зокрема, допитано самого ОСОБА_10 , слідчого ОСОБА_17 , оперуповноваженого ОСОБА_18 , проаналізовано матеріали службових розслідувань щодо поліцейських Конотопського РВП ГУНП у Сумській області, дані щодо стану здоров'я ОСОБА_10 і перебігу слідчих дій у кримінальному провадженні за обвинуваченням ОСОБА_9 і ОСОБА_10 .
Про відсутність тиску на ОСОБА_10 з боку слідчого чи інших осіб (родичів ОСОБА_9 , як на це посилається ОСОБА_10 ) свідчить і те, що відтворені ним під час слідчого експерименту обставини щодо спільного застосування ним і ОСОБА_9 насильства до ОСОБА_13 , розпочатого під приводом дати сигарету, й заволодіння майном останнього (грошовими коштами та мобільним телефоном) знаходять своє підтвердження у викладених вище доказах по справі у їх сукупності.
Водночас колегія суддів зауважує, що заперечення ОСОБА_10 у судовому засіданні відомостей, які слідчий перевіряв і уточнював за його участю під час слідчого експерименту, не є підставою для недопустимості як доказу протоколу слідчого експерименту з додатками, оскільки він є самостійним процесуальним джерелом доказів, який суд оцінює за правилами ст.94 КПК України.
Метою слідчого експерименту відповідно до ч.1 ст.240 КПК України є перевірка й уточнення відомостей, які мають значення для встановлення обставин кримінального правопорушення. Проведення за участю підозрюваного слідчого експерименту з метою перевірки й уточнення відомостей, які мають значення для встановлення обставин кримінального правопорушення, на відміну від допиту, крім отримання відомостей, передбачає також здійснення учасниками слідчого експерименту певних дій, спрямованих на досягнення мети цієї слідчої (розшукової) дії.
Нормативна модель слідчого експерименту передбачає безпосередню участь підозрюваного у проведенні дій, спрямованих на досягнення легітимної мети цієї слідчої дії, а саме у відтворенні дій, обстановки, обставин певної події, проведенні необхідних дослідів чи випробувань. Шляхами досягнення мети слідчого експерименту є проведення слідчим, прокурором відтворення дій, обстановки, обставин певної події, проведення необхідних дослідів чи випробувань.
Отримання від підозрюваного відомостей під час проведення слідчого експерименту (з дотриманням встановленого законом порядку) є складовою належної правової процедури цієї процесуальної дії, що разом з іншими її сутнісними компонентами дозволяє досягнути її мети і вирішити поставлені завдання. При цьому, відомості, які надаються під час слідчої (розшукової) дії слідчого експерименту, не є самостійним процесуальним джерелом доказів, оскільки таким джерелом виступає протокол цієї слідчої (розшукової) дії, що в розумінні ч.2 ст.84 та п.3 ч.2 ст.99 КПК України є документом.
За встановленим кримінальним процесуальним законом порядком належна правова процедура проведення слідчого експерименту за участю підозрюваного містить низку процесуальних гарантій, дотримання яких виключає обґрунтовані сумніви щодо правомірного отримання відомостей від суб'єкта за відсутності протиправного тиску на підозрюваного за його волею та вільним волевиявленням, за умов усвідомлення ним права мовчати і не свідчити проти себе, забезпечення права на захист і правову допомогу, справедливості кримінального провадження в цілому.
До системи таких гарантій належить також участь понятих, здійснення безперервного відеозапису слідчої (розшукової) дії як складові судового контролю за дотриманням засад кримінального провадження, детальне і ґрунтовне роз'яснення прав та процесуальних наслідків участі особи в проведенні слідчого експерименту тощо.
Зазначений вище підхід відповідає висновку щодо застосування норм права, викладеному в постанові об'єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду в постанові від 14 вересня 2020 року (справа №740/3597/17).
У судовому засіданні першої інстанції під час допитів обвинувачені добровільно надавали показання і наводили власні версії щодо пред'явленого їм обвинувачення, не визнаючи його, за відсутності жодних ознак впливу на них сторонніх осіб. Таких ознак не встановлено перевіркою матеріалів кримінального провадження.
Проте показання ОСОБА_9 про те, що він не вчиняв грабежу й показання ОСОБА_10 , який, постійно змінюючи їх, заперечив факт вчинення інкримінованого йому злочину за встановлених органом досудового розслідування обставин, непослідовно посилався як на самостійне заподіяння потерпілому одного удару в живіт і заволодіння його майном, так і вчинення таких дій із іншою особою ромської національності, а не ОСОБА_9 , підлягають критичній оцінці та є способом їх захисту від пред'явленого обвинувачення, оскільки повністю спростовуються сукупністю зазначених вище взаємоузгоджених і підтверджуючих зміст один одного доказів (показань потерпілого, свідків, доказів за результатами здійснення слідчих дій, висновків експертиз, документів щодо належності майна), якими поза розумним сумнівом підтверджено те, що ОСОБА_9 і ОСОБА_10 , перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння, під приводом надати сигарету, діючи узгоджено та спільно, застосували до раніше незнайомого їм ОСОБА_13 насильство, нанісши численні удари в голову, утримували його, притискаючи до землі, обшукали кишені останнього, в ході чого відкрито викрали у ОСОБА_13 грошові кошти в сумі 2 500 гривень і мобільний телефон, розподілили майно, яким заволоділи, та розпорядились ним на власний розсуд.
Як застосування насильства, так і заволодіння майном потерпілого здійснював кожен із обвинувачених, виходячи із власного волевиявлення. Водночас грабіж відбувався за умов, коли кожен зі співучасників мав змогу бачити та усвідомлювати дії іншого злочинця, активно погоджувався з ними, підтримував і продовжував їх.
Таким чином, наведені вище спосіб, характер, узгодженість, і спільність вчинених ОСОБА_9 і ОСОБА_10 злочинних дій, обстановка й динаміка їх розвитку, єдність умислу обвинувачених, поведінка останніх до, в процесі та після вчинення грабежу, свідчать про наявність у них попередньої змови й прямого умислу на вчинення грабежу, а також корисливого мотиву. Активні діяння кожного з обвинувачених були складовою частиною загальної діяльності із вчинення злочину й кожен із них виконав частину того обсягу дій, який група вважала необхідним для реалізації спільного умислу.
Отже, в діях кожного з обвинуваченого наявні всі елементи, як об'єктивної, так і суб'єктивної сторін складу злочину, передбаченого ч.2 ст.186 КК України, за кваліфікуючими ознаками у вигляді: вчинення грабежу за попередньою змовою групою осіб, повторно та із застосуванням насильства, яке не було небезпечним для життя та здоров'я потерпілого, що спростовує доводи ОСОБА_9 про його непричетність до грабежу та посилання ОСОБА_10 на відсутність у нього умислу, волевиявлення і попередньої змови з ОСОБА_9 на вчинення цього злочину.
Разом з тим, за вказаних вище обставин, те, що ОСОБА_10 після закінчення грабежу допоміг піднятись потерпілому й заволодів його майном на суму меншу, ніж це зробив ОСОБА_9 , жодним чином не спростовує наявність у діях ОСОБА_10 складу вказаного вище кримінального правопорушення.
Що стосується посилань ОСОБА_9 на необхідність застосування до нього положень Закону України №3886-IX «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення та деяких інших законів України щодо посилення відповідальності за дрібне викрадення чужого майна та врегулювання деяких інших питань діяльності правоохоронних органів», то вказані посилання є неспроможними.
Законом України №3886-IX у ст.51 КУпАП, якою передбачена відповідальність за дрібне викрадення чужого майна шляхом крадіжки, шахрайства, привласнення чи розтрати, підвищена верхня межа вартості майна, викрадення якого охоплюється цим положенням, до 2 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Статтею 51 КУпАП передбачено адміністративну відповідальність за вчинення дрібного викрадення чужого майна шляхом крадіжки, шахрайства, привласнення чи розтрати.
Об'єктивна сторона цього правопорушення полягає у вчиненні: крадіжки (таємного викрадення чужого майна), шахрайства (заволодіння чужим майном або придбання прав на майно шляхом обману чи зловживання довірою), привласнення, розтрати.
Викрадення чужого майна вважається дрібним, якщо вартість такого майна на момент вчинення правопорушення не перевищує 0,5 за ч.1 ст.51 КУпАП та 2 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за ч.2 цієї статті.
Отже, правопорушення є адміністративним лише в тому разі, якщо особа вчинила крадіжку, шахрайство, привласнення або розтрату на загальну суму, яка не перевищує 2 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Проте ОСОБА_9 із посяганням на чужу власність вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ч.2 ст.186 КК України - відкрите викрадення чужого майна (грабіж), поєднане з насильством, яке не було небезпечним для життя та здоров'я потерпілого, вчинене повторно й за попередньою змовою групою осіб.
Аде для кваліфікації дій особи за ст.186 КК України розмір викраденого майна значення не має.
За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку, що наведені ОСОБА_9 положення законодавства в цьому випадку застосуванню не підлягають, а стосуються виключно тих випадків, коли викрадення чужого майна відбулося тими способами й у тому розмірі, як це передбачено ст.51 КУпАП.
Тому, на переконання колегії суддів, установивши фактичні обставини справи, дослідивши та проаналізувавши зібрані під час досудового розслідування й надані прокурором докази, на підставі яких ОСОБА_9 і ОСОБА_10 було пред'явлено обвинувачення, надавши доказам оцінку з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупності зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про доведеність винуватості ОСОБА_9 і ОСОБА_10 у вчиненні ними злочину, передбаченого ч.2 ст.186 КК України. Підстави для висновку про неналежність, недопустимість чи недостовірність наданих стороною обвинувачення доказів, на підставі яких місцевим судом зроблено висновок про винуватість ОСОБА_9 і ОСОБА_10 є відсутніми.
Усупереч доводам сторони захисту, істотних порушень вимог кримінального процесуального закону в розумінні положень ст.412 КПК України судом першої інстанції допущено не було.
За змістом ст.ст.50, 65 КК України особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначено покарання необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових кримінальних правопорушень. При призначенні покарання суд повинен урахувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного, обставини, що обтяжують та пом'якшують покарання.
Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.
При цьому, в п.2 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» наголошено, що з урахуванням ступеню тяжкості, обставин злочину, його наслідків і даних про особу обвинуваченого судам належить обговорювати питання про призначення передбаченого законом більш суворого покарання особам, які вчинили злочини за наявності рецидиву злочину.
Згідно з матеріалами кримінального провадження ОСОБА_9 і ОСОБА_10 вчинили повторно й за попередньою змовою між собою тяжкий корисливий злочин із застосуванням насильства до потерпілого, відкрито викравши належне йому майно та ігноруючи його волю, а ОСОБА_9 також ще й умисне заподіяння іншому потерпілому середньої тяжкості тілесного ушкодження, що відповідно до ст.12 КК України є нетяжким злочином, обвинувачені неодноразово судимі, в тому числі за злочини проти власності із застосуванням насильства до потерпілих, за що відбували тривалі строки покарань у місцях позбавлення волі, але це не призвело до позитивних змін у їх особистостях, вони належних висновків для себе не зробили й уперто не бажають ставати на шлях виправлення, зокрема, ОСОБА_9 учинив кримінально-протиправну діяльність під час невідбутого покарання за попереднім вироком, а ОСОБА_10 - у період умовно-дострокового звільнення від відбування покарання (т.1 а.п.85-86, 89-90, 102-108, 113-118, 122-129), не надали критичний осуд своїй кримінально протиправній поведінці щодо вчиненого ними грабежу, на спеціальних обліках у медичних закладах не перебувають (т.1 а.п.92-95, 132-134), не працюють.
Потерпілі у питанні призначення покарання поклались на розсуд суду, при цьому, ОСОБА_13 підтвердив, що в результаті вчиненого обвинуваченими грабежу він завдав значних моральних страждань унаслідок його приниження, побиття, пошкодження одягу, викрадення належного йому майна та останні жодним чином не компенсували заподіяну йому шкоду,
Місцевий суд визнав обставинами, що пом'якшують покарання: ОСОБА_9 - молодий вік, щире каяття у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.122 КК України, часткове відшкодування шкоди потерпілому ОСОБА_12 (у розмірі 3 000 гривень) і вибачення перед останнім; ОСОБА_10 - молодий вік, незадовільний стан здоров'я, вибачення перед потерпілим ОСОБА_13 .
Обставинами ж, які обтяжують покарання обвинувачених, є вчинення ними кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.186 КК України, в стані алкогольного сп'яніння та рецидив злочинів.
З огляду на заперечення ОСОБА_10 обставин вчиненого ним злочину, слід визнати безпідставними доводи його апеляційної скарги з доповненнями про наявність обставини, яка пом'якшує його покарання, у вигляді щирого каяття, оскільки основною формою щирого каяття є правдива розповідь обвинуваченого про всі обставини вчиненого злочину, висловлення щирого жалю з приводу вчиненого, чого не встановлено в цьому випадку.
При цьому, на доводи ОСОБА_10 про його незадовільний стан здоров'я суд апеляційної інстанції зазначає, що при встановленні захворювань, які перешкоджають виконанню покарання, за умови їх належного підтвердження, це може слугувати самостійною підставою для звільнення обвинуваченого від відбування покарання відповідно до ст.84 КК України та складає самостійний предмет дослідження й оцінки суду в установленому законом окремому порядку та не є підставою для пом'якшення йому обраного місцевим судом заходу примусу.
Ураховуючи наведені вище дані та обставини в їх сукупності, надзвичайно високу суспільну небезпеку ОСОБА_9 і ОСОБА_10 для суспільства, а також вчиненого ними грабежу з одночасно трьома кваліфікуючими ознаками, недосягнення виховної мети покарання за попередніми вироками щодо них, на думку колегії суддів, місцевий суд дійшов правильного про можливість виправлення і перевиховання обвинувачених лише в умовах ізоляції від суспільства та необхідність призначення їм покарання в розмірі, наближеному до максимального.
За сукупністю ж кримінальних правопорушень суд першої інстанції обрав ОСОБА_9 захід примусу шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, а ОСОБА_10 за сукупністю вироків - шляхом часткового приєднання до обраного заходу примусу невідбутої частини покарання за попереднім вироком у вигляді 1 місяця.
Призначене ОСОБА_9 за ч.1 ст.122, ч.2 ст.186, ч.1 ст.70 КК України та ОСОБА_10 за ч.2 ст.186, ст.71 КК України покарання відповідає вимогам ст.ст.50, 65, 70, 71 КК України, за своїм видом і розміром законне, справедливе та сприяє меті покарання, тобто є необхідним і достатнім для виправлення обвинувачених та попередження вчинення нових кримінальних правопорушень.
Разом з цим, ураховуючи закриття кримінального провадження щодо ОСОБА_9 за ч.2 ст.389 КК України на підставі п.1 ч.2 ст.284 КПК України та відповідно зменшення обсягу його кримінальної відповідальності, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне призначити йому покарання на підставі ст.71 КК України шляхом часткового, а не повного, приєднання до обраного заходу примусу невідбутої частини покарання за попереднім вироком.
Аргументи ж ОСОБА_10 про необхідність зарахування йому в строк покарання строку його попереднього ув'язення з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі з посиланням на те, що обраний йому за сукупністю вироків остаточний захід примусу включає в себе невідбуту частину покарання за вироком від 2014 року, позбавлені підстав з огляду на наступне.
По-перше, вказівка про зарахування в строк покарання обвинуваченому частково відбутого ним покарання за попереднім вироком кримінальним законом не передбачена.
Навпаки, ч.1 ст.71 КК України унормовано, що суд спочатку повинен визначити саме невідбуту обвинуваченим частину покарання за попереднім вироком, тобто частину покарання без урахування вже відбутого винним строку покарання, й потім визначену частину покарання приєднати повністю чи частково до покарання, призначеного за новим вироком.
По-друге, положення ч.5 ст.72 КК України в редакції Закону України №838-VIII, у яких було визначено правило зарахування строку попереднього ув'язнення у строк покарання з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі, передбачали таке зарахування лише в межах того самого кримінального провадження.
Тобто приписи ч.5 ст.72 КК України в редакції Закону України №838-VIII підлягають застосуванню лише в разі засудження особи до позбавлення волі в межах того ж кримінального провадження, де було застосовано до особи попереднє ув'язнення (тримання під вартою). Застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою в іншому кримінальному провадженні, на яке не розповсюджуються правила, встановлені ч.5 ст.72 КК в редакції Закону України №838-VIII, не дає підстав для їх застосування під час призначення остаточного покарання на підставі ст.71 КК України.
Попереднє ув'язнення згідно зі ст.1 Закону України «Про попереднє ув'язнення» є запобіжним заходом, який у випадках, передбачених КПК України, застосовується підозрюваному, обвинуваченому (підсудному) та засудженому, вирок щодо якого не набрав законної сили. Відповідно попереднє ув'язнення має зараховуватись у строк покарання, що призначається судом, а не враховуватись у цей строк при призначенні покарання.
Згідно з висновком щодо застосування норми права, який міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 серпня 2018 року (справа №663/537/17, провадження №13-31кс18), під час зарахування попереднього ув'язнення в строк покарання застосуванню підлягає ч.5 ст.72 КК України в редакції №838-VIII лише у випадку, якщо злочин особою вчинено до 20 червня 2017 року (включно).
У той же час, вирок Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 22 грудня 2014 року щодо ОСОБА_10 було ухвалено в іншому кримінальному провадженні, а в кримінальному провадженні, що є предметом апеляційного розгляду, ОСОБА_10 вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ч.2 ст.186 КК України, 09 травня 2021 року, тобто після 20 червня 2017 року.
Тому підстави для застосування приписів ч.5 ст.72 КК України в редакції Закону №838-VIII щодо покарання, призначеного ОСОБА_10 за сукупністю вироків у цьому кримінальному провадженні, є відсутніми.
Отже, апеляційну скаргу з доповненнями ОСОБА_10 слід залишити без задоволення, а апеляційні скарги ОСОБА_9 із доповненнями та його захисника, як наслідок - задовольнити частково, зважаючи на те, що оскаржуваний вирок щодо ОСОБА_9 підлягає частковим скасуванню та зміні.
Керуючись ст.ст.376, 404, 405, 407 КПК України, колегія суддів апеляційного суду,
Апеляційну скаргу з доповненнями обвинуваченого ОСОБА_10 залишити без задоволення.
Апеляційні скарги обвинуваченого ОСОБА_9 із доповненнями та його захисника ОСОБА_7 задовольнити частково.
Клопотання обвинуваченого ОСОБА_9 і його адвоката задовольнити.
Вирок Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 21 вересня 2022 року в частині засудження ОСОБА_9 за ч.2 ст.389 КК України скасувати, звільнити ОСОБА_9 від кримінальної відповідальності за ч.2 ст.389 КК України на підставі п.2 ч.1 ст.49 КК України у зв'язку із закінченням строків давності, а кримінальне провадження щодо ОСОБА_9 за ч.2 ст.389 КК України закрити на підставі п.1 ч.2 ст.284 КПК України.
Вирок Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 21 вересня 2022 року в частині призначення ОСОБА_9 покарання змінити.
Уважати ОСОБА_9 засудженим до покарання, призначеного судом першої інстанції, за:
ч.1 ст.122 КК України - на 1 рік 6 місяців позбавлення волі;
ч.2 ст.186 КК України - на 5 років 7 місяців позбавлення волі.
На підставі ч.1 ст.70 КК України шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим призначити ОСОБА_9 покарання - 5 років 7 місяців позбавлення волі.
На підставі ст.ст.71, 72 КК України до призначеного ОСОБА_9 покарання частково приєднати невідбуту частину покарання за вироком Білопільського районного суду Сумської області від 30 липня 2020 року та призначити ОСОБА_9 остаточне покарання - 5 років 7 місяців 1 день позбавлення волі.
В іншій частині вирок щодо ОСОБА_9 та ОСОБА_10 залишити без зміни.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом трьох місяців з дня проголошення судового рішення судом апеляційної інстанції, а засудженими, які тримаються під вартою - у той самий строк з дня вручення їм копії судового рішення.
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4