Миколаївський районний суд Одеської області
Справа № 508/450/25
Номер проведження 2/508/242/25
11 червня 2025 року
Миколаївський районний суд
Одеської області
В складі головуючого судді Горобця В.Л.
Секретаря Товт Т.В.
Розглянувши у судовому засіданні в селищі Миколаївка позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту самостійного виховання дитини та стягнення аліментів.
22 листопада 2008 року позивач ОСОБА_1 уклав шлюб з громадянкою ОСОБА_3 . Шлюб було зареєстровано Антонюківською сільською радою Миколаївського району Одеської області 22 листопада 2008 року, актовий запис № 02.
Від шлюбу є син - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
У зв'язку з тим, що сімейне життя не склалось, сторони шлюбні відносини припинили та відповідно до рішення Миколаївського районного суду Одеської області від 31 травня 2016 року - розлучились.
Відповідно до вироку Миколаївського районного суду Одеської області від 15.08.2023 року, який набрав законної сили 22.05.2024 року, колишню дружину позивача ОСОБА_2 визнано винуватою у вчинені кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 366 та ч. 2 ст. 191 КК України та засуджено до обмеження волі строком на один рік. Наразі вона відбуває покарання за вироком суду.
Фактично ОСОБА_1 , сам виховує неповнолітнього сина ОСОБА_5 та разом з ним проживає за адресою: АДРЕСА_1 .
ОСОБА_1 , працевлаштований, його дохід та майновий стан дозволяє на належному рівні забезпечити гарні умови щодо проживання, виховання та розвитку дитини, що підтверджується Актом обстеження умов проживання дитини.
Встановлення факту самостійного виховання дитини потрібно позивачу для оформлення документів, необхідних для отримання соціальної допомоги, реєстрації місця проживання дитини, вирішення інших питань щодо проживання, виховання та перебування дитини.
Крім того, позивач вважає, що відповідач має сплачувати аліменти на утримання їхнього неповнолітнього сина, оскільки дитина проживає разом з батьком, а відповідач не приймає участі в його вихованні та утриманні.
Таким чином, при сплаті відповідачкою ОСОБА_2 , аліментів у зазначеному вище розмірі забезпечується їхня рівність при несенні обов'язку утримання дитини.
Ухвалою суду від 19.05.2025 року відкрито провадження у справі.
В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 на своїх позовних вимогах наполягав та просив суд їх задовольнити.
Відповідачка ОСОБА_2 в судове засідання не з'явилася, але до суду надала письмову заяву, в якій просила суд, розглянути справу за її відсутності.
Вислухавши думку позивача ОСОБА_1 , та оглянувши матеріали справи, суд, приходить до висновку що позов слід задовольнити частково виходячи з наступного.
Як встановлено в судовому засіданні 22 листопада 2008 року позивач ОСОБА_1 уклав шлюб з громадянкою ОСОБА_3 . Шлюб було зареєстровано Антонюківською сільською радою Миколаївського району Одеської області 22 листопада 2008 року, актовий запис № 02 ( а.с. 20).
Від шлюбу є син - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копіє свідоцтва про народженнясерії НОМЕР_1 від 13.05.2009 року актовий запис № 7 ( а.с. 19).
Відповідно до рішення Миколаївського районного суду Одеської області від 31.05.2016 року позивач та відповідач розірвали шлюб ( а.с. 17-18).
Відповідно до вироку Миколаївського районного суду Одеської області від 15.08.2023 року, який набрав законної сили 22.05.2024 року, колишню дружину позивача ОСОБА_2 визнано винуватою у вчинені кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 366 та ч. 2 ст. 191 КК України та засуджено до обмеження волі строком на один рік ( а.с. 13-16).
Відповідно до довідки № 14/3/88 від 04.10.2024 року ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з 24.06.2024 року відбуває кримінальне покарання у державній установі «Конотопська виправна колонія № 130».
Згідно Актом обстеження умов проживання від 12.05.2025 року дитини ОСОБА_4 , останній проживає разом з батьком за адресою АДРЕСА_1 , який займається його вихованням, навчанням та забезпечує його матеріально ( а.с. 12).
Згідно з частинами другою, восьмою, дев'ятою та десятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Відповідно до статті 8 Закону України "Про охорону дитинства" кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
За змістом статей 18, 27 Конвенції про права дитини держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
У пункті 1 статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають окремо і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Статтею 11 Закону України "Про охорону дитинства" встановлено, що кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
Відповідно до ч. 2 ст. 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Частинами 2, 3 статті 157 СК України передбачено, що той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Ця норма покликана забезпечити, як право на спілкування тому з батьків, хто проживає окремо від дитини, так і можливість безпосередньої участі в її вихованні. При цьому, звуження прав того з батьків, з ким дитина не проживає, має відбуватися лише у виключних випадках та в обсязі, необхідному для забезпечення інтересів дитини, без покладення додаткових обов'язків, а, подекуди, й зі звільненням від деяких.
Вирішення таких вимог, як місце проживання дитини, самостійного виховання батьками дітей, як зазначає Верховний Суд у постанові від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19, суди, вирішуючи питання про визначення місце проживання дитини, мають враховувати об'єктивні та наявні у справі докази, зокрема обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану дитини, поведінки батьків щодо дитини та висновок органу опіки та піклування. Проте, найважливішим у цій категорії справ є внутрішнє переконання суду, яке має ґрунтуватися на повній та всебічній оцінці всіх обставин в їх сукупності. Інститут, як визначення місця проживання дитини з одним із батьків, тобто самостійне виховання і утримання дитини, насамперед, спрямований визначати з ким із батьків буде проживати дитина в разі припинення шлюбних відносин, а також має на меті: забезпечити право дитини на належне батьківське виховання; забезпечити розвиток дитини у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним; покласти обов'язок щодо сплати аліментів на того з батьків, хто проживає окремо від дитини; надати право одному з батьків в інтересах дитини без отримання згоди іншого, вирішувати питання щодо: виїзду дитини за кордон, реєстрації зняття з місця реєстрації дитини, влаштування в дошкільний/навчальний заклад, отримання медичної допомоги тощо; заборонити одному з батьків без згоди іншого змінювати місце проживання дитини.
Системний аналіз приписів статей 3, 141, 157, 160, 161 СК України, статті 19 ЦК України, а також Законів України «Про охорону дитинства», «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» у контексті змістовного наповнення поняття визначення місця проживання дитини свідчить про те, що визначення місця проживання дитини врегульовує питання стосовно місця проживання дитини з одним із батьків, порядку та його участі у самостійному вихованні і утриманні дитини, та іншого у здійсненні прав та виконанні обов'язків, як щодо належних умов проживання, так й інших елементів нормального розвитку дитини, як-то харчування, навчання, лікування, соціальне спілкування тощо.
Згідно зі статтею 318 ЦПК України у заяві про встановлення юридичного факту повинно бути зазначено, який факт заявник просить встановити та з якою метою. Визначаючи, чи пов'язується з установленням факту виникнення в заявника певних цивільних прав та обов'язків, суд застосовує положення статті 1 Цивільного кодексу України.
За змістом частини першої статті 1 ЦК України, цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (цивільні відносини).
Відповідно до статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII, визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.
Згідно частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини, держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76).
У параграфі 54 рішення Європейського суду з прав людини «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року, заява N 31111/04, зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.
Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров'ю чи розвитку дитини.
Як зазначено у висновку Верховного Суду, зробленому у постанові від 23 грудня 2020 року у справі № 712/11527/17, рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання. Похідний характер означає відсутність пріоритету інтересів батьків над інтересами дитини та переважність права захисту прав дитини, а тому у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об'єктивних обставин кожної конкретної справи, а вже тільки потім права батьків.
Перелік юридичних фактів, що підлягають встановленню в судовому порядку, зазначений у статті 315 ЦПК, не є вичерпним, факт самостійного виховання дитини і її утримання необхідний заявнику, оскільки пов'язаний зі здійсненням особистих немайнових чи майнових прав.
За ч. 1 ст. 315 ЦПК України, суд розглядає справи про встановлення фактів що мають юридичне значення, а зокрема: перебування фізичної особи на утриманні.
Частиною 2 вказаної статті встановлено, що у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Як роз'яснено в п. 1 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» від 31.03.1995 року № 5 в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право.
Касаційний цивільний суд Верховного Суду у справі № 363/214/17-ц від 22.08.2018 року, прийшов до висновку, що перелік юридичних фактів, які підлягають встановленню в судовому порядку є невичерпним і у судовому порядку можуть бути встановленні факти, від яких залежить виникнення, зміна чи припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Встановлення факту самостійного виховання дитини є підставою для безперешкодного переміщення дитини по країні у зв'язку з військовою агресією російської федерації на території України, оголошеним воєнним станом на території держави, для здійснення лікування дитини, оздоровлення, можливу зміну місця проживання та розвитку дитини в безпечних умовах, для захисту прав та інтересів сина, для оформлення документів щодо соціальної допомоги на дитину, вирішення питань щодо переміщення дитини без документального оформлення згоди від матері.
Статтею 180 Сімейного кодексу України встановлено обов'язок батьків утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Сплата аліментів за рішенням суду є одним із способів виконання обов'язку утримувати дитину тим з батьків, хто проживає окремо від дитини.
За змістом ст. 180, 182 Сімейного кодексу України право на одержання аліментів має той з батьків, з ким проживає дитина.
Згідно з ч. 3 ст. 181 Сімейного кодексу України за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом із яким проживає дитина.
Відповідно до ст. 182 Сімейного кодексу України при визначенні розміру аліментів суд враховує:
1)стан здоров'я та матеріальне становище дитини;
2)стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів;
3)наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина;
3-1) наявність на праві власності, володіння та/або користування у платника аліментів майна та майнових прав, у тому числі рухомого та нерухомого майна, грошових коштів, виключних прав на результати інтелектуальної діяльності, корпоративних прав;
3-2) доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів;
4)інші обставини, що мають істотне значення.
Розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини.
Мінімальний гарантований розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.
З аналізу вказаних норм Сімейного кодексу України слідує, що право на отримання аліментів на утримання дитини має той із батьків, з ким проживає дитина.
Отже, обов'язковою умовою для стягнення аліментів на користь одного з батьків є проживання з нею чи з ним самої дитини, на утримання якої власне і стягуються аліменти.
Згідно ст. ч. 1 ст. 183 СК України частка заробітку ( доходу ) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом.
Відповідно до ч. 1 ст. 184 СК України, якщо платник аліментів має нерегулярний, непостійний дохід, частину доходу отримує в натурі, а також при наявності інших обставин, які мають суттєве значення, суд за заявою платника аліментів або отримувача може визначити розмір аліментів в твердій грошовій сумі.
Відповідно до ч. 1 ст. 18 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1997 року, батьки несуть однакову відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Відповідно до ч. ч. 1,2 ст. 27 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка ратифікована Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789 XII 78912 та набула чинності для України 27 вересня 1991 року, держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
Відповідно до ст. 150 Сімейного кодексу України, батьки зобов'язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Таким чином, дитині, в усякому разі, повинен бути забезпечений належний рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку.
Відповідно до ст. 191 Сімейного кодексу України, аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред'явлення позову, а в разі подання заяви про видачу судового наказу - із дня подання такої заяви.
Вивчивши усі наявні документи, враховуючи наведене, оцінивши за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають до часткового задоволення. Суд вважає за доцільне задоволити позовні вимоги позивача повністю в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком ОСОБА_1 неповнолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , оскільки даний факт знайшов своє підтвердження в судовому засіданні, так як відповідачка дійсно перебуває в місцях позбавлення волі за вироком суду, а позивач самостійно виховує їхнього спільного сина. Однак суд вважає, що позовні вимоги в частині стягнення аліментів з відповідачки в розмірі 1/3 частини від її заробітку ( доходу), але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку є не обгрунтованими, оскільки суду не відомо про матеріальне становище відповідачки, її можливість сплачувати аліменти в заявленому позивачем розмірі, її стан здоров'я, наявність у відповідача інших дітей та інше, а тому вважає за можливе стягнути з відповідача аліменти в розмірі 1/6 частини їїзаробітку (доходу), але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку на користь позивача на утримання сина ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Керуючись ст. ст. 3-7, 10-13, 18, 11, 76-83, 95, 133, 141, 174, 213, 228, 229, 241-246, 258, 259, 263, 268, 272, 273, 293, 315, 319 ЦПК України, Постановою Пленуму ВСУ № 5 від 31.03.1995 року «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення», суд, -
Позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту самостійного виховання дитини та стягнення аліментів - задовольнити частково.
Встановити факт самостійного виховання та утримання неповнолітнього ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 - батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Стягнути з ОСОБА_2 , РНОКПП, НОМЕР_2 аліменти на користь ОСОБА_1 на утримання дитини - неповнолітнього сина ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/6 частини їїзаробітку (доходу), але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку починаючи стягнення з 15.05.2025 року і до повноліття дитини.
В решті позовних вимог відмовити.
Рішення може бути оскаржене протягом 30 днів з дня складання повного тексту рішення, а стороною, що не була присутньою в судовому засіданні, з дня отримання копії рішення безпосередньо до Одеського апеляційного суду.
Повний текст рішення виготовлено 11.06.2025 року.
Суддя: Горобець В.Л.