Головуючий І інстанції: Спірідонов М.О.
11 червня 2025 р. Справа № 520/13642/24
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді Любчич Л.В.,
Суддів: Спаскіна О.А. , Присяжнюк О.В. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 15.07.2024, майдан Свободи, 6, м. Харків, 61022, повний текст складено 15.07.24 по справі № 520/13642/24
за позовом ОСОБА_1
до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України
про стягнення суми,
У травні 2024 році ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (далі по тексту - ВЧ НОМЕР_1 , відповідач), у якій просив:
- стягнути з ВЧ НОМЕР_1 на його користь 154 279 гривні 44 копійки суму середньої заробітної плати за час затримки розрахунку при звільненні.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 15 липня 2024 року відмовлено в задоволенні позову.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, просив суд апеляційної інстанції скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 15.07.2024 та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги позивач зазначив, що вказані висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи та матеріалам розгляду судової справи, а вказані у судовому рішенні Рішення Верховного суду України не є релевантні до вказаної ситуації.
Судом першої інстанції невірно визначений предмет судового розгляду зважаючи на те, шо він оцінює та досліджує “Незгоду працівника з розміром належних до виплати при звільненні сум повинна мати активні прояви шляхом звернення до роботодавця або безпосередньо до суду».
Крім цього, зазначив, що суд першої інстанції у мотивувальній частині рішення констатує дії роботодавця стосовно сплати нарахованих сум через певний проміжок часу все після звільнення позивача, але оцінку таким діям всупереч судовій практиці - не надає.
Вказав, що матеріали справи свідчать про те, що остаточна виплата всіх належних позивачу сум була здійснена відповідачем з порушенням строків, встановлених ст. 116 КЗпП України, а тому наявні підстави, визначені ст. 117 КЗпП України, для стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за весь час затримки фактичного розрахунку. Посилався на висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 по справі №821/1083/17 та у постанові Верховного Суду від 30.09.2020 по справі №821/952/17.
Відповідач надав до Другого апеляційного адміністративного суду відзив, в якому просив суд апеляційну скаргу позивача залишити без задоволення.
Зазначив, що у справі №825/742/16 Верховний Суд з'ясував, що спір щодо невиплачених при звільненні сум між роботодавцем і працівником виник більш ніж через півтора роки після звільнення. З урахуванням викладеного Верховний Суд дійшов висновку, що у такому випадку підстави для застосування положень статті 117 КЗпП України відсутні. Суд першої інстанції вірно встановив, що позивач був звільнений з військової служби 01.06.2023 і безпосередньо після звільнення у нього не виникло зауважень щодо нарахованих і виплачених йому сум.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 308 , п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) розгляд справи проведено в порядку письмового провадження за наявними у ній доказами та в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Колегія суддів, вислухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які апелянт посилається в апеляційній скарзі дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судовим розглядом встановлено обставини, які не оспорено сторонами.
01.06.2023 молодший сержант ОСОБА_1 , (Г-142323), який проходив військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період наказом командира ВЧ НОМЕР_1 Національної гвардії України №169 від 01.06.2023 був виключений із списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення відповідно до пп. “г» п. 2 ч. 4 ст. 26 ЗУ “Про військовий обов'язок і військову службу», а саме у зв'язку з вихованням дитини з інвалідністю віком до 18 років.
У вказаному наказі було зазначено виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористані 20 календарних днів щорічної основної відпустки за 2022 рік; грошову компенсацію за невикористані 13 календарних днів щорічної основної відпустки за 2022 рік.
Допомога для оздоровлення за 2023 рік не виплачувалась. Допомога для вирішення соціально-побутових питань не виплачувалась.
Також було зазначено виплатити премію за період з 01.05.2023 по 01.06.2023 в розмірі 730% від посадового окладу пропорційно прослуженого часу та одноразову грошову допомогу при звільненні у розмірі 52% місячного грошового забезпечення.
Відповідно до виписки АТ КБ “Приватбанк» остаточний розрахунок з позивачем відповідач здійснив 27.11.2023 перерахувавши на розрахунковий рахунок позивача грошові кошти у сумі 64458,91 грн з позначкою “Заробітна плата».
Позивач, вбачаючи в несвоєчасному розрахунку з ним при звільненні порушення своїх прав, звернувся до суду з даним позовом.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки при нарахуванні і виплаті позивачу належних при звільненні сум був відсутній спір щодо їх розміру, підстави для застосування до спірних правовідносин положень ст.117 КЗпП України відсутні.
Надаючи оцінку встановленим обставинам справи та доводам апеляційної скарги, колегія суддів виходить з такого.
Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Цією ж статтею передбачено, що право особи на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначені Законом України від 20.12.1991 №2011-ХІІ “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі-Закон №2011-ХІІ)
Згідно з частиною 1 статті 9 Закону №2011-XII держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Частиною 4 статті 2 Закону України “Про військовий обов'язок та військову службу» від 25 березня 1992 року №2232-XII (далі - Закон №2232-XII) передбачено, що порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до частини 3 статті 24 Закону №2232-XII закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положенням про проходження військової служби громадянами України.
Колегія суддів зазначає, що спеціальне законодавство, що регламентує порядок проходження військової служби, не містить норм щодо регулювання виплати звільненому військовослужбовцю середнього заробітку у зв'язку з затримкою з вини роботодавця всіх належних йому виплат при звільненні.
У рішенні Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року №8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) зазначено, що при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
Отже, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини, або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Зазначене узгоджується з правовою позицією, висловленою Верховним Судом, зокрема, у постановах від 20.05.2020 у справі №816/1640/17, від 16.07.2020 у справі №400/2884/18.
Відповідно до частини 1статті 47 Кодексу законів про працю України роботодавець зобов'язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.
Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
Відповідно до статті 117 КЗпП України (у редакції, чинній на момент виключення позивача зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення) в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
19 липня 2022 року набрав чинності Закон №2352-IX, яким внесено зміни до деяких законодавчих актів України, у тому числі до КЗпП України, текст статті 117 якого викладено в такій редакції: “У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».
У зв'язку із зміною правового регулювання спірних правовідносин, позивач має право на відшкодування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за шість місяців з моменту виключення із списків особового складу.
Судом встановлено, що остаточний розрахунок з позивачем було проведено не у день звільнення (01.06.2023), а 27.11.2023.
Затримка розрахунку при звільненні тривала з 01.06.2023 по 27.11.2023, тобто в межах шести місяців. Строк затримки розрахунку при звільненні складає 179 календарних днів ( з 01.06.2023 по 26.11.2023)
Враховуючи вимоги статті 117 КЗпП України апеляційний суд вважає, що позивачу необхідно виплатити середній заробіток за весь час затримки.
Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України “Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100 (далі - Порядок № 100).
Згідно з пп. “л» п. 1 розділу І Порядку №100, у випадках, коли, згідно з чинним законодавством, виплати провадяться виходячи із середньої заробітної плати застосовується цей Порядок.
Пунктом 2 Порядку №100 встановлено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток, надання матеріальної (грошової) допомоги або виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки, надання матеріальної (грошової) допомоги або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації чи у фізичної особи - підприємця або фізичної особи, які в межах трудових відносин використовують працю найманих працівників, менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку, матеріальна (грошова) допомога. Якщо працівника прийнято (оформлено) на роботу не з першого числа місяця, проте дата прийняття на роботу є першим робочим днем місяця, то цей місяць враховується до розрахункового періоду як повний місяць.
У всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата.
Згідно з пунктом 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період .
Наказом Міністерства оборони України № 260 від 07.06.2018 затверджено Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам (далі-Порядок №260)
Як вбачається з положень п. 7 Порядку № 260, середньоденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць, на кількість календарних днів місяця, за який здійснюється виплата.
Отже, при обчисленні розміру середньоденного грошового забезпечення військовослужбовця, слід виходити з числа календарних днів за цей період, а не робочих днів, як помилково зазначив у своєму позові ОСОБА_1 .
Судовим розглядом встановлено, що наказом командира військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України від 01.06.2023 за №169, позивача виключено із списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення відповідно до пп. “г» п. 2 ч. 4 ст. 26 ЗУ “Про військовий обов'язок і військову службу», а саме у зв'язку з вихованням дитини з інвалідністю віком до 18 років.
Тобто, останні два місяця перед звільненням є квітень та травень 2023 року.
Згідно з довідкою про доходи ОСОБА_1 , виданою військовою частиною НОМЕР_1 Національної гвардії України від 03.06.2025 №2268, грошове забезпечення за квітень 2023 року складає 26323,13 грн, за травень 2023 року -27129,75 грн. Отже, середньоденне грошове забезпечення позивача за два повні календарні місяці перед настанням події припинення військової служби складає - 876,28 грн (( 26323,13 грн, за квітень 2023 року + 27129,75 грн за травень 2023 року) / (30 днів квітня 2023 року + 31 день травня 2023 року).
Таким чином, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за 179 календарних днів складає 156 854,12 грн ( 876,28 грн * 179 календарних днів днів).
Разом з тим, за розрахунком позивача сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є меншою, оскільки позивач помилково розрахував суму середньоденного заробітку, виходячи із кількості робочих, а не календарних днів. Крім того розмір грошового забезпечення за квітень та травень 2023 року, зазначений у розрахунку позивача, не відповідає його розміру у довідці, наданій відповідачем від 03.06.2025 №2268.
Згідно з частиною 2 статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
За змістом зазначеної норми - це право суд може здійснити за результатом розгляду справи за наявності на це підстав. Тобто процесуальний закон надає право суду вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово, зокрема у постановах від 22 вересня 2020 року у справі №910/3009/18, від 21 серпня 2019 року у справі №911/3681/17, зазначала, що застосування конкретного способу захисту права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
На підставі вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для виходу за межі позовних вимог з метою ефективного захисту прав позивача та стягнення з військової частини НОМЕР_1 на його користь середню заробітну плату за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 156 854,12 грн.
Таким чином, суд першої інстанції неправильно застосував положення статті 117 КЗпП України та дійшов помилкового висновку про наявність підстав для відмови ОСОБА_1 у задоволенні позову.
Відповідач у відзиві на апеляційну скаргу, посилався на висновки щодо застосування ч. 2 ст. 117 КЗпП України у випадку, якщо безпосередньо після звільнення між працівником і роботодавцем не виникло спору щодо належних звільненому працівникові сум, викладені в постановах Верховного Суду від 04.12.2019 у справі №825/742/16 та від 28.11.2022 у справі №380/693/20.
Так, Верховний Суд у справі №825/742/16 зазначив, що підставою для виплати, передбаченої ст. 117 КЗпП України, відшкодуванням відповідно до частини першої цієї статті є: нарахування сум належних працівникові при звільнені; відсутність спору щодо їх розміру; невиплата нарахованих сум в день звільнення. Підставою для виплати, передбаченої ст. 117 КЗпП України, відшкодуванням відповідно до частини другої цієї статті є: нарахування сум належних працівникові при звільнені; незгода працівника з нарахованими/ненарахованими сумами, що стало підставою для виникнення трудового спору, який вирішився на користь працівника. Незгода працівника з розміром належних до виплати при звільненні сум повинна мати активні прояви шляхом звернення до роботодавця або безпосередньо до суду. Це звернення повинно бути здійснене відразу після виплати цих сум чи ознайомленні з їхнім розміром або принаймні у достатньо стислі строки. Такі дії будуть свідчити про наявність спору щодо розміру належних йому сум при звільненні.
З матеріалів справи вбачається, що позивача звільнено з військової служби наказом командира Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України №169 від 01.06.2023. Спору саме щодо невиплати чи незгоди з нарахованими відповідачем сумами при звільненні позивача не виникло, доказів зворотного суду не надано.
Отже, оскільки при нарахуванні і виплаті позивачу належних при звільненні сум був відсутній спір щодо їх розміру, підстави для застосування до спірних правовідносин положень ст.117 КЗпП України відсутні.
Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду від 26.02.2020 у справі №821/1083/17, яку було ухвалено в часі пізніше ніж постанову Верховного Суду від 04.12.2019 у справі №825/742/16, під час розгляду питання щодо застосування приписів ст. 116, 117 КЗпП України у контексті рішення Європейського суду з прав людини від 08.04.2010 у справі “Меньшакова проти України», дійшла наступних висновків:
“Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені ст. 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Отже, з метою забезпечення єдності судової практики у цій категорії спорів Суд має враховувати правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 26.02.2020 у справі №821/1083/17, як таку, що ухвалена пізніше і якою змінені чинні підходи щодо застосування приписів статей 116, 117 КЗпП України.
Послідовною є практика Верховного Суду про наявність підстав при вирішенні спору про стягнення невиплаченої у строки, встановлені ст. 116 КЗпП України, належної працівнику заробітної плати (її частини), одночасно вирішувати питання про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, вимоги щодо якого є похідними від вимог про стягнення невиплаченої (не своєчасно виплаченої) працівнику заробітної плати (її частини) при звільненні.
Аналогічні висновки сформовано Верховним Судом у постанові від 01.10.2024 у справі № 640/12080/22.
Щодо доводів відповідача про те, що положення статті 117 КЗпП України не застосовуються до спірних правовідносин, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовця з військової служби не врегульовано жодним нормативно-правовим актом спеціального законодавства.
Так, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.
Слід зауважити, що непоширення норм КЗпП України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.
Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, за речове майно, які не є складовими грошового забезпечення) - не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.
В той же час такі питання врегульовані положеннями Кодексу законів про працю України, які можуть та повинні бути застосовані до спірних відносин.
Такий висновок узгоджується зі сталою правовою позицією Верховного Суду, викладеною, зокрема, у постановах від 31.03.2021 у справі № 340/970/20 та від 24.04.2024 у справі № 460/49364/22.
Крім того, відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 31.03.2021 у справі №340/970/20, яка відповідно до частини п'ятої статті 242 КАС України є обов'язковою для врахуванням у спірних правовідносинах по даній справі, оскільки спеціальним законодавством, яке регулює спірні відносини, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум при звільненні, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, то норми статей 116 та 117 КЗпП України як загальні поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби.
Враховуючи викладене, колегія суддів зазначає про помилковості доводів відповідача щодо нерозповсюдження положень ст. 117 КЗпП на спірні правовідносини.
Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення "Серявін та інші проти України") та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.
Згідно рішення Європейського суду з прав людини по справі "Серявін та інші проти України" (п.58) суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Враховуючи вище зазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору по даній справі, колегія суддів дійшла до висновку про відсутність необхідності надання відповіді на зазначені вище аргументи сторін, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.
Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Згідно із приписами пункту другого частини першої статті 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
Відповідно до статті 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи та неправильно застосував норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а тому апеляційну скаргу слід задовольнити. Рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з прийняттям нового судового рішення про часткове задоволення позову.
Керуючись ч. 4 ст. 241, ст.ст.243, 308, 311, 317, 321, 322, 325, 326-329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 15.07.2024 по справі № 520/13642/24 скасувати .
Ухвалити постанову, якою частково задовольнити позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про стягнення суми.
Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) Національної гвардії України на користь ОСОБА_1 (РНПП НОМЕР_3 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 156 854 (сто п'ятдесят шість тисяч вісімсот п'ятдесят чотири) гривні 12 копійок.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя-доповідач Л.В. Любчич
Судді О.А. Спаскін О.В. Присяжнюк