28 травня 2025 року
м. Київ
cправа № 910/11598/23
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Зуєв В.А. (головуючий), Берднік І.С., Міщенко І.С.
секретаря судового засідання - Дерлі І.І.
за участю представників учасників:
позивача - Сосюра О.М. (адвокат), Пилипчук В.Є. (адвокат)
відповідача - Саєнко Ю.М. (адвокат)
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Акціонерного товариства "Сенс Банк"
на постанову Північного апеляційного господарського суду від 26.03.2025 (у складі колегії суддів: Ходаківська І.П. (головуючий), Демидова А.М., Владимиренко С.В.)
та рішення Господарського суду міста Києва від 27.11.2024 (суддя Андреїшина І.О.)
за позовом Акціонерного товариства "Сенс Банк"
до Фірми "Т.М.М." - Товариства з обмеженою відповідальністю
про зобов'язання вчинити дії
1. Короткий зміст та підстави позовних вимог
1.1. 21.07.2023 Акціонерне товариство "Сенс Банк" (далі - АТ "Сенс Банк", Позивач, Скаржник) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Фірми "Т.М.М." - Товариство з обмеженою відповідальністю (далі - Фірма "Т.М.М.", Відповідач) про зобов'язання Відповідача звільнити належну Позивачу квартиру № 111 по вул. Провіантська, 3 у м. Києві.
1.2. Вимоги Позивача як власника квартири обґрунтовані тим, що він не може користуватися та розпоряджатися спірним майном на власний розсуд через незаконні дії Відповідача, тому його порушені права підлягають захисту в судовому порядку.
2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 11.01.2023, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 15.05.2024, у задоволенні позову відмовлено. Судові рішення мотивовані тим, що Позивач не довів тих обставин, якими обґрунтовував свої позовні вимоги, що виключає правові підстави для їх задоволення.
2.2. Постановою Верховного Суду від 07.08.2024 вищевказані судові рішення скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. При цьому мотивами суду касаційної інстанції стало неврахування судами вимог Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ненадання належної оцінки поведінці Відповідача з огляду на низку судових рішень щодо спірного майна у інших справах.
2.3. За наслідками нового розгляду справи № 910/11598/23 рішенням Господарського суду міста Києва від 27.11.2024, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 26.03.2025, у задоволенні позову відмовлено.
Судові рішення обґрунтовані тим, що матеріалами справи не доведено вчинення Відповідачем перешкод у здійсненні власником (Позивачем) своїх правомочностей та відсутність доказів порушення права АТ "Сенс Банк", за захистом якого воно звернулося до суду.
2.4. Позивач не погодився з такими судовими рішеннями та скористався правом їх касаційного оскарження.
3. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи
3.1. Касаційне провадження у справі відкрито 01.05.2025 на підставі пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
3.2. У своїй касаційній скарзі АТ "Сенс Банк" просить Суд скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 27.11.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 26.03.2025 і прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог.
3.3. Підставами касаційної скарги Позивач визначив:
- передбаченими пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України: застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм статті 391 Цивільного кодексу України без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування цих норм у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 18.11.2024 у справі № 727/8103/23, від 14.11.2024 у справі № 346/1892/22, від 21.08.2024 у справі № 344/5006/16, від 17.07.2024 у справі № 752/7267/21, від 28.02.2024 у справі № 755/13273/20, від 13.09.2023 у справі № 759/9880/21, від 28.04.2022 у справі № 334/815/21, від 17.04.2024 у справі № 553/1602/21, від 13.10.2021 у справі № 759/23652/19, від 397/355/22, від 05.09.2022 у справі № 569/2864/20, від 03.04.2019 у справі № 924/1220/17;
- передбаченими пунктом 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України: відсутність висновку Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду стосовно застосування норм статті 391 Цивільного кодексу України у правовідносинах між кредитором та боржником;
- передбаченими пунктом 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України: відмова суду першої інстанції у задоволенні клопотання АТ "Сенс Банк" про поновлення строків та долучення до матеріалів справи акта від 24.09.2024 про відсутність доступу до спірної квартири;
- порушення судами принципу змагальності сторін, що полягає у неврахуванні судами доказів Позивача на підтвердження своїх вимог (численні вимоги, акти, фото- та відеоматеріали) при одночасній відсутності будь-яких доказів Відповідача на підтвердження відсутності порушуваного ним права Скаржника.
3.4. Фірма "Т.М.М." у відзиві на касаційну скаргу просить Суд залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. При цьому Відповідач наполягає на відсутності доказів будь-якого перешкоджання ним у користуванні Позивачем спірною квартирою.
4. Обставини, встановлені судами попередніх інстанцій
4.1. Матеріалами справи підтверджується та сторонами не оспорюється, що АТ "Сенс Банк" є власником спірної квартири № 111 у будинку № 3 по вулиці Провіантська (Галі Тимофєєвої) у м. Києві. Право власності було ним набуто в результаті звернення стягнення на підставі виконавчого напису нотаріуса № 7858 на нежитлові приміщення, які належали на праві власності Фірмі "Т.М.М." та перебували в іпотеці стягувача - Акціонерного товариства "Укрсоцбанк" (у подальшому AT "Альфа-Банк", AT "Сенс Банк"). Після проведення арешту і опису майна спірну квартиру було передано для реалізації на публічні торги.
4.2. 22.04.2021 AT "Альфа-Банк" на підставі частини першої статті 49 Закону України "Про іпотеку" зареєструвало за собою право власності на спірну квартиру на підставі протоколу та акту про реалізацію предмета іпотеки.
4.3. 30.11.2022 найменування AT "Альфа-Банк" було змінено на AT "Сенс банк" з внесенням відповідних відомостей до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
4.4. За доводами Позивача, станом на дату державної реєстрації його права власності на спірну квартиру Відповідач фактично користувався нею. Таке користування продовжилося і після зміни власника та триває на момент подання позову у цій справі без будь-якої правової підстави та без дозволу власника. Як наслідок, Позивач як законний власник спірної квартири фактично позбавлений доступу до своєї власності та зазнає збитків.
4.5. З матеріалів справи вбачається, що Позивач листом від 28.02.2023 (вручено адресату 01.03.2023) надіслав Відповідачу вимогу щодо припинення неправомірного користування чужим майном та звільнення квартири. 20.06.2023 таку ж вимогу було направлено повторно (отримано Відповідачем 26.06.2023).
Проте зазначені вимоги залишились без відповіді та без реагування.
4.6. У матеріалах справи міститься також складений представниками Позивача акт від 25.09.2023 про недопуск до спірної квартири.
4.7. Право власності та користування спірною квартирою було предметом спору у численних судових справах, зокрема і за позовами Відповідача (справи № 910/1580/18, № 826/11311/19, № 910/6567/20).
4.8. За доводами Позивача, на даний час його право власності на спірну квартиру порушено діями Відповідача, який фактично користується нею та відмовляється звільнити її добровільно, тому таке право підлягає захисту у судовому порядку.
5. Позиція Верховного Суду
5.1. Заслухавши суддю-доповідача, присутніх у судовому засіданні представників учасників, дослідивши наведені у касаційній скарзі та відзиві на неї доводи, перевіривши правильність застосування господарськими судами норм матеріального і дотримання норм процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
5.2. Згідно зі статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
5.3. Предметом позову в цій справі є вимога АТ "Сенс Банк" до Фірми "Т.М.М." про зобов'язання звільнити належну на праві власності квартиру з підстав перешкоджання останньою у реалізації такого права.
5.4. Підставою подання касаційної скарги стала незгода Позивача з оскаржуваними судовими рішеннями господарських судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позовних вимог.
5.5. Розглянувши наведені доводи Скаржника, колегія суддів приходить до висновку про їх часткове підтвердження з огляду на наступне.
5.6. Як вбачається зі змісту постанови Верховного Суду від 07.08.2024 про направлення цієї справи на новий розгляд, суди попередніх інстанцій не дотрималися вимог процесуального права, зокрема статті 79 Господарського процесуального кодексу України, не оцінили докази на предмет їх вірогідності, що спричинило неврахування вимог Конвенції про захист прав та основоположних свобод у контексті забезпечення сторонам права на справедливий суд.
5.7. Проте результати нового розгляду справи свідчать, що судами попередніх інстанцій, всупереч вимогам статті 316 Господарського процесуального кодексу України, вказівки Верховного Суду не враховано та, як наслідок, виснувано про відсутність достатніх доказів перешкоджання Відповідачем у здійсненні Позивачем своїх правомочностей власника спірної квартири.
5.8. Такі висновки колегія суддів вважає передчасними з огляду на наступне.
5.9. Відповідно до положень статті 2 Господарського процесуального кодексу України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України, статті 20 Господарського кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного (господарського) права (законного інтересу) в разі його порушення, невизнання або оспорювання, у тому числі в судовому порядку. Зазначені норми визначають об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
5.10. Отже, задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем обставин щодо наявності у нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) зазначеного права відповідачем з урахуванням належності обраного способу судового захисту. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення.
5.11. У приписах статті 41 Конституції України та статті 321 Цивільного кодексу України закріплений принцип непорушності права власності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
5.12. Захист права власності врегульований главою 29 Цивільного кодексу України. Зокрема, захист права власності від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння, передбачений статтею 391 зазначеного Кодексу, згідно з якою власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
5.13. У розумінні приписів наведеної норми право власності може бути порушене і без безпосереднього вилучення майна у власника. Власник у такому випадку має право вимагати захисту свого права від особи, яка перешкоджає його користуванню та розпорядженню своїм майном, тобто може звертатися до суду з негаторним позовом.
5.14. Верховний Суд неодноразово (зокрема в постановах від 17.04.2018 у справі № 924/623/16, від 29.08.2019 у справі № 910/551/18, від 09.11.2023 у справі № Б - 50/232-09, від 10.09.2024 у справі № 910/8467/21) звертав увагу, що звернутися з передбаченим наведеною нормою негаторним позовом може власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ, щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем може бути лише та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю.
5.15. Необхідно зауважити, що з урахуванням специфіки обороту нерухомого майна володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним. Аналогічний висновок наведено у постановах Верховного Суду, зокрема, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16, від 01.04.2025 у справі № 908/2915/23, від 16.04.2025 у справі № 916/1664/22, від 22.04.2025 у справі № 918/1332/23).
5.16. Предмет негаторного позову становить вимога володіючого майном власника до третіх осіб про усунення порушень його права власності, що перешкоджають йому належним чином користуватися, розпоряджатися цим майном тим чи іншим способом.
Підставою негаторного позову є належне позивачу право користування і розпорядження майном, а також обставини, що підтверджують протиправні дії відповідача у створенні позивачу перешкод щодо здійснення цих правомочностей.
Однією з передумов/підстав подання негаторного позову є триваючий характер правопорушення і наявність його в момент подання позову. Якщо ж на час подання позову порушення припинилися, то відпадає і підстава для пред'явлення негаторного позову. Власник має право у даному випадку вимагати лише відшкодування збитків або застосувати інший спосіб захисту свого права. Другою умовою застосування негаторного позову має бути відсутність між позивачем і відповідачем договірних відносин, адже в разі наявності таких відносин власник здійснює захист порушеного права власності зобов'язально-правовими засобами. Подібні за змістом висновки викладено у постановах Верховного Суду від 03.06.2020 у справі № 916/1666/18, від 09.11.2023 у справі № Б - 50/232-09.
5.17. В такий спосіб Суд зазначає, що умовами подання негаторного позову є сукупність таких обставин: майно знаходиться у власника або титульного володільця; інша особа заважає користуванню, розпорядженню цим майном; для створення таких перешкод немає правомірних підстав (припису закону, договору між власником та іншою особою тощо); у позові має бути чітко та конкретно визначено дії, які повинен здійснити відповідач для усунення порушень права власника (володільця). Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 30.07.2019 у справі №926/3881/17, від 05.01.2024 у справі № 367/7905/18, від 27.05.2020 у справі № 909/392/19, від 08.04.2025 у справі № 910/5739/23..
5.18. Право власності як абсолютне право має захищатися лише у разі доведення самого факту порушення. Тому встановлення саме зазначених вище обставин належить до предмета доказування у справах за такими позовами. Подібні за змістом правові позиції викладено у постановах Верховного Суду від 27.05.2020 у справах №909/392/19 та № 910/1310/19, від 09.11.2023 у справі № Б - 50/232-09.
5.19. При цьому відповідно до закріпленого у статтях 2, 13, 74 Господарського процесуального кодексу України принципу змагальності сторін кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом, та, водночас, несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
5.20. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 73 Господарського процесуального кодексу України).
5.21. За змістом статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
5.22. Водночас у статті 79 Господарського процесуального кодексу України встановлений стандарт доказування "вірогідності доказів", який, на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто відповідно до наведеного стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
5.23. В силу вказаної норми процесуального права наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
5.24. Тлумачення змісту цієї статті свідчить про те, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, аніж протилежний. Подібні за змістом висновки викладені у численних постановах Верховного Суду, зокрема від 25.06.2020 у справі №924/233/18, від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019, від 18.11.2019 у справі №908/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17, від 18.03.2020 у справі №129/1033/13, від 19.11.2024 у справі № 910/3070/21, від 21.11.2024 у справі № 925/1577/20, від 28.11.2024 у справі № 925/181/20.
5.25. Так у постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13 Велика Палата Верховного Суду наголосила, що концепція негативного доказу сама по собі порушує принцип змагальності, оскільки допускає можливість вважати доведеним твердження позивача через відсутність спростування цього твердження відповідачем.
5.26. Водночас частина десята статті 80 Господарського процесуального кодексу України передбачає можливість, зокрема, визнання судом обставини, для з'ясування якої витребовувався доказ, у разі неподання учасником справи витребуваних судом доказів без поважних причин або без повідомлення причин.
5.27. Частиною першою статті 80 зазначеного Кодексу учаснику справи надано право подати клопотання про витребування доказів судом у строк, зазначений у частинах 2 і 3 цієї ж статті. Якщо таке клопотання заявлено з пропуском встановленого строку, суд залишає його без задоволення, крім випадку, коли особа, яка його подає, обґрунтує неможливість його подання у встановлений строк з причин, що не залежали від неї.
5.28. В такий спосіб, з огляду на предмет позовних вимог про зобов'язання Фірми "Т.М.М." звільнити спірну квартиру, до предмету доказування у цій справі № 910/11598/23 входить: факт належності спірного нерухомого майна Позивачу на праві власності чи титульного володіння; факт перешкоджання Відповідачем користуватись і розпоряджатись цим майном (зокрема через фактичне знаходження у ньому, реєстрацію місцезнаходження Відповідача як юридичної особи тощо); відсутність у Відповідача законних підстав для користування майном.
5.29. Дослідивши надані учасниками справи докази в їх сукупності та взаємозв'язку з урахуванням наведених вимог процесуального права, суди першої та апеляційної інстанцій встановили обставини, які свідчать про наявність у Позивача права власності на спірну квартиру, підтвердженого належним чином, у зв'язку з чим права останнього в разі їх порушення через неможливість користування та розпорядження майном підлягають захисту в порядку подання негаторного позову.
5.30. Також суди не встановили наявності доказів, які б надавали Відповідачу право користуватися майном. Упродовж розгляду справи судами попередніх інстанцій сам Відповідач факт відсутності у нього підстав для користування спірним майном не заперечував.
5.31. Однак суди першої та апеляційної інстанцій дійшли передчасних висновків про недоведеність обставин перешкоджання Відповідачем у користуванні та розпорядженні Позивачем своїм майном, пославшись виключно на свідчення Відповідача про те, що він не займає спірну квартиру та фактично у ній не перебуває.
Не вдаючись до переоцінки доказів, досліджених судами попередніх інстанцій, Верховний Суд вбачає, що з огляду на наведену ними аргументацію, їх висновки про відсутність підстав для зобов'язання Відповідача звільнити Майно є не достатньо обґрунтованими. Зокрема, пославшись виключно на свідчення Відповідача про неперешкоджання ним у здійсненні правомочностей Позивача, суди по суті використали концепцію негативного доказу, яка суперечить принципу змагальності у господарському судочинстві.
5.32. Крім того, обставини фактичного знаходження Відповідача у спірному приміщенні, зокрема шляхом розміщення його майна, працівників, можливість вчинення конкретних дій із перешкоджання доступу до квартири іншим особам тощо, у тому числі внаслідок реєстрації за відповідною адресою місцезнаходження Відповідача, суди, з урахуванням стандарту доказування, не досліджували, всупереч вказівкам Верховного Суду у постанові від 07.08.2024 про направлення справи на новий розгляд.
Суди також встановили, що спірна квартира використовувалась саме Фірмою "Т.М.М." як службове житло для його працівників, водночас без посилання на будь-які докази зазначивши, що на даний час Відповідач перестав нею користуватись та ключів від неї не має, пославшись виключно на його доводи.
5.33. Натомість, дослідивши надані учасниками справи докази в їх сукупності та взаємозв'язку із урахуванням відповідних вимог процесуального права, суди без достатніх правових підстав визнали докази відсутності факту користування та розпорядження Відповідачем спірним майном більш вірогідними, ніж докази Позивача на підтвердження такого факту.
5.34. Суди також не врахували, що саме по собі саме звернення позивача до суду з відповідним позовом про усунення перешкод у користуванні власністю й заперечення відповідачів щодо його задоволення свідчить про наявність таких перешкод. Такий висновок Верховний Суд сформував у постанові від 28.04.2022 у справі № 334/815/21. Крім того, з аналогічними висновками судів попередніх інстанцій суд касаційної інстанції погодився при розгляді справ № 759/23652/19, № 759/9880/21.
5.35. Верховний Суд, направляючи цю справу № 910/11598/23 на новий розгляд, у постанові від 07.08.2024 прямо вказував на неврахування судами поведінки Відповідача з огляду, зокрема, на ініційовані ним судові спори в інших справах.
В такий спосіб колегія суддів зазначає, що у конкретній ситуації, яка склалася з урахуванням підтвердження самим Відповідачем попереднього перебування у цих приміщеннях, ініціювання ним значної кількості спорів, у яких він доводив законність володіння спірним майном, недостатнім є саме лише його посилання на те, що він не користується спірним майном, оскільки він, як попередній користувач приміщення, щонайменше повинен бути обізнаним щодо обставин, пов'язаних з припиненням такого користування, забезпеченням можливості нового власника доступу до приміщення тощо.
5.36. В такий спосіб оцінка судами доказів повинна не лише носити формальні ознаки, а й бути логічно обґрунтованою та відповідати встановленим обставинам справи.
5.37. Також суди повинні були оцінити й доводи щодо наведених учасниками справи обставин розміщення Відповідача за адресою спірної квартири, виконання ним функцій з управління будинком та інші пов'язані з цим обставини шляхом їх підтвердження або спростування.
5.38. Додатково Суд зазначає, що частиною третьою статті 13 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Відповідно до частини другої статті 13 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом.
Вказані положення означають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу, ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов'язки.
За приписами частини першої статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін.
5.39. Принцип змагальності тісно пов'язаний з процесуальною рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою з'ясування обставин справи. Відповідно до вказаного принципу, особи, зацікавлені в результаті справи, вправі відстоювати свою правоту у спорі шляхом подання доказів; участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду у судовому засіданні. Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи (сторони). Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів.
5.40. За загальним правилом, обов'язок (тягар) доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини. При цьому доказування полягає не лише в поданні особами доказів, а й у доведенні їх переконливості.
За змістом даної норми кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
5.41. Приписами частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
5.42. Також колегія суддів зазначає, що у статті 79 Господарського процесуального кодексу України встановлений стандарт доказування "вірогідності доказів", який, на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, відповідно до наведеного стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
У силу вказаної норми процесуального права наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить про те, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, аніж протилежний.
Подібні за змістом висновки викладені, зокрема, у постановах Верховного Суду від 25.06.2020 у справі № 924/233/18, від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 908/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17, від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13.
5.43. Натомість суди попередніх інстанцій, формально підійшовши до оцінки наданих доказів, обмежилися констатацією того, що Позивач не довів факту відсутності з боку Відповідача будь-яких перешкод у користуванні та розпорядженні спірною квартирою. Такий підхід призвів до необґрунтованого зміщення тягаря доказування обставин, що мають значення для справи, виключно на Позивача. У такий спосіб суди першої та апеляційної інстанцій фактично застосували концепцію "негативного доказу".
5.44. У постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13 Велика Палата Верховного Суду вказала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
Велика Палата Верховного Суду наголосила, що концепція негативного доказу сама по собі порушує принцип змагальності, оскільки допускає можливість вважати доведеним твердження позивача через відсутність спростування цього твердження відповідачем.
5.45. Наведене свідчить про обґрунтованість доводів касаційної скарги про недослідження судами попередніх інстанцій обставин наявності таких перешкод, порушення принципу змагальності, стандарту доказування "вірогідності доказів", повного та всебічного дослідження обставин, доказів та аргументів сторін тощо з огляду на зміст оскаржуваних судових рішень, що є підставою для їх скасування.
5.46. Додатково Суд звертає увагу на встановлену статтею 316 Господарського процесуального кодексу України обов'язковість вказівок, що містяться у цій постанові, для судів першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.
5.47. Згідно з імперативними приписами статті 300 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
При цьому встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.
5.48. Колегія суддів зазначає, що суди повинні неухильно додержуватися вимог про законність та обґрунтованість рішення у справі, яке повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.
5.49. Оскільки вищезазначені вимоги закону судами попередніх інстанцій при ухваленні оскаржуваних рішень не дотримано, колегія суддів приходить до висновку про їх скасування та направлення справи на новий розгляд.
5.50. За таких обставин дослідження інших доводів касаційної скарги колегія суддів вважає передчасним.
6. Висновки Верховного Суду
6.1. Загальними вимогами процесуального права визначено обов'язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.
6.2. Згідно з частинами першою, другою, п'ятою статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Судове рішення, щоб бути дійсним та виконувати свої функції, має відповідати певним формальним вимогам та бути логічно обґрунтованим. Це означає, що воно має бути оформлене згідно з вимогами законодавства, мати чітку структуру та виклад, а також бути засноване на логічних аргументах та доказах.
6.3. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд.
6.4. За змістом частини третьої статті 310 цього Кодексу підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.
6.4. Ураховуючи викладене та беручи до уваги, що суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, касаційна скарга АТ "Сенс Банк" підлягає частковому задоволенню, а ухвалені у справі судові рішення - скасуванню із направленням справи на новий розгляд до місцевого господарського суду.
6.5. Під час нового розгляду справи господарському суду слід взяти до уваги наведене в пунктах 5.32-5.37 цієї постанови, всебічно, повно, об'єктивно та безсторонньо дослідити наявні у справі докази, встановити усі обставини, що входять до предмета доказування такого позову і, в залежності від встановленого та у відповідності з чинним законодавством, прийняти відповідне рішення.
7. Розподіл судових витрат
7.1. Оскільки у цьому випадку суд касаційної інстанції не змінює та не ухвалює нового рішення, відповідно до частини чотирнадцятої статті 129 Господарського процесуального кодексу України розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись статтями 240, 300, 301, 308, 310, 315, 316, 317 Господарського процесуального кодексу України,
1. Касаційну скаргу Акціонерного товариства "Сенс Банк" задовольнити частково.
2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 26.03.2025 та рішення Господарського суду міста Києва від 27.11.2024 у справі № 910/11598/23 скасувати.
3. Справу № 910/11598/23 направити на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. Зуєв
Судді І. Берднік
І. Міщенко