Справа № 127/7492/25
Провадження 2/127/1372/25
05 червня 2025 року м. Вінниця
Вінницький міський суд Вінницької області в складі:
головуючого судді Борисюк І.Е.
за участю: секретаря судового засідання Остапенко І.В.,
адвоката позивачки - Дяковського Л.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області про стягнення коштів, -
До Вінницького міського суду Вінницької області звернулась ОСОБА_1 з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області про стягнення коштів.
Позов мотивований тим, що рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 10.11.2021 у справі № 120/9527/21-а було зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області з 01.04.2019 здійснити ОСОБА_2 перерахунок та виплату пенсії на підставі виданої ІНФОРМАЦІЯ_1 довідки від 15.07.2021 № ХЛ49309 з урахуванням основних і додаткових видів грошового забезпечення у відповідності до вимог ст.ст. 43, 63 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», ст. 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та положень постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 704, з врахуванням раніше виплачених сум пенсії. Відповідачем було перераховано пенсію ОСОБА_2 та нараховано заборгованість по виплаті пенсії з 01.04.2019 в сумі 198 540, 00 гривень. ІНФОРМАЦІЯ_2 помер чоловік позивачки - ОСОБА_2 , унаслідок чого відкрилась спадщина, яку та 08.02.2025 прийняла. Позивачка звернулась до відповідача про виплату їй заборгованості по пенсії чоловіка, однак отримала відмову.
Вищевикладене й стало підставою для звернення позивачки до суду із вимогою про стягнення з Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області на її користь недоотриманої ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , пенсії в розмірі 198 540, 00 гривень. Також позивачка просила суд стягнути на її користь судові витрати.
Ухвалою суду від 13.03.2025 вищевказану заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у цивільній справі, розгляд якої вирішено провести в порядку загального позовного провадження. Також даним судовим рішенням запропоновано відповідачу надати відзив на позовну заяву та докази по справі, роз'яснено наслідки ненадання відзиву у встановлений судом строк без поважних причин.
26.03.2025, у строк встановлений ухвалою суду від 13.03.2025, від відповідача на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву із висловленими у ньому запереченнями щодо задоволення позовних вимог. Відповідач зазначив, що донараховані ОСОБА_2 кошти в сумі 198 540, 00 гривень, ГУ ПФУ включені до Реєстру судових рішень та їх виплата проводиться в порядку черговості за окремою бюджетною програмою. Крім того представник відповідача зазначив, що дана справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства окружним адміністративним судом. Також представник вказав на можливість заміни сторони у відносинах, щодо яких адміністративним судом було вирішено спір (процесуальне правонаступництво). Так, представник відповідача просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог.
В ході підготовчого провадження адвокат позивачки уточнив, що просить стягнути з відповідача на користь позивачки недоотриману пенсію після смерті її чоловіка саме в порядку спадкування.
13.05.2025 судом прийнято до розгляду докази надані адвокатом позивачки разом із клопотаннями (повідомленнями) від 06.05.2025 і від 09.05.2025, про що постановлено відповідну ухвалу без оформлення окремим документом, яку занесено до протоколу судового засідання.
Ухвалою суду від 13.05.2025 підготовче провадження закрито і призначено справу до судового розгляду по суті та запропоновано учасникам справи надати відповідні заяви по суті справи.
19.05.2025, у строк встановлений ухвалою суду від 13.05.2025, від адвоката позивачки на адресу суду надійшла відповідь на відзив із викладеними у ній поясненнями, міркуваннями і аргументами щодо наведених відповідачем у відзиві заперечень і мотивами їх відхилення.
Заперечення на відповідь на відзив від відповідача на адресу суду не надійшли.
У судове засідання представник відповідача не з'явився, хоча у відповідності до ст. 128 ЦПК України був належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи. Водночас, в матеріалах справи міститься клопотання представника відповідача про розгляд справи у його відсутність.
Адвокат позивачки не заперечував щодо розгляду справи у відсутність представника відповідача.
Враховуючи вищевикладене, клопотання представника відповідача, думку адвоката позивачки, а також положення ст. 223 ЦПК України, суд постановив провести судове засідання у відсутність представника відповідача - Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області (ухвала суду постановлена без оформлення окремого документа та занесена до протоколу судового засідання).
У судовому засіданні адвокат позивачки позовні вимоги підтримав в повному обсязі та просив їх задовольнити, аргументуючи мотивами, викладеними в позовній заяві та відповіді на відзив на позовну заяву.
При розгляді справи судом встановлені наступні факти та відповідні їм правовідносини.
Відповідно до свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 , виданого 22.05.2024 Відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Вінниці Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , помер ІНФОРМАЦІЯ_2 у м. Вінниця, про що зроблено відповідний актовий запис № 1392. (а.с. 8)
Після смерті ОСОБА_2 відкрилась спадщина.
Відповідно до довідки № 75/01-16, виданої 01.05.2025 приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Ткачук М.В., приватним нотаріусом 27.09.2024 була відкрита спадкова справа № 57/2024 після смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_2 ; єдиною спадкоємицею за законом, яка прийняла спадщину, є дружина померлого - ОСОБА_1 . (а.с. 61)
В ході розгляду справи судом встановлено, що померлим ОСОБА_2 заповіт не складався.
08.02.2025 приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Ткачук М.В. було видано ОСОБА_1 свідоцтво про право на спадщину за законом на нерухоме майно належне померлому на праві власності, у тому числі з урахуванням часток від яких на користь ОСОБА_1 відмовились діти померлого - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . (а.с. 9)
Судом встановлено, що рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 10.11.2021 у справі № 120/9527/21-а, яке згідно відомостей з ЄДРСР набрало законної сили 04.01.2022 на підставі ухвали Сьомого апеляційного адміністративного суду, зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області з 01.04.2019 здійснити ОСОБА_2 перерахунок та виплату пенсії на підставі виданої ІНФОРМАЦІЯ_1 довідки від 15.07.2021 № ХЛ49309 про розмір грошового забезпечення станом на 05.03.2019 із зазначенням відомостей про розміри щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавки, доплати, підвищення) та премії, у відповідності до вимог статей 43, 63 Закону України від 09.04.1992 № 2262-ХІІ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», статті 9 Закону України від 20.12.1991 № 2011-ХІІ Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей, з урахуванням положень постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з врахуванням раніше виплачених сум пенсії.
Матеріали справи не містять доказів видачі за вищевказаним судовим рішенням виконавчого документу та передачу його для примусового виконання.
За даними АСВП, доступ до інформації якої є публічним, не вбачається перебування на примусовому виконанні виконавчого листа, виданого за вищевказаним судовим рішенням.
Як вбачається із повідомлення відповідача від 09.12.2024, ОСОБА_2 отримував пенсію за вислугу років згідно Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб»; недоотримана пенсія відсутня; за виплатою недоодержаної пенсії члени сім'ї ОСОБА_2 не звертались. Водночас повідомлено, що нарахована заборгованість по рішенню Вінницького окружного адміністративного суду від 10.11.2021 по справі № 120/9527/21-а за позовом ОСОБА_2 становить 198 540, 00 гривень. (а.с. 57)
Отже, як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_2 перебував на обліку у Головному управлінні Пенсійного фонду України у Вінницькій області і отримував пенсію за вислугу років відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».
Відповідно до ст. 61 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» суми пенсії, що підлягали виплаті пенсіонерові з числа військовослужбовців, осіб, які мають право на пенсію за цим Законом та членів їх сімей і залишилися недоодержаними у зв'язку з його смертю, не включаються до складу спадщини і виплачуються тим членам його сім'ї, які належать до осіб, що забезпечуються пенсією у разі втрати годувальника. Проте батьки і дружина (чоловік), а також члени сім'ї, які проживали разом із пенсіонером на день його смерті, мають право на одержання цих сум і в тому разі, якщо вони не належать до осіб, які забезпечуються пенсією у разі втрати годувальника. При зверненні кількох членів сім'ї належна їм сума пенсії ділиться між ними порівну. Зазначені суми виплачуються, якщо звернення за ними надійшло не пізніше 6 місяців після смерті пенсіонера.
Водночас, зі смертю особи, незалежно від її статусу, пов'язаний інститут спадкування, що регламентується, головним чином, нормами цивільного права.
Так, правовідносини у сфері спадкування регулюються Цивільним кодексом України.
За змістом ст. 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (ст. 1218 ЦК України).
Статтею 1227 ЦК України передбачено, що суми заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомог у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, відшкодувань у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві, але не були ним одержані за життя, передаються членам його сім'ї, а у разі їх відсутності - входять до складу спадщини.
З огляду на положення ст.ст. 1218, 1219, 1227 ЦК України спадщиною є сукупність прав та обов'язків, які в разі смерті фізичної особи (спадкодавця) переходять від нього до інших осіб (спадкоємців). Об'єктом спадкування можуть бути лише права та обов'язки, які належали спадкодавцеві на момент його смерті. Право на спадщину переходить лише до спадкоємців, які прийняли спадщину в установленому порядку.
Тлумачення ст. 1227 ЦК України свідчить, що:
- цією правовою нормою встановлено сингулярне правонаступництво членів сім'ї спадкодавця на отримання належних йому та не отриманих ним за життя грошових сум заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, інших соціальних виплат. Указані суми включаються до складу спадщини лише у разі відсутності у спадкодавця членів сім'ї чи їх відмови від права на отримання вказаних сум. Специфіка правонаступництва прав на отримання сум заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомог у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, відшкодувань у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, інших соціальних виплат обґрунтовується необхідністю: а) створення умов для охорони майнових інтересів членів сім'ї спадкодавця в разі, коли вони не є його спадкоємцями; б) забезпечення можливості реалізації права на одержання членами сім'ї спадкодавця належних йому грошових коштів без дотримання передбаченої ЦК України процедури оформлення спадщини;
- право на одержання грошових сум заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, інших соціальних виплат виникає у членів сім'ї спадкодавця внаслідок вказівки закону (ст. 1227 ЦК України ) та додаткового юридичного факту - смерті спадкодавця. Окрім цього, звичайно, необхідно, щоб спадкодавець не реалізував належне йому право на отримання певних сум. Причини, через які ці суми не були отримані, можуть бути різноманітними, але закон не надає їм юридичного значення. Моментом, з якого виникатимуть права на отримання виплат, буде момент смерті спадкодавця. Законодавець не вказує, що перехід права на отримання цих сум є спадкуванням, а члени сім'ї - спадкоємцями. Це має важливе значення, оскільки дозволяє зробити висновок, що на набуття права на одержання грошових сум відповідно до ст. 1227 ЦК України не поширюються норми про спадкування за заповітом або законом, зокрема, щодо усунення від спадкування (ст. 1224 ЦК України), прийняття, строків прийняття та оформлення спадщини, врахування цих сум при визначенні розміру обов'язкової частки (ст. 1241 ЦК України), задоволення вимог кредиторів (ст. 1281 ЦК України). Відповідно, при включенні зазначених прав до складу спадщини їх спадкування має відбуватися за правилами, встановленими для спадкування за заповітом або законом;
- право на перерахунок певних виплат, яке мав винятково спадкодавець, що був їх одержувачем, оскільки така можливість пов'язана з його суб'єктивним правом. Саме тому у членів сім'ї спадкодавця або ж у спадкоємців не виникає права вимагати перерахунку відповідних сум. Теж саме стосується і випадку вимагати призначення тієї чи іншої виплати. Тому потрібно відмежовувати ситуації при застосуванні положень ст. 1217 ЦК України, за яких члени сім'ї чи спадкоємці вимагають перерахунку чи призначення певних виплат, та випадки, за яких спадкодавцю неправомірно припиняють ті чи інші виплати.
На вищевказане неодноразово звертав увагу Верховний Суд, зокрема, у постанові від 14 лютого 2022 року у справі № 243/13575/19.
Сума пенсії, яка не була одержана за життя пенсіонера охоплює собою всю суму заборгованості Пенсійного фонду України, у тому числі, кошти, які нараховані на виконання рішення суду, але невиплачені.
Отже, право на вищевказану пенсію у спадкодавця зберігається, і в розумінні положень ст. 1227 ЦК України ці пенсійні виплати вважаються такими, що належали до виплати спадкодавцю, а тому спадкоємець відповідно до положень ст. 1227 ЦК України має право на отримання пенсії у порядку спадкування за законом.
Відповідно до ч. 2 ст. 1220 ЦК України часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою.
Згідно з ч. 1 ст. 1222 ЦК України спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.
Відповідно до ч. 2 ст. 1223 ЦК України у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.
Як встановлено судом, померлим ОСОБА_2 заповіт не складався, а тому у відповідності до ст. 1223 ЦК України право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.
Заяви ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , подані позивачкою разом із позовом (а.с. 14-15), суд не приймає до уваги, оскільки вважає, що такі не є допустимими доказами в розумінні положень ст. 78 ЦПК України. Обставини належності до члена сім'ї особи, якій підлягали до виплати суми недоодержаної пенсії у відповідності до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», а також до кола спадкоємців, за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування і не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Крім того, подання таких заяв саме позивачкою унеможливлює встановлення чи є дані заяви волевиявленням саме ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , не дозволяє однозначно ідентифікувати осіб, які склали такі документи, та не може свідчити про відповідальність таких осіб за їх зміст.
Згідно із ст. 1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.
Позивачка, яка є дружиною спадкодавця, відповідно до ст. 1261 ЦК України має право на спадкування за законом у першу чергу, враховуючи, що інші спадкоємці, як встановлено в ході розгляду справи, від прийняття спадщини відмовились на її користь; інші особи із заявами про прийняття спадщини або відмову від неї до нотаріальної контори не зверталися.
Судом прийнято до уваги, що положення ч. 3 ст. 52 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та ст. 1227 ЦК України узгоджуються з положеннями ч. 1 ст. 92 Закону України «Про пенсійне забезпечення», де вказано, що суми пенсії, що належали пенсіонерові і залишилися недоодержаними у зв'язку з його смертю, передаються членам його сім'ї, а в разі їх відсутності входять до складу спадщини.
Однак, положення Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» стосуються тільки тієї категорії пенсіонерів, яким була призначена пенсія згідно із Законом «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», відповідно не застосовуються до правовідносин, де пенсія була призначена за Законом «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».
Водночас, положення ст. 61 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» прямо суперечать ст. 1227 ЦК України та Конституції України.
У відповідності до ч. 7 ст. 10 ЦПК України у разі невідповідності правового акта правовому акту вищої юридичної сили суд застосовує норми правового акта вищої юридичної сили.
Конституція України в системі нормативно-правових актів України має найвищу юридичну силу і є обов'язковою до виконання на території України. Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України.
Відповідно до ст.ст. 24, 41, 46 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Правовідносини у сфері спадкування регулюються Цивільним кодексом України.
Відповідно до ст.ст. 1268, 1296 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини. Спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину. Але, це положення закону треба сприймати у контексті статусу спадкоємця у певні проміжки часу, оскільки редакція даної норми має широкий зміст. Якщо особи не можуть довести свої права на спадщину, то відповідні факти, з якими пов'язується виникнення права на спадкування, встановлюються судом.
Отже, виникнення у спадкоємця права на спадщину, яке пов'язується з її прийняттям, як майнового права зумовлює входження права на неї до складу спадщини після смерті спадкоємця, який не одержав свідоцтво про право на спадщину (ст.ст. 1296, 1297 ЦК України).
Відповідно позивачка, як спадкоємець за законом, яка в установленому законом порядку прийняла спадщину після смерті свого чоловіка, приймаючи до уваги відмову інших спадкоємців від прийняття спадщини, успадкувала право на належні спадкодавцю суми пенсії на підставі ст. 1227 ЦК України у тому розмірі, у якому спадкодавець мав право на їх виплату на момент своєї смерті.
Зважаючи на роз'яснення відповідача, надані позивачці 01.01.2025 на її звернення (а.с. 12), і посилання відповідача у відзиві, зокрема, на процесуальне правонаступництво, суд зауважує, що дане процесуальне питання, беручи до уваги необхідність дотримання критерію ефективності у правовідносинах щодо захисту осіб, що наділені правом отримання нарахованих, але неодержаних за життя пенсіонера сум пенсії, у випадку відмови органу пенсійного фонду у позасудовому порядку (добровільно) здійснити виплату суми недоплаченої пенсії, не може бути вирішений за правилами ст.ст. 52, 379 КАС України, тобто з використанням інституту процесуального правонаступництва або заміни сторони виконавчого провадження.
Вищевказане узгоджується із правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленою у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 750/7865/18.
Твердження відповідача, висловлені у відзиві про те, що дана справа повинна розглядатись в порядку адміністративного судочинства окружним адміністративним судом, є безпідставними й необґрунтованими. Дана справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, що було встановлено судом під час вирішення питання про прийняття позовної заяви до розгляду та відкриття провадження у справі.
У ході розгляду справи судом встановлено наявність перешкод для оформлення спадкових прав позивача.
Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Згідно із ч. 1 та ч. 5 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України).
Відповідно до ч. 1 і ч. 2 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Згідно із ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до ч. 1 - ч. 3 ст. 83 ЦПК України сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач повинен подати докази разом з поданням позовної заяви, а відповідач - разом з поданням відзиву.
Суд вважає, що кожна із сторін по даній справі була належним чином поінформована про право надати суду будь-які докази для встановлення наявності або відсутності обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, а також прокоментувати їх. Крім того, сторони по справі не були позбавлені можливості повідомити суду й інші обставини, що мають значення для справи.
Також, судом в ухвалі від 13.03.2025 було роз'яснено сторонам по справі наслідки ненадання суду доказів по справі, дії в разі неможливості надання доказів, а також право і порядок звернення до суду із заявами та клопотаннями.
Отже, кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони.
Відповідно до ч. 1 ст. 12 ЦК України особа здійснює свої права вільно, на власний розсуд.
Згідно із ч. 2 ст. 13 ЦПК України збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до ч. 2 і ч. 3 ст. 12 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з п. 2, п. 4, п. 6 - п. 7 ч. 2 ст. 43 ЦПК України учасники справи зобов'язані: сприяти своєчасному, всебічному, повному та об'єктивному встановленню всіх обставин справи; подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки; виконувати інші процесуальні обов'язки, визначені законом або судом.
Відповідно до ч. 1 ст. 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Згідно із ч. 4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Суд, заслухавши пояснення адвоката позивачки в судовому засіданні, дослідивши письмові пояснення, викладені учасниками справи в заявах по суті справи, та оцінивши, відповідно до ст. 89 ЦПК України, належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів, наявних в справі, у їх сукупності, враховуючи вищевикладене, прийшов до переконання в тому, що позов підлягає задоволенню.
У відповідності до вимог ст. 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини. Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Принцип збалансованості інтересів людини з інтересами суспільства сформульовано у рішенні від 7 липня 1989 року у справі «Сорінг проти Сполученого Королівства». Суд зазначив, що Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року (далі Конвенція) «спрямована на пошук справедливого співвідношення між потребами, пов'язаними з інтересами суспільства в цілому, і вимогами захисту основних прав людини». У рішенні від 17 жовтня 1986 року у справі «Ріс проти Сполученого Королівства» суд зазначив, що, з'ясовуючи, чи існує позитивне зобов'язання стосовно людини, «належить врахувати справедливий баланс, який має бути встановлений між інтересами всього суспільства й інтересами окремої людини». У рішенні від 26 червня 2016 по справі «Суханов та Ільченко проти України» (CASE OF SUKHANOV AND ILCHENKO v. UKRAINE) заяви № 68385/10 та 71378/10) в § 53 суд повторив, що першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету «в інтересах суспільства». Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено «справедливий баланс» між загальними інтересами суспільства та обов'язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (див. серед багатьох інших джерел рішення у справі «Колишнього короля Греції та інші проти Греції» (The Former King of Greece and Others v. Greece) заява № 25701/94, п.п. 79 та 82, ЄСПЛ 2000-ХІІ). Враховуючи загальні принципи міжнародного права, викладені у наведених вище рішеннях Європейського суду з прав людини, суд вважає, що у спірних правовідносинах позивач не може бути позбавленим державою права на майно, яке отримав у спадщину в передбачений законом спосіб, і, відповідно, мав законні сподівання, що пенсійні виплати, що за життя належали його батькові, будуть виплачені в повному обсязі.
Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003). Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Враховуючи вищевикладене, а також ст. 16 ЦК України, згідно якої суд може захистити цивільне право або інтерес у спосіб, що встановлений договором або законом, суд приходить до висновку, що в даному випадку існують підстави та необхідність для захисту прав позивачки шляхом стягнення з відповідача на користь позивачки недоотриманої померлим ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_2 за життя пенсії за період з 01.04.2019 в розмірі 198 540, 00 гривень.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат між сторонами, суд прийшов до наступного висновку.
Судом встановлено сплату позивачкою судового збору за подачу позову в сумі 1 985, 40 гривень, що підтверджується квитанцією від 04.03.2025. (а.с. 20)
Враховуючи положення ст. 141 ЦПК України за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивачки підлягає стягненню судовий збір в сумі 1 985, 40 гривень, пропорційно розміру задоволених позовних вимог (100 %).
Згідно з п. 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України до витрат, пов'язаних з розглядом справи, зокрема, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Відповідно до ч. 2 ст. 137 ЦПК України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Судом встановлено, що 03.03.2025 між позивачкою та адвокатом Дяковським Л.В. було укладено договір про надання правничої допомоги № 20, предметом якого є надання правничої допомоги у справі за позовом ОСОБА_1 до ГУ ПФУ у Вінницькій області про стягнення недоотриманої пенсії. (а.с. 17-19)
Суд не приймає до уваги надані адвокатом позивачки в якості доказів витрат на професійну правничу допомогу договір № 21 від 03.03.2025, а також квитанції № 20 від 03.03.2025 і № 21 від 10.03.2025, адже такі докази, в розумінні положень ст. 77 ЦПК України, є неналежними, оскільки не стосуються цієї справи (предмет договору - правнича допомога у справі за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_4 щодо видачі довідок про розмір грошового забезпечення) і, відповідно, не містять інформацію щодо предмета доказування. (а.с. 28-31)
Згідно Єдиного реєстру адвокатів України Дяковський Л.В. є адвокатом, здійснює адвокатську діяльність на підставі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю № 692, виданого 27.10.1997.
Як вбачається із умов вищевказаного договору, сторони даного правочину досягли домовленості про те, що гонорар адвоката за даним договором становить 5 000, 00 гривень (п. 3.1 договору).
Судом прийнято до уваги, що розмір витрат на правничу допомогу адвоката, серед іншого, складає гонорар адвоката за надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу клієнта, складення процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення, який визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною.
За змістом п. 1 ч. 2 ст. 137 та ч. 8 ст. 141 ЦПК України розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.
Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено.
Судом прийнято до уваги, що у разі встановлення сторонами договору про надання правової допомоги гонорару у фіксованому розмірі, надання детального опису робіт на виконання положень ч. 3 ст. 137 ЦПК України, не є необхідним, оскільки розмір гонорару, в такому випадку, не залежить від обсягу послуг та часу витраченого представником, а отже є визначеним.
Фіксований розмір гонорару у цьому контексті означає, що у разі настання визначених таким договором умов платежу - конкретний склад дій адвоката, що були вчинені на виконання цього договору й призвели до настання цих умов, не має жодного значення для визначення розміру адвокатського гонорару в конкретному випадку.
Крім цього, подання детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, не є самоціллю, а є необхідним для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат.
Таким чином, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суд має виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», враховуючи при цьому положення законодавства щодо критеріїв визначення розміру витрат на правничу допомогу.
На виконання умов вищевказаного договору позивачкою було сплачено адвокату Дяковському Л.В. 5 000, 00 гривень, що підтверджується квитанцією до прибуткового касового ордера № 20 від 03.03.2025. (а.с. 56а)
Водночас, за змістом ч. 4 ст. 137 ЦПК України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог ч. 4 ст. 137 ЦПК України суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 5 і ч. 6 ст. 137 ЦПК України).
Загальне правило розподілу судових витрат визначене в ч. 2 ст. 141 ЦПК України. Разом із тим, у частині 3 наведеної норми цього Кодексу визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.
Зокрема відповідно до ч. 3 ст. 141 ЦПК України, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:
1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи;
2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;
3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо;
4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.
Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого ч. 2 ст. 141 ЦПК України, визначені також положеннями частин 4, 5, 9 статті 141 цього Кодексу.
Таким чином, зважаючи на наведені положення законодавства, у разі недотримання вимог ч. 4 ст. 137 ЦПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони.
Принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях ч. 5 і ч. 6 ст. 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов'язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов'язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення.
Водночас, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі ст. 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України», заява № 19336/04).
У рішенні ЄСПЛ у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Тобто, суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені, з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.
Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
Вказані положення процесуального закону дають підстави для висновку, що для включення всієї суми гонорару у відшкодування за рахунок іншої сторони, має бути встановлено не тільки, що рішення ухвалене на користь сторони, яка користувалася послугами адвоката, а також що за цих обставин справи такі витрати сторони були необхідними, а розмір є розумний та виправданий.
Судом встановлено, що договором про надання правничої допомоги № 20 від 03.03.2025 чітко визначено обсяг послуг і розмір гонорару, який є фіксованим. Надання адвокатських послуг позивачці підтверджується матеріалами справи. Беручи на себе обов'язок щодо здійснення представництва інтересів клієнта в суді, адвокат бере на себе відповідальність не лише за якусь одну дію, наприклад написання процесуального документу чи виступ у суді, а бере на себе обов'язок по вчиненню комплексу дій, метою яких є забезпечення реалізації і захисту прав та інтересів клієнта. Участь у судових засіданнях являє собою не формальну присутність на ньому, а підготовку адвоката до цього засідання, витрачений час на дорогу до судового засідання та у зворотному напряму, його очікування та безпосередня участь у судовому засіданні.
Суд прийшов до висновку, що зазначена позивачкою сума витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 5 000, 00 гривень є співмірною з огляду на розумну необхідність витрат для цієї справи. Крім того, оцінка дій адвоката позивачки, як то вбачається з матеріалів справи, вказує на їх відповідність критеріям обґрунтованості та пропорційності до предмета спору у розумінні приписів ч. 3 ст. 141 ЦПК України. Також судом враховано: поведінку сторін під час розгляду справи; дії сторін щодо досудового врегулювання спору; значення справи для сторін; суму витрат на професійну правничу допомогу, заявлених позивачкою в попередньому (орієнтованому) розрахунку, та суму до відшкодування.
Суд вважає, що витрати позивачки на професійну правничу допомогу були у даній справі необхідними, а їх розмір є розумним, реальним і виправданим.
Підстав, визначених ч. 5 ст. 137 ЦПК України, для зменшення розміру вищевказаних витрат на правничу допомогу, судом не встановлено. Матеріали справи не містять клопотання відповідача про зменшення витрат позивачки на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, а підстави для самостійного вирішення судом питання про зменшення цих витрат, з урахуванням наведених обставин, відсутні.
Таким чином, враховуючи вищевикладене, задоволення позовних вимог в повному обсязі та положення п. 1 ч. 2 ст. 141 ЦПК України, за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на корить позивачки підлягають стягненню витрати на професійну правничу допомогу в сумі 5 000, 00 гривень.
До ухвалення рішення у справі ні позивачка, ні відповідач не повідомили суд про неможливість надання доказів, що підтверджують розмір понесених інших витрат; про причини неможливості надання таких доказів. Відповідно суд, ухвалюючи рішення у справі, не має підстав та обов'язку вирішувати питання щодо встановлення учасникам справи терміну для надання суду доказів щодо розміру понесених витрат, як і призначати засідання для вирішення питання про судові витрати, вказуючи про це у резолютивній частині рішення (п. 5 ч. 7 ст. 265 ЦПК України).
Отже, доказів понесення учасниками справи інших судових витрат суду не надано.
На підставі викладеного та керуючись Конституцією України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», ст.ст. 12, 15, 16, 316-319, 321, ч. 1 і ч. 2 ст. 325, ст.ст. 328, 392, 1216-1223, 1227, 1258, 1261-1265, 1268, 1296, 1297 ЦК України, ст.ст. 2, 4, 6, 10 - 13, 43, 44, 76-83, 89, 133, 141, 229, 258, 259, 263-265, 273, 354-355 ЦПК України, суд, -
Позов задовольнити.
Стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області на користь ОСОБА_1 недоотриману померлим ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , за життя пенсію за період з 01.04.2019 в розмірі 198 540 (сто дев'яносто вісім тисяч п'ятсот сорок) гривень 00 копійок.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1 985 (одна тисяча дев'ятсот вісімдесят п'ять) гривень 40 копійок та витрати на професійну правничу допомогу в сумі 5 000 (п'ять тисяч) гривень 00 копійок.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Вінницького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його складення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
ОСОБА_1 : ІНФОРМАЦІЯ_5 ; РНОКПП НОМЕР_2 ; місце проживання: АДРЕСА_1 .
Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області: код ЄДРПОУ 13322403; місцезнаходження: м. Вінниця, вул. Зодчих, буд. 22.
Рішення суду складено 10.06.2025.
Суддя