Справа № 147/152/25
Провадження № 1-кп/147/92/25
іменем України
10 червня 2025 року с-ще Тростянець
Тростянецький районний суд Вінницької області у складі:
головуючого судді ОСОБА_1 ,
із секретарем судового засідання ОСОБА_2 ,
за участю:
прокурора ОСОБА_3 ,
обвинуваченого ОСОБА_4 ,
захисника - адвоката ОСОБА_5 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції в залі суду кримінальне провадження, відомості про яке внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань 14.11.2024 за №42024022420000594 про обвинувачення
ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Жмеринка, Жмеринського району, Вінницької області, місце проживання якого зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1 , з середньою спеціальною освітою, розлученого, громадянина України, раніше несудимого,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст.407 КК України, -
Формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним.
Солдат ОСОБА_4 , згідно з наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 05.10.2024 №286, вважається таким, що прибув та облікований як тимчасово прикомандирований військовослужбовець на підставі бойового розпорядження Головнокомандувача Збройних Сил України від 11.05.2024 №7038 та розпорядження Головнокомандувача Збройних Сил України від 08.05.2024 №6837.
Згідно із наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 24.10.2024 №305 солдата ОСОБА_4 , який рахувався у військовій частині НОМЕР_1 , як тимчасово прикомандирований військовослужбовець, вважається таким, що вибув у зв'язку із самовільним залишенням військової частини
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ та організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення военного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій. 24.02.2022 Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» № 64/2022 у зв'язку з військовою агресією проти України в Україні введено воєнний стан із 05:30 24.02.2022, строк дії якого продовжено по теперішній час.
Солдат ОСОБА_4 , будучи військовослужбовцем, відповідно до вимог ст. 11, 16, 49, 127, 128 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, окрім іншого, зобов'язаний свято та непорушно додержуватись Конституції України та законів України, Військової присяги, віддано служити Українському народові, сумлінно та чесно виконувати військовий обов'язок, бути хоробрим, ініціативним і дисциплінованим, постійно підвищувати рівень військових професійних знань, удосконалювати свою виучку та майстерність, знати та виконувати свої обов'язки та додержуватись вимог Статутів Збройних Сил України, виконувати службові обов'язки, що визначають обсяг виконання завдань, доручених йому за посадою, постійно бути зразком високої культури, скромності й витримки, берегти військову честь, завжди пам'ятати, що за його поведінкою судять не лише про нього, а й про Збройні Сили України в цілому, точно та вчасно виконувати покладені на нього обов'язки та поставлені йому завдання, додержуватись військової дисципліни, не допускати негідних учинків, виконувати розпорядок дня військової частини, точно, вчасно та сумлінно виконувати накази командирів (начальників), у разі потреби відлучитись питати дозволу у командира відділення, а після повернення доповідати йому про прибуття.
Статтею 200 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України передбачено, що розподіл часу у військовій частині протягом доби та протягом тижня здійснюється згідно з розпорядком дня, яким установлюється виконання основних заходів повсякденної діяльності, навчання та побуту особового складу підрозділів, штабів.
Відповідно до ст. 3, 4 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, окрім іншого, військова дисципліна досягається шляхом особистої відповідальності кожного військовослужбовця за дотримання Конституції та законів України, Військової присяги, виконання своїх обов'язків, вимог Статутів Збройних Сил України, а також зобов'язує кожного військовослужбовця додержуватись Конституції та законів України, Військової присяги, неухильно виконувати вимоги Статутів Збройних Сил України, накази командирів. Водночас, у порушення зазначених вище норм законодавства України ОСОБА_4 , вчинив кримінальне правопорушення за наступних обставин. Так, 24.10.2024 солдат ОСОБА_4 , діючи з прямим умислом, із особистих мотивів та з метою тимчасово ухилитись від проходження військової служби, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачаючи їх суспільно небезпечні наслідки та бажаючи їх настання, в умовах воєнного стану, самовільно залишив пункт постійної дислокації військової частини НОМЕР_1 в АДРЕСА_2 та проводив час на власний розсуд, не пов'язуючи його з виконанням обов'язків військової служби, до моменту його затримання органом досудового розслідування, тобто до 29.12.2024.
За час відсутності у військовій частині НОМЕР_1 солдат ОСОБА_4 , обов'язки військової служби не виконував, перебуваючи поза межами указаної військової частини, правоохоронні органи або органи військового управління про свою належність до військової служби, а також про учинене ним нез'явлення вчасно на службу без поважних причин, не повідомляв та проводив час на власний розсуд.
Статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність, що передбачає відповідальність за кримінальне правопорушення, винним у вчиненні якого визнається обвинувачений.
ОСОБА_4 обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України, тобто у самовільному залишенні військової частини, вчиненому військовослужбовцем (окрім строкової служби) без поважних причин, тривалістю понад три доби, вчененому в умовах воєнного стану.
Позиції сторін кримінального провадження.
Позиція сторони обвинувачення.
Позиція сторони обвинувачення відображена в обвинувальному акті, що був складений 23.01.2025 старшим слідчим в особливо важких справах Четвертого слідчого відділу (з дислокацією у м. Вінниці) ТУ ДБР, розташованого у м. Хмельницькому ОСОБА_6 та затверджений прокурором Вінницької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону ОСОБА_7 .
За змістом обвинувального акту, який підтримав прокурор, орган досудового розслідування вважав установленим те, що ОСОБА_4 вчинив кримінальне правопорушення, передбачене частиною 5 статті 407 КК України.
Під час виступу у судових дебатах прокурор ОСОБА_3 , зокрема зазначив, що підстав для зміни кваліфікації немає. Зазначив, що дослідженими письмовими доказами, показаннями обвинуваченого та показами свідків «поза розумним сумнівом» підтверджується вина ОСОБА_4 у вчиненні кримінального правопорушення передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України. Зазначає, що дії обвинуваченого кваліфіковано правильно. Враховуючи викладене просить визнати ОСОБА_4 винним у вчиненні правопорушення передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України та призначити йому покарання у виді 6 років позбавлення волі; запобіжний захід залишити до набрання вироком законної сили; зарахувати в строк відбування покарання строк попереднього ув'язнення з дня фактичного затримання 29.12.2024 по день набрання вироком законної сили. Початок відбування покарання рахувати з дня набрання вироком законної сили. Зазначив, що застосування положень статтей 69 та 75 КК України у даному випадку неможливе.
Позиція сторони захисту.
В судових дебатах ОСОБА_4 зазначив, що важкі часи в нас в країні, наразі йому виповнилося 34 роки, з 18 років він не міг служити через проблеми зі здоров'ям. Був вдома, не переховувався, це все через фізичний стан здоров'я. Зазначив, що наразі він перебуває під вартою на гауптвахті і всі хлопці з повістками приходять здорові. Саме через стан здоров'я він не може проходити військову службу, не хоче щоб його садили в тюрму, адже це не справедливо.
Під час виступу у судових дебатах захисник обвинуваченого - адвокат ОСОБА_5 зазначила, що є необхідність врахувати характеризуючі обвинуваченого обставини, а саме: на обліках у лікарів психіатра і нарколога не перебуває, вважається несудимим, за станом здоров'я не може виконувати покладені на нього службові обов'язки, має стійкі соціальні зв'язки, просить застосувати положення статтей 69 та 75 КК України та призначити обвинуваченому покарання у виді одного року іспитового строку.
В останньому слові обвинувачений зазначив, що він народився у 1991 році, наразі йому виповнилося 34 роки, він через незадовільний стан здоров'я не міг своїм тілом захистити країну, через що перебував вдома на лікуванні. Морально йому дуже важко переносити те, що він знаходиться на лаві підсудних, і знаходиться під вартою через те, що не було іншої можливості, підтримує свого захисника і просить застосувати положення статтей 69, 75 КК України. В протилежному випадку буде руйнуватися його репутація, у військовому квитку він знятий з обліку, дуже принизливо шість місяців знаходитися під вартою, просить не призначати йому покарання у виді позбавлення волі. Просить ухвалити справедливе і законне рішення зважаючи на всі встановлені судом обставини.
Докази на підтвердження встановлених судом обставин.
Показання обвинуваченого.
Обвинувачений ОСОБА_4 в судовому засіданні вину у вчиненні кримінального правопорушення визнав частково та зазначив, що будучи військовослужбовцем не мав би без дозволу йти, але він зібрав свої речі та залишив частину. Вказав, після попереднього самовільного залишення військової частини він перебував вдома у АДРЕСА_1 . Якось зустрів поліцейських, які повідомили йому, що він у розшуку, поїхав до відділення поліції, де слідчий сказав ОСОБА_4 сидіти вдома. Через два місяці після цього приїхали працівники ВСП та погрожували, що якщо сам не поїде то його заберуть в наручниках. ОСОБА_8 поїхав з працівниками ВСП, а через два дні прибув до ВЧ НОМЕР_1 де його було розприділено та зараховано до резервного батальйону ВЧ НОМЕР_1 . Був мобілізований попри те, що він має хвороби, але його ніхто не слухав. До цього проходив службу у ВЧ НОМЕР_2 . Спочатку 10 днів не було жодних нарахувань та військово-облікового документу. ОСОБА_4 пробув у ВЧ НОМЕР_1 24 дні, потім зібрав речі і поїхав додому. Після чого до нього приїхали поліцейські, яким він написав пояснення, що вдома проходить лікування. Пішов тому, що не платили кошти і мав проблеми зі здоров'ям. Також повідомляє, що мав оформляти пенсію, але терапевт сказала, що йому потрібно оформляти інвалідність. Наполягав на направленні його на ВЛК. Зазначає, що його турбували болі у спині, які віддавали в голову. Він неодноразово скаржився на стан свого здоров'я, але йому не давали ліків та не направляли на ВЛК. Вказує, що він не придатний з 2018 року.
Показання свідків.
Свідок ОСОБА_9 , в судовому засіданні пояснив, що працює на посаді начальника відділення ВЗС ВСП та до його функціональних обов'язків входить зокрема розшук осіб які самовільно залишили частину, він постійно разом з органами Національної поліції проводить заходи розшуку. 05 жовтня 2024 року було розшукано ОСОБА_4 та направлено до резервного батальйону НОМЕР_1 , де побувши кілька днів ОСОБА_8 повторно самовільно залишає військову частину.
У судовому засіданні свідок ОСОБА_10 суду повідомив, що працює офіцером організації патрульно-постової служби розшуку та діяльності ВЗВ ВСП. До його посадових обов'язків входить розшук військовослужбовців. Одним із таких розшукуваних був обвинувачений ОСОБА_8 . Його було розшукано та запропоновано надалі проходити службу у ВЧ НОМЕР_1 . Він туди прибув і близько 23-24 жовтня самовільно залишив військову частину та надалі проводив час на власний розсуд. У зв'язку з широкомасштабним розшуком ОСОБА_8 було встановлено в кінці грудня та затримано.
Свідок ОСОБА_11 у судовому засіданні суду повідомив, що ОСОБА_4 було доправлено 05.10.2024 до ВЧ НОМЕР_1 працівниками ВСП, для відновлення військовослужбовця на службі. 24.10.2024 ОСОБА_4 самовільно залишив військову частину. Після цього до військової частини обвинувачений не повертався.
Докази зібрані стороною обвинувачення.
Повідомлення про кримінальне порушення від 11.11.2024 з матеріалами перевірки на 15 аркушах, відповідно до яких встановлено, що посадовими особами ВЗВ ВСП преведена перевірка за фактом самовільного залишення місця розташування базового табору військової частини НОМЕР_1 військовослужбовцем ВЧ НОМЕР_2 призваним за мобілізацією ОСОБА_12 . В ході перевірки встановлено, що відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 05.10.2024 №286 солдат ОСОБА_13 вважається таким, що прибув та облікований як тимчасово прикомандирований військовослужбовець на підставі бойового розпорядження Головнокомандувача Збройних Силу України від 11.05.2024 №7038 та розпорядження Головнокомандувача Збройних Сил України від 08.05.2024 №6837. Під час перевірки наявності особового складу 24.10.2024 близько 11:30 год. командиром І роти резерву сержантського складу військової частини НОМЕР_1 капітаном ОСОБА_14 виявлено відсутність солдата ОСОБА_15 про що рапортом повідомлено командира військової частини. Організовані командуванням військової частини НОМЕР_1 розшукові заходи позитивного результату не дали. Місцезнаходження солдата ОСОБА_15 невідоме. Станом на сьогоднішній день солдат ОСОБА_13 до місця розташування базового табору військової частини НОМЕР_1 (Вінницька область) не повернувся, обов'язки військової служби не виконує, а час проводить на власний розсуд. Довідково: військовослужбовець військової служби за мобілізацією військової частини НОМЕР_2 солдат ОСОБА_16 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , громадянин України, освіта середня, 17.05.2023 призваний ІНФОРМАЦІЯ_3 , розлучений. моб. тел. НОМЕР_3 . Адреса проживання; АДРЕСА_1 . Таким чином, в діях солдата ОСОБА_15 вбачаються ознаки кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України, тобто самовільне залишення військової частини або місця служби, а також нез'явлення вчасно на службу без поважних причин, вчинені в умовах воєнного стану або в бойовій обстановці. Враховуючи вишевикладене, керуючись статтями 214, 216 Кримінального процесуального кодексу України повідомляю про вчинення солдатом ОСОБА_17 вищезазначеного кримінального правопорушення та направляю матеріали для внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань та здійсненняа кримінального провадження в порядку встановленому Кримінальним процесуальним кодексом України. На підставі ст. 214 КПК України, прошу через 24 години з моменту внесення відомостей до ЄРДР надати відповідний витяг до ІНФОРМАЦІЯ_4 (а.с. 89-101).
Відповідно до Протоколу затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину від 29.12.2024 встановлено, що старший слідчий в особливо важливих справах Четвертого слідчого відділу (з дислокацією в м Вінниці) Територіального управління Державного бюро розслідувань розташованого у місті Хмельницькому, підполковник Державного бюро розслідувань ОСОБА_18 , розглянувши матеріали досудового розслідування, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань №42024022420000594 від 14.11.2024 за підозрою ОСОБА_4 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_2 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України. 29 грудня 2024 року 16 годині 50 хвилин (час фактичного затримання), за місцем розташування органу досудового розслідування за адресою: м. Вінниця, вул. 600-річчя, буд. 25, каб. №216, без застосування технічних засобів фіксації, відповідно до ст. 40, 104, 131,132 615 КПК України затримав - військовослужбовця - солдата військової частини НОМЕР_1 - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , підозрюваного у вчиненні злочину, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України (а.с. 115-117).
Дані, які характеризують особу обвинуваченого ОСОБА_4 , які відображені у: вимозі УІАП ГУНП (а. с. 108-112), відповіді КНП «Центр терапії залежностей «Соціотерапія» №248 від 13.01.2025 (а.с. 114), відповіді КНП «Вінницька обласна клінічна психоневрологічна лікарня ім. акад. О. І. Ющенка Вінницької обласної ради» №29/346 від 15.01.2025 (а.с. 113), копії паспорта на ім'я ОСОБА_4 (а.с. 102-103), копії військово квитка серії АГ №078906 (а.с. 104-107, 145-146), лікарському висновку від 29.10.2024 (а.с. 42), виписці із медичної карти стаціонарного хворого №146 від 25.11.2024 (а.с. 43), виписці з медичної карти стаціонарного хворого №7088 (а.с. 44).
Висновки суду.
Дослідивши матеріали кримінального провадження та проаналізувавши зібрані у справі докази, які представлені стороною обвинувачення і докази, які зібрані в ході судового розгляду, докази надані учасниками справи, оцінивши їх в своїй сукупності, вислухавши пояснення свідків та обвинуваченого, суд дійшов таких висновків.
Відповідно до ст. 22 КПК України, кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом.
Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом.
За правилами ч. 1 ст. 91 КПК України, у кримінальному провадженні підлягають доказуванню, подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення); винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення.
Згідно із ч. 1 ст. 92 КПК України, обов'язок доказування обставин, передбачених статтею 91 цього Кодексу, за винятком випадків, передбачених частиною другою цієї статті, покладається на слідчого, прокурора та, в установлених цим Кодексом випадках, - на потерпілого.
Відповідно до ч. 2 ст. 84 КПК України, процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів.
У п.274 рішення Європейського Суду з прав людини у справі Нечипорук і Йонкало проти України зазначено: якість доказів також береться до уваги, а також те, чи породжують обставини, за яких вони були здобуті, будь-які сумніви щодо їхньої надійності й точності.
За змістом статтей 21, 22, 30 КПК України у кримінальному провадженні правосуддя здійснюється судом на основі змагальності, безпосередності дослідження судом показань, речей та документів. Державне обвинувачення в суді підтримує прокурор, захист обвинуваченого здійснює він сам і його захисник, а функція розгляду справи покладається на суд. Водночас суд, зберігаючи незалежність, неупередженість і об'єктивність, створює необхідні умови для виконання учасниками їх процесуальних обов'язків і здійснення наданих їм прав.
Відповідно до ст. 370 КПК України вирок суду повинен бути законним і обґрунтованим. Виходячи зі змісту вказаної норми закону, вирок є обґрунтованим, якщо він ухвалений на матеріалах, повністю зібраних, всебічно досліджених і правильно оцінених судом, а висновки суду про подію кримінального правопорушення або про її відсутність з достовірністю випливають із матеріалів провадження. Для цього у вироку повинні бути проаналізовані й оцінені всі розглянуті в судовому засіданні докази, які як підтверджують висновок суду, так і спростовують його.
Водночас суду належить дати аналіз усіх зібраних у провадженні доказів, тобто всіх фактичних даних, які містяться в показаннях свідків, у висновках експертів та інших джерелах доказів, які стверджують чи спростовують обвинувачення. Прийняття одних і відхилення інших доказів судом повинно бути мотивовано, не обмежуючись лише зазначенням прізвищ свідка або назви процесуального документа.
Крім цього, пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди умотивовувати свої рішення, але він не може тлумачитись як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент (довід). Об'єм цього обов'язку може змінюватись залежно від природи рішення.
Суд обґрунтовує вирок виключно на доказах, розглянутих у судовому засіданні. За допомогою дослідження на суді всіх доказів відбувається і формування внутрішнього суддівського переконання про винність або невинність обвинуваченого.
Доказування - це єдиний спосіб встановлення об'єктивної істини в кримінальному судочинстві. Поки не доведені обставини скоєння злочину, не можна сказати, що вони були, мали місце насправді.
З приводу того, що доведення є єдиним способом для встановлення істини у Кримінальному процесуальному кодексі України вказано: «Обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і постановляється лише при умові, коли в ході судового розгляду винність підсудного у вчиненні злочину доведена».
«Поза розумним сумнівом має бути доведений кожний з елементів, які є важливими для правової кваліфікації діяння: як тих, що утворюють об'єктивну сторону діяння, так і тих, що визначають його суб'єктивну сторону «(Постанова Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 09 квітня 2020 року у справі №761/43930/17).
Попри часткове визнання вини обвинуваченим, його вину у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст. 407 КК України, за викладених вище обставин, повністю підтверджується зібраними на досудовому слідстві та безпосередньо дослідженими в судовому засіданні доказами, яким судом надано ретельну оцінку з точки зору належності, допустимості та достовірності, а сукупність зібраних доказів з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення.
Надані стороною обвинувачення і досліджені безпосередньо в суді докази взаємопов'язані і в сукупності підтверджують всі обставини, що підлягають доказуванню, ними встановлено подію злочину, вину обвинуваченого та інші обставини зазначені у ст. 91 КПК України, та вони зібрані у порядку, встановленому ст. 93 КПК України, жодних обставин, передбачених ст. 87 КПК України, з якими закон пов'язує недопустимість доказів як таких, що отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, судом не встановлено, у зв'язку з чим підстави для визнання цих доказів недопустимими відсутні.
Оцінюючи здобуті у справі та досліджені в судовому засіданні докази, суд визнає їх належними і допустимими для використання в процесі доказування, оскільки ці докази містять у собі фактичні дані, які логічно пов'язані з тими обставинами, які підлягають доказуванню в справі та становлять предмет доказування, передбачені як джерела доказування у КПК України, зібрані відповідно до чинного кримінально-процесуального законодавства.
Зазначені докази є узгодженими між собою та іншими доказами у справі та сумніву у своїй належності та допустимості, не викликають.
Щодо витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань, суд зазначає таке: у постанові Верховного Суду у справі №761/28347/15-к від 09.09.2020, суд вказав, що реєстр є лише електронною базою даних, відповідно до якої здійснюється збирання, зберігання, захист, облік, пошук, узагальнення даних, зазначених у пункті 1 Глави 2 Розділу І Положення про порядок ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань, затвердженого наказом Генерального прокурора України №69 від 17 липня 2012 року, які використовуються для формування звітності, а також надання інформації про відомості, внесені до реєстру та, згідно з частиною 2 статті 84 КПК України, витяг з ЄРДР не є процесуальним джерелом доказів.
А тому, витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань №42024022420000594 від 14.11.2024, відповідно до якого у ЄРДР зареєстровано провадження з правовою кваліфікацією ст. 407 ч.5 КК України та наступним коротким викладом обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення: військовослужбовець військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 ) солдат ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , самовільно залишив розташування військової частини 24.10.2024 та ухиляється від служби по даний час (а.с. 88), суд вважає електронною базою даних, а не процесуальним джерелом доказів.
Відповідно до ст. 337 КПК судовий розгляд проводиться лише стосовно особи, якій висунуто обвинувачення, і лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акту, крім як у випадках зміни судом правової кваліфікації кримінального правопорушення, якщо це покращує становище особи, стосовно якої здійснюється кримінальне провадження.
За змістом ст. 8 Конституції України в державі визначено принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу, а закони та інші нормативно-правові акти, приймаються на основі Конституції і повинні відповідати її змісту.
Згідно зі ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку та встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Водночас не можна покладати на обвинуваченого доведення своєї невинуватості, а всі сумніви щодо доведеності вини особи мають тлумачитись на користь останньої. Визнання особи винуватою у вчиненні злочину може мати місце лише за доведеності її вини. Обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях, а також доказах одержаних незаконним шляхом.
Відповідно до ст. 17 КПК України ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість даної особи.
Розглядаючи кримінальне провадження про обвинувачення ОСОБА_4 суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, створив необхідні умови для здійснення сторонами наданих їм прав та свобод у наданні доказів, їх дослідженні та доведеності їх переконливості перед судом, в межах пред'явленого обвинувачення безпосередньо дослідив докази у справі та перевірив усі обставини, які мають істотне значення для правильного вирішення справи.
За таких обставин суд вважає, що вина ОСОБА_4 в інкримінованому йому кримінальному правопорушенні повністю підтверджується належними та допустимим доказами, дослідженими в судовому засіданні, а його дії необхідно кваліфікувати за ч.5 ст. 407 КК України, тобто як самовільне залишення військової частини, вчинене військовослужбовцем (крім строкової служби) без поважних причин, тривалістю понад три доби, вчинені в умовах воєнного стану.
Вказаний висновок суд робить поза розумним сумнівом, а отже, враховуючи зазначене вище, вина ОСОБА_4 в інкримінованому йому кримінальному правопорушенні за ч.5 ст. 407 КК України повністю доведена. Підстав для кваліфікації вчиненого за іншими статтями Кримінального кодексу України суд не вбачає.
Вказаний висновок узгоджується з п.43 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кобець проти України» (заява №1637/04), у якому зазначено, що суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом» (рішення у справі «Авшар проти Туреччини» п. 282). Таке доведення має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою.
Підстав передбачених ч. 3 ст. 337 КПК України не встановлено, а тому клопотання обвинуваченого ОСОБА_4 про зміну кваліфікації з ч. 5 ст. 407 КК України на ч. 1 ст. 407 КК України не належить до задоволення.
Твердження ОСОБА_4 про те, що він вимушено залишив розташування резервного батальйону військової частини та поїхав до дому лікуватися, не були підтверджені в ході судового розгляду. Так, стороною захисту надавався суду лікарський висновок від 29.10.2024, у якому зазначено КТ-ознаки остеохондрозу та спондилоартрозу нижньогрудного та поперекового відділів хребта; платиспондилії тіл Th11-L2; клиноподібної деформації тіл Th11, L1, L2 І-ІІ ступеня. Рекомендується МРТ поперекового відділу хребта (а.с. 42), виписку із медичної карти стаціонарного хворого №146 від 25.11.2024, зі змісту якої випливає, що ОСОБА_4 знаходився на лікуванні в Северинівській лікарні відновного лікування з 06.11.2024 по 25.11.2024, в результаті проведеного обстеження встановлений клінічний діагноз: поширений остеохондроз з п/в грудного і поперекового в. хребта. Платиспондиліт ліл Th11, Th12 L по даних СКТ). Спондильоз. Спондильоартроз. Стійкий мязево-тонічний та корінцевий більовий синдром. ПСДВ хребта, ходи та опори. Після отриманого лікування самопочуття покращилось, біль у суглобах і хребті зменшився, рухи збільшились в об'ємі і в задовільному стані виписаний додому. Лікувальні та трудові рекомендації: Нагляд та лікування в сімейного лікаря за місцем проживання. Обмеження фіз. навантажень. Режим праці та відпочинку (а.с. 43), виписку з медичної карти стаціонарного хворого №7088, з якої зокрема вбачається, що ОСОБА_4 мобілізований з травня 2023 року. Хронічні захворювання: остеохондроз. Шкідливі звички: палить, періодично вживає алкоголь, палить канабіс, амфетамін. З 24.02.2009 по 18.09.2009 перебував на стаціонарному обстеженні в 17 відділення КНП «ВОКПЛ ім. акад. О. І. Ющенка ВОР» з діагнозом «Наслідки перенесеної нейроінфекції у вигляді синдрому вегетато-судинної дистонії помірного ступеню та розсіяної неврологічної симптоматики, через що строкову службу не служив. В подальшому за психіатричною допомогою не звертався. Зі слів матері, в 2023 році з'явилися дивності в поведінці - переїжджав між містами, не повідомляв про себе рідним, жебракував. В травні 2023 року затриманий в м. Одесі, мобілізований на службу. Скаржився, що турбують білі в спині, скерований до невролога, втік з лікарні, був знайдений на вокзалі, після чого госпіталізований в Херсонський обласний заклад з надання психіатричної допомоги, де перебував з 01.08.2023 по 04.09.2023 з діагнозом «Гострий поліморфний психотичний розлад з симптомами шизофренії». У психічному стані відображались маячні ідеї переслідування, відношення. Рекомендовано огляд на ВЛК. В госпіталь не поїхав, поїхав додому, де перебував протягом решти часу. В поведінці родичі почали відмічати наростання невірностей: був вкрай тривожним, не спав вночі, сам з собою розмовляв, говорив нісенітниці, у зв'язку з чим оглянутий психіатром за місцем проживання, психіатром ВМКЦ ЦР, госпіталізований 01.05.2024 в 19 відділення КНП «ВОКПЛ ім. акад. О. І. Ющенка ВОР» за усвідомленою згодою. 28.05.2024 виписаний з психіатричного відділення КНП «Вінницька обласна клінічна психоневрологічна лікарня ім. акад. О. І. Ющенка ВОР» у в/ч НОМЕР_2 (а.с. 44).
Судом беруться до уваги зазначені вище медичні документи на ім'я ОСОБА_4 , водночас стосовно посилань обвинуваченого про його непридатність до військової служби за станом здоров'я, варто зазначити, що ці обставини не підтверджені належними доказами, як зазначалось вище стороною захисту не надано доказів на підтвердження того, що ОСОБА_4 непридатний до військової служби у всіх підрозділах, натомість як зазначалося вище останній призваний до військової служби за мобілізацією і з 05.10.2024 вважався таким, що прибув та облікований як тимчасово прикомандирований військовослужбовець до військової частини НОМЕР_1 , яку самовільно залишено 24.10.2024, що не заперечувалося самим обвинуваченим та підтверджується матеріалами справи і показами свідків.
Таким чином, оцінивши кожний доказ з точки зору належності, допустимості та достовірності, а сукупність зібраних доказів з точки зору достатності та взаємозв'язку, суд дійшов висновку, що вина ОСОБА_4 у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення доведена поза розумним сумнівом та його дії правильно кваліфіковані за ч.5 ст.407 КК України, оскільки він своїми умисними діями вчинив самовільне залишення місця служби, вчинене в умовах воєнного стану військовослужбовцем (крім строкової служби).
Суд також враховує, що в ході судового розгляду стороною захисту не доведено належними, достовірними та допустимими доказами факт того, що безпосередньою поважною та істотною причиною для самовільного залишення обвинуваченим 24.10.2024 місця служби (базового табору військової частини НОМЕР_1 ) стали проблеми з його здоров'ям (про що останній зазначив під час свого допиту та протягом усього судового розгляду), які унеможливлювали проходження ним військової служби, яка не була пов'язана з участю у бойових діях та безпосередньому зіткненні з ворогом, внаслідок чого він самовільно залишив місце служби.
Також про відсутність серйозних істотних проблем зі здоров'ям обвинуваченого під час проходження військової служби свідчить той факт, що перед зарахуванням на військову службу був проведений його медичний огляд, за наслідками якого він був визнаний здоровим, тобто придатним для військової служби. Натомість, на переконання суду, не можуть бути єдиними достатніми, достовірними та належними доказами існування захворювань та проблем зі здоров'ям у ОСОБА_4 , які унеможливлювали проходження ним військової служби, вищевказані досліджені судом документи, оскільки, по-перше, у вказаних висновках відсутні дані про те, що наявні у ОСОБА_4 вищевказані проблеми зі здоров'ям унеможливлювали проходження ним військової служби та потребували надання невідкладної допомоги саме поза місцем проходження військової служби.
По-друге, після призову ОСОБА_4 на військову службу, останній не ініціював проходження повторної ВЛК для визначення ступеня його придатності до військової служби, за наслідками проведення якої йому був би наданий відповідний висновок про неможливість проходження військової служби в подальшому.
По-третє, стороною захисту не надано жодних доказів про те, що ОСОБА_4 з часу, як його тимчасово прикомандировоно до військової частини НОМЕР_1 (05.10.2024) до самовільного залишення місця служби 24.10.2024, звертався на консультацію до лікарів медичної частини у військовій частині, та суду не було надано будь-яких доказів, що у період самовільного залишення місця служби у нього існували істотні проблеми зі здоров'ям, які змусили його залишити місце служби з метою відповідного лікування через неможливість його отримання у військовій частині.
Вказані обставини, у свою чергу, спростовують твердження сторони захисту про поважність причин самовільного залишення місця служби обвинуваченим через наявні у нього суттєві та істотні проблеми зі здоров'ям.
Крім того, суд звертає увагу на те, що навіть у випадку наявності у військовослужбовця, призваного на військову службу під час мобілізації, будь-яких проблем зі здоров'ям під час проходження ним військової служби в умовах воєнного стану, це не надає йому права самовільно залишати місце служби всупереч встановленому порядку проходження та несення військової служби, оскільки подібні дії підривають боєздатність підрозділів Збройних Сил України та інших формувань, залучених до захисту держави від збройної агресії РФ, а також викликають у інших військовослужбовців виникнення відчуття вседозволеності та безкарності за вчинені всупереч інтересам служби діяння, які полягають, зокрема, у самовільному залишенні місця служби.
Обставини, які пом'якшують, обтяжують покарання.
Обставин, що пом'якшують покарання обвинуваченого ОСОБА_4 судом не встановлено.
Суд не визнає обставиною, яка пом'якшує відповідальність обвинуваченого відповідно до ст. 66 КК України, зазначене у обвинувальному акті щире каяття, активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення, оскільки судом встановлено, що обвинувачений не розкаявся у вчиненому та частково визнає свою вину у вчиненому.
Обставин, що обтяжують покарання обвинуваченого, під час досудового розслідування та судового розгляду не встановлено.
Мотиви призначення покарання обвинуваченому.
Відповідно до загальних засад призначення покарання, визначених у ст. 65 КК України, суд призначає покарання у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 53 цього Кодексу; відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу; враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.
В той же час згідно зі ст. 50 КК України покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами. Для досягнення законодавчо визначеної мети покарання суди мають керуватися принципами призначення покарання, до яких належить, у тому числі, принцип індивідуалізації та принцип справедливості покарання. Це означає не тільки те, що передбачений законом склад злочину та рамки покарання повинні відповідати один одному, а й те, що покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного.
Згідно із п.1 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» №7 від 24.10.2003, призначаючи покарання, у кожному конкретному випадку суди мають дотримуватися вимог кримінального закону й зобов'язані враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання. Таке покарання має бути необхідним і достатнім для виправлення засудженого та попередження нових злочинів, а згідно з п.3, визначаючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, суди повинні виходити із особливостей конкретного злочину і його обставин.
Призначаючи покарання обвинуваченому, суд відповідно до вимог ст.65 КК України враховує ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.
Згідно зі ст. 12 КК України кримінальне правопорушення, передбачене ч. 5 ст. 407 КК України, є тяжким злочином.
Водночас судом враховано, що ОСОБА_4 не вперше вчинив кримінальне правопорушення передбачене ч.5 ст.407 КК України та раніше притягувався до кримінальної відповідальності за тяжкі злочини, на обліку в лікаря - психіатра та лікаря - нарколога не перебуває, водночас відповідно до довідки КНП «Вінницька обласна клінічна психоневрологічна лікарня ім. акад. О. І. Ющенка ВОР» від 15.01.2025 ОСОБА_4 перебував на стаціонарному лікуванні в психіатричному відділенні №19 з 01.05.2024 по 28.05.2024 з діагнозом: «Психічні і поведінкові розлади, викликані одночасним вживанням декількох речовин - психотичний розлад (канабіс, амфетамін, алкоголь) з виходом в медикаментозну компенсацію. Хронічна люмбалгія в стадії нестійкої ремісії».
Дотримуючись принципів законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання, зважаючи на те, що головною метою покарання є виховання та соціальна реабілітація винного, суд вважає за необхідне призначити ОСОБА_4 покарання в межах санкції ч.5 ст.407 КК України у виді позбавлення волі.
Призначаючи покарання, суд, окрім вимог ст.65 КК України також враховує, що одним з проявів верховенства права є положення про те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори. Справедливість - одна з основних засад права і є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права.
Суд наголошує, що згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.
У п. 113 рішення ЄСПЛ в справі «Коваль проти України» від 19.10.2006 суд вказав, що «основна мета статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у межах кримінального провадження забезпечити справедливий розгляд справи судом, який встановить обґрунтованість будь - якого кримінального обвинувачення».
У п. 33 рішення ЄСПЛ від 19.02.2009 у справі «Христов проти України» суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.
Вважаю за необхідне зазначити, що ця позиція ґрунтується, в тому числі, і на рішенні Конституційного Суду України від 02.11.2004 №15-рп/2004 у справі №1-33/2004.
Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації покарання, на переконання суду, захід примусу визначений судом, є адекватним характеру вчинених дій та даним про особу винного, та зможе забезпечити виконання завдань кримінального судочинства, слугуватиме цілям його застосування, встановленим ст. 2 КПК України, та буде необхідним, справедливим та достатнім для виправлення ОСОБА_4 та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень, водночас, не порушить справедливий баланс між вказаними інтересами суспільства та правами громадянина ОСОБА_4 .
При призначенні покарання суд враховує висновки, викладені у постанові Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 12.04.2023 у справі №606/1059/22, згідно з якими «положеннями ч. 2 ст. 50 КК визначено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами. Реалізація такої мети є одним з аспектів виконання визначених у ст. 2 КПК завдань кримінального провадження, якими, зокрема, є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, а також охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, у тому числі потерпілих. Згідно зі ст. 65 КК особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення і попередження вчинення нових кримінальних правопорушень.Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного, які підлягають обов'язковому врахуванню».
Водночас висновки суду про неможливість звільнення обвинуваченого від відбування покарання з випробуванням узгоджуються з висновками, викладеним у постанові Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 608/67/23, згідно з якими «звільнення особи від відбування покарання з випробуванням, за обставин цього провадження, не зможе забезпечити реалізацію приписів статей 50, 65 КК України. В умовах воєнного стану, коли військовослужбовці виконують свій військовий обов'язок безпосередньо у регіонах ведення бойових дій, ризикуючи своїм життям, захищаючи суверенітет України, звільнення військовослужбовців, які ухиляються від виконання таких обов'язків, від відбування покарання з випробуванням демотивує та знижує рівень військової дисципліни і боєготовність підрозділів Збройних Сил України та інших військових формувань, що є неприпустимим наслідком такого правозастосування».
Відповідно, у даному провадженні, на переконання суду, звільнення від відбування покарання з випробуванням особи, яка, будучи військовослужбовцем, самовільно залишила місце служби, сприятиме тому, що інші громадяни України, які проходять військову службу, зокрема під час мобілізації, на особливий період, та самовільно залишатимуть місце служби, будуть впевненими у безкарності за залишення місця служби під час мобілізації, на особливий період, для виконання обов'язку із захисту Батьківщини, що є неприпустимим та сприятиме погіршенню обороноздатності та захисту держави в умовах ведення війни з країною-агресором РФ.
Крім того, положеннями статтей 69, 75 КК України (в редакції Закону України №2839-IX від 13.12.2022, що набрав чинності 27.01.2023) визначено, що до винної особи, яка засуджується за кримінальне правопорушення, передбачене ст. 407 КК України, вчинене в умовах воєнного стану, не можна призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м'якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу за це кримінальне правопорушення, а також звільнити її від відбування призначеного покарання з випробуванням.
Стосовно доводів сторони захисту про застосування положень статтей 69, 75 КК України щодо можливості призначення більш м'якого покарання або звільнення від відбування покарання з випробуванням, суд оцінює їх критично, виходячи з такого.
Так, суд звертає увагу, що вчинене обвинуваченим кримінальне правопорушення з об'єктивної сторони характеризується вчиненням такого діяння, як самовільне залишення місця служби, вчинене в умовах воєнного стану військовослужбовцем (крім строкової служби), яке полягає в тому, що, самовільно залишивши військову частину або місце служби, військовослужбовець до місця служби не з'являється і перебуває поза його межами.
При триваючому злочині особа вчиняє один раз певну дію і впродовж тривалого часу перебуває безперервно в злочинному стані. Для цього виду злочинів характерним є незбіг моменту закінчення складу злочину і моменту фактичного завершення протиправних дій. Завершення триваючого злочину (тобто момент фактичного завершення протиправних дій) може бути зумовлений різними обставинами: як об'єктивними, так і суб'єктивними. Об'єктивні обставини це такі події, що не залежать від волі винної особи, і до їх числа можна віднести викриття особи у вчиненні злочину. У поняття «час вчинення триваючого злочину» має включатися увесь проміжок часу, протягом якого особа безперервно вчиняла триваюче діяння на стадії закінченого злочину.
Встановлення того, що злочин є триваючим, забезпечує його правильну кваліфікацію, обумовлює можливість чи неможливість застосувати до особи амністію, інститут давності притягнення до кримінальної відповідальності, а також вирішити питання про призначення покарання за сукупністю злочинів чи вироків.
Кримінальне правопорушення, передбачене ч. 5 ст. 407 КК України, є триваючим та характеризується безперервним здійсненням протягом визначеного часу злочинного діяння, об'єктивна сторона якого розтягнута в часі, а звершеним вважається у момент його виявлення або примусового чи добровільного припинення.
Аналогічні висновки викладені у постанові Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 13.12.2021 у справі №161/10545/19.
За такого, оскільки вчинене обвинуваченим кримінальне правопорушення є триваючим та було припинене (завершене) під час його затримання 29.12.2024, тобто після набрання чинності Законом України № 2839-IX від 13.12.2022, тому до ОСОБА_4 неможливо застосувати положення статей 69 та 75 КК України в редакції вказаного Закону.
Також право суду призначати покарання на власний розсуд підтверджується висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 29.10.2020 у справі №487/5034/18, згідно з якими «поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов'язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо. Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини, який у своїх рішеннях (зокрема й у справі «Довженко проти України») зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо».
Разом з тим, у суду відсутні передбачені ч. 5 ст. 401 КК України підстави для звільнення ОСОБА_4 від кримінальної відповідальності в порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством України, для продовження проходження військової служби, у зв'язку з відсутністю письмової згоди командира (начальника) будь-якої військової частини (установи) на продовження проходження ним військової служби.
Більше того, положеннями ст.69 КК України встановлено, що призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, можливе лише у тому випадку, коли встановлені по справі обставини, що пом'якшують покарання, настільки істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, що призначення особі навіть мінімального покарання в межах санкції було б явно несправедливим.
Отже, підставами призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, визнані дві групи чинників, які характеризують як вчинений злочин, так і особу винуватого, та мають враховуватися в їх сукупності, а саме: а) наявність декількох (не менше двох) обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину; б) дані, які певним чином характеризують особу винного.
Як зазначалось вище, обставин, які пом'якшують покарання обвинуваченого судом не встановлено, як і не встановлено обставин, які істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення. Обставини, на які посилається сторона захисту в частині відсутності судимостей, міцних соціальних зв'язків та не перебування на обліку у лікаря нарколога та психіатрі, ретельно проаналізовані судом при вирішенні питання про вид та міру покарання та стали підставою для призначення йому покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років в мінімальних межах, передбачених санкцією ч. 5 ст. 407 КК України.
Враховуючи те, що обвинувачений ОСОБА_4 вчинив злочин, відповідальність за який передбачена ч. 5 ст. 407 КК України, будучи військовослужбовцем військової служби за призовом під час мобілізації, суд не вбачає підстав для призначення йому покарання із застосуванням положень ст.69 КК України.
Як вбачається із протоколу затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину від 29 грудня 2024 року ОСОБА_4 було затримано о 16:50 год.
За змістом ч. 5 ст. 72 КК України, попереднє ув'язнення зараховується судом у строк покарання у разі засудження до позбавлення волі день за день або за правилами, передбаченими у частині першій цієї статті.
Отже, суд вважає за необхідне відповідно до ч.5 ст.72 КК України, зарахувати обвинуваченому у строк відбування покарання термін його попереднього ув'язнення з моменту затримання з 29 грудня 2024 року до дня набрання вироком законної сили включно, із розрахунку один день попереднього ув'язнення за один день позбавлення волі.
Мотиви ухвалення інших рішень щодо питань, які вирішуються судом при ухваленні вироку, та положення закону, якими керувався суд.
Застосований до обвинуваченого запобіжний захід у виді тримання під вартою до набрання вироком законної сили необхідно залишити без змін.
Потерпілі у кримінальному провадженні відсутні.
Викривачі у кримінальному провадженні відсутні. Винагорода викривачу не пропонувалась.
Діями ОСОБА_4 , шкоди не завдано. Цивільний позов не заявлявся. Речові докази відсутні. У кримінальному провадженні відсутні витрати на залучення експертів.
Підстав для застосування заходів кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб немає.
На підставі наведеного та керуючись ст. 337, 368, 369, 371, 374, 394, 615 КПК України, ст. 1, 12, 50, 65-67, 69, ч.5 ст. 407 КК України, суд
ОСОБА_4 визнати винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст.407 КК України та призначити йому покарання у виді позбавлення волі на строк 5 (п'ять) років.
Строк відбування покарання рахувати з моменту затримання ОСОБА_4 - з 29 грудня 2024 року.
На підставі ч.5 ст.72 КК України зарахувати ОСОБА_4 у строк відбування покарання строк попереднього ув'язнення з 29 грудня 2024 року по день набрання вироком законної сили, з розрахунку один день попереднього ув'язнення за один день позбавлення волі.
Запобіжний захід у виді тримання під вартою залишити без змін до набрання вироком законної сили.
Вирок може бути оскаржено до Вінницького апеляційного суду протягом тридцяти днів з моменту його проголошення.
Вирок якщо інше не передбачено цим Кодексом, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом, якщо таку скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції.
Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку суду.
Копія вироку негайно після його проголошення вручити прокурору та обвинуваченому.
Суддя ОСОБА_1