10 червня 2025 року м. Київ № 320/55918/24
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Шевченко А.В., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Держави України в особі Державної казначейської служби України про зобов'язання відшкодувати шкоду, завдану актом, що визнаний неконституційним,
ОСОБА_1 звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Держави України в особі Державної казначейської служби України, в якому позивач просить суд:
зобов'язати державу Україну відшкодувати за рахунок бюджетних коштів майнову шкоду, заподіяну внаслідок застосування акта, що визнаний неконституційним;
стягнути з Державного бюджету України збитки, завдані прийняттям неконституційного акта, в розмірі 2 181 422, 26 грн, з них: матеріальна шкода - 1 931 422, 26 грн, моральна шкода - 250 000 грн.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що він ОСОБА_1 , працював в органах прокуратури з 2010 року. Наказом Генерального прокурора від 29.10.2019 № 1296ц його звільнено з посади з 30.10.2019 на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру», із посиланням на підпункт 1 пункту 19 розділу II Закону №113-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури».
Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 10.11.2020 у справі № 620/3541/19 у задоволенні позову відмовлено. Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 23.09.2021 у справі № 620/3541/19 його апеляційну скаргу залишено без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Постановою Верховного Суду від 12.01.2023 справі № 620/3541/19 його касаційну скаргу залишено без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін.
Рішенням Конституційного Суду України від 02.10.2024 у справі №3-5/2023(5/23, 79/23) за конституційною скаргою позивача визнано неконституційним окреме положення абзацу шостого пункту 19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 № 113-ІХ, згідно з яким перебування прокурора на лікарняному через тимчасову непрацездатність не є перешкодою для його звільнення, та яке застосовано судом при вирішенні його справи.
Вважає, що діями держави йому завдано моральну та матеріальну шкоду. Просить суд задовольнити позов.
Судом під час вирішення питання про відкриття провадження було встановлено недоліки позовної заяви, у зв'язку з чим ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 05.12.2024 позовну заяву було залишено без руху.
На виконання вимог ухвали недоліки позовної заяви усунуті у строк та у спосіб, що визначені в ній.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 31 березня 2025 року відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Відповідач не погоджуючись із позовною заявою у відзиві на позовну заяву зазначає, що позивач не має законного права вимагати стягнення майнової шкоди у вигляді неотриманої заробітної плати, оскільки в рішенні Конституційного Суду України передбачено, що вказана норма втрачає чинність з моменту його ухвалення. Правова позиція Конституційного суду України у рішенні від 02.10.2024 щодо неконституційності приписів норм має пряму дію у часі і може бути застосована лише до правовідносин, що виникли (тривали) після ухвалення КСУ відповідного рішення. Вимоги про стягнення коштів з Державного бюджету України, суперечать принципу цільового використання бюджетних коштів, оскільки Державний бюджет України не передбачає (і ніколи не передбачав) асигнувань для відшкодування шкоди, завданої фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними. Просить суд відмовити у задоволенні позову.
Позивач у відповіді на відзив зазначає, що відшкодування збитків, завданих прийняттям неконституційного акта, є відповідальністю держави за прийняття неконституційного акта та застосування його норм до громадянина, що призвело до порушення його конституційних прав.
В той час, як середній заробіток за час вимушеного прогулу є формою відповідальності роботодавця у трудових спорах. Враховуючи викладене, доводи відповідача, що наразі триває перегляд судового рішення за виключними обставинами у справі № 620/3541/19, є необґрунтованими.
Шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів (стаття 1175 Цивільного кодексу України). Просить суд задовольнити позов.
Розглянувши подані документи та матеріали, з'ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.
ОСОБА_1 працював в органах прокуратури з 2010 року. Наказом Генерального прокурора від 29.10.2019 № 1296ц позивача звільнено з посади з 30.10.2019 на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру», із посиланням на підпункт 1 пункту 19 розділу II Закону № 113- IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури».
Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 10.11.2020 у справі № 620/3541/19 відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача Громадська організація «Союз юристів України», про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 23.09.2021 у справі № 620/3541/19 апеляційну скаргу залишено без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Постановою Верховного Суду від 12.01.2023 справі № 620/3541/19 касаційну скаргу залишено без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін.
Рішенням Конституційного Суду України від 02.10.2024 у справі № 3-5/2023(5/23, 79/23), за конституційною скаргою ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), окреме положення абзацу шостого пункту 19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року № 113-IX, згідно з яким перебування прокурора на лікарняному через тимчасову непрацездатність не є перешкодою для його звільнення з посади прокурора відповідно до цього пункту.
Окреме положення абзацу шостого пункту 19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року № 113-IX, згідно з яким перебування прокурора на лікарняному через тимчасову непрацездатність не є перешкодою для його звільнення з посади прокурора відповідно до цього пункту, визнане неконституційним, утрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Закрито конституційне провадження у справі щодо відповідності Конституції України (конституційності) абзацу шостого пункту 19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року № 113-IX у частині, згідно з якою перебування прокурора у відпустці чи у відрядженні до Національної академії прокуратури України для участі в її роботі на постійній основі не є перешкодою для його звільнення з посади прокурора відповідно до цього пункту, на підставі пункту 4 статті 62 Закону України «Про Конституційний Суд України» - неприйнятність конституційної скарги
Позивач, посилаючись на положення 1175 Цивільного кодексу України вважає, що державою Україна йому завдані збитки у зв'язку із прийняттям неконституційного акта, в розмірі 2 181 422, 26 грн, з них: матеріальна шкода - 1 931 422, 26 грн, моральна шкода - 250 000 грн, звернувся до суду із цим позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходив із такого.
Частиною другою статті 19 Конституції Україні передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
У відповідності до положень статті 3 Основного Закону України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Права і свободи людини та їх гарантії, продовжується у згаданій статті, визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Абзацом першим статті 6 Конституції України, передбачено, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.
У відповідності до положень статті 75 Основного Закону України передбачено, що єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України.
Як передбачено абзацом першим статті 147 Конституції України, Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність Конституції України законів України та у передбачених цією Конституцією випадках інших актів, здійснює офіційне тлумачення Конституції України, а також інші повноваження відповідно до цієї Конституції.
Згідно положень частини першої статті 8 Основного Закону України, Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Частиною другою цієї ж норми передбачено, що норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Конституційна гарантія захисту права особи від неконституційного закону передбачена частиною третьою статті 152 Конституції України, згідно якої матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.
Наведені норми у системному аналізі вказують на те, що нормами Конституції України передбачено захист у суді безпосередньо на підставі Основного Закону України права особи на відшкодування матеріальної шкоди завданої неконституційним законом чи його окремими положеннями.
Крім того, у відповідності до частини першої статті 1175 Цивільного кодексу України, шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.
Так, Рішенням Конституційного Суду України від 02.10.2024 у справі №3-5/2023(5/23, 79/23), визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), окреме положення абзацу шостого пункту 19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року № 113-IX, згідно з яким перебування прокурора на лікарняному через тимчасову непрацездатність не є перешкодою для його звільнення з посади прокурора відповідно до цього пункту.
Окреме положення абзацу шостого пункту 19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року № 113-IX, згідно з яким перебування прокурора на лікарняному через тимчасову непрацездатність не є перешкодою для його звільнення з посади прокурора відповідно до цього пункту, визнане неконституційним, утрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Закрито конституційне провадження у справі щодо відповідності Конституції України (конституційності) абзацу шостого пункту 19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року № 113-IX у частині, згідно з якою перебування прокурора у відпустці чи у відрядженні до Національної академії прокуратури України для участі в її роботі на постійній основі не є перешкодою для його звільнення з посади прокурора відповідно до цього пункту, на підставі пункту 4 статті 62 Закону України «Про Конституційний Суд України» - неприйнятність конституційної скарги.
Відтак, даним рішенням встановлено те, що органом законодавчої влади - Верховною Радою України - прийнято неконституційні закони (окремі положення законів).
Як наслідок, рішеннями Конституційного Суду України підтверджено одну з підстав для відшкодування матеріальної шкоди на підставі частини третьої статті 152 Конституції України - неконституційність окремих положень закону.
Щодо наявності завданої шкоди, як підстави для її відшкодування.
Так, позивач оскаржував в судовому порядку наказ Офісу Генерального прокурора, про його звільнення, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу (справа № 620/3541/19).
Відповідно до відомостей, що містяться в Єдиному державному реєстрі судових рішень вбачається, що ухвалою Чернігівського окружного адміністративного суду від 07 листопада 2024 року відкрито провадження за заявою ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами рішення суду у справі №620/3541/19 за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача Громадська організація «Союз юристів України» про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Предмет та підстави позову що розглядається в рамках цього провадження (№ 320/55918/24), сформульовані позивачем, вказують на те, що він просить стягнути з Держави Україна матеріальну шкоду у вигляді неодержаних доходів (заробітної плати), яку можна було б реально одержати за звичайних обставин, якби право позивача не було порушене застосуванням визнаного неконституційним правового акта на підставі частини третьої статті 152 Конституції України.
За загальним правилом матеріальна шкода за своєю правовою природою відповідає правовій природі майнової шкоди.
У відповідності до положень частини першої статті 22 «Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди» ЦК України, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
Пунктом 2 частиною другою цієї ж статті передбачено, що збитками є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Наведені норми вказують на те, що матеріальною шкодою є, в тому числі, доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин.
До доходів, згідно чинного законодавства України (Податкового Кодексу України, Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» та інших нормативно-правових актів), відноситься, у тому числі, заробітна плата.
Позивачем на підтвердження суми матеріальної шкоди надано самостійний розрахунок з урахуванням середньоденної заробітної плати позивача за останні два перед звільненням місяці складала 1525,61 грн та 1266 робочих днів, які не відпрацьовано позивачем у зв'язку з його звільненням, що стало можливим у зв'язку із прийняттям неконституційної норми Закону № 113-ІХ (за період з 15.11.2019 по 29.10.2024).
Адміністративними судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій розглядався спір позивача з Офісом Генерального прокурора, у тому числі, щодо стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу (справа за №620/3541/19).
У задоволенні згаданої вимоги, позивачу було відмовлено, як і в інших.
Щодо аргументів, які стосуються втрати чинності положень закону які визнані неконституційними з дня ухвалення рішення Конституційним Судом України, то суд зазначає таке.
У відповідності до положень частини другої статті 152 Конституції України, закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
Дана норма, врегульовує питання дії в часі неконституційних положень нормативно-правових актів та жодним чином не врегульовує питання матеріальної чи моральної компенсації порушених прав особи такими положеннями.
Компенсаційні гарантії порушених прав особи неконституційними положеннями нормативно-правових актів, визначені частиною третьою статті 152 Основного Закону України, які в силу положень статті 3 Конституції України, є відповідальністю Держави перед особою за порушення встановлені в порядку визначеному законодавством України.
У цьому контексті також слід звернути увагу і на те, що такий термін як «неконституційність» не може обмежуватись часовими рамками - закон чи окремі його положення після прийняття рішення Конституційним Судом України є неконституційними з часу їх прийняття.
Однак, позивачем, відповідачем у даній справі визначено Державу Україну, в особі Державної казначейської служби України, а не того органу, під час проходження публічної служби в якому йому було завдано матеріальну шкоду.
У цьому контексті слід звернути увагу на пункт 30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі №242/4741/16-ц: «Тлумачення частини другої статті 30 ЦПК України (в редакції, чинній на момент пред'явлення позову) дозволяє зробити висновок, що належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, заподіяною органом державної влади, їх посадовою або службовою особою є держава як учасник цивільних відносин. При цьому держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого заподіяну шкоду. Разом із тим, залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів ДКСУ чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки ДКСУ чи її територіальний орган не є тим суб'єктом який порушив права чи інтереси позивача.».
Частина четверта статті 46 Кодексу адміністративного судочинства України, вказує на те, що відповідачем в адміністративній справі є суб'єкт владних повноважень, якщо інше не встановлено цим Кодексом.
Відтак, відповідачем у справі має бути відповідний орган, діями якого спричинено шкоду.
Тобто, між діями органу та наслідками у вигляді шкоди має бути причино-наслідковий зв'язок.
Крім того, про встановлення причинно-наслідкового зв'язку між діями органу, визначеного позивачем, та спричиненою матеріальною шкодою, наголосив Верховний Суд у постановах від 28.11.2022 справа №380/8155/21, від 28.11.2022 справа №160/6785/20, від 28.11.2022 справа №460/1156/21, від 01.12.2022 справа №200/2302/21-а, від 01.12.2022 справа №500/2792/21.
Підсумовуючи викладене, суд уважає, що під час розгляду справи не встановлено причинно-наслідкового зв'язку між спричиненою позивачу матеріальною шкодою та діями Державної казначейської служби України, а тому у задоволенні позову належить відмовити.
Щодо позовних вимоги про стягнення моральної шкоди суд зазначає наступне.
Згідно зі статтею 56 Конституції України визначено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Частиною першою статті 22 Цивільного кодексу України (ЦК України) визначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
Згідно зі статтею 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Відповідно до статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.
Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої суб'єктом владних повноважень, сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 у справі №464/3789/17.
Зокрема, суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема, й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту (пункт 49).
Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (пункт 52).
Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб'єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров'я потерпілого (пункт 56).
Відсутність наслідків у вигляді розладів здоров'я внаслідок душевних страждань, психологічних переживань не свідчить про те, що позивач не зазнав страждань та приниження, а отже і не свідчить про те, що моральної шкоди не завдано.
У розвиток цих положень, у постанові від 27.11.2019 у справі №750/6330/17 Верховний Суд звернув увагу на те, що виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір (пункт 51).
У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв'язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам (пункт 53).
З огляду на характер правовідносин між людиною і державою (в особі органу державної влади чи органу місцевого самоврядування), з метою забезпечення реального та ефективного захисту прав людини, у справах адміністративного судочинства саме на суб'єкта владних повноважень-відповідача покладається тягар спростування факту заподіяння моральної шкоди та доведення неадекватності (нерозумність, несправедливість) її розміру, визначеного позивачем (пункт 54).
Застосовуючи ці правові висновки в контексті обставин справи, що розглядається, суд звертає увагу на те, що позивач не довів, а суд не встановив, що його негативні емоції досягли рівня страждань або приниження, які є моральною шкодою.
Поняття «моральна шкода» є оціночним, комплексним і таким, що потребує дослідження в кожному окремому випадку, у зв'язку із чим висновок судів першої та апеляційної інстанцій, з огляду на встановлені ними обставини, не суперечить правовій позиції, викладеній Верховним Судом у постанові від 27.11.2019 в справі №750/6330/17 щодо загальних підходів до відшкодування моральної шкоди.
Відтак суди попередніх інстанцій у цій справі дотрималися підходу, наведеного у постановах Верховного Суду від 27.11.2019 у справі №750/6330/17 та від 10.04.2019 у справі №464/3789/17.
Аналогічна правова позиція щодо застосування норм права у питаннях відшкодування моральної шкоди також наведена у постановах Верховного Суду від 09.06.2021 у справі №280/5216/19 та від 07.03.2023 №280/1530/20.
Крім того, статтею 9 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Так, згідно зі статтею 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідно до статей 73, 74 Кодексу адміністративного судочинства України надані сторонами докази мають відповідати вимогам належності та допустимості, тобто, містити інформацію щодо предмета доказування та бути одержаними в порядку, встановленому законом.
Обов'язок доказування в адміністративному процесі встановлений статтею 77 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до якого кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Докази суду надають учасники справи.
У справах про відшкодування моральної шкоди обов'язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди.
При цьому, сам лише факт порушення прав позивача не може слугувати виключною підставою для стягнення моральної шкоди, оскільки моральна шкода має бути обов'язково аргументована поза розумним сумнівом із зазначенням того, які конкретно дії (бездіяльність) спричинила моральні переживання та наскільки вони були інтенсивними, щоб сягнути рівня страждань.
Аналогійний правовий висновок викладений Верховним Судом у постанові від 06 квітня 2023 року у справі № 200/5144/20-а.
Однак, позивачем таких доказів суду не надано.
Виходячи з доводів позивача, суд вважає їх недостатніми та не доведеними, тому відсутні правові підстави для відшкодування моральної шкоди.
У зв'язку з цим, суд дійшов висновку про відмову у задоволені позовних вимог у повному обсязі.
Підстави для вирішення судом питання про розподіл між сторонами судових витрат у відповідності до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України відсутні.
Керуючись статтями 9, 14, 73-78, 90, 139, 143, 242 - 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Шевченко А.В.