10 червня 2025 рокум. Ужгород№ 260/2353/25
Закарпатський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Дору Ю.Ю., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Державної прикордонної служби України ( НОМЕР_1 прикордонний загін) про визнання дій протиправними і зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Закарпатського окружного адміністративного суду з позовом до Державної прикордонної служби України ( НОМЕР_1 прикордонний загін) (далі - відповідач), яким просить суд: визнати протиправними дії та скасування рішення Державної прикордонної служби України ( НОМЕР_1 прикордонний загін) від 22.03.2025 року про відмову у перетині державного кордону ОСОБА_1 ; зобов'язати Державну прикордонну службу України ( НОМЕР_1 прикордонний загін) надати дозвіл на перетин державного кордону ОСОБА_1 .
В обгрунтування позовних вимог, позивач вказує, що 22.03.2025 року ОСОБА_1 намагався перетнути державний кордон України разом зі своєю дружиною-інвалідом ОСОБА_2 , однак уповноваженою особою підрозділу охорони державного кордону ОСОБА_3 видано письмову відмову, усну вмотивувавши, щоб «випробовували вдачу у перетині не в її зміну», у подальшому у письмовій відмові дана працівниця вказала причину відмови: «не надав на паспортний контроль належні документи, які надають право для перетину ДКУ».
Позивач вказує, що всі документи, які надають дозвіл ОСОБА_1 у нього були та є наявні, і були пред'явлені працівниці ДПСУ.
Ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 03 квітня 2025 року було прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в даній адміністративній справі.
Відповідачем надано відзив на позовну заяву, згідно якого позовні вимоги не визнає, вважає їх безпідставними, виходячи з наступного. Відповідач зазначив, що о 12:15 22.03.2025 року на виїзд з України прибув громадянин України ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 , який супроводжував свою дружину ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_2 (особу з інвалідністю 3-ї групи). На паспортний контроль вищевказаний громадянин пред'явив: паспорт громадянина України для виїзду за кордон серії НОМЕР_2 від 15.01.2018 року, паспорт громадянина України для виїзду за кордон своєї дружини серії НОМЕР_3 від 10.07.2017 року, Свідоцтво про одруження серії НОМЕР_4 вид. 22.05.2004 року, Пенсійне посвідчення серії НОМЕР_5 від 22.01.2015 року (де вказана група інвалідності), довідку про надання відстрочки № 1206/В-182 від 17.03.2025 року, Військово-обліковий документ № 270420236132617000001 від 03.03.2025 року.
Разом з тим, громадянин України ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 вже перетинав Державний кордон України на виїзд з України на підставі абз. 3 п. 2.1 ПКМУ №57 від 27.01.1995 року «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України» зі змінами (супроводжував дружину з інвалідністю) 07.05.2024 року та повернувся в Україну 28.01.2025 року, в той час як дружина повернулася в той самий день (07.05.2024 року). А в умовах правового режиму воєнного стану, відповідно до абз. 13 п. 2.1 цих Правил, громадяни України чоловічої статі віком від 18 до 60 років, які супроводжували осіб з інвалідністю для виїзду за межі України, зобов'язані повернутися в Україну не пізніше повернення на територію України осіб, яких вони супроводжували.
Враховуючи викладене, 22.03.2025 року, відносно громадянина України ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 було винесено Рішення про відмову у перетинанні державного кордону України, у зв'язку з порушенням умов супроводу під час попереднього виїзду, а саме вимог абз. 13 п. 2.1 ПКМУ №57 від 27.01.1995 року «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України» зі змінами.
Відповідно до статті 229 частини 4 КАС України, у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Розглянувши подані сторонами докази, всебічно і повно оцінивши всі фактичні обставини (факти), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд встановив наступне.
Судом встановлено, що 22 березня 2025 року ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 , який супроводжував свою дружину ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_2 (особу з інвалідністю 3-ї групи) прибув до міжнародного пункту пропуску «Малий Березний» для перетинання державного кордону на виїзд з України.
На паспортний контроль позивач пред'явив: паспорт громадянина України для виїзду за кордон серії НОМЕР_2 від 15.01.2018 року, паспорт громадянина України для виїзду за кордон своєї дружини серії НОМЕР_3 від 10.07.2017 року, Свідоцтво про одруження серії НОМЕР_4 від 22.05.2004 року, Пенсійне посвідчення серії НОМЕР_5 від 22.01.2015 року, довідку про надання відстрочки № 1206/В-182 вид. 17.03.2025 року, Військово-обліковий документ № 270420236132617000001 від 03.03.2025 року.
Рішенням НОМЕР_1 Прикордонного загону Державної прикордонної служби України від 22 березня 2025 року відмовлено позивачу, у перетинанні державного кордону на виїзд з України. Щодо причин відмови у оскаржуваному рішенні зазначено: «з відсутністю підстав на право перетинання державного кордону згідно зі змінами до Правил перетинання державного кордону громадянами України затверджених постановою КМУ №57 від 27.01.1995 року, так як вищевказаний громадянин не надав на паспортний контроль належні документи, які дають право для перетину державного кордону, а саме порушив вимоги постанови КМУ №57 від 27.01.1995 року.
Із вказаним рішенням позивач не погоджується, у зв'язку із чим звернувся із даним позовом до суду.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Статтею 19 частиною 2 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правовідносини, які виникли між сторонами у даній справі регулюються Законом України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» від 21.01.1994 № 3857-XII, Законом України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 № 389-VIII та постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 №57 «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України».
Згідно із статтею 33 частиною 1 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Зазначене кореспондується також з положеннями статті 1 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» від 21.01.1994 № 3857-XII. При цьому вказаною статтею також передбачено, що на громадян України, які звернулися з клопотанням про виїзд з України, поширюються усі положення чинного законодавства, вони користуються всіма правами і несуть встановлені законом обов'язки.
Відповідно до статті 64 Конституції України, конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
Воєнний стан в розумінні положень статті 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 № 389-VIII - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Правовою основою введення воєнного стану є Конституція України, цей Закон та указ Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, затверджений Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про правовий режим воєнного стану»).
Відповідно до статті 8 частини 1 пункту 6 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, зокрема, встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в'їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів.
Отже, право особи на вільний перетин державного кордону України, згідно з положеннями Конституції України та законодавчих норм, може бути обмежено в умовах воєнного стану.
Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який затверджений Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 № 2102-ІХ.
Пунктом 3 вказаного вище Указу у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 - 34, 38, 39, 41 - 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені ч. 1 ст. 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану». В подальшому воєнний стан був продовжений Указами Президента України, який діє і на теперішній час.
Указом Президента України від 24.02.2022 № 69/2022 «Про загальну мобілізацію» постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію.
Отже, враховуючи те, що станом на час виникнення спірних правовідносин в Україні діяв воєнний стан та оголошено загальну мобілізацію, а тому конституційне право громадян України на вільне залишення території України обмежувалось законодавством.
Правові основи здійснення прикордонного контролю, порядок його здійснення, умови перетинання державного кордону України визначає Закон України "Про прикордонний контроль".
Загальний порядок перетину державного кордону України визначений постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 №57 «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України».
Так, згідно пунктом 2 Правил №57 у випадках, визначених законодавством, для перетинання державного кордону громадяни крім паспортних документів повинні мати також підтверджуючі документи.
Відповідно до абз. 3 пункту 2-1 Правил №57 у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану перетинати державний кордон мають право особи, які мають дружину (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю і супроводжують таких дружину (чоловіка) для виїзду за межі України, за наявності документів (їх нотаріально засвідчених копій), що підтверджують родинні зв'язки, інвалідність.
Відповідно до абз.12-13 п.2-1 Правил №57 виїзд за межі України громадян України чоловічої статі віком від 18 до 60 років, зазначених в абзацах третьому - сьомому, дев'ятому і десятому цього пункту та пункті 2-2 цих Правил, може здійснюватися самостійно без осіб з інвалідністю, дітей з інвалідністю, осіб, які потребують постійного догляду, чи дітей, визначених пунктом 2-2 цих Правил, на підставі довідки про перебування таких осіб з інвалідністю, дітей з інвалідністю, осіб, які потребують постійного догляду, чи дітей, визначених пунктом 2-2 цих Правил, на консульському обліку, документів (їх нотаріально засвідчених копій), що дають право на виїзд, які передбачені відповідно в абзацах третьому - сьомому, дев'ятому і десятому цього пункту та пункті 2-2 цих Правил, та документів, зазначених у пункті 2 цих Правил.
Громадяни України чоловічої статі віком від 18 до 60 років, зазначені в абзацах третьому - сьомому, дев'ятому і десятому цього пункту, які супроводжували осіб з інвалідністю, дітей з інвалідністю, осіб, які потребують постійного догляду, чи дітей, визначених пунктом 2-2 цих Правил, для виїзду за межі України, зобов'язані повернутися в Україну не пізніше повернення на територію України осіб, яких вони супроводжували.
Статтею 14 частинами 1, 3 Закону України «Про прикордонний контроль» від 05.11.2009 № 1710-VI встановлено, що іноземцю або особі без громадянства, які не відповідають одній чи кільком умовам перетинання державного кордону на в'їзд в Україну або на виїзд з України, зазначеним у частинах першій, третій статті 8 цього Закону, а також громадянину України, якому відмовлено у пропуску через державний кордон при виїзді з України у зв'язку з відсутністю документів, необхідних для в'їзду до держави прямування, транзиту, в передбачених законодавством випадках або у зв'язку з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови. Уповноважена службова особа підрозділу охорони державного кордону про прийняте рішення доповідає начальнику органу охорони державного кордону. Таке рішення набирає чинності невідкладно. Рішення про відмову у перетинанні державного кордону оформляється у двох примірниках. Один примірник рішення про відмову у перетинанні державного кордону видається особі, яка підтверджує своїм підписом на кожному примірнику факт отримання такого рішення. У разі відмови особи підписати рішення про це складається акт.
Особа, якій відмовлено у перетинанні державного кордону, має право оскаржити відповідне рішення згідно із Законом України "Про звернення громадян" або до суду. Оскарження зазначеного рішення не зупиняє його дії. Оскаржене рішення може бути скасовано чи змінено начальником органу охорони державного кордону або скасовано та визнано не чинним судом.
Так, судом встановлено та не заперечувалося відповідачем те, що при намірі перетнути державний кордон України, позивач пред'явив інспектору прикордонного контролю паспорт громадянина України для виїзду за кордон серії НОМЕР_2 від 15.01.2018 року, паспорт громадянина України для виїзду за кордон своєї дружини серії НОМЕР_3 від 10.07.2017 року, Свідоцтво про одруження серії НОМЕР_4 від 22.05.2004 року, Пенсійне посвідчення дружини серії НОМЕР_5 від 22.01.2015 року, яке підтверджує інвалідність ІІІ групи, довідку про надання відстрочки № 1206/В-182 вид. 17.03.2025 року, Військово-обліковий документ № 270420236132617000001 від 03.03.2025 року.
Рішенням НОМЕР_1 Прикордонного загону Державної прикордонної служби України від 22 березня 2025 року відмовлено позивачу, у перетинанні державного кордону на виїзд з України, у зв'язку із відсутністю підстав на право перетинання державного кордону (а.с. 9 на звороті).
Як слідує зі змісту оскаржуваного рішення підставою для відмови було не надання на паспортний контроль належних документів, які дають право для перетину державного кордону.
Водночас, у відзиві відповідач зазначив, що громадянин України ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 вже перетинав Державний кордон України на виїзд з України на підставі абз. 3 п. 2.1 ПКМУ №57 від 27.01.1995 року «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України» (супроводжував дружину з інвалідністю) 07.05.2024 року та повернувся в Україну 28.01.2025 року, в той час як дружина повернулася в той самий день (07.05.2024 року). У зв'язку з чим, 22.03.2025 року відносно громадянина України ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 було винесено Рішення про відмову у перетинанні державного кордону України у зв'язку з порушенням умов супроводу під час попереднього виїзду, а саме вимог абз. 13 п. 2.1 ПКМУ №57 від 27.01.1995 року «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України».
Суд зауважує, що відповідачем не надано суду доказів на підтвердження вказаних обставин, щодо порушення позивачем вимог абз. 13 п. 2.1 ПКМУ №57 від 27.01.1995 року «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України».
Окрім цього, як слідує зі змісту оскаржуваного рішення, підставою для відмови в перетині державного кордону України було не надання на паспортний контроль належних документів, які дають право для перетину державного кордону, відтак, суд відхиляє доводи наведені відповідачем у відзиві, щодо порушення позивачем вимог абз. 13 п. 2.1 ПКМУ №57 від 27.01.1995 року «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України», оскільки такі не були підставою прийняття оскаржуваного рішення та не підтверджені належними та допустимими доказами.
Суд вказує, що відповідно до Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови.
Статтею 242 частиною 5 КАС України встановлено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У силу приписів статті 242 частини 5 КАС України суд застосовує до спірних правовідносин практику Верховного Суду викладену у постанові від 5 березня 2020 року у справі № 640/467/19, в якій зазначено, що загальними вимогами, які висуваються до актів індивідуальної дії як актів правозастосування, є їх обґрунтованість та вмотивованість, тобто наведення суб'єктом владних повноважень конкретних підстав прийняття (фактичних і юридичних) таких актів, а також переконливих і зрозумілих мотивів їх прийняття.
Суд зазначає, що не наведення мотивів прийнятих рішень не дає змоги суду встановити дійсні підстави та причини, за яких цей орган дійшов саме таких висновків, надати їм належну правову оцінку, та встановити законність, обґрунтованість, пропорційність прийнятого рішення.
Питання тлумачення та застосовування національного законодавства є, перш за все, компетенцією національних органів влади. Проте Суд повинен перевірити, чи породжує спосіб тлумачення та застосування національного законодавства наслідки, що відповідають принципам Конвенції, як вони тлумачаться у світлі практики Суду (п. 41 рішення Європейського Суду з прав людини по справі «Будченко проти України», рішення у справі «Скордіно проти Італії».
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини закон має відповідати якісним вимогам, насамперед вимогам «доступності», «передбачуваності» та «зрозумілості»; громадянин повинен мати змогу отримати адекватну інформацію за обставин застосування правових норм у конкретному випадку; норма не може розглядатися як «закон», якщо вона не сформульована з достатньою чіткістю, щоб громадянин міг регулювати свою поведінку; громадянин повинен мати можливість передбачити, наскільки це розумно за конкретних обставин, наслідки, до яких може призвести певна дія.
Суд критично оцінює вказані доводи представника відповідача про те, що позивачем не надані документи, які б надали йому право перетину державного кордону України, оскільки, відповідачем зазначено перелік документів наданих на паспортний контроль, з переліку яких встановлено, що позивач мав право на виїзд за кордон на підставі абз. 3 пункту 2-1 Правил №57.
Крім того, у оскаржуваному Рішенні не зазначено документи, що підтверджують підставу для виїзду за кордон, які громадянин України не зміг надати на паспортний контроль, таких даних не навів відповідач і у своєму відзиві на позов.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач дійсно чоловіком ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про одруження Серії НОМЕР_6 від 22.05.2004 року (а.с. 15).
Згідно пенсійного посвідчення серії НОМЕР_5 ОСОБА_2 є особою з інвалідністю 3 групи (з дитинства) та згідно довідки ЛКК №51/9 від 29.04.2025 року ОСОБА_2 є інвалідом з дитинства з церебральним паралічем
Таким чином, позивач не підлягає призову на військову службу під час мобілізації, оскільки належить до категорії осіб, визначених в статті 23 частини 1 пункту 12 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", та наділений правом перетину державного кордону в умовах воєнного стану в силу положень пункту 2-1 Правил №57.
Отже, встановлені судом обставини справи та системний аналіз наведених законодавчих норм свідчать про те, що позивач, пред'явивши під час перетину державного кордону документи, які підтверджують, що він є особою, яка має дружину із числа осіб з інвалідністю і супроводжує дружину для виїзду за межі України, мав право на перетин державного кордону України, що дає підстави для висновку про невідповідність оскаржуваного Рішення про відмову в перетинанні державного кордону України громадянину України, прийнятого не на підставі та не у спосіб, що передбачений законодавством України, та необґрунтовано, тобто без урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, критеріям правомірності рішення суб'єкта владних повноважень в контексті статті 2 частини 2 КАС України, а отже таке рішення є протиправним та підлягає скасуванню.
Вирішуючи позовну вимогу про зобов'язання відповідача надати дозвіл на перетин державного кордону ОСОБА_1 , суд керується такими мотивами.
На законодавчому рівні поняття дискреційні повноваження суб'єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення.
В контексті цієї справи повноваження територіальних органів центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону, щодо здійснення в установленому порядку прикордонного контролю і пропуску через державний кордон України є його дискреційними повноваженнями та залежать від конкретних умов їх реалізації.
При цьому, суд не втручається та не може втручатися у дискрецію (вільний розсуд) відповідача поза межами перевірки за критеріями відповідності прийнятих ним рішень (вчинених дій), передбачених КАС України, підміняти його і перебирати на себе повноваження, надані суб'єкту владних повноважень законом. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог прав осіб, які звертаються до суб'єктів владних повноважень, з обов'язковим дотриманням конституційного принципу розподілу влади.
Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Тобто в порядку адміністративного судочинства підлягають захисту права, свободи та інтересів фізичних осіб, порушені суб'єктами владних повноважень у сфері публічних правовідносин.
Позивач не позбавлений права повторно здійснити перетин державного кордону за наявності усіх необхідних, передбачених чинним законодавством документів.
Отже, наступні рішення відповідача про відмову або ж про дозвіл на перетинання державного кордону будуть прийматися лише після майбутнього можливого перетину позивачем кордону із відповідними документами та після їх пред'явлення.
Водночас рішення про відмову у перетині державного кордону відтворює обставини разового перетину та не гарантує, що під час наступних перетинів державного кордону особа буде пред'являти або не пред'являти відповідні документи для підтвердження права на такий перетин.
Відтак позовні вимоги про зобов'язання відповідача надати дозвіл на перетин державного кордону ОСОБА_1 є передчасними, спрямовані на майбутнє (стосуються можливих подій майбутніх правовідносин), а тому не можуть бути задоволені.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.10.2020 у справі № 9901/393/19 вказала на те, що гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
У разі визнання судом неправомірними дій чи бездіяльність відповідача суд може зобов'язати його вчинити чи утриматись від вчинення певних дій у спосіб, визначений чинним законодавством, яким може бути захищено/відновлено порушене право. Резолютивна частина рішення не повинна містити приписів, що прогнозують можливі порушення з боку відповідача та зобов'язання його до вчинення чи від вчинення дій на майбутнє (див. постанову Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 826/3244/15 (пункти 26-27)).
Таким чином, перевіривши доводи сторін та оцінивши зібрані у справі докази в їх сукупності, суд приходить до переконання, що позов ОСОБА_1 належить задовольнити частково, а саме визнавши протиправним та скасувавши оскаржуване рішення від 22.03.2025 про відмову в перетинанні державного кордону України громадянину України. У задоволенні решти позовних вимог слід відмовити.
Відповідно до статті 77 частини 1 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, суд приходить до висновку про задоволення позову частково.
Керуючись ст. ст. 72-79, 90, 139, 241-246, 250, 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_7 ) до Державної прикордонної служби України ( НОМЕР_1 прикордонний загін) (код ЄДРПОУ НОМЕР_8 ) про визнання протиправним та скасування рішення - задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Державної прикордонної служби України ( НОМЕР_1 прикордонний загін) (код ЄДРПОУ НОМЕР_8 ) від 22 березня 2025 року про відмову в перетині державного кордону України ОСОБА_1 .
У задоволенні позову у частині решти позовних вимог - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
СуддяЮ.Ю.Дору