Дата документу 04.06.2025 Справа № 333/9082/24
Єдиний унікальний №333/9082/24 Головуючий у 1 інстанції Варнавська Л.О.
Провадження № 22-ц/807/633/25 Суддя-доповідач Онищенко Е.А.
04 червня 2025 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:
головуючого Онищенка Е.А.
суддів: Кухаря С.В.,
Трофимової Д.А.
за участю секретаря судового засідання Камалової В.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 06 січня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про надання та оплату додаткових днів відпустки, стягнення допомоги на оздоровлення, припинення мобінгу (цькування),-
У жовтня 2024 року звернувся ОСОБА_1 із позовом до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про надання та оплату додаткових днів відпустки, стягнення допомоги на оздоровлення.
Посилався на те, що відповідач не надав йому матеріальну допомогу на оздоровлення за 2022 рік та зменшив її оплати при наданні відпустки у 2024 році. Також зазначив, що він єдиний з 250000 працівників АТ УЗ, який не отримав матеріальну допомогу на оздоровлення 2022 р. і отримав її тільки частково в 2024 р. та єдиний який працює в шкідливих умовах і має особливий характер роботи, але йому не надано додаткову відпустку і підприємство не оплатило ці дні відпустки 2022 року через мобінг та дискримінацію за профдіяльність.
Посилається на те, що в липні 2024 р. його ознайомили з наказом №496/В від 01.07.2024 «Про надання відпустки», де йому стало відомо про те, що роботодавцем визнано шкідливі умови праці, наявність 35 років стажу. Відповідно до положень п.3.1.5 Колективного договору «Локомотивне депо Синельникове» визначено, що матеріальна допомога на оздоровлення виплачується за письмовою заявою працівника в розмірі 40% ставки чи посадового окладу на момент надання допомоги за професією, котру обіймає працівник, але не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати допомоги, а виплата матеріальної допомоги позивачу відбувалась у липні 2024 року. оскільки з 01.04.2024 розмір мінімальної заробітної плати становить 8000 грн, то розмір матеріальної допомоги на оздоровлення повинен бути виплачений саме в такій сумі. Недоплачена сума матеріальної допомоги на оздоровлення за 2022 р. складає 8000 грн., за 2024 р. - 4572,12 грн. Розділ 3 та додаток 1 Колективного договору «Локомотивне депо Синельникове» відокремленого структурного підрозділу Придніпровської залізниці АТ «Українська залізниця» передбачає додаткову відпустку за роботу в шкідливих умовах праці та особливий характер роботи, який було призупинено відповідно до ст.. 11 ЗУ «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану». Усім працівникам АТ «Укрзалізниці у 2024 році» поновлено та надано додаткову відпустку у 2022-2024 р.р. за роботу в шкідливих умовах праці та особливий характер роботи. Йому надано та сплачено додаткову відпустку за роботу в шкідливих умовах праці та особливий характер роботи виключно за 2024 р.
Просив стягнути з відповідача на свою користь надати та оплатити додаткові дні відпустки за роботу в шкідливих умовах праці та особливий характер роботи за 2022 рік у сумі 11554,34 грн та недоплачену матеріальну допомогу на оздоровлення за 2022 р., 2024 р. в сумі 12572,12 грн. з урахуванням обов'язкових платежів, вжити заходи, спрямовані на запобігання,протидію та припинення мобінгу (цькування), а також заходи щодо відновлення порушених внаслідок мобінгу (цькування) прав.
Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 06 січня 2025 року відмовлено в задоволенні позовних вимог.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції, в якій посилаючись на незаконність, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права просив рішення суду скасувати та прийняти нове, яким позов задовольнити.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що при винесенні оскаржуваного рішення судом першої інстанції не враховано, що АТ «Українська залізниця» не ввело в дію свою ініціативу щодо призупинення дії положень коллективного договору, так як позивачу не було відомо і не доведено в законний засіб про факт існування будь-якого локально-нормативного акту роботодавця про запровадження будь-яких змінорм Галузевої угоди та Колективних договорів, зазначає про відсутність у представників відповідача повноважень для представництва АТ «Українська залізниця» в суді; посилається на незаконність наказів №559/В від 12.07.2024 року та наказу №790/В від 12.09.2024 року; окрім цього стверджеє, що єдиний з 250000 працівників не отримав матеріальну допомогу.
19 березня 2025 року від представника АТ «Українська залізниця» - Губорєвої Я.А. надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просили залишити без задоволення апеляційну скаргу та без змін оскаржуване рішення.
За вимогами п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.
У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає повною мірою.
Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей.
Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що позовні вимоги про стягнення сум виплат матеріальної допомоги на оздоровлення та надання відпустки є передчасними, а відтак, безпідставними.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на таке.
Суд першої інстанції встановив та підтверджено матеріалами справи, що ОСОБА_1 з 01.04.2022 року працює в Структурному підрозділі «Синельниківське локомотивне депо» регіональної філії «Придніпровська залізниця» та займає посаду машиніст тепловоза дільниці експлуатації локомотивів зворотного локомотивного депо Запоріжжя 2, що підтверджується довідкою №309/537 від 29.05.2024.
ОСОБА_1 01.07.2024 р. звертався до начальника Синельниківського локомотивного депо із заявою про надання щорічної відпустки з 23.07.2024 та наданням матеріальної допомоги у зв'язку з щорічною відпусткою з 23.07.2024 р.
Згідно наказу (розпорядження) №496/В від 01.07.2024 про надання відпустки ОСОБА_1 надана щорічна відпустка за період роботи з 24.06.2023 по 23.06.2024 включно на 24 календарних дні та додаткова відпустка на 14 календарних дні: 7 днів додаткова відпустка, яка надається за особливий характер праці та 7 днів додаткова відпустка, яка надається за шкідливі умови праці. Всього 38 календарних дні з 23.07.2024 по 29.08.2024 включно. Надається матеріальна допомога на оздоровлення відповідно до рішення правління від 27.06.2024 (протокол №Ц-82/39 ком.т). Підстава заява ОСОБА_1 (а.с.15).
Також ОСОБА_1 звертався 29.08.2022 року із заявою до начальника Синельниківського локомотивного депо із заявою про надання матеріальної допомоги на оздоровлення у зв'язку з щорічною відпусткою за 2022 рік.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 щодо поняття порушеного права, за захистом якого особа може звертатися до суду, це поняття, яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
У пункті 3.4 вказаного Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 зазначено, що виходячи зі змісту частини першої статті 8 Конституції України, охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права у цілому, що панує у суспільстві, зокрема справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права і є його складовою. Одним з проявів верховенства права, - підкреслюється у підпункті 4.1 Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004, - є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються.
З огляду на приписи та правила статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов'язковий елемент конкретного суб'єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.
Тобто інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано Конституційним Судом України.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.
Разом із тим, не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі "Жоффр де ля Прадель проти Франції" від 16 грудня 1992 року).
У справі "Беллет проти Франції" ЄСПЛ зазначив, що стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року у справі "Перес де Рада Каванил'ес проти Іспанії").
ЄСПЛ зазначав, що право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати легітимну мету та гарантувати пропорційність між їх використанням і такою метою (§ 22, рішення ЄСПЛ у справі "Мельник проти України" від 28 березня 2006 року, заява № 23436/03).
Згідно зі сталою практикою ЄСПЛ, реалізуючи положення Конвенції, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але й реальним. Надмірний формалізм при вирішені питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист.
Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на доступ до суду, оскільки це буде порушенням права, передбаченого статтею 6 Конвенції, на справедливий суд.
ЄСПЛ розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду.
Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).
Згідно з пунктом 6 статті 3 ЦК України справедливість, добросовісність та розумність належать до загальних засад цивільного законодавства.
Статтею 43 Конституції Українигарантовано право кожного на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Статтею 10 КЗпП України передбачено, що колективний договір укладається на основі чинного законодавства, прийнятих сторонами зобов'язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів трудящих, власників та уповноважених ними органів.
Відповідно до статті 2 Закону України "Про колективні договори і угоди" (у редакції, чинній для спірних правовідносин) колективний договір укладається на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності і господарювання, які використовують найману працю і мають право юридичної особи.
Статтею 5 Закону України "Про колективні договори і угоди" визначено, що умови колективних договорів і угод, укладених відповідно до чинного законодавства, є обов'язковими для підприємств, на які вони поширюються, та на сторін, які їх уклали.
Згідно з положенням статті 13 КЗпП України зміст колективного договору визначається сторонами в межах їх компетенції, а в колективному договорі встановлюються взаємні зобов'язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин, зокрема нормування і оплати праці, встановлення форм, системи, розмірів заробітної плати та інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій та ін.).
Статтею 18 КЗпП України визначено, що положення колективного договору поширюються на всіх працівників підприємства, установи, організації незалежно від того, чи є вони членами професійної спілки, і є обов'язковими як для власника або уповноваженого ним органу, так і для працівників підприємства, установи, організації.
Як звернув увагу суд першої інстанції, позивач посилається на те, що положеннями п. 3.1.5 колективного договору «Локомотивне депо Синельникове» передбачено, що матеріальна допомога на оздоровлення виплачується за письмовою заявою працівника у розмірі 40% ставки чи посадового окладу на момент надання допомоги за професією, котру обіймає працівник, але не менше мінімальної заробітної плати по Україні.
Проте, жодна зі сторін не надала копії колективного договору в такій редакції.
Відповідач до суду надав копію колективного договору «Локомотивне депо Синельникове», в якому питання виплати матеріальної допомоги на оздоровлення при наданні щорічної відпустки врегульоване пунктом 3.1.16. так, відповідно до цієї норми при наданні працівникам щорічної відпустки загальної тривалості або не менше її половини (у випадках поділу відпустки на частини) незалежно від періоду її надання, виплачувати згідно з положенням (Додаток №2) за письмовою заявою працівника, матеріальну допомогу на оздоровлення в розмірі 50 відсотків тарифної ставки чи посадового окладу за посадою, котру обіймає працівник, встановленого штатним розписом на дату подання заяви, але не менше двох прожиткових мінімумів (з коефіцієнтом 1,35) для працездатних осіб, встановлених законодавством України на 01.01. (податкового) звітного року (спільна постанова від 28.02.2024 №4).
Позивач надав постанову керівництва регіональної філії «Придніпровська залізниця» ТА «Укрзалізниця» і Президії ДОРПРОФСОЖУ №Нпридн.32/10 №П-15-16г від 27.02.2024» Про внесення змін і доповнень до колективного договору ДП «Придніпровська залізниця» внесені зміни до колективного договору ДП «Придніпровська залізниця», а саме: У пункті 3.1.16 першій абзац викладено в новій редакції: «при наданні працівникам щорічної відпустки загальної тривалості або не менше її половини (у випадках поділу відпустки на частини) незалежно від періоду її надання, виплачувати згідно з положенням (Додаток №2) за письмовою заявою працівника, матеріальну допомогу на оздоровлення в розмірі 50 відсотків тарифної ставки чи посадового окладу за посадою, котру обіймає працівник, встановленого штатним розписом на дату подання заяви, але не менше двох прожиткових мінімумів (з коефіцієнтом 1,35) для працездатних осіб, встановлених законодавством України на 01.01. (податкового) звітного року.».
Основоположні права громадян, пов'язані з реалізацією права на працю, передбачені статтями 43-46 Конституції України.
У той же час, відповідно до статті 64 Конституції України конституційні права та свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. 24 лютого 2022 року Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022у зв'язку із військовою агресією рф на території України введений воєнний стан, який неодноразово продовжений і триває станом на час розгляду цієї справи.
Зміст правового режиму воєнного стану, порядок його введення та скасування, правові засади діяльності органів державної влади, військового командування, військових адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій в умовах воєнного стану, гарантії прав та свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб визначені положеннями Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
Відповідно до пункту 5 частини 1статті 6 цього Закону в Указі Президента України «Про введення воєнного стану в України» зазначений вичерпний перелік конституційних прав та свобод людини і громадянина, які тимчасово обмежуються у зв'язку із введенням воєнного стану, зазначений строк дії цих обмежень, а також тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» установлено, що на період дії правового режиму воєнного стану можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану.
15 березня 2022 року Верховною Радою України прийнято Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», який набув чинності 24 березня 2022 року, і визначає особливості проходження державної служби, служби в органах місцевого самоврядування, особливості трудових відносин працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні, а також осіб, які працюють за трудовим договором, укладеним з фізичними особами, у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
Пунктом 2 розділу «Прикінцеві положення» Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» регламентовано, що під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», діють обмеження та особливості організації трудових відносин, установлені Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».
Отже, положення Закону України «Про правовий режим воєнного стану», які регулюють деякі аспекти трудових відносин інакше, ніж КЗпП України, мають пріоритетне застосування на період дії воєнного стану.
Відповідно до статті 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» на період воєнного стану дія окремих положень колективного договору може бути зупинена за ініціативою роботодавця.
З витягу з протоколу №Ц-54/31 Ком.т засідання правління АТ «Укрзалізниця» від 14.03.2022 вбачається, що на період дії правового режиму воєнного стану в Україні призупинено виплату додаткових виплат, що передбачені Галузевою угодою, колективними договорами структурних підрозділів, зокрема матеріальної допомоги (п.1.1.4 протоколу).
ОСОБА_1 29.08.2022 року звертався із заявою про надання матеріальної допомоги на оздоровлення у зв'язку з щорічною відпусткою за 2022 рік.
Суд першої інстанції правильно зазначив, що станом на 29.08.2022 рішення щодо відновлення виплат матеріальної допомоги на оздоровлення не приймалося.
Згідно витягу з протоколу №Ц-82/39 Ком.т. засідання правління АТ «Укрзалізниця» від 27.06.2024 на період дії правового режиму воєнного стану в Україні починаючи з 01.07.2024: п. 1.1. зупинити дію окремих положень колективних договорів АТ «Укрзалізниця», регіональних філій, філій та їх структурних підрозділів, якими передбачено надання матеріальної допомоги на оздоровлення. П. 1.2 здійснювати нарахування та виплату матеріальної допомоги на оздоровлення працівниками АТ «Укрзалізниця» в єдиному розмірі мінімальної норми, передбаченої Галузевою угодою між Державною адміністрацією залізничного транспорту України та профспілками - 30% місячної тарифної ставки (посадового окладу ). Виплату матеріальної допомоги на оздоровлення здійснювати згідно з наказами АТ «Укрзалізниця», регіональних філій, філій та їх структурних підрозділів за письмовою заявою працівників, які безперервно пропрацювали в АТ «Укрзалізниця» шість і більше місяців, при виході працівника у щорічну відпустку (тривалість якої становить не менше 14 календарних днів ) один раз на календарний рік в межах одного облікового періоду відпустки. П. 4 можливість та умови нарахування і виплати працівникам АТ «Укрзалізниця» та особам, які перебували в трудових правовідносинах в АТ «Укрзалізниця» під час дії рішення правління від 14.03.2022 (протокол №Ц-54/31 Ком.т.) матеріальної допомоги на оздоровлення за період з 24.02.2022 до 30.06.2024 в розмірі та на умовах, передбачених колективними договорами АТ «Укрзалізниця», регіональних філій. Філій і їх структурних підрозділів визначати окремими рішеннями правління на кожен рік. При цьому можливість та умови таких виплат за 2022 рік визначити не пізніше грудня 2024.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що виплати матеріальної допомоги на оздоровлення 2022, 2024 роки, які є предметом спору у даній справі, передбачені Колективним договором, їх призупинення відповідачем узгоджується із положенням статті 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».
Вказаний Закон є чинним, не скасований, не визнаний неконституційним, а тому підлягає застосуванню до спірних правовідносин.
Питання правомірності введення державою окремих обмежень під час дії воєнного стану, у тому числі й з урахуванням міжнародних договорів, роз'яснено й у постанові Верховного Суду від 01 грудня 2022 року у справі № 580/2869/22.
За таких обставин в діях відповідача не вбачається порушення норм діючого законодавства.
Окрім цього, відповідачем під час перегляду справи в суді апеляційної інстанції надано суду платіжні відомості №267_12_259 від 07.01.2025 року та №267_07_590 (т. 2 а.с.36-39) з яких вбачається, що ОСОБА_1 здійснено виплати матеріальної допомоги до відпустки 2022 у розмірі 5005,17 грн та матеріальна допомога до відпустки за липень 2024 року у розмірі 2759,44 грн.
Зазначене, окрім цього, спростовує доводи апеляційної скарги про невиплату позивачу матеріальної допомоги.
Колегія суддів також погоджується з висновком суду першої інстанції, що ОСОБА_1 станом на день розгляду справи за наданням додаткової відпустки за шкідливі та особливі умови праці за 2022 не звертався.
Питання надання відпусток регулюються Законом України «Про відпустки» від 15.11.96 р. № 504/96-ВР та окремими положеннями Кодексу законів про працю України.
Зокрема, статтею 10 Закону «Про відпустки» та статтею 79 КЗпП передбачено, що черговість надання відпусток визначається графіками, які затверджуються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником), і доводиться до відома всіх працівників; при складанні графіків ураховуються інтереси виробництва, особисті інтереси працівників та можливості їх відпочинку; конкретний період надання щорічних відпусток у межах, установлених графіком, узгоджується між працівником і власником або уповноваженим ним органом, який зобов'язаний письмово повідомити працівника про дату початку відпустки не пізніш як за два тижні до встановленого графіком терміну.
Варто зазначити, що відповідач не заперечує право ОСОБА_1 на додаткову відпустку за 2022 рік, тому доводи позову про ненадання такої відпустки лише ОСОБА_1 з мотивів мобінгу не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні.
Окрім цього, суд першої інстанції звернув увагу позивача, що відповідач у відзиві посилається на те, що на підставі рішення від 19.06.2023 №ЦЦУП-14-750 щодо внесення змін до переліку видів оплат, за якими проводитиметься нарахування на період правового режиму воєнного стану поновлено надання днів щорічної додаткової відпустки за шкідливі та особливі умови праці, як за теперішній так і за минулий період роботи.
Тому ОСОБА_1 має право за наданням вищевказаної відпустки за минулий період звернутися до відповідача.
Колегія суддів не бере до уваги доводи апеляційної скарги щодо незаконності наказів №559/В від 12.07.2024 року та наказу №790/В від 12.09.2024 року, оскільки відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Відповідно до ч. 1, 2, 3 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Відповідно ч.1, 2 ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно ч.1, 2, 5, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Верховний Суд, в ході касаційного перегляду судових рішень, неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.
Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує.
Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17.
Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який у рішенні від 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" зазначив, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом" ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
Зазначені доводи, щодо незаконності наказів №559/В від 12.07.2024 року та наказу №790/В від 12.09.2024 року, не підтверджені жодними доказами та не стосуються предмету доказування у цій справі.
Окрім цього, колегія суддів критично ставиться до доводів апеляційної скарги, що АТ «Українська залізниця» не ввело в дію свою ініціативу щодо призупинення дії положень коллективного договору, так як позивачу не було відомо і не доведено в законний засіб про факт існування будь-якого локально-нормативного акту роботодавця про запровадження будь-яких змінорм Галузевої угоди та Колективних договорів.
Доводи апеляційної скарги щодо відсутності у представників відповідача повноважень для здійснення представницва інтересів АТ «Українська залізниця» у суді спростовуються матеріалами справи (т.1 а.с. 182-183).
Інші доводи апеляційної скарги зводяться до цитування норм чинного законодавства та їх самостійного тлумачення.
Твердження апеляційної скарги не містять доводів, які могли б спростувати висновки суду першої інстанції, які обґрунтовано викладені в мотивувальній частині оскаржуваного рішення.
За своєю суттю доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди з рішенням суду першої інстанції.
Апеляційний суд перевірив доводи апелянта та дійшов висновку, що вони є безпідставними, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 12 та ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (справа «Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41).
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Вагомих, достовірних та достатніх доводів, які б містили інформацію щодо предмета доказування і спростовували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення, апеляційна скарга не містить.
Доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду першої інстанції, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків суду першої інстанції.
За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.
Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про те, що, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно з вимогами ст. 76-78, 81, 89, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим, апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, а рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 06 січня 2025 року - без змін.
Керуючись ст. ст. 367, 369, 374, 375, 381, 382, 383, 384, 389, 390 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 06 січня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 10 червня 2025 року.
Головуючий
Судді: