Справа № 161/15179/24 Головуючий у 1 інстанції: Черняк В. В.
Провадження № 22-ц/802/492/25 Доповідач: Матвійчук Л. В.
03 червня 2025 року місто Луцьк
Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - судді Матвійчук Л. В.,
суддів - Карпук А. К., Осіпука В. В.,
з участю секретаря судового засідання - Савчук О. В.,
представника позивача (в режимі відеконференції) - Легкої О. Ю.,
відповідача - ОСОБА_1 ,
представника відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 ,
представника відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_4 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування, скасування державної реєстрації права власності та визначення частки майна особи за апеляційними скаргами відповідача ОСОБА_1 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 20 лютого 2025 року та додаткове рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 26 березня 2025 року
У серпні 2024 року ОСОБА_5 звернувся до суду із зазначеним позовом, обґрунтовуючи вимоги тим, що 26 липня 2023 року Луцький міськрайонний суд Волинської області на виконання постанови Волинського апеляційного суду від 20 червня 2023 року видав виконавчий лист №161/10390/21 про стягнення з відповідача ОСОБА_6 на його користь 223 495 грн 59 коп. на відшкодування майнової шкоди, який було пред'явлено до виконання. 15 листопада 2023 року приватний виконавець Пирога С. С. відкрив виконавче провадження № 73347185. В ході примусового виконання виконавець виніс постанови про арешт коштів боржника та арешт майна боржника, а також ним здійснювалися запити до обліково-реєстраційних установ щодо зареєстрованих транспортних засобів за боржником, наявних відкритих рахунків в банківських установах, отримання доходів тощо. Проте, активів у боржника не виявлено, до цього часу заборгованість за вищевказаним рішенням суду залишається непогашеною.
Позивач зазначав, що згідно з актовим записом про шлюб відповідач ОСОБА_6 перебуває у шлюбі з відповідачем ОСОБА_7 з 17 квітня 2015 року. Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно відповідачу ОСОБА_3 на праві власності належить житловий будинок загальною площею 70 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Державну реєстрацію житлового будинку здійснено 08 серпня 2023 року. Будинок побудовано та зареєстровано у період перебування ОСОБА_6 та ОСОБА_3 у шлюбі, а тому він є спільною сумісною власністю подружжя. Зважаючи на це, відповідачу ОСОБА_6 на праві спільної сумісної власності належить 1/2 частина зазначеного житлового будинку, якою він володіє спільно з відповідачем ОСОБА_3 .
Позивач також вказував, що 22 серпня 2024 року відповідач ОСОБА_3 на підставі договору дарування добровільно подарувала житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , та земельну ділянку (кадастровий номер 0722884800:01:004:0068) відповідачу ОСОБА_1 , яка 22 серпня 2024 року зареєструвала право власності на вказані об'єкти нерухомого майна.
Позивач вважає, що зазначений договір дарування укладений ОСОБА_3 у період наявності непогашеної заборгованості, внаслідок якого ОСОБА_6 перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину, тому зазначений договір дарування в частині дарування житлового будинку підлягає визнанню недійсним із скасуванням за ОСОБА_1 державної реєстрації права власності на житловий будинок. Крім того зазначав, що оскільки вказаний житловий будинок набутий у період перебування ОСОБА_6 та ОСОБА_3 у зареєстрованому шлюбі та є спільною сумісною власністю подружжя, тому з метою у подальшому забезпечити виконання рішення суду та звернення стягнення на належне боржнику майно необхідно визначити частку ОСОБА_6 у вказаному нерухомому майні.
Зважаючи на наведене, ОСОБА_5 з урахуванням заяви про зміну предмета позову, просив суд: визнати недійсним договір дарування від 22 серпня 2024 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Куртою Н. В. за реєстровим № 2071, в частині дарування житлового будинку загальною площею 70 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2779511807080; скасувати державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на вказаний об'єкт нерухомості, визначити частку відповідача ОСОБА_6 у майні спільної сумісної власності подружжя, а також стягнути з відповідачів на свою користь понесені по справі судові витрати.
Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 жовтня 2024 року до участі у справі залучено як співвідповідача ОСОБА_1 .
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 20 лютого 2025 року позов ОСОБА_5 задоволено.
Визнано недійсним договір дарування від 22 серпня 2024 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Куртою Н. В. за реєстровим № 2071, в частині дарування житлового будинку загальною площею 70 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2779511807080.
Скасовано державну реєстрацію права власності на житловий будинок загальною площею 70 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2779511807080, за ОСОБА_1 (зареєстровано на підставі договору дарування від 22 серпня 2024 року, посвідченого приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Куртою Н. В. за реєстровим № 2071).
Визначено, що ОСОБА_6 належить 1/2 частина житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , яким він володіє спільно з ОСОБА_3 .
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Додатковим рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 26 березня 2025 року заяву представника позивача ОСОБА_5 - ОСОБА_8 задоволено та стягнуто з ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 на користь ОСОБА_5 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 30 000 грн по 10 000 грн з кожного.
В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_1 , покликаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просила рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у позові ОСОБА_5 та про відмову в ухваленні додаткового рішення суду.
На переконання скаржника, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про задоволення позову ОСОБА_9 у цій справі. Суд не звернув уваги на те, що оспорюваний договір дарування, укладений 22 серпня 2024 року, був волевиявленням сторін та укладений за попередньою домовленістю, яка існувала до моменту подання позову. Вона проживає разом із ОСОБА_3 , ОСОБА_6 та їхніми дітьми у належному їй на праві власності житловому будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 . Відповідач ОСОБА_3 побудувала житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Вказаний житловий будинок має незначну площу - 70 кв. м, житлова площа - 22,7 кв. м, порівняно з належним їй житловим будинком, площа якого 276,9 кв. м, житлова площа - 89,8 кв. м. З огляду на це, вона та ОСОБА_3 як мати та дочка усно домовились про реєстрацію за ОСОБА_3 права власності на житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 , де вони фактично проживають, та за нею - ОСОБА_1 реєстрацію права власності на житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , де вона планує проживати окремо. Суд не звернув також уваги і на те, що основне зобов'язання у ОСОБА_6 виникло за рік до реєстрації права власності на будинок за ОСОБА_3 , що свідчить про відсутність у сторін намірів уникнути відповідальності. Скаржник також вважає, що у суду першої інстанції були відсутні підстави для стягнення витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 30 000 грн, оскільки в матеріалах справи відсутні належні докази на підтвердження надання ОСОБА_5 послуг з правничої допомоги, а саме договір № 16-04-2024 від 16 квітня 2024 року. У позовній заяві також не зазначено попереднього (орієнтовного) розміру витрат на професійну правничу допомогу, які позивач очікував понести у зв'язку із розглядом справи.
У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача ОСОБА_5 - ОСОБА_8 , посилаючись на безпідставність вимог апеляційних скарг та законність і обґрунтованість висновків суду першої інстанції, просила залишити апеляційні скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції та додаткове рішення суду - без змін.
Відповідач ОСОБА_6 , будучи належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи, в судове засідання не з'явився. Про причини неявки апеляційний суд не повідомив, клопотання про відкладення розгляду справи не заявляв.
Представник відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_4 у судовому засідання заявив клопотання про відкладення судового засідання, яке мотивував тим, що відповідач ОСОБА_3 перебуває у відрядженні, на підтвердження чого надав суду наказ ТОВ «Аделін» від 02 червня 2025 року, з якого вбачається, що ОСОБА_3 як виконавчий директор вказаного товариства відряджена у службове у м. Київ на період з 02 по 03 червня 2025 року у зв'язку з виробничою необхідністю. Однак, ураховуючи те, що відповідач ОСОБА_3 сама не клопотала про відкладення розгляду справи, а її представник ОСОБА_4 не обмежений у повноваженнях щодо її представництва у суді апеляційної інстанції, тому колегія суддів дійшла висновку про відмову у заявленому клопотанні.
Зважаючи на вищенаведене, колегія суддів вважає можливим проводити розгляд справи за відсутності відповідачів ОСОБА_6 , ОСОБА_3 згідно з вимогами ст. 372 ЦПК України, оскільки їх неявка в судове засідання апеляційної інстанції не перешкоджає розгляду справи.
Згідно з частинами 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Заслухавши пояснення представника позивача ОСОБА_5 - ОСОБА_8 , відповідача ОСОБА_1 , її представника ОСОБА_2 , а також представника відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_4 , дослідивши обставини справи та перевіривши їх доказами, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги належить залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та додаткове рішення суду - без змін.
Судом першої інстанції встановлено, що постановою Волинського апеляційного суду від 20 червня 2023 року у цивільній справі № 161/10390/21 з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_5 стягнуто 223 495 грн 59 коп. на відшкодування майнової шкоди (а.с.17-20, том 1).
На виконання рішення суду Луцьким міськрайонним судом Волинської області 26 липня 2023 року виданий виконавчий лист, який перебуває на виконанні приватного виконавця виконавчого округу Волинської області Пироги С. С., виконавче провадження № 73347185 (а.с. 25-27, 28, том 1).
Під час виконання рішення суду виконавцем не встановлено фактів наявності у ОСОБА_6 зареєстрованого права власності на будь-яке майно, на яке може бути звернено стягнення в межах виконавчого провадження.
З 17 квітня 2015 року і на час розгляду справи у суді першої інстанції відповідачі ОСОБА_6 та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про шлюб.
Як вбачається з інформаційної довідки № 387340248 від 08 липня 2024 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта, у власності відповідача ОСОБА_3 перебував житловий будинок загальною площею 70 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , дата реєстрації права власності 08 серпня 2023 року, та земельна ділянка площею 0,233 га, цільове призначення: для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка), кадастровий номер 0722884800:01:004:0068, дата реєстрації права власності 12 червня 2023 року (а.с.10, 11, том 1). Право власності на зазначену земельну ділянку відповідач ОСОБА_3 набула на підставі нотаріально посвідченого договору дарування земельної ділянки від 12 червня 2023 року, зареєстрованого в реєстрі за № 1642 (а.с.65, 66, том 1).
Відповідно до договору дарування від 22 серпня 2024 року відповідач ОСОБА_3 подарувала житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , та земельну ділянку (кадастровий номер 0722884800:01:004:0068) відповідачу ОСОБА_1 , яка на підставі зазначеного договору 22 серпня 2024 року зареєструвала право власності на вказані об'єкти нерухомого майна (а.с.67-69, 70, 71, том 1).
Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_5 свої вимоги мотивував тим, що укладений між відповідачами ОСОБА_3 та ОСОБА_1 договір дарування щодо житлового будинку, який є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_6 , підлягає визнанню недійсним із скасуванням державної реєстрації права власності за ОСОБА_1 на вказаний об'єкт нерухомості, оскільки він вчинений у період наявності непогашеної заборгованості у ОСОБА_6 , у зв'язку з чим останній перестає бути платоспроможним. Вважає, що укладення зазначеного договору було спрямовано на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства. Крім того, просив суд з метою у подальшому забезпечити виконання рішення суду та звернення стягнення на належне боржнику майно визначити частку ОСОБА_6 у вказаному нерухомому майні.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ст. 15 ЦК України, ч.1 ст. 16 ЦК України).
Отже, судовому захисту підлягають лише порушене, невизнане або оспорюване право особи, а також її законний інтерес.
Згідно з ч. 3 ст. 368 ЦК України та ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (ст. 63 СК України).
Отже, розпорядження будинком, в тому числі його відчуження, згідно з ч.2 ст. 369 ЦК України, частин 1 та 3 ст. 65 СК України має відбуватися за взаємною згодою подружжя незалежно від того на чиє ім'я зареєстровано право власності на будинок.
За відсутності нотаріально посвідченої згоди одного з подружжя на відчуження нерухомого майна, інший з подружжя не має права на укладання такого договору.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
За змістом ч. 5 ст. 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.
Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин 1 та 5 ст. 203 ЦК України, що за правилами ст. 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до ст. 234 ЦК України.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження №14-260цс19) міститься правовий висновок, згідно з яким позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (п. 6 ст. 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (ч. 3 ст. 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена ст. 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена ст. 228 ЦК України.
У зазначеній постанові Великої Палати Верховного Суду та у постанові Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 зроблені висновки про те, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.
У постанові Верховний Суд від 19 травня 2021 року у справі № 693/624/19 (провадження № 61-6420св21) зазначено, що приватноправовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватноправового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб'єкти, чиї права безпосередньо пов'язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб'єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).
Договір, як приватноправова категорія, є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Приватноправовий інструментарій (зокрема, вчинення договору дарування) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили.
У постанові Верховного Суду від 14 січня 2020 року у справі №489/5148/18 міститься наступний правовий висновок. Правочин, вчинений боржником у період настання в нього зобов'язання щодо погашення заборгованості перед кредитором, унаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, вчиненого боржником на шкоду кредитору). При цьому та обставина, що правочин з третьою особою якому боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п. 6 ст. 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними.
Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Частиною 3 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що у разі визнання на підставі судового рішення недійсними документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються.
Частиною 1 ст. 70 СК України передбачено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
У разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного зі співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду (ст. 370 ЦК України).
Згідно з ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до ч. 3 ст. 12, частин 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно зі статтями 76, 77, 79 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
У справі, яка переглядається апеляційним судом, встановлено, що право власності на житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , та який є предметом оспорюваного договору дарування від 22 серпня 2024 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , посвідченого приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Куртою Н. В. за реєстровим № 2071, відповідач ОСОБА_3 набула 08 серпня 2023 року, тобто у період перебування у зареєстрованому шлюбі з відповідачем ОСОБА_6 . Наведене свідчить, що зазначене нерухоме майно згідно з ч. 3 ст. 368 ЦК України та ст. 60 СК України належить подружжю ОСОБА_10 на праві спільної сумісної власності.
Як вбачається зі змісту п. 14 договору дарування від 22 серпня 2024 року, ОСОБА_3 як дарувальник стверджує, що земельна ділянка належить їй на праві особистої приватної власності, оскільки набута на підставі договору дарування. Також дарувальник стверджує, що житловий будинок, який дарується, є об'єктом спільної сумісної власності з ОСОБА_6 , справжність підпису якого на підставі заяви про згоду на дарування посвідчено приватним нотаріусом 22 серпня 2024 року (а.с.69, том 1). Отже, безоплатне відчуження ОСОБА_3 житлового будинку на користь ОСОБА_1 відбулося за письмового нотаріального погодження відповідача ОСОБА_6 як співвласника зазначеного нерухомого майна. Відповідач ОСОБА_6 , коли надавав відповідачу ОСОБА_3 таку згоду, був обізнаний про те, що у нього є невиконане перед позивачем ОСОБА_5 зобов'язання, яке виникло з рішення суду про стягнення майнової шкоди у розмірі 223 495 грн 59 коп.
Незважаючи на цю обставину, ОСОБА_3 після звернення позивача до суду 09 червня 2024 року та подання ним разом із позовом заяви про забезпечення позову шляхом накладення арешту на спірний житловий будинок, у задоволенні якої ухвалою суду від 12 серпня 2024 року було перший раз відмовлено, уклала з ОСОБА_1 оспорюваний договір дарування від 22 серпня 2024 року до накладення на вказане нерухоме майно арешту ухвалою суду від 24 вересня 2024 року.
Наведе свідчить, що ОСОБА_3 коли відчужувала майно, що перебуває у спільній сумісній власності подружжя, на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері, після ініціювання кредитором судового спору про визначення частки боржника (її чоловіка) у майні з метою стягнення заборгованості, діяла очевидно недобросовісно та зловживала правами щодо кредитора, оскільки уклала договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора, направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника.
Суд вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину - оспорюваного договору дарування, зміст якого суперечить ЦК України, врахував, що: 1) ОСОБА_3 відчужила майно спільної сумісної власності після ініціювання кредитором судового спору з метою визначення обсягу майна боржника ОСОБА_6 та стягнення з нього заборгованості; 2) майно відчужене на підставі безвідплатного договору; 3) майно відчужене на користь близького родича.
Укладення відповідачем ОСОБА_3 договору дарування майна зі своїм родичем - відповідачем ОСОБА_1 було спрямоване на убезпечення цього майна від звернення стягнення на нього в рахунок погашення боргу ОСОБА_6 , і свідчить про те, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин відповідно до наведених норм матеріального права є фіктивним і підлягає визнанню недійсним. При цьому та обставина, що правочин із третьою особою, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства. Боржник не є абсолютно вільним у обранні варіантів власної поведінки, його дії не повинні призводити до такого стану, у якому він ставатиме неплатоспроможним перед своїми кредиторами. Договір дарування, вчинений ОСОБА_3 в період наявності непогашеної заборгованості, внаслідок якого ОСОБА_6 перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (постанови Верховного Суду від 17 липня 2019 року у справі № 299/396/17, від 24 липня 2019 року у справі №405/1820/17).
Наведене також спростовує доводи апеляційної скарги відповідача ОСОБА_1 про те, що оспорюваний договір дарування був волевиявленням сторін, укладений за попередньою домовленістю, яка ще існувала до моменту подання позову. Проте, докази існування такої домовленості з урахуванням того, що борг у ОСОБА_6 виник раніше, ніж ОСОБА_3 зареєструвала право власності на житловий будинок, в матеріалах справи відсутні.
Також відсутні в матеріалах справи докази того, що між ОСОБА_3 і ОСОБА_1 була домовленість про відчуження на користь ОСОБА_3 житлового будинку, який належить ОСОБА_1 і розташований за адресою: АДРЕСА_2 , шляхом укладення договору дарування цього житлового будинку, а в свою чергу ОСОБА_3 дарує житловий будинок, який зареєстрований за нею, ОСОБА_1 . Однак, договір дарування житлового будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_2 , між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 не укладений, що спростовує факт існування такої домовленості.
Отже, при укладенні 22 серпня 2024 року оспорюваного правочину воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву та вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаним правочином, оскільки дарування ОСОБА_3 належного їй з ОСОБА_6 на праві спільної сумісної власності подружжя за письмової нотаріальної згоди останнього житлового будинку своїй матері ОСОБА_1 , при наявності боргових відносин між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , вказують на те, що спірний правочин вчинено з метою ухилення від виконання судового рішення про стягнення грошових коштів з ОСОБА_6 . Тому суд першої інстанції обґрунтовано визнав недійсним оспорюваний правочин в частині дарування житлового будинку на підставі ст. 234 ЦК України. З огляду на те, що договір дарування визнаний судом недійсним, правильним також є висновок суду про скасування державної реєстрації права власності на житловий будинок за відповідачем ОСОБА_1 та визначення 1/2 частини нерухомого майна ОСОБА_6 як боржника у майні, що перебуває у спільній сумісній власності, оскільки це необхідно для подальшого вирішення виконавцем питання про можливе звернення стягнення на цю частину майна.
Таким чином, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду про задоволення позову ОСОБА_5 є законним та обґрунтованим.
Доводи апеляційної скарги відповідача щодо неправильного вирішення судом першої інстанції позову не знайшли свого підтвердження. На підтвердження обставин, викладених в апеляційний скарзі, скаржник належних та допустимих доказів не надала, висновки суду першої інстанції відповідають фактичним обставинам справи та вимогам чинного законодавства. Суд першої інстанції надав правильну оцінку обставинам справи в межах заявлених позовних вимог, правильно вирішив спір по суті.
Крім того, оскільки позов ОСОБА_5 задоволено повністю, суд першої інстанції урахувавши наявність в матеріалах справи доказів на підтвердження розміру витрат з надання професійної правничої допомоги, а також, що реально понесені витрати позивача на професійну правничу допомогу у розмірі 30 000 грн відповідають обсягу наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, є співмірними з предметом позову та складністю справи, урахувавши також заперечення представника відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 щодо розміру цих витрат, на підставі п. 1 ч. 2 ст. 141 ЦПК України обґрунтовано стягнув оскаржуваним додатковим рішенням суду з відповідачів у рівних частинах на користь позивача витрати на професійну правничу допомогу у зазначеному розмірі.
При цьому не приймаються до уваги доводи апеляційної скарги відповідача ОСОБА_1 про невідповідність номеру договору про надання правничої допомоги на підставі якого був виданий ордер представнику позивача.
Згідно з правовим висновком Верховного Суду, який міститься у постанові від 30 липня 2020 року у справі № 299/1523/16-ц, неправильне зазначення адвокатом в ордері дати та номеру договору про надання правової допомоги не може бути підставою для відмови у відшкодуванні судових витрат, оскільки такий факт не впливає на дійсність ордера і не позбавляє адвоката права здійснювати представництво позивача у суді, реалізовувати повноваження щодо подачі процесуальних документів.
З пояснень представника позивача встановлено, що при формуванні ордеру серії АІ № 1660089 була допущена технічна помилка та неправильно вказані номер та дата договору про надання правової допомоги. Однак, вказані обставини не спростовують факт надання адвокатським об'єднанням «КОЛТ» правової допомоги ОСОБА_5 при розгляді цієї справи. При цьому технічна описка була виправлена представником позивача і до матеріалів справи додана копія ордеру серії АІ № 1848969 від 08 серпня 2024 року з правильними номером та датою договору.
Крім того, 27 вересня 2024 року (а.с.121, том 1) представник позивача ОСОБА_5 - ОСОБА_8 подала заяву про стягнення судових витрат, зазначивши, що попередній розрахунок таких витрат становить 30 000 грн та що відповідні докази будуть надані протягом 5 днів після ухвалення рішення суду, що спростовує доводи відповідача про те, що позивач при поданні позову не заявив вимогу про стягнення витрат на правову допомогу та що його представник не зробила заяву про подання доказів на підтвердження наданих послуг адвоката до закінчення судових дебатів.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі наведеного, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції та додаткове рішення суду ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права. Підстави для їх зміни чи скасування відсутні.
Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційні скарги відповідача ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 20 лютого 2025 року та додаткове рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 26 березня 2025 року у цій справі залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду упродовж тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий-суддя
Судді: