09 червня 2025 рокуЛьвівСправа № 140/7490/24 пров. № А/857/28359/24
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:
головуючого судді Шавеля Р.М.,
суддів Бруновської Н.В. та Хобор Р.Б.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м.Львові апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції у Волинській обл. на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 03.10.2024р. в адміністративній справі за позовом представника ОСОБА_1 , діючого на підставі ордера на надання правничої допомоги від імені та в інтересах ОСОБА_2 , до Головного управління Національної поліції у Волинській обл. про визнання протиправною відмови в зарахуванні часу вимушеного прогулу до вислуги років, спонукання до вчинення певних дій (суддя суду І інстанції: Мачульський В.В., час та місце ухвалення рішення суду І інстанції: 03.10.2024р., м.Луцьк; дата складання повного рішення суду І інстанції: не зазначена),-
18.07.2025р. за допомогою системи «Електронний суд» представник ОСОБА_1 , діючий на підставі ордера на надання правничої допомоги від імені та в інтересах ОСОБА_2 , в якому просив:
визнати протиправною бездіяльність відповідача Головного управління /ГУ/ Національної поліції /НП/ у Волинській обл. щодо незарахування ОСОБА_2 періоду з 29.04.2016р. по 18.06.2024р. до стажу служби в поліції;
зобов'язати відповідача ГУ НП у Волинській обл. зарахувати ОСОБА_2 період з 29.04.2016р. по 18.06.2024р. до стажу служби в поліції;
стягнути з ГУ НП у Волинській обл. на користь ОСОБА_2 судові витрати, а саме: 968 грн. 96 коп. судового збору та 20000 грн. витрат на правничу допомогу (а.с.1-4).
Розгляд цієї справи, що віднесена процесуальним законом до справ незначної складності, проведено судом першої інстанції в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (а.с.30і на звороті).
Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 03.10.2024р. заявлений позов задоволено; визнано протиправними дії ГУ НП у Волинській обл. щодо відмови у зарахуванні до вислуги років ОСОБА_2 періоду вимушеного прогулу з 29.04.2016р. по 18.06.2024р.; зобов'язано ГУ НП у Волинській обл. зарахувати до вислуги років ОСОБА_2 період вимушеного прогулу з 29.04.2016р. по 18.06.2024р.; стягнуто з ГУ НП у Волинській обл. за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_2 судовий збір в розмірі 968 грн. 96 коп. та витрати на правову допомогу в розмірі 2000 грн. (а.с.62-65).
Не погодившись із винесеним судовим рішенням, його оскаржив відповідач ГУ НП у Волинській обл., який покликаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що призвело до помилкового вирішення спору, просить рішення суду скасувати та прийняти нову постанову, якою в задоволенні позовних вимог відмовити (а.с.80-84).
Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що на виконання постанови Волинського окружного адміністративного суду від 31.05.2016р. у справі № 803/745/16 наказом ГУ НП у Волинській обл. № 214 о/с від 14.06.2024р. ОСОБА_2 поновлено на посаді старшого інспектора управління превентивної діяльності ГУ НП у Волинській обл. з 29.04.2016р.
Наказом ГУ НП у Волинській обл. № 220 о/с від 18.06.2024р. майора поліції ОСОБА_2 звільнено зі служби в поліції за п.8 (у зв'язку з переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій) ч.1 ст.77 Закону України «Про Національну поліцію» з 18.06.2024р.; підстава: рапорт ОСОБА_2 від 14.06.2024р., витяг з наказу Головного Сервісного центру МВС України № 2/2/8-кп від 05.06.2020р.; стаж служби в поліції для виплати надбавки за вислугу років в календарному обчисленні становить 18 років 08 місяців 15 днів.
Відповідач звертає увагу, що позивач фактично не проходив службу в поліції протягом спірного періоду, а також не виконував службові обов'язки за посадою.
При цьому зауважує, що зарахування часу вимушеного прогулу позивача до трудового стажу не передбачено Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» та постановою Кабінету Міністрів /КМ/ України № 393 від 17.07.1992р. «Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейським, співробітникам Служби судової охорони та членам їхніх сімей».
Відтак, у ГУ НП у Волинській обл. відсутні правові підстави для зарахування до вислуги років ОСОБА_2 періоду часу вимушеного прогулу після поновлення на посаді судом та звільнення з поліції, а саме: з 29.04.2026р. по 18.06.2024р.
Окрім цього, задоволена судом сума витрат на правничу допомогу є завищеною, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспівмірною у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
Представник позивача Шумський Б.А. скерував до апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу, в якому останній вважає апеляційну скаргу безпідставною, необґрунтованою і такою, що не підлягає до задоволення. Наголошує на тому, що суд першої інстанції надав належну оцінку всім обставинам справи, правильно застосував норми матеріального та процесуального законодавства, ухвалив законне і справедливе судове рішення (а.с.103-109).
Також у відзиві на апеляційну скаргу представник позивача просить стягнути з ГУ НП у Волинській обл. на користь ОСОБА_2 10000 грн. витрат на правничу допомогу, понесених у суді апеляційної інстанції.
Розгляд справи в апеляційному порядку здійснено в порядку письмового провадження за правилами ст.311 КАС України без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами.
Заслухавши суддю-доповідача по справі, перевіривши матеріали справи та апеляційну скаргу в межах наведених у ній доводів, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення, з наступних підстав.
Як встановлено під час судового розгляду, наказом ГУ НП у Волинській обл. № 85 о/с від 28.04.2016р. звільнено зі служби в поліції майора поліції ОСОБА_2 , старшого інспектора управління превентивної діяльності ГУ НП у Волинській обл. за п.5 ч.1 ст.77 Закону України «Про Національну поліцію» (через службову невідповідність) з 29.04.2016р. (а.с.14).
Вказаний наказ позивач оскаржив у судовому порядку.
Постановою Волинського окружного адміністративного суду від 31.05.2016р. у справі № 803/745/16 визнано протиправним та скасовано наказ ГУ НП у Волинській обл. № 85 о/с від 28.04.2016р. в частині звільнення майора поліції ОСОБА_2 , старшого інспектора управління превентивної діяльності ГУ НП у Волинській обл., з 29.04.2016р. (а.с.11-13).
Згідно із наказом ГУ НП у Волинській обл. № 214 о/с від 14.06.2024р. ОСОБА_2 поновлено на посаді старшого інспектора управління превентивної діяльності ГУ НП у Волинській обл. з 29.04.2016р. (а.с.10).
Наказом ГУ НП у Волинській обл. № 220 о/с від 18.06.2024р. звільнено зі служби в поліції майора поліції ОСОБА_2 , старшого інспектора управління превентивної діяльності ГУ НП у Волинській обл., за п.8 ч.1 ст.77 Закону України «Про Національну поліцію» (у зв'язку з переходом у встановленому законному порядку на роботу до інших міністерств відомств); стаж служби в поліції для виплати надбавки за вислугу років в календарному обчисленні становить 18 років 08 місяців 15 днів (а.с.8).
Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо незарахування ОСОБА_2 до стажу в поліції періоду вимушеного прогулу з 29.04.2016р. по 18.06.2024р., представник позивача звернувся до суду із розглядуваним позовом.
Приймаючи рішення та задовольняючи заявлений позов, суд першої інстанції керувався тим, що в розумінні Кодексу законів про працю /КЗпП/ України вимушений прогул - це час, упродовж якого працівник з вини роботодавця не мав змоги виконувати трудові функції та, як наслідок, не отримував заробітної плати. Причиною виникнення вимушеного прогулу є протиправні дії роботодавця, що зумовили звільнення працівника без законної підстави. Особа поновлюється на роботі з дня звільнення, тобто, вважається такою, що весь цей час перебувала в трудових відносинах. Отже, період вимушеного прогулу обчислюється починаючи з дня, наступного за днем незаконного звільнення, і триває до дня винесення наказу про поновлення працівника на роботі.
Є неприпустимим перекладати тягар помилки відповідача щодо протиправного звільнення позивача, а також затримки виконання рішення суду про поновлення на останнього. Безпосередньо саме зарахування до трудового стажу періоду вимушеного прогулу є однією з гарантій відновлення порушених незаконним звільненням прав працівника, а тому відповідний період вимушеного прогулу має зараховуватися до стажу служби в поліції.
Отже, період вимушеного прогулу позивача з 29.04.2016р. по 18.06.2024р. повинен бути зарахований ГУ НП у Волинській обл. до стажу служби в поліції.
Окрім цього, враховуючи складність справи (справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження), час, який об'єктивно був витрачений адвокатом на надання послуг та їх обсяг, а також заперечення відповідача, виходячи із принципів співмірності витрат, обґрунтованості та пропорційності їх розміру, на користь позивача необхідно стягнути за рахунок бюджетних асигнувань відповідача 2000 грн. витрат на професійну правничу допомогу.
Колегія суддів вважає висновки суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для задоволення заявленого позову такими, що відповідають фактичним обставинам справи та нормам чинного законодавства, з наступних причин.
Предметом спірних правовідносин є, зокрема, бездіяльність відповідача щодо незарахування ОСОБА_2 періоду вимушеного прогулу з 29.04.2016р. по 18.06.2024р. до стажу служби в поліції.
Частиною 2 ст.19 Конституції України визначено обов'язок органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України визначені Законом України № 580-VIII від 02.07.2015р. «Про Національну поліцію» /Закон № 580-VIII/.
Відповідно до ст.3 зазначеного Закону у своїй діяльності поліція керується Конституцією України, міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, цим та іншими законами України, актами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, а також виданими відповідно до них актами Міністерства внутрішніх справ України, іншими нормативно-правовими актами.
Частиною 1 ст.18 цього Закону передбачено, що поліцейський зобов'язаний: 1) неухильно дотримуватися положень Конституції України, законів України та інших нормативно-правових актів, що регламентують діяльність поліції, та Присяги поліцейського; 2) професійно виконувати свої службові обов'язки відповідно до вимог нормативно-правових актів, посадових (функціональних) обов'язків, наказів керівництва; 3) поважати і не порушувати прав і свобод людини; 4) надавати невідкладну, зокрема домедичну і медичну, допомогу особам, які постраждали внаслідок правопорушень, нещасних випадків, а також особам, які опинилися в безпорадному стані або стані, небезпечному для їхнього життя чи здоров'я; 5) зберігати інформацію з обмеженим доступом, яка стала йому відома у зв'язку з виконанням службових обов'язків; 6) інформувати безпосереднього керівника про обставини, що унеможливлюють його подальшу службу в поліції або перебування на займаній посаді.
Відповідно до ст.19 цього Закону у разі вчинення протиправних діянь поліцейські несуть кримінальну, адміністративну, цивільно-правову та дисциплінарну відповідальність відповідно до закону. Підстави та порядок притягнення поліцейських до дисциплінарної відповідальності, а також застосування до поліцейських заохочень визначаються Дисциплінарним статутом Національної поліції України, що затверджується законом.
Згідно з ст.59 наведеного Закону служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень.
Відповідно до ч.ч.1-4 ст.78 Закону № 580-VIII стаж служби в поліції дає право на встановлення поліцейському надбавки за вислугу років, надання додаткової оплачуваної відпустки.
До стажу служби в поліції зараховуються, зокрема: служба в поліції на посадах, що заміщуються поліцейськими, з дня призначення на відповідну посаду; служба в органах внутрішніх справ України на посадах начальницького і рядового складу з дня призначення на відповідну посаду.
Під час обчислення стажу служби в поліції враховуються тільки повні роки вислуги років без округлення фактичного розміру вислуги років у бік збільшення.
Порядок обчислення вислуги років у поліції встановлює Кабінет Міністрів України.
Згідно з абз.3 п.1 постанови КМ України № 393 від 17.07.1992р. «Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам, які мають право на пенсію відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», крім військовослужбовців строкової служби і членів їх сімей та прирівняних до них осіб» /постанова КМ України № 393/ для призначення пенсій за вислугу років відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» особам з числа військовослужбовців (крім військовослужбовців строкової служби) рядового, сержантського, старшинського та офіцерського складу, особам, зазначеним у пунктах «б»-«д», «ж» і «з» статті 1-2 такого Закону, до вислуги років зараховуються: служба в органах внутрішніх справ, державній пожежній охороні, органах і підрозділах цивільного захисту, Державній кримінально-виконавчій службі, податковій міліції на посадах начальницького і рядового складу, в Службі судової охорони на посадах молодшого, середнього і вищого складу, в Національному антикорупційному бюро, Бюро економічної безпеки на посадах начальницького складу з дня призначення на відповідну посаду.
Відповідно до п.20 постанови КМ УРСР № 114 від 29.07.1991р. «Про затвердження Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ» час перебування осіб рядового і начальницького складу на службі в органах внутрішніх справ зараховується до загального і безперервного трудового стажу, а також до стажу за спеціальністю згідно з законодавством.
Згідно із ч.ч.1, 2, 5, 8 ст.235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. У разі затримки видачі копії наказу (розпорядження) про звільнення з вини роботодавця працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.
Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.
Відповідно до ст.236 КЗпП України у разі затримки роботодавцем виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.
Отже, у розумінні КЗпП України вимушений прогул - це час, упродовж якого працівник з вини роботодавця не мав змоги виконувати трудові функції та, як наслідок, не отримував заробітної плати. Причиною виникнення вимушеного прогулу є протиправні дії роботодавця, що зумовили звільнення працівника без законної підстави. Особа поновлюється на роботі з дня звільнення, тобто вважається такою, що весь цей час перебувала в трудових відносинах.
Таким чином, період вимушеного прогулу обчислюється, починаючи з дня, наступного за днем незаконного звільнення, і триває до дня винесення наказу про поновлення працівника на роботі.
У Рішенні від 15.10.2013р. № 9-рп/2013 у справі № 1-18/2013 щодо тлумачення положень ч.2 ст. 233 КЗпП України, ст.ст.1, 12 Закону № 108/95-ВР Конституційний Суд України вказав, що під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
Праву працівника на належну заробітну плату кореспондує обов'язок роботодавця нарахувати йому вказані виплати, гарантовані державою, і виплатити їх. При цьому право працівника не залежить від нарахування йому відповідних грошових виплат. Тому незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, працівник у разі порушення законодавства про оплату праці має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати.
Конституційний Суд України зробив висновок, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто всіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
Тобто Конституційний Суд України фактично зробив висновок, що навіть у разі невиконання трудової функції не з власної вини, він вважається таким, що працює і отримує за це заробітну плату, а не компенсацію, бо саме заробітна плата є тією грошовою виплатою, яка забезпечує можливість самого існування як працівника, так і, можливо, членів його сім'ї, а також наповнення державного бюджету, бо із цієї виплати вираховуються податки і збори, у тому числі внески до Пенсійного фонду України у розмірах, який передбачений саме для заробітної плати, а період вимушеного прогулу зараховується до страхового стажу.
Є неприпустимим перекладати тягар помилки відповідача щодо протиправного звільнення позивача, а також затримки виконання рішення суду про поновлення на останнього. Безпосередньо саме зарахування до трудового стажу періоду вимушеного прогулу є однією з гарантій відновлення порушених незаконним звільненням прав працівника, а тому відповідний період вимушеного прогулу має зараховуватися до стажу служби в поліції.
З урахування встановленої постановою Волинського окружного адміністративного суду від 31.05.2016р. у справі № 803/745/16 протиправності наказу ГУ НП у Волинській обл. № 85 о/с від 28.04.2016р. про звільнення позивача зі служби в поліції з 29.04.2016р., та як наслідок його скасування, позивач вважається таким, що знаходився у вимушеному прогулі, що фактично прирівнюється до проходження служби в органах поліції.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що спірний період вимушеного прогулу ОСОБА_2 з 29.04.2016р. по 18.06.2024р. повинен бути зарахований ГУ НП у Волинській обл. до стажу служби в поліції.
Оцінюючи викладені обставини у їх сукупності, суд погоджується з висновком суду про задоволення позовних вимог шляхом визнання протиправними дій ГУ НП у Волинській обл. щодо відмови у зарахуванні до вислуги років ОСОБА_2 періоду вимушеного прогулу з 29.04.2016р. по 18.06.2024р. та зобов'язання відповідача зарахувати до вислуги років ОСОБА_2 спірний період.
Всі конкретні, доречні та важливі доводи позивача, наведені в позовній заяві, відзиві відповідача були перевірені та проаналізовані судом першої інстанції, та їм було надано належну правову оцінку.
Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», параграфи 29 - 30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
У рішенні «Петриченко проти України» (параграф 13) Європейський суд з прав людини вказував на те, що національні суди не надали достатнього обґрунтування своїх рішень, та не розглянули відповідні доводи заявника, навіть коли ці доводи були конкретними, доречними та важливими.
Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду.
Враховуючи наведене, суд апеляційної інстанції не встановив неправильного застосування норм матеріального права, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення і погоджується з висновками суду першої інстанції у справі, якими вимоги позивача задоволені у вказаний спосіб.
Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до переконливого висновку про обґрунтованість та підставність заявленого позову, через що останній підлягає до задоволення.
Щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції, апеляційний суд зазначає наступне.
Стаття 59 Конституції України гарантує кожному право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Компенсація витрат на професійну правничу допомогу здійснюється у порядку, передбаченому ст.134 КАС України.
За змістом п.1 ч.3 ст.134 КАС України розмір витрат на правничу допомогу адвоката, серед іншого, складає гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, які визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
З наведеного слідує, що в підтвердження здійсненої правової допомоги необхідно долучати розрахунок погодинної вартості правової допомоги, наданої у справі, який має бути передбачений договором про надання правової допомоги, та може міститися у акті приймання-передачі послуг за договором.
Розрахунок платної правової допомоги повинен відображати вартість години за певний вид послуги та час витрачений на: участь у судових засіданнях; вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням; ознайомлення з матеріалами справи в суді тощо.
Отже, склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені.
Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування зазначених витрат.
Позивачем заявлені до відшкодування витрати, пов'язані з професійною правничою допомогою адвоката Шумського Б.А., отриманою в суді першої інстанції, в загальному розмірі 20000 грн.
На підтвердження факту надання правової допомоги представником позивача представлено:
договір про надання правничої допомоги від 10.07.2024р., укладений між позивачем та адвокатом Шумським Б.А., згідно п.7.1 якого за надану адвокатом правову допомогу по справі клієнт сплачує гонорар у фіксованому розмірі 20000 грн. (а.с.26);
ордер на надання правничої допомоги серія АС № 1102536 від 17.07.2024р. (а.с.25);
квитанцію до платіжної інструкції на переказ готівки № 0215410050 від 25.07.2024р. на суму 20000 грн. (а.с.48).
Отже, надані суду матеріали доводять факт понесення позивачем витрат на правову допомогу саме в розглядуваній адміністративній справі.
Відповідно до ст.17 Закону України № 3477-IV від 23.02.2006р. «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
У справі «East/West Alliance Limited» проти України» Європейський суд із прав людини /ЄСПЛ/, оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10 % від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див., наприклад, рішення у справі «Ботацці проти Італії» (Bottazzi v. Italy) [ВП], заява № 34884/97, п.30, ECHR 1999-V).
В пункті 269 рішення у цієї справи Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов'язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов'язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece), п.55 з подальшими посиланнями).
Як відзначено у п.95 рішення у справі «Баришевський проти України» (Заява № 71660/11), пункті 80 рішення у справі «Двойних проти України» (Заява N 72277/01), пункті 88 рішення у справі «Меріт проти України» (заява № 66561/01), заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Крім того, у п.154 рішення ЄСПЛ у справі Lavents v. Latvia (заява 58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов'язково понесені та мають розумну суму.
При вирішенні наведеного питання щодо відшкодування витрат на правову допомогу колегія суддів враховує правову позицію Верховного Суду по наведеній категорії справ, яка викладена у постанові Великої Палати від 27.06.2018р. у справі № 826/1216/16, в постановах Касаційного адміністративного суду від 05.09.2019р. у справі № 826/841/17, від 19.09.2019р. у справі № 826/8890/18, які в силу приписів ч.5 ст.242 КАС України та ч.6 ст.13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» є обов'язковими під час вирішення наведеного спору.
Отже, судом першої інстанції із врахуванням всіх обставин справи визначено дійсний розмір витрат на правову допомогу адвоката в сумі 2000 грн., який є співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Щодо стягнення витрат на правничу допомогу, понесених позивачем позивачем у суді апеляційної інстанції, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Позивачем заявлені до відшкодування витрати, пов'язані з професійною правничою допомогою, отриманою в суді апеляційної інстанції, адвокатом Шумським Б.А. у вигляді представництва інтересів в апеляційному суді в розмірі 10000 грн.
На підтвердження факту надання правової допомоги представником позивача представлено наступні письмові докази (в копіях/оригіналах):
договір про надання правової допомоги № 1-04-12-2024 від 04.12.2024р., укладений між позивачем та адвокатом Шумським Б.А., згідно п.7.1 якого за надану адвокатом правову допомогу по справі клієнт сплачує гонорар у фіксованому розмірі 10000 грн. (а.с.112-113);
ордер на надання правничої допомоги (електронна форма) (а.с.114).
Із змісту згаданих документів однозначно та чітко убачається, що останні стосуються правової допомоги, наданої позивачу під час розгляду апеляційної скарги ГУ НП у Волинській обл. на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 03.10.2024р. в адміністративній справі № 140/7490/24.
Отже, надані суду матеріали доводять факт надання позивачу правової допомоги адвокатом Шумським Б.А. в суді апеляційної інстанції, а відтак підтверджують понесення позивачем витрат на правову допомогу в розглядуваній справі № 140/7490/24.
В силу вимог процесуального закону суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.
Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципом справедливості як одного з основних елементів принципу верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, якість підготовленого документу, витрачений адвокатом час тощо є неспівмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
Також наявність/відсутність з боку іншої сторони заперечень проти відшкодування витрат на професійну правничу допомогу має значення лише для вирішення питання про співмірність заявлених до відшкодування судових витрат на правову допомогу (ч.7 ст.134 КАС України), але не впливає на обов'язок суду під час вирішення питання про розподіл судових витрат на професійну допомогу застосовувати ч.ч.1-4 ст.134 КАС України і перевіряти заявлені витрати на відповідність іншим, окрім співмірності, критеріям.
Апеляційний суд вважає, що позивачем доведено фактичне понесення витрат на правову допомогу у вигляді підготовки відзиву на апеляційну скаргу.
Водночас, апеляційний суд звертає увагу на те, що витрати на оплату правничої допомоги підлягають відшкодуванню незалежно від того, чи їх сторона уже сплатила, чи їх вона ще має сплатити.
Так, Верховний Суд у постанові від 01.11.2022р. по справі № 757/24445/21-ц дійшов висновку, що відсутність доказів оплати вартості наданих адвокатом послуг не може виступати самостійною підставою для відмови у стягненні витрат на правничу допомогу.
Враховуючи складність справи, залишення без задоволення апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, співмірність понесених витрат із ціною позову та значення справи для позивача, присуджену суму витрат на правову допомогу в суді першої інстанції, колегія суддів приходить до обґрунтованого висновку про необхідність стягнення за рахунок бюджетних асигнувань відповідача ГУ НП у Волинській обл., який був апелянтом в розглядуваній справі, на користь позивача суми витрат, пов'язаних з правничою допомогою адвоката, в загальному розмірі 500 грн.
За правилами ст.139 КАС України понесені судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покласти на апелянта ГУ НП у Волинській обл.
Керуючись ст.139, ч.4 ст.229, ст.311, п.1 ч.1 ст.315, ст.316, ч.1 ст.321, ст.ст.322, 325, 329 КАС України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції у Волинській обл. на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 03.10.2024р. в адміністративній справі № 140/7490/24 залишити без задоволення, а вказане рішення суду - без змін.
Понесені судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покласти на апелянта Головне управління Національної поліції у Волинській обл.
Стягнути на користь ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Національної поліції у Волинській обл. (43000, Волинська обл., м.Луцьк, вул.Винниченка, буд.11; код ЄДРПОУ 40108604) понесені витрати на професійну правничу (правову) допомогу в суді апеляційної інстанції в розмірі 500 (п'ятсот) грн.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її ухвалення, та може бути оскаржена у касаційному порядку у випадках, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя Р. М. Шавель
судді Н. В. Бруновська
Р. Б. Хобор
Дата складання повного судового рішення: 09.06.2025р.