05 червня 2025 року справа №320/22738/25
Суддя Київського окружного адміністративного суду Лапій С.М., розглянувши в м. Києві у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом громадянки ОСОБА_1 до Шевченківського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про визнання протиправною та зобов'язання вчинити дії,
До Київського окружного адміністративного суду звернулась громадянка ОСОБА_1 з позовом, в якому просить:
визнати протиправною бездіяльність відповідача;
зобов'язати відповідача зняти арешт з нерухомого майна, а саме: квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер обтяження: 80198, зареєстровано: 26.07.2004 15:31:00 за №80198 реєстратором: Перша Київська державна нотаріальна контора).
Позовні вимоги обґрунтовані протиправною бездіяльність відповідача щодо не зняття арешту з квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та яка належить на праві власності позивачу.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 09.05.2025 відкрито провадження в адміністративній справі в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи.
На підставі ст. 194, 205 КАС України судом прийнято рішення про розгляд справи у порядку письмового провадження.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 на підставі Договору дарування квартири від 17.03.2000, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, зареєстрованим в реєстрі за №888, належить квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Вказана квартира належить позивачу на праві приватної власності, що свідчить реєстраційний напис №7 та записаний у реєстрову книгу №д. 78-52 за реєстровим №123 01.02.2006.
Як стверджує позивач, при спробі реалізувати вказану вище квартиру їй стало відомо, що постановою серії АА №057717 про арешт майна боржника - чоловіка позивача - ОСОБА_2 та оголошення заборони на його відчуження від 05.05.2003, надісланої Першою Київською державною нотаріальною контрою, на вказану вище квартиру накладено арешт.
На адвокатські запити від 17.02.2025 та від 27.03.2027 відповідач листами від 19.02.2025 №247/27.10-25 та від 10.04.2025 №8581/27.10-25 повідомив, що у межах ВП №44170600, №65966637, №73470351 боржником яких є - ОСОБА_2 постанови про накладення арешту на нерухоме майно не приймались. Зняття арешту з вказаної квартири не виявляється можливим, оскільки в системі АСВП відсутні дані стосовно винесення постанови державного виконавця Шевченківського РУЮ у м. Києві №АА057717 від 05.05.2003.
Позивач, вважаючи протиправною бездіяльність відповідача, звернувся до суду за захистом своїх прав.
Надаючи правову оцінку обставинам, що склалися між сторонами, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
При цьому, суд зазначає, що на час накладення арешту, чинним був Закон України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 №606-XIV (далі також - Закон №606-XIV). Разом з тим, на час звернення позивача до суду та розгляду і вирішення справи по суті, зазначений Закон втратив чинність, оскільки 05.10.2016 набрав чинності Закон України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 №1404-VIII (далі також - Закон №1404-VIII).
Відповідно до частин 1-3 статті 57 Закону №606-XIV арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем, зокрема, шляхом винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження. Копії постанови, якою накладено арешт на майно боржника та оголошено заборону на його відчуження, державний виконавець надсилає органам, що здійснюють реєстрацію майна або ведуть реєстр заборони на його відчуження.
Частиною 1 статті 30 Закону №606-ХІV передбачено, що державний виконавець провадить виконавчі дії з виконання рішення до завершення виконавчого провадження у встановленому цим Законом порядку, а саме: закінчення виконавчого провадження - згідно із статтею 49 цього Закону; повернення виконавчого документа стягувачу - згідно із статтею 47 цього Закону; повернення виконавчого документа до суду чи іншого органу (посадовій особі), який його видав, - згідно із статтею 48 цього Закону.
Наслідки завершення виконавчого провадження передбачені статтею 50 Закону №606-ХІV. За її змістом, у разі закінчення виконавчого провадження (крім направлення виконавчого документа за належністю іншому органу державної виконавчої служби, закінчення виконавчого провадження за рішенням суду, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків не стягнення виконавчого збору або витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій), повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, арешт, накладений на майно боржника, знімається, скасовуються інші вжиті державним виконавцем заходи примусового виконання рішення, а також провадяться інші дії, необхідні у зв'язку із завершенням виконавчого провадження.
У разі якщо у виконавчому провадженні державним виконавцем накладено арешт на майно боржника, у постанові про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, державний виконавець зазначає про зняття арешту, накладеного на майно боржника.
За заявою боржника державний виконавець видає йому додаткові копії постанови, зазначеної в частині другій цієї статті, для їх пред'явлення до органів, що здійснюють реєстрацію майна або ведуть реєстр заборони на його відчуження, для зняття арешту, накладеного на майно.
Зі змісту наведеного вбачається дійсна мета застосування процедури арешту майна боржника для забезпечення реального виконання виконавчого документу. Тобто, існування арешту накладеного державним виконавцем дозволяє йому ефективно здійснювати дії щодо реального виконання виконавчих листів та інших виконавчих документів, упереджує недобросовісну поведінку боржника щодо уникнення сплати ним свого боргу шляхом реалізації або переоформлення належного йому рухомого та нерухомого майна. Таким чином, існування арешту майна, накладеного державним виконавцем має чітко окреслені граничні строки з прийняття відповідної постанови про накладення арешту до завершення виконавчого провадження.
Дослідивши наявні матеріали у справі, судом встановлено, що на квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , постановою Першої Київської державної нотаріальної контори від 05.05.2003 серії АА №057717, накладено арешт у рамках виконання виконавчого листа, виданого Радянським місцевим судом м. Києва від 28.08.2001.
З вказаної постанови вбачається, що зазначена квартира на праві приватної власності належить ОСОБА_2 (1964 р.н.).
Приписами статті 40 Закону №1404-VIII передбачено, зокрема, що у разі закінчення виконавчого провадження арешт, накладений на майно (кошти) боржника, знімається, відомості про боржника виключаються з Єдиного реєстру боржників, скасовуються інші вжиті виконавцем заходи щодо виконання рішення, а також проводяться інші необхідні дії у зв'язку із закінченням виконавчого провадження.
Виконавче провадження, щодо якого винесено постанову про його закінчення, не може бути розпочате знову, крім випадків, передбачених цим Законом.
Про зняття арешту з майна (коштів) виконавець зазначає у постанові про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа, яка в день її винесення надсилається органу, установі, посадовій особі, яким була надіслана для виконання постанова про накладення арешту на майно (кошти) боржника, а у випадках, передбачених законом, вчиняє дії щодо реєстрації припинення обтяження такого майна.
З вказаних норм Закону вбачається, що знаття арешту з майна боржника можливе лише у разі прийняття державним виконавцем постанови про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа.
У той же час, позивач не є боржником за постановою Першої Київської державної нотаріальної контори від 05.05.2003 серії АА №057717 про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження.
Крім того, відповідачем не порушені права позивача щодо зняття арешту з квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , оскільки ним він не накладався.
Відповідно до частини першої статті 59 Закону особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.
Позивач у позові стверджує, що квартира, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , належить їй на праві приватної власності.
ОСОБА_1 не надано суду доказів, що вона зверталась з позовом про визнання права власності на вказане вище майно.
Таким чином, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Частиною 2 статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Згідно вимог частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
На думку суду, позивачем не доведено обставин, на яких ґрунтується його позовні вимоги, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, суд приходить до висновку про необґрунтованість позовних вимог.
Згідно з частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Частиною першою статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (частини перша та друга статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України).
Частинами першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до статей 9, 77 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Виходячи з меж заявлених позовних вимог, положень проаналізованого законодавства, наявних у матеріалах справи доказів та аргументів, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Беручи до уваги положення статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України та враховуючи відмову позивачу у задоволенні позовних вимог, відшкодування судового збору останньому не здійснюється.
Керуючись ст. ст. 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 143, 242-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Київський окружний адміністративний суд, -
У задоволенні адміністративного позову відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом десяти днів з дня його проголошення .
Суддя Лапій С.М.