нп 2/490/380/2025 Справа № 490/3583/24
Центральний районний суд м. Миколаєва
09 червня 2025 року м. Миколаїв
Центральний районний суд м. Миколаєва у складі головуючого судді Гуденко О.А., при секретарі Вознюк Д.І., за участі представників сторні,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя,-
03.05.2024 року позивач звернувся до суду із позовом про поділ майна подружжя, в якому просить визнати житловий будинок АДРЕСА_1 одинадцята , об'єктом спільної сумісної власності подружжя; провести поділ спільного сумісного майна та визнати за нею право власності на 1/2 частину вказаного житлового будинку В обгрунтування позову посилається на те, що сторони є колишнім подружжям. Шлюб зареєстрували 03.08.2002 року, 24.03.2024 шлюб між сторонами розірвано рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва у справі № 487/9716/23.
За час шлюбу сторонами було придбано житловий будинок по АДРЕСА_2 . Будинок належить на праві власності відповідачу на підставі Договору міни нерухомого майна від 17.11.2006 року , що вчинявся за письмової згоди дружини. На підтвердження викладених обставин справи , позивачка додає до позову звіт про оцінку майна, свідоцтво про одруження та свідоцтва про народження дітей, рішення про розірвання шлюбу, витяг з ДРРП на нерухоме майно. Посилаючись на рівність часток подружжя у справі спільної часткової власності, просила про задоволення позову.
Ухвалою суду від 13.05.2024 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито загальне позовне провадження у цивільній справі.
Ухвалою суду від 27.02.2025 року витребувано в Державному нотаріальному архіві Миколаївської області копію договору міни нерухомого майна, посвідченого державним нотаріусом Третьої миколаївської державної нотаріальної контори, Євтушенко А.М. від 17.11.2006 року за реєстровим №5-408 з усіма додатками до нього. Вимоги ухвали суду виконані в повному обсязі.
14.08.2024 року від представника ОСОБА_2 адвоката Кучерявої Т.Ю. на адресу суду надійшов відзив, в якому просить суд відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Зазначає, що спірний будинок набуто відповдічаем на підставі міни в обмін на квартиру, яка йому належала на праві власності на підставі договору довічного утримання з дідусем ОСОБА_3 , укладеного до реєстрації шлюбу 19.11.2001 року. Таким чином квартира перебувала у особистій власності ОСОБА_2 , а отже і спірний будинок належить відповідачеві на праві особистої приватної власності.
З аналізу викладеного, можна стверджувати, що позивачкою не доведено, що будинок за адресою АДРЕСА_2 є спільною сумісною власністю подружжя на підставі належних, відповідних та достовірних доказів відповідно до статтей 77-80 ЦПК України. Нею не надано доказів, які б підтверджували той факт, що вказане нерухоме майно було набуто спільними зусиллями подружжя та за спільні кошти. До того ж, позивачка зазначає в позові, що надавала згоду на укладення Договору міни нерухомого майна, однак не надає відповідних доказів на підтвердження такої обставини, в самому тексті договору міни не йдеться про ці обставини, на які посилається позивачка в позові. Всі наведенівідповідачем обставини та правове обґрунтування спростовують викладені обставини позивачки у позові та підтверджують те, що ОСОБА_2 є єдиним власником будинку АДРЕСА_3 .
05.11.2024 року на адресу суду від представника ОСОБА_1 адвоката Мехтієвої С.Н. надійшла відповідь на відзив, в якому вона просить суд задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. В обгрунтування заперечень посилається на те, що правовий режим набуття права власнсоті на підставі договору довічного утримання є особливим, а ааме за рахуном матеріального забезпечення, яке надає набуач відчужувачу. Протягом двох років поспіль матеріальне забезпечення ОСОБА_3 у розмірі 100 грн щомісячно сплачувалося за рахунок спільних коштів подружжя ОСОБА_4 .Отже, хоча право власності на майно виникло у відповідача до реєстрації шлюбу з позивачем, то обов'язки по матеріальному забезпеченню та догляду відчужувача майна виконувалися під час шлюбу спільними зусиллями сторін та за рахунок спільних сімейних коштів подружжя - що унеможливлює презумпцію права особистої власності відповідача.
Враховуючи те, що спірний будинок було набуто сторонами під час шлюбу на підставі договору міни, до якого застосовуються положення про договір купівлі-продажу і при його укладенні ОСОБА_1 надавала згоду на його укладення як дружина - цей будинок набуто сторонами у спільну сумісну власність. Крім того, звертає увагу суду на те, що в договорі міни вартість житлового будинку втричі більше, ніж вартість квартири, отже зрозуміло, що відбувалася доплата за будинок за спільні кошти подружжя.
23.12.2024 року від представника ОСОБА_2 адвоката Кучерявої Т.Ю. на адресу суду надійшли заперечення по справі. Так, будинок АДРЕСА_4 належить відповідачу на праві особистої приватної власності та є особистою приватної власністю одного з подружжя, а саме ОСОБА_2 , а не спільною сумісною власністю подружжя, позивачка не приймала участі в набутті цієї власності, обмін бувздійснений без доплати в результаті правочину міни за рахунок належного відповідачу майна набутого до укладення шлюбу зпозивачкою, тому інститут спільності майна не розповсюджується на вищезазначене нерухоме майно, а відповідач є єдиним власником будинку. Посилання позивачки, що вона також брала участь у догляді за відчужувачем квартири, не підтверджується належними доказами, не відповідає дійсності. З огляду на правову природу договору довічного утримання, він нерозривно пов'язаний зі сторонами цього договору, тобто із особою відповідача, який виконував умови договору, особисто дбав та піклувався провідчужувача. При цьому право власності на майно, яке згодом (уже у шлюбі) стало предметом обміну нерухомості, було набуто відповідачем до укладення шлюбу з позивачкою Крім цього, відповідач наголошує на тому, що договір довічного утримання від 19.11.2001 року не був укладений в інтересах сім'ї, про що каже позивачка у відповіді на відзив, оскільки шлюб між сторонами був зареєстрований після його укладення - 03.08.2002 року. Положення п. 3 ч. 1 ст. 57 СК України цілком правомірно та справедливо обґрунтовують позицію відповідача у даному спорі, оскільки обмін будинку в період перебування сторін у шлюбі був здійснений суто за кошти (точніше - майно), які належали особисто відповідачу, що не спростоване позивачем у відповіді на відзив.
Ухвалою суду від 16 квітня 2025 року закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті на 30.05.2025 року .
В судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги в повному обсязі, з викладених в позові підстав. Звернула увагу суду на те, що сторони прожили в шлюбі 22 роки, отже звернення до суду з цим позовом є фактично бажанням матері забезпечити житлом своїх синів в майбутньому валсним житлом. Отже вона має намір в подальшому переоформити частину будинку на своїх дітей.
Представник відповідача в судовому засіданні заперечувала проти позову з викладених у відзиві підстав.
Відповідно до п. 1 ст. 6 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, ратифікованої Україною,Законом України № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року, яка відповідно дост. 9Конституції Україниєчастиною національного законодавства України, кожна людина при визначенні її громадянських прав та обов'язків має право на справедливий розгляд справи незалежним та безстороннім судом.
У відповідності дост. 13ЦПК Українисудрозглядає справу в межах заявлених вимог на підставі представлених доказів.
Дослідивши надані позивачем і долучені до матеріалів справи письмові докази, суд встановив наступні обставини та відповідні ним правовідносини.
Судом було встановлено, що сторони перебували в зареєстрованому шлюбі з 03 серпня 2002 року , який розірвано рішенням Центрального районного суду м.Миколаєва від 21 березня 2024 року у справі № 487/9716/23.
В цьому шлюбі у сторін народилися спільні діти син ОСОБА_5 2005 р.н.та син ОСОБА_6 2007 р.н.
19.11.2001 , тобто до укладення шлюбу між сторонами справи, між ОСОБА_3 (Відчужувач) та ОСОБА_2 (Набувач) укладено Договір довічного утримання, який посвідчений нотаріусом Третьої Миколаївської державної нотаріально контори Євтушенко А.М. та зареєстровано в реєстрі нотаріальних дій № 1-1213. За вказаним договором Відчужувач передав у власність Набувачу, тобто ОСОБА_2 , нерухоме майно, що розташоване за адресою: АДРЕСА_5 , а він у свою чергу зобов'язаний був надавати довічне матеріальне забезпечення та здійснювати догляд за Відчужувачем.
Право власності ОСОБА_2 підтверджується реєстраційним посвідченням Миколаївського МБТІ, запис в реєстровій книзі за № 106 за реєстровим № 18190 від 03.12.2001.
Згідно умов договору, сторони оцінили квартиру у сумі 14 300 грн. Вартість матеріального забезпечення (харчування, одягу, догляду, необхідної допомоги) визначена сторонами у розмірі 100 грн щомісячно.
Як вбачається зі свідоцтва про смерть , ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
17.11.2006 між ОСОБА_2 та ОСОБА_7 було укладено Договір міни нерухомого майна, який посвідчено нотаріусом Третьої Миколаївської державної нотаріальної контори Євтушенко А.М. та зареєстрований в реєстрі за №5-408.
За вказаним Договором міни ОСОБА_2 здійснив обмін належної йому на праві власності квартиру АДРЕСА_6 на належній ОСОБА_7 житловий будинок АДРЕСА_1 . Згідно п.2 цього Договору міни вказується, що нерухоме майно за адресою АДРЕСА_5 належить ОСОБА_2 на підставі Договору довічного утримання. Згідно п. 3 цього Договору в результаті обміну власником квартири АДРЕСА_6 - є ОСОБА_7 , а власником житлового будинку з прилеглими до нього господарськими та побутовим ибудівлями АДРЕСА_1 - є ОСОБА_2 . Пункт 4 цього Договору міни вказує, що обмін здійснювався без доплат.
Сторони надавали ствердження, що треті особи не мають прав на квартиру та житловий будинок; шлюбні договори, які змінювали правовий правовий режимб розпорядження квартирою та житловим будинком не укладалися Договору міни.
Згідно з Витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно ОСОБА_2 є власником будинку на підставі договору міни 5-408 від 17.11.2006 приватної власності 1/1 частки будинку за адресою: АДРЕСА_2 . Рішення про реєстрацію права власності було прийнято 04.01.2007 За адресною карткою ОСОБА_2 зареєстрований у будинку АДРЕСА_3 від 19.06.2007. ОСОБА_8 знята з реєстрації за вказаною адресою 02.06.2007року.
Відповідно п.5 цього договру, вартість обмінюваної квартири становить 12 688 грн, вартість житлового будинку становить 43 072 грн.
Згідно п. 4 договру зазначено, що обмін здійснюється без доплат.
Право власності на вказану квартиру за ОСОБА_2 було зареєстровано в КП ММБТІ 04.01.2007 року.
Як вбачається з матеріалів нотаріальної справи, ОСОБА_1 надавала нотаріально посвідчену заяву, за змістом якої :2 їй відомо про намір її чоловіка ОСОБА_2 обміняти належну йому на праві власнсості квартиру АДРЕСА_7 , на житловий будинок . З діями чоловіка, які повністю відповідають інтересам сім'ї, вона повністю згодна і не має заперечень проти оформлення договру міни».
У відповідності до положень ч. 3 ст.12 та ч. 1 ст.82ЦПК України цивільнесудочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, які мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості, та кожна із сторін повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно до пункту 4 частини 2статті 43 ЦПК Україниучасники справи зобов'язані подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази.
Відповідно дост. 76ЦПК Українидоказамиєбудь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Статтею 77 ЦПК Українипередбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Положеннями ч. 2ст.78 ЦПК Українивизначено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Згідно зіст. 80ЦПК Українидостатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Частиною 1ст. 81ЦПК Українипередбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка, зокрема, є майно: набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України).
Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були набуті.
У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).
Згідно з частиною 3 статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до статті 60 Сімейного кодексу (СК) України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один із них не мав із поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Відповідно до частини 3 статті 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, зокрема гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Системний аналіз зазначених норм цивільного та сімейного законодавства в сукупності зумовлює висновок, що, визначаючи правовий режим майна за договором довічного утримання (догляду), укладеним під час перебування набувача за цим договором у шлюбі, суди мають установити, чи було цей договір укладено саме в інтересах сім'ї; чи інший з подружжя, не визначений у договорі довічного утримання (догляду) як набувач, виконував обов'язки за таким договором солідарно з набувачем.
Для врегулювання спорів, які виникають із майнових відносин між подружжям, підлягають застосуванню передусім норми СК України.
За загальним правилом застосування презумпції спільності майна подружжя, майно, одержане одним із подружжя як набувачем за договором довічного утримання, укладеним під час перебування набувача у шлюбі, є об'єктом спільної сумісної власності подружжя.
Той із подружжя, хто порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов'язаний довести обставини, що її спростовують. Зокрема, за частиною 3 статті 61 СК України має довести, що хоча майно придбавалося у період шлюбу, в тому числі з використанням коштів сімейного бюджету, проте справжньою метою укладення договору довічного утримання були не інтереси сім'ї, а власні, особисті інтереси одного з подружжя, не пов'язані із сімейними. Такий правовий висновок висловив Верховний Суд України в постанові від 24 травня 2017 року у справі № 6843цс17.
Позивачем не доведено, що договір довічного утримання від 19.11.2001 року укладено ОСОБА_9 в інтересах сім'ї, оскільки цей договір укладено до реєстрації шлюбу з позивачкою і доказів того, що на той час вони проживали однією сім'єю суду не надано, так само як і доказів того, що сторони спільно несли матеріальні витрати на виконання договору довічного утримання, матеріали справи не містять.
Аналогічні висновки викладені у Постановах ВС від 01 квітня 2021 року у справі № 185/3086/18
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 квітня 2021 року у справі № 185/3086/18 (провадження № 61-6060св19) зазначено, що: "визначаючи правовий режим майна за договором довічного утримання (догляду), укладеного під час перебування набувача за цим договором у шлюбі, суди мають установити, чи був цей договір укладений саме в інтересах сім'ї; чи інший з подружжя, не визначений у договорі довічного утримання (догляду) як набувач, виконував обов'язки за таким договором солідарно з набувачем.
Для врегулювання спорів, які виникають із майнових відносин між подружжям підлягають застосуванню передусім норми СК України. За загальним правилом застосування презумпції спільності майна подружжя, майно, одержане одним із подружжя як набувачем за договором довічного утримання, що укладений під час перебування набувача у шлюбі, є об'єктом спільної сумісної власності подружжя.
Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов'язаний довести обставини, що її спростовують. Зокрема, за частиною третьою статті 61 СК України довести, що хоча майно придбавалося у період шлюбу, в тому числі з використанням коштів сімейного бюджету, проте справжньою метою укладення договору довічного утримання були не інтереси сім'ї, а власні, особисті інтереси одного з подружжя, не пов'язані із сімейними. Такий правовий висновок висловлений Верховним Судом України в постанові від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17.
Як викладено у Постанові ВС від 15 лютого 2024 року у справі № 199/9770/21, Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання.
Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України) відповідно до частин другої, третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них.
Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Зазначена правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року в справі № 6-843цс17 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).
Частиною першою статті 57 СК України встановлено перелік майна, яке є особистою приватною власністю дружини, чоловіка: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду"; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.
Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України), відповідно до частин другої, третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто.
Критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: час набуття такого майна; кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.
Тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 червня 2018 року у справі № 711/5108/17 (провадження № 61-1935св18) зроблено висновок по застосуванню пункту 3 частини першої статті 57 СК України та вказано, що «у випадку набуття одним із подружжя за час шлюбу майна за власні кошти, таке майно є особистою приватною власністю».
Відповідно до статті 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.
Договір довічного утримання (догляду) укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню (стаття 754 ЦК України).
Відчужувачем у договорі довічного утримання (догляду) може бути фізична особа незалежно від її віку та стану здоров'я. Набувачем у договорі довічного утримання (догляду) може бути повнолітня дієздатна фізична особа або юридична особа. Якщо набувачами є кілька фізичних осіб, вони стають співвласниками майна, переданого їм за договором довічного утримання (догляду), на праві спільної сумісної власності. Якщо набувачами є кілька фізичних осіб, їх обов'язок перед відчужувачем є солідарним. Договір довічного утримання (догляду) може бути укладений відчужувачем на користь третьої особи (стаття 746 ЦК України).
Згідно зі статтею 748 ЦК України набувач стає власником майна, переданого йому за договором довічного утримання (догляду), відповідно до статті 334 цього Кодексу.
Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв'язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов'язання доставки. До передання майна прирівнюється вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на майно. Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону (стаття 334 ЦК України).
Відповідно до статті 749 ЦК України у договорі довічного утримання (догляду) можуть бути визначені всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача. Якщо обов'язки набувача не були конкретно визначені або у разі виникнення потреби забезпечити відчужувача іншими видами матеріального забезпечення та догляду спір має вирішуватися відповідно до засад справедливості та розумності. Набувач зобов'язаний у разі смерті відчужувача поховати його, навіть якщо це не було передбачено договором довічного утримання (догляду). Якщо частина майна відчужувача перейшла до його спадкоємців, витрати на його поховання мають бути справедливо розподілені між ними та набувачем.
Право власності ОСОБА_2 на квартиру по АДРЕСА_8 було зареєстровано 03 грудня 2001 року.
В постанові Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі № 6-2891цс15 зазначено, що системний аналіз статей 60, 61 СК України, статей 744, 746, 749 ЦК України у сукупності зумовлює висновок, що, визначаючи правовий режим майна за договором довічного утримання (догляду), укладеного під час перебування набувача за цим договором у шлюбі, суди мають установити, чи був цей договір укладений саме в інтересах сім'ї; чи інший з подружжя, не визначений у договорі довічного утримання (догляду) як набувач, виконував обов'язки за таким договором солідарно з набувачем.
В постанові від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, предметом якої також були правовідносини щодо договору довічного утримання, укладеного під час шлюбу, Верховний Суд України доповнив правовий висновок, викладений у вищезгаданій постанові від 13 квітня 2016 року щодо застосування статей 60, 61 СК України з огляду на положення статей 744, 746 ЦК України, правовою позицією про те, що для врегулювання спорів, які виникають із майнових відносин між подружжям, у тому числі колишнім, підлягають застосуванню передусім норми СК України. За загальним правилом застосування презумпції згідно зі статтею 60 СК України майно, одержане одним із подружжя як набувачем за договором довічного утримання, що укладений під час перебування набувача в шлюбі, є об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов'язаний довести обставини, що її спростовують. Зокрема, за частиною третьою статті 61 СК України - довести, що хоча майно придбавалося в період шлюбу, в тому числі з використанням коштів сімейного бюджету, проте справжньою метою укладення договору довічного утримання були не інтереси сім'ї, а власні, особисті інтереси одного з подружжя, не пов'язані із сімейними.
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суду не надано належних доказів на підтвердження того, що спірний житловий будинок придбавався ОСОБА_2 саме у спільну сумісну власність подружжя , і що ОСОБА_1 у своїй нотаріальній заяві зазначала про спільність набутого майна і що нотаріусом їй було роз'яснено положення Сімейного кодексу України щодо режиму сільного майна подружжя.
На підставі викладеного суд дійшов висновку, що ОСОБА_2 спростував презумпцію спільності права власності подружжя на спірний будинок, який набута у період шлюбу.
Враховуючи викладене, суд доходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання житлового будинку по АДРЕСА_2 спільною сумісною власністю подружжя та визнання за нею права власності на 1/2 частини цього будинку, оскільки вказане майно хоча і набуто за час шлюбу, але на підставі обміну за рахунок майна, яке належало відповідачу особисто на підставі договору довічного утримання, укладеного до реєстрації шлюбу з позивачкою, від 19.11.2001 року- а тому спірний будинок а є особистою приватною власністю відповідача.
Суд враховує, що жодних доказів на спростування умов договору міни про здійснення обміну без доплат - позивачем не надано, отже суд приймає положення ст. 204 ЦК України щодо презумпції правомірності правочину.
Крім того, суд зазначає, що не може прийняти до уваги пояснення представника позивача щодо виконання обов'язків по утриманню дідуся протягом майже двох років за період перебування у шлюбі, оскільки таке виконання, по-перше, не доведено належними доказами, а по-друге, становить незначну частку від вартості квартири -проте враховуючи принцип диспозитивності цивільного судочинства , суд не може вийти за межі позовних вимог , але позивачка заявила вимоги саме про рівність часток подружжя та визнання за нею половини нерухомого майна, яке вона вважає спільним сумісним в повному обсязі.
Питання про розподіл судових витрат суд вирішує відповідно до вимог ст. 141 ЦПК України, а саме судовий збір покладається на сторони пропорційна розміру задоволених позовних вимог. Оскільки суд прийшов до висновку про відмову у задоволення позовних вимог у повному обсязі, з відповідача на користь позивача не підлягають стягненню судові витрати .
На підставі викладеного і керуючись ст. ст.12,13, 79-81, 89, 141,247,263-265 ЦПК України, суд, -
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя-- відмовити.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку безпосередньо до Миколаївського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги в тридцятиденний строк з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повний текст судового рішення складено 09 червня 2025 року.
Суддя О.А. Гуденко