ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
15.04.2025Справа № 910/1668/25
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Житомирський бронетанковий
завод»
до Державного агентства резерву України
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача Акціонерне товариство «Українська оборонна промисловість»
про стягнення 1.001.058,25 грн
Суддя Сівакова В.В.
секретар судового засідання Ключерова В.С.
за участю представників сторін
від позивача Желтухін О.В., самопредставництво
від відповідача Михайлець О.В., самопредставництво
від третьої особи Шевченко Б.В., адвокат за довіреністю № Д-534/2024 від 19.06.2024
12.02.2025 до Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю «Житомирській бронетанковий завод» до Державного агентства резерву України про стягнення 1.001.058,25 грн.
Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що у відповідності до Закону України «Про державний матеріальний резерв» позивач протягом 2018 року здійснював зберігання матеріальних цінностей державного (мобілізаційного) резерву України. Під час виконання передбачених законом обов'язків зі зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву, позивач за період з 01.01.2018 - 31.12.2018 поніс фактичні витрати у розмірі 1.001.058,25 грн, що підтверджуються звітом про витрати за 2018 року з додатками до нього. З метою відшкодування витрат, позивач листом № 02/83 від 09.01.2025 направив відповідачу кошториси витрат на зберігання матеріальних цінностей та звіт про витрати на зберігання матеріальних цінностей за 2018 рік, на суму 1.001.058,25 грн, які отримано відповідачем 17.01.2025. Однак, лист позивача відповідачем залишено без відповіді та задоволення. У зв'язку з викладеним, позивач звернувся до суду з вимогою про стягнення з відповідача 1.001.058,25 грн.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.02.2025 відкрито провадження у справі № 910/1668/25 та прийнято позовну заяву до розгляду; розгляд справи вирішено здійснювати в порядку загального позовного провадження; підготовче засідання призначено на 18.03.2025.
У позовній заяві міститься клопотання позивача про здійснення розгляду справи у закритому засіданні.
Ухвалою Господарського суду міста Києва № 910/1668/25 від 19.02.2025 клопотання позивача задоволено та ухвалено розгляд справи № 910/1668/25 здійснювати у закритому судовому засіданні.
06.03.2025 від відповідача до суду через підсистему ЄСІТС «Електронний суд» надійшов відзив на позовну заяву.
10.03.2025 від позивача до суду через підсистему ЄСІТС «Електронний суд» надійшла відповідь на відзив.
11.03.2025 від відповідача до суду через підсистему ЄСІТС «Електронний суд» надійшов відзив на позовну заяву.
11.03.2025 від позивача до суду через підсистему ЄСІТС «Електронний суд» надійшла заява про залучення третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Акціонерне товариство «Українська оборонна промисловість».
Відповідач у підготовче засідання 18.03.2025 не з'явився.
Ухвалою Господарського суду міста Києва № 910/1668/25 від 18.03.2025 відкладено підготовче засідання на 25.03.2025; залучено до участі у справу третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Акціонерне товариство «Українська оборонна промисловість».
24.03.2025 від третьої особи до суду через підсистему ЄСІТС «Електронний суд» надійшли пояснення по справі.
25.03.2025 у підготовчому засіданні відповідно до ст. 183 Господарського процесуального кодексу України оголошено перерву до 01.04.2025.
Позивач та відповідач у підготовче засідання 01.04.2025 не з'явились.
Ухвалою Господарського суду міста Києва № 910/1668/25 від 01.04.2025 закрито підготовче провадження у справі № 910/1668/25 та призначено справу до судового розгляду по суті на 15.04.2025.
Позивач у судовому засіданні 15.04.2025 позовні вимоги підтримав повністю.
Відповідач у судовому засіданні 15.04.2025 проти задоволення позовних вимог заперечував повністю.
Третя особа у судовому засіданні 15.04.2025 позовні вимоги позивача підтримала повністю.
В судовому засіданні 15.04.2025 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши матеріали справи та заслухавши пояснення представників учасників справи, Господарський суд міста Києва, -
Закон України «Про державний матеріальний резерв» визначає загальні принципи формування, розміщення, зберігання, використання, поповнення та освіження (поновлення) запасів державного матеріального резерву (далі - державний резерв) і регулює відносини в цій сфері.
Державний резерв є особливим державним запасом матеріальних цінностей, призначених для використання в цілях і в порядку, передбачених цим Законом. У складі державного резерву створюється незнижуваний запас матеріальних цінностей (постійно підтримуваний обсяг їх зберігання) (ст. 1 Закону України «Про державний матеріальний резерв»).
Згідно ст. 2 Закону України «Про державний матеріальний резерв» відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву - зберігання закладених до державного резерву матеріальних цінностей у постачальника (виробника) або одержувача (споживача) без надання йому права користуватися цими матеріальними цінностями до прийняття у встановленому порядку рішення про відпуск їх з державного резерву.
Відповідно до ст. 11 Закону України «Про державний матеріальний резерв» запаси матеріальних цінностей державного резерву розміщуються на підприємствах, в установах і організаціях, спеціально призначених для зберігання матеріальних цінностей державного резерву. Розміщення і будівництво на території України підприємств, установ, організацій та інших об'єктів системи державного резерву здійснюються в порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Частина запасів матеріальних цінностей державного резерву може зберігатися на промислових, транспортних, сільськогосподарських, постачальницько-збутових та інших підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності на договірних умовах.
Як визначено статтею 7 Закону України «Про державний матеріальний резерв», фінансування витрат підприємств, установ і організацій, пов'язаних з обслуговуванням і зберіганням, списання збитків від уцінки і природних втрат матеріальних цінностей державного резерву, здійснюється за рахунок коштів державного бюджету, зокрема коштів, одержаних від позичання матеріальних цінностей державного резерву, а також коштів, держаних від реалізації розброньованих матеріальних цінностей мобілізаційного резерву.
Формування і розміщення замовлень на поставку матеріальних цінностей до державного резерву регулюється статтею 8 Закону України «Про державний матеріальний резерв», згідно з якою поставка матеріальних цінностей і розміщення замовлень на їх поставку на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності здійснюється в основному на підставі замовлень на поставку продукції для державних потреб з наступним відшкодуванням усіх витрат відповідальних зберігачів.
Згідно з пунктом 5 статті 11 Закону України «Про державний матеріальний резерв» відшкодування витрат підприємствам, установам і організаціям, що виконують відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву, провадиться у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Так, з метою удосконалення механізму відшкодування витрат, пов'язаних з відповідальним зберіганням матеріальних цінностей державного резерву постановою Кабінету Міністрів України № 532 від 12.04.2002 затверджено «Порядок відшкодування підприємствам, установам та організаціям витрат, пов'язаних з відповідальним зберіганням матеріальних цінностей державного резерву» (далі - Порядок № 532).
Відповідно пункту 7 Порядку № 532 відшкодування витрат, пов'язаних із зберіганням матеріальних цінностей державного резерву, здійснюється виключно на підставі договору, укладеного між Держрезервом та відповідальним зберігачем за формою згідно з додатком 1, за рахунок асигнувань державного бюджету та інших джерел, визначених законодавством.
В обґрунтування позовних вимог заявник посилається на те, що відповідачем у період 01.01.2018 по 31.12.2018 не було виконано належним чином приписів Закону України «Про держаний матеріальний резерв» в частині відшкодування фактичних витрат, понесених позивачем під час здійснення відповідального зберігання матеріальних цінностей державного (мобілізаційного) резерву України.
Заперечуючи проти задоволення позову, відповідач повідомив, що постановою Кабінету Міністрів України № 1117 від 26.09.2024 вирішено ліквідувати Державне агентство резерву України та встановлено строк пред'явлення кредиторів своїх вимог - до 03.12.2024. Однак, у вказаний строк позивач не пред'явив свої вимоги до ліквідаційної комісії. Крім того, як вказує відповідач, позивач не звертався до відповідача з метою погодження кошторису на 2018 рік.
Оцінюючи подані позивачем докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Згідно зі статтею 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Частина 1 статті 193 Господарського кодексу України встановлює, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться і до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Частиною 2 статті 193 Господарського кодексу України визначено, що кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.
Згідно з п. 3 Положення про Держрезерв, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 517 від 08.10.2014, основними завданнями Держрезерву є реалізація державної політики у сфері державного матеріального резерву та внесення Міністру економічного розвитку і торгівлі пропозицій щодо забезпечення формування державної політики у зазначеній сфері.
Відповідно до п. 4 Порядку формування, розміщення та проведення операцій з матеріальними цінностями державного резерву, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1129 від 08.10.1997, на підприємствах, в установах і організаціях, що здійснюють відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву (далі - відповідальні зберігачі), розміщення матеріальних цінностей забезпечується Держрезервом виходячи з критеріїв економічної доцільності, наявності у цих зберігачів необхідних для зберігання продукції умов, доцільності територіального розташування зберігачів тощо. Договори з відповідальними зберігачами укладаються Держрезервом на період, не менший за встановлений термін зберігання продукції до її освіження або заміни.
Тобто, обов'язок укладання договору з відповідальними зберігачами покладається саме на Держрезерв, з огляду на що суд відхиляє заперечення відповідача у вказаній частині.
Водночас відповідно до частини 2 статті 11 Закону України «Про державний матеріальний резерв» частина запасів матеріальних цінностей державного резерву може зберігатися на промислових, транспортних, сільськогосподарських, постачальницько-збутових та інших підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності на договірних умовах. Для підприємств, установ і організацій, заснованих повністю або частково на державній власності (державні підприємства, установи і організації, акціонерні товариства, у статутному фонді яких контрольний пакет акцій належить державі, орендні підприємства, засновані на державній власності), а також для суб'єктів господарської діяльності всіх форм власності, визнаних відповідно до законодавства України монополістами, відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву є обов'язковим, якщо це не завдає їм збитків.
Тобто, відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву для Товариства з обмеженою відповідальністю «Житомирський бронетанковий завод» є обов'язковим в силу вимог закону.
При цьому положення частини 3 статті 7 Закону України «Про державний матеріальний резерв» регламентують обов'язковість фінансування витрат на утримання і розвиток системи державного резерву як за рахунок коштів державного бюджету та коштів, одержаних від допоміжної фінансово-господарської діяльності підприємств, установ і організацій системи державного резерву, так і за рахунок коштів, одержаних від реалізації матеріальних цінностей державного резерву в порядку освіження, позичання та розбронювання.
Частина 1 статті 8 Закону України «Про державний матеріальний резерв» передбачає, що поставка матеріальних цінностей до державного резерву і розміщення замовлень на їх поставку на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності здійснюються в основному на підставі замовлень на поставку продукції для державних потреб з наступним відшкодуванням усіх витрат відповідальних зберігачів.
Отже, на Держрезерв законом покладено обов'язок відшкодувати усі витрати відповідальних зберігачів, а особам, які здійснюють відповідальне зберігання цінностей матеріального резерву, законодавчо надано право на відшкодування понесених у зв'язку з вищезазначеною діяльністю витрат.
Відсутність відповідного договору не виключає відшкодування відповідальному зберігачу зазначених витрат, оскільки зобов'язання сторін, в даному випадку, виникають безпосередньо із Закону України «Про державний матеріальний резерв».
Слід зауважити, що відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву Товариством з обмеженою відповідальністю «Житомирський бронетанковий завод» здійснювалось не за власною ініціативою, а на виконання імперативних вказівок Закону щодо цього.
Відтак, відповідач, як уповноважений на те державою орган, в силу закону має відшкодувати понесені витрати позивачу.
Викладене вказує на те, що відсутність договору відповідального зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву не спростовує правовідносин сторін щодо закладання та зберігання матеріальних цінностей.
Судом встановлено, що під час виконання передбачених законом обов'язків зі зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву позивач за період з 01.01.2018 по 31.12.2018 поніс фактичні витрати у розмірі 1.001.058,25 грн, які складаються з наступного:
- заробітна плата працівників з нарахуваннями - 689.676,17 грн;
- вартість електроенергії - 48.444,98 грн;
- амортизація основних виробничих фондів, задіяних у процесі зберігання - 89.755,45 грн;
- інші витрати - 6.232,78 грн;
- оплата земельного податку - 105,83 грн;
- ПДВ - 166.843,04 грн.
Понесені позивачем витрати підтверджуються звітом про витрати на зберігання матеріальних цінностей державного (мобілізаційного) резерву на Державному підприємстві «Житомирський бронетанковий завод» за 2018 рік та додатками до нього.
Товариство з обмеженою відповідальністю «Житомирський бронетанковий завод» створено наказом Державного концерну «Укроборонпром» № 306 від 28.07.2022 шляхом перетворення Державного підприємства «Житомирський бронетанковий завод»; є правонаступником всіх його прав та обов'язків.
З метою відшкодування витрат, пов'язаних з відповідальним зберіганням матеріальних цінностей державного (мобілізаційного) резерву позивач листом № 02/83 від 09.01.2025 направив відповідачу кошториси витрат на зберігання матеріальних цінностей державного (мобілізаційного) резерву на Державному підприємстві «Житомирський бронетанковий завод» на 2018 рік, розшифрування статей Кошторису планових витрат на зберігання матеріальних цінностей мобрезерву на 2018 рік та Звіт про витрати на зберігання матеріальних цінностей державного (мобілізаційного) резерву на державному підприємстві «Житомирський бронетанковий завод» за 2018 рік з додатками, що підтверджують фактично понесені витрати, на суму 1.001.058,25 грн для проведення оплати.
Даний лист з додатками надіслано відповідачу 09.01.2025 рекомендованою кореспонденцією № 1000814990994, що підтверджується описом вкладення у цінний лист, фіскальним чеком та накладною АТ «Укрпошта» за № 1000814990994 від 09.01.2025 та отримано відповідачем 17.01.2025, що підтверджується роздруківкою з офіційного сайту АТ «Укрпошта» в мережі Інтернет за трекінгом № 1000814990994.
Однак, відповіді на вказаний лист відповідачем не надано.
В свою чергу, пунктом 2 Порядку № 532 визначені обов'язки зберігача, серед яких, зокрема: обов'язок вживати заходів для належного зберігання цінностей відповідного виду; надсилати Держрезерву акти форми Р-16 (форми № 1); проводити відпуск цінностей тільки за нарядами Держрезерву; подавати Держрезерву разом з річним звітом (форма № 12) подавати кошторис витрат на зберігання матеріальних цінностей на наступний рік згідно з додатком 2 тощо.
Згідно з пунктом 3 Порядку № 532 сума витрат, що підлягає відшкодуванню, визначається з урахуванням вимог цього Порядку на кожен рік і сплачується пропорційними частками за узгодженням між Держрезервом та відповідальним зберігачем. Сума витрат, що підлягає відшкодуванню, визначається з урахуванням: умов зберігання матеріальних цінностей державного резерву; середнього розміру суми витрат; розміру складських приміщень, майданчиків, холодильних камер, резервуарів, підземних сховищ, де зберігаються матеріальні цінності державного резерву; обсягу додаткових витрат з обслуговування таких цінностей.
Держрезерв на підставі аналізу статей витрат відповідальних зберігачів щороку визначає середній розмір суми витрат із зберігання матеріальних цінностей виходячи з розрахунку на 1 кв. метр складського приміщення (відкритого огородженого майданчика), 1 куб. метр холодильної камери, резервуара для зберігання нафтопродуктів, підземних газових сховищ, а також зберігання 1 тонни зернових культур в зерносховищі.
Відповідно до додатку № 2 Порядку № 532 до кошторису витрат на зберігання матеріальних цінностей державного (мобілізаційного) резерву віднесені основні та додаткові витрати. До основних витрат відносяться витрати по заробітній платі працівників з нарахуваннями, вартості електричної енергії, вартості паливних матеріалів (на опалення) та амортизації основних виробничих фондів, задіяних у процесі зберігання. До додаткових витрат відносяться: консерванти та лакофарбові матеріали, дороблення та консервація, навантажувально-розвантажувальні роботи.
Заперечуючи проти задоволення позову, відповідач повідомив, що постановою Кабінету Міністрів України № 1117 від 26.09.2024 вирішено ліквідувати Державне агентство резерву України та встановлено строк пред'явлення кредиторів своїх вимог - до 03.12.2024. Однак, у вказаний строк позивач не пред'явив свої вимоги до ліквідаційної комісії.
З приводу цього суд зазначає наступне.
Згідно з ч. 1 ст. 104 Цивільного кодексу України юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов'язки переходять до правонаступників.
Відповідно до ч. 3 ст. 105 Цивільного кодексу України часники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, відповідно до цього Кодексу призначають комісію з припинення юридичної особи (комісію з реорганізації, ліквідаційну комісію), голову комісії або ліквідатора та встановлюють порядок і строк заявлення кредиторами своїх вимог до юридичної особи, що припиняється. Виконання функцій комісії з припинення юридичної особи (комісії з реорганізації, ліквідаційної комісії) може бути покладено на орган управління юридичної особи.
Відповідно до ч. 4 ст. 105 Цивільного кодексу України до комісії з припинення юридичної особи (комісії з реорганізації, ліквідаційної комісії) або ліквідатора з моменту призначення переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи. Голова комісії, її члени або ліквідатор юридичної особи представляють її у відносинах з третіми особами та виступають у суді від імені юридичної особи, яка припиняється.
У ч. 5 ст. 105 Цивільного кодексу України визначено, що строк заявлення кредиторами своїх вимог до юридичної особи, що припиняється, не може становити менше двох і більше шести місяців з дня оприлюднення повідомлення про рішення щодо припинення юридичної особи.
Відповідно до ч. 1 ст. 110 Цивільного кодексу України юридична особа ліквідується:
1) за рішенням її учасників, суб'єкта управління державної або комунальної власності або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, в тому числі у зв'язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами;
2) за рішенням суду про ліквідацію юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, за позовом учасника юридичної особи або відповідного органу державної влади;
3) за рішенням суду про ліквідацію юридичної особи в інших випадках, встановлених законом, - за позовом відповідного органу державної влади.
Постановою Кабінету Міністрів України № 1117 від 26.09.2024 вирішено ліквідувати Державне агентство резерву.
Вказаною постановою встановлено, що строк заявлення кредиторами своїх вимог до Державного агентства резерву становить два місяці з дня набрання чинності цією постановою.
Механізм здійснення заходів, пов'язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади (далі - органи виконавчої влади) та їх територіальних органів визначається Порядком здійснення заходів, пов'язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, який затверджено постановою Кабінету Міністрів України № 1074 від 20.10.2011.
Відповідно до п. 5 Порядку орган виконавчої влади припиняється шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації.
У п. 7 Порядку визначено, що у разі ліквідації органу виконавчої влади складається ліквідаційний баланс.
Згідно п. 15 Порядку у разі припинення органу виконавчої влади Кабінет Міністрів України утворює відповідну комісію, затверджує її голову та визначає строк проведення реорганізації або ліквідації. Головою комісії з реорганізації органу виконавчої влади затверджується керівник або заступник керівника утвореного органу виконавчої влади або органу виконавчої влади, до якого перейшли права та обов'язки органу виконавчої влади, що реорганізується. Головою комісії з ліквідації органу виконавчої влади затверджується посадова особа, визначена Кабінетом Міністрів України.
У п. 20 Порядку зазначено, що комісія: - складає перелік підприємств, установ та організацій, які належать до сфери управління органу виконавчої влади, що припиняється, звертається у разі відсутності правонаступника до Кабінету Міністрів України щодо необхідності визначення суб'єкта управління зазначеними підприємствами, установами та організаціями; - здійснює заходи, пов'язані з: виявленням кредиторів та задоволенням відповідно до законодавства їх вимог; одержанням дебіторської заборгованості; закриттям рахунків в органах Казначейства та переведенням залишків коштів правонаступникові або до державного бюджету в установленому законодавством порядку; - здійснює інші повноваження відповідно до законодавства.
Суд зазначає, що вимоги кредиторів юридичної особи, яка ліквідується, поділяються на конкурсні (ті, які виникли до початку процедури ліквідації) та поточні (які виникли після початку процедури ліквідації).
Вочевидь, що встановлений строк для пред'явлення вимог (ч. 5 ст. 105 Цивільного кодексу України, постанова Кабінету Міністрів України № 1117 від 26.09.2024) не може стосуватися тих вимог, які виникають після прийняття рішення про ліквідацію юридичної особи, оскільки процедура ліквідації може тривати значний час (навіть роками), протягом якого юридична особа, яка перебуває в стані припинення, може виступати учасником цивільних/господарських правовідносин та набувати права та обов'язки (наприклад, споживання теплової енергії, водопостачання, орендна плата, телекомунікаційні послуги, тощо).
У постанові Верховного Суду від 08.08.2023 у справі № 908/1954/21 викладено висновок про те, що при визначенні статусу кредиторських вимог має враховуватися насамперед момент виникнення вимоги, а не строк її виконання, відтак вимоги кредиторів, які виникли до порушення провадження у справі про банкрутство, є конкурсними незалежно від строку виконання грошових зобов'язань боржника.
Аналогічно суд зазначає, що вимоги кредиторів, які виникли до початку ліквідації юридичної особи (в даному випадку Державного агентства резерву України), є конкурсними незалежно від строку виконання грошових зобов'язань боржника.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач надавав послуги із зберігання матрезерву протягом 2018 року. Наведене свідчить про те, що вимоги про відшкодування понесених позивачем витрат протягом 2018 року виникли до запровадження ліквідації Державного агентства резерву України та є конкурсними вимогами кредиторів, які повинні заявлятися у строки, встановлені ч. 5 ст. 105 Цивільного кодексу України та постановою Кабінету Міністрів України № 1117 від 26.09.2024.
Однак, як вбачається з матеріалів справи, позивач з пропущенням строку для заявлення вимог кредиторів (конкурсних) надіслав відповідачу кошториси витрат на зберігання матеріальних цінностей державного (мобілізаційного) резерву на Державному підприємстві «Житомирський бронетанковий завод» на 2018 рік, розшифрування статей Кошторису планових витрат на зберігання матеріальних цінностей мобрезерву на 2018 рік та Звіт про витрати на зберігання матеріальних цінностей державного (мобілізаційного) резерву на державному підприємстві «Житомирський бронетанковий завод» за 2018 рік з додатками.
Відповідно до ч. 4 ст. 112 Цивільного кодексу України вимоги кредитора, заявлені після спливу строку, встановленого ліквідаційною комісією для їх пред'явлення, задовольняються з майна юридичної особи, яку ліквідовують, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, заявлених своєчасно.
Отже, з приписів ст. 112 Цивільного кодексу України випливає, що кредиторські вимоги можуть бути заявлені і після спливу строку, встановленого ліквідаційною комісією для їх пред'явлення.
Суд зазначає, що з огляду на положення ст. 112 Цивільного кодексу України, несвоєчасне заявлення кредитором грошових вимог у процедурі ліквідації боржника не має наслідком їх погашення, а впливає лише на порядок задоволення таких вимог.
Щодо питання захисту у судовому порядку права кредитора з підстав ухилення ліквідаційної комісії (ліквідатора) від розгляду його вимог, заявлених до юридичної особи, що ліквідується в добровільному порядку (за рішенням її учасників/засновників):
- ухилення ліквідатора від розгляду кредиторських вимог та ліквідація юридичної особи за наявності незадоволених вимог кредитора є порушенням процедури припинення такої особи, передбаченої статтями 110 та 111 Цивільного кодексу України, що має наслідком порушення прав та законних інтересів кредитора, які мають бути захищені судом;
- у спірних правовідносинах варто розмежовувати юридичний факт ухилення ліквідаційною комісією (ліквідатором) від розгляду кредиторських вимог від факту відмови у їх визнанні, оскільки вони мають різні правові наслідки щодо можливості звернення кредитором до суду за захистом своїх прав;
- якщо вимоги кредитора не визнані ліквідаційною комісією (ліквідатором), а кредитор у місячний строк після одержання повідомлення про повну або часткову відмову у визнанні його вимог не звертався до суду з позовом, такі вимоги вважаються погашеними в силу положень частини 5 статті 112 Цивільного кодексу України. При чому такі наслідки стосуються випадків як своєчасного (в межах строку, визначеного учасниками юридичної особи, що прийняли рішення про її припинення), так і несвоєчасного звернення з кредиторськими вимогами;
- у випадку ж ухилення ліквідаційною комісією (ліквідатором) від розгляду кредиторських вимог, частина 3 статті 112 Цивільного кодексу України не виключає можливості розгляду судом таких вимог навіть у разі, якщо звернення кредитором до суду відбулось поза межами місячного строку, встановленого цією нормою (схожої позиції дотримується Верховний Суд у постанові від 10.05.2018 у справі № 910/28502/14);
- якщо звернення з кредиторськими вимогами відбулось в межах строку, визначеного учасниками юридичної особи, що прийняли рішення про її припинення, однак ліквідаційна комісія (ліквідатор) ухилилася від розгляду цих вимог, то кредитор може захистити своє право шляхом звернення до суду з відповідним позовом до ліквідаційної комісії (ліквідатора) про зобов'язання визнання та включення до проміжного ліквідаційного балансу боржника кредиторських вимог. За тих же обставин щодо своєчасного звернення, однак у випадку відмови ліквідаційною комісією (ліквідатором) у задоволенні кредиторських вимог, кредитор має право звернутись із зазначеним позовом до суду протягом місяця з дати, коли він дізнався або мав дізнатися про таку відмову (частина 5 статті 105, частина 8 статті 111, частина 3 статті 112 Цивільного кодексу України);
- якщо звернення з кредиторськими вимогами відбулось поза межами строку, визначеного учасниками юридичної особи, що прийняли рішення про її припинення, то ліквідаційна комісія (ліквідатор) у випадку обґрунтованості таких вимог зобов'язана в силу частини 4 статті 112 Цивільного кодексу України їх погасити (задовольнити) з майна боржника, що залишилось після задоволення вимог кредиторів, заявлених своєчасно. У разі ухилення ліквідаційною комісією (ліквідатором) від розгляду таких вимог (поданих з пропуском вищезазначеного строку) кредитор може захистити своє право шляхом звернення до суду з відповідним позовом про зобов'язання ліквідаційної комісії (ліквідатора) визнати кредиторські вимоги та задовольнити їх з майна боржника, що залишилось після задоволення вимог кредиторів, заявлених своєчасно. За тих же обставин щодо пропуску строку звернення, однак у випадку відмови ліквідаційною комісією (ліквідатор) у задоволенні таких кредиторських вимог, кредитор має право звернутись із зазначеним позовом до суду протягом місяця з дати, коли він дізнався або мав дізнатися про таку відмову (частина 5 статті 105, частина 8 статті 111, частина 4 статті 112 Цивільного кодексу України);
- якщо звернення з кредиторськими вимогами відбулось поза межами строку, визначеного учасниками юридичної особи, що прийняли рішення про її припинення (у зв'язку з чим відбулось затвердження проміжного ліквідаційного балансу та задоволення своєчасно заявлених вимог кредиторів, після чого складення та затвердження ліквідаційного балансу), а майна боржника виявилось недостатньо для повного чи часткового задоволення вимог цього кредитора, то такі вимоги вважаються погашеними в силу положень частини 5 статті 112 Цивільного кодексу України;
- у обох випадках (звернення з кредиторськими вимогами в межах та поза межами строку, визначеного учасниками юридичної особи, що прийняли рішення про її припинення), якщо у задоволенні кредиторських вимог за рішенням суду кредиторові відмовлено, такі вимоги вважаються погашеними в силу положень частини 5 статті 112 Цивільного кодексу України.
Оскільки в даному випадку позивачем було пропущено строк, встановлений ліквідаційною комісією відповідача для пред'явлення кредиторських вимог, та ліквідаційна комісія не надала будь-якої відповіді на надіслані позивачем документи про підтвердження витрат за 2018 рік (що вказує на ухилення ліквідаційної комісії від розгляду пред'явлених вимог позивача), то належним способом захисту позивача є подання позову про зобов'язання ліквідаційної комісії (ліквідатора) визнати кредиторські вимоги та задовольнити їх з майна боржника, що залишиться після задоволення вимог кредиторів, заявлених своєчасно.
Отже, так як обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (пункт 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.02.2021 у справі № 925/642/19, пункт 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19), суд дійшов висновку відмовити у задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Житомирський бронетанковий завод» у даній справі.
Відповідно до статті 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно частини 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. За змістом статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Водночас обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (стаття 77 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).
З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Враховуючи вищенаведене, позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Житомирській бронетанковий завод» є не обґрунтованими та такими, що задоволенню не підлягають.
Витрати по сплаті судового збору, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на позивача.
Керуючись ст. 129, ст.ст. 237, 238, 240 ГПК України, суд -
В позові відмовити повністю.
Відповідно до частини 1 статті 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (частина 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України).
Повне рішення складено 05.05.2025.
СуддяВ.В. Сівакова