Справа № 175/2902/24
Провадження № 2/175/420/24
04 квітня 2025 року смт. Слобожанське
Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області
в складі: головуючого судді - Бойка О.М.
за участю секретаря судового засідання Кальченко Ю.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Підгородненської міської територіальної громади в особі Підгородненської міської ради, третя особа: Дніпровська районна нотаріальна контора, про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю,-
В провадженні Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області знаходиться цивільна справа за позовом ОСОБА_1 до Підгородненської міської територіальної громади в особі Підгородненської міської ради, третя особа: Дніпровська районна нотаріальна контора, про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю.
В лютому 2024 року до суду надійшла вищевказана позовна заява.
Ухвалою суду від 28 лютого 2024 року позовну заяву було залишено без руху.
Ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 09 липня 2024 року дану справу прийнято до розгляду судді Бойка О.М. та відкрито провадження по справі.
В уточнених позовних вимогах позивач просить суд: визнати за ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , право власності на квартиру АДРЕСА_1 , за набувальною давністю.
Позовні вимоги обґрунтувала тим, що у 2003 році ОСОБА_1 уклала усну угоду з ОСОБА_3 - власником кв. АДРЕСА_1 , про те, що придбає його квартиру, яка була їй потрібна для постійного проживання.
Оскільки ОСОБА_3 був громадянином рф і постійно мешкав там, а в Україну приїздив за необхідності, вони домовилися, що договір купівлі-продажу оформлять нотаріально як тільки в ОСОБА_1 буде достатня грошова сума для оплати вартості житла, про що вона повідомить ОСОБА_3 і він приїде в Україну для укладання офіційного документу.
При цьому, ОСОБА_3 , одразу після того, як вони з ОСОБА_1 уклали усну угоду, віддав останній ключі від вищевказаної квартири і, фактично, відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно.
У вересні 2003 року ОСОБА_1 зателефонувала ОСОБА_3 і повідомила, що в неї є необхідна грошова сума і вона готова до письмового укладання договору купівлі-продажу, та попросила приїхати, щоб засвідчити вищевказану угоду у нотаріуса, на що ОСОБА_4 погодився і пообіцяв найближчим часом прибути в Україну.
Через деякий час, в першій половині жовтня 2003 року ОСОБА_3 зв?язався з нею і повідомив, що в нього виникли певні проблеми зі здоров?ям і він не може подорожувати на великі відстані.
При цьому, ОСОБА_3 пообіцяв оформити нотаріальну довіреність на ім?я ОСОБА_5 , щоб остання мала змогу підписати угоду замість нього та виконати інші необхідні дії. Довіреність ОСОБА_3 надіслав поштою.
З вказаною довіреністю ОСОБА_6 та ОСОБА_7 наприкінці жовтня 2003 року звернулися до нотаріуса, щоб укласти договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , однак їй було відмовлено, оскільки довіреність, надіслана ОСОБА_3 , не відповідала вимогам законодавства України і не дозволяла відчужувати нерухоме майно, що належало останньому.
Єдине, що змогла зробити ОСОБА_8 за допомогою надісланої ОСОБА_3 довіреності, це прописати ОСОБА_1 07 жовтня 2004 року за вищевказаною адресою, оскільки до цього часу ОСОБА_3 , у зв?язку з погіршенням стану здоров?я, так і не зміг особисто прибути в Україну для укладання нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу житла.
Спілкуючись по телефону, ОСОБА_1 з ОСОБА_3 , після безуспішної спроби укласти договір купівлі-продажу за довіреністю, у грудні 2003 року домовились, що позивачка, на підтвердження їх попередніх домовленостей, відправить йому поштою написаний від руки договір купівлі-продажу, який він підпише як продавець, а ОСОБА_6 , в свою чергу, надішле переказом належну йому грошову суму, вказану в договорі, після отримання якої він складе розписку і разом з підписаним договором надішле їй поштою, що вони і зробили.
При цьому, ОСОБА_1 і ОСОБА_3 все ж сподівались, що зможуть в подальшому укласти відповідний договір нотаріально, однак ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 помер. Про смерть ОСОБА_3 позивачка дізналася від його близьких родичів, які і надіслали їй копію свідоцтва про смерть.
Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28.04.2020 року у справі №552/1354/18 містить висновок, що позов про визнання права власності за набувальною давністю не може заявляти особа, яка володіє ним за волею власника і завжди знала, хто є власником цього майна.
Однак, після смерті ОСОБА_3 квартира АДРЕСА_1 фактично втратила свого власника.
З жовтня 2003 року і по теперішній час ОСОБА_1 постійно проживає за адресою своєї реєстрації, у кв. АДРЕСА_1 , утримує житло в належному стані і сплачує за комунальні послуги, що підтверджується актом про проживання та квитанціями про оплату рахунків за споживання комунальних послуг.
Внаслідок чого звертається до суду для отримання права власності на вказану квартиру.
Представник відповідача - Підгородненської міської територіальної громади в особі Підгородненської міської ради надали до суду відзив на позовну заяву в якому позовні вимоги заперечували та просили суд відмовити в їх задоволенні з огляду на необґрунтованість.
У судовому засіданні позивач не з'явилась. Надала клопотання в якому свої позовні вимоги підтримала та просила суд їх задовольнити.
Представник відповідача у судове засідання не з'явився. Надали до суду клопотання в якому позовні вимоги заперечують та просять суд розгляд справи проводити у їх відсутність.
У відповідності до вимог ч. 2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось, у зв'язку з неявкою у судове засідання всіх учасників справи.
Всебічно та повно з'ясувавши обставини справи, об'єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи, давши їм оцінку, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для відмови в задоволенні позову.
Принцип захисту судом порушеного права особи будується при встановленні порушення такого права. Так, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Правом звернення до суду за захистом наділена особа, права якої порушені, невизнані або оспорені.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.
Згідно із ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизначених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Статтею 55 Конституції України установлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-яким не забороненим законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Частиною 1 статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Відповідно до ч. 1 ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції», кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Згідно до ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
За змістом ч. 1 ст.81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Дослідивши наданні докази, суд встановив, що наявні підстави для відмови в задоволенні позовних вимог з огляду на наступне.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 проживає та зареєстрована за адресою АДРЕСА_2 . Вона бажає зареєструвати за собою право власності на вказане майно після ОСОБА_3 із яким нібито уклала усну угоду про придбання вказаної квартири.
Акт, що наданий ОСОБА_1 до суду від 24.01.2014 року, який нібито встановлює факт її постійного місця проживання в квартирі АДРЕСА_3 не може бути визнаним належним та допустимим доказом по справі. Вказаний Акт складений 24.01.2014 року та на сьогоднішній день не є актуальним. Також, цей Акт не може встановити безперервності проживання та користування квартирою ОСОБА_9 з моменту її місця реєстрації та по теперішній час.
Згідно наданих доказів до суду, стосовно утримання житла з жовтня 2003 року в належному стані та здійснення оплати комунальних послуг гр. ОСОБА_1 не може бути визнаним належним та допустимим доказом по справі, так як Позивачем надано дві квитанції про сплату комунальних платежів (жовтень 2023 рік та листопад 2022 року).
Крім того, в квитанції за листопад 2022 року, зазначений інший платник ОСОБА_10 , що унеможливлює встановити той факт, що гр. ОСОБА_6 дійсно безперервно користується зазначеною квартирою.
Відповідно до розписки від 22.12.2003 року не можливо встановити автора та підтвердження того, що ОСОБА_1 здійснений грошовий переказ в сумі 50 000 тисяч рублів (п?ятдесят тисяч) за продаж квартири, так як в наданих документах до уточненого позову, відсутня копія паспорта ОСОБА_3 та платіжна відомість.
Згідно ч. ч.1, 2, 4 ст.95 ЦПК України визначено, що письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Копії документів вважаються засвідченими належним чином, якщо їх засвідчено в порядку, встановленому чинним законодавством.
Також зазначаємо, що порядок ведення будинкових книг був запроваджений Інструкцією про порядок прописки, реєстрації та виписки громадян, затвердженої наказом МВС СРСР від 09.10.1975 №261. Інструкцією передбачалося, що прописка та виписка на житлову площу, що належить громадянам на праві власності, провадиться за будинковими книгами, встановленого зразка. Будинкові книги зберігалися на руках власників цих будинків. Інформація про відповідальних за їхнє зберігання також позначалася у будинковій книзі. Будинкові книги складаються з трьох розділів: розділ І - для внесення інформації про осіб, відповідальних за ведення книги та прописку в домі; розділ ІІ - для внесення відміток посадовими особами про стан паспортного режиму у домі і правильності ведення книги; розділ III - для запису інформації про осіб, прибувши на проживання в будинок.
Будинкова книга щодо прописки, реєстрації та виписки громадян по АДРЕСА_3 , не в повному обсязі надана ОСОБА_9 та не відповідає вимогам встановленого зразка.
Під час спірних правовідносин на вирішення спору місце реєстрації (перебування) особи не є правовою підставою для набуття права власності (як наслідок, права на спадок), адже згідно з ч.1 ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до ст.80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування; питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно ст.82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов'язки сторін. Всі ці складові могли бути з'ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК України, всебічне і повне з'ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов'язків учасників спірних правовідносин.
Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов'язок із доказування, оскільки ст.81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст.43 ЦПК України), так і обов'язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.
Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу. Слід також зазначити, що позивач в разі наявності труднощів щодо витребування доказів по справі, відповідно до статті 84 ЦПК України, могла би скористатися своїм процесуальним правом та звернутися до суду з відповідним клопотанням про витребування доказів. Але в даному разі цього зроблено не було.
Відповідно до ст.89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв'язок доказів у їх сукупності.
Абзацом 2 частини 1 ст.344 Цивільного кодексу України визначено, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п?яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.
Частиною 4 ст.344 Цивільного кодексу України, право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.
Водночас Верховний Суд в своїх рішеннях, зокрема у постанові Другої судової палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 29 березня 2018 року у справі №175/4741/16, неодноразово висловлював правову позицію, згідно якої давність володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні майном не знала і не повинна була знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.
Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником.
За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.
Володіння майном повинно бути безтитульним. Безтитульне володіння - це фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Наявність у володільця певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності.
До матеріалів уточненої позовної заяви ОСОБА_9 надано копію Договору купівлі продажу квартири від 22.12.2003 року та з цього вбачається, що сторони Договору ОСОБА_1 та ОСОБА_3 виявили намір та власну волю на укладення вказаного Договору, але вчинили це не у спосіб визначений законом.
Отже, виходячи з наступного вбачається, що ОСОБА_1 була обізнана про наявність підстав для набуття права власності та завжди знала, хто є власником вказаної квартири.
Відповідно до ст.335 Цивільного Кодексу України - безхазяйною є річ, яка не має власника або власник якої невідомий. Безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони розміщені.
Про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік робиться оголошення у друкованих медіа. Після спливу одного року з дня взяття на облік безхазяйної нерухомої речі вона за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, може бути передана за рішенням суду.
Статтею 13 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють від імені Українського народу права власника в межах, визначених Конституцією. Виходячи з наступного вбачається, що єдиним органом уповноваженим управляти комунальним майном від імені територіальної громади являється Підгородненська міська рада Дніпровського району Дніпропетровської області та має право претендувати на вказану квартиру, у разі відсутності власника.
Відповідно до ч.1 ст.220 Цивільного кодексу України визначено, що у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
В даній ситуації Договір купівлі-продажу квартири від 22.12.2003 року начебто укладався, але нотаріально не засвідчений.
Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Враховуючи вищевикладене, дослідивши ствердження сторін, дослідивши докази по справі, суд не вбачає підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю та вважає уточненні позовні вимоги таким, що не підлягають задоволенню.
Керуючись статтями 12. 13, 141.209. 259, 263-265 ЦПК України, суд,-
Позов ОСОБА_1 до Підгородненської міської територіальної громади в особі Підгородненської міської ради, третя особа: Дніпровська районна нотаріальна контора, про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю - залишити без задоволення.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційну скаргу на рішення може бути подано протягом тридцяти днів до Дніпровського апеляційного суду з дня складання повного судового рішення.
Суддя Бойко О.М.