ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
26.05.2025Справа № 910/1581/25
Господарський суд міста Києва у складі судді Трофименко Т.Ю., при секретарі судового засідання Молодід Д.С., розглянув у відкритому судовому засіданні справу
за позовом Заступника керівника Івано-Франківської обласної прокуратури,
в інтересах держави в особі Департаменту ресурсного забезпечення та управління майном Івано-Франківської обласної державної адміністрації,
до Товариства з обмеженою відповідальністю «ВІДЕО МАРКЕТ»
про визнання недійсним пункту договору в частині та стягнення 102 886,67 грн,
Представники учасників справи:
прокурор: Кузьміна К.Г.,
від позивача: Кручок А.Б.,
від відповідача: Луцюк В.В.
До Господарського суду міста Києва надійшов позов Заступника керівника Івано-Франківської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Департаменту ресурсного забезпечення та управління майном Івано-Франківської обласної державної адміністрації до Товариства з обмеженою відповідальністю «ВІДЕО МАРКЕТ», який містить такі вимоги:
1) визнати недійсним п. 2.1. та специфікацію до Договору № 115 від 22.04.2024, укладеного між Департаментом ресурсного забезпечення та управління майном Івано-Франківської обласної державної адміністрації та Товариством з обмеженою відповідальністю «ВІДЕО МАРКЕТ», в частині включення до загальної вартості договору податку на додану вартість в сумі 102 886,67 грн;
2) стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «ВІДЕО МАРКЕТ» на користь Департаменту ресурсного забезпечення та управління майном Івано-Франківської обласної державної адміністрації кошти в сумі 102 886,67 грн.
Позовні вимоги обґрунтовано безпідставним включенням до ціни договору № 115 від 22.04.2024, укладеного між Департаментом ресурсного забезпечення та управління майном Івано-Франківської обласної державної адміністрації та Товариством з обмеженою відповідальністю «ВІДЕО МАРКЕТ», податку на додану вартість, чим порушено п. 32 підрозділу 2 розділу ХХ «Перехідні положення» Податкового кодексу України та, як наслідок, завищено вартість товару на 102 886,67 грн.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.02.2025 прийнято вказаний позов до розгляду та відкрито провадження у справі № 910/1581/25, вирішено здійснювати розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи. Встановлено відповідачу строк для подання відзиву на позовну заяву та заперечень, прокуратурі - строк для подання відповіді на відзив, позивачу - строк для подання пояснень по суті позовних вимог.
25.02.2025 до суду від позивача надійшли пояснення по справі.
06.03.2025 до суду від відповідача надійшли клопотання про розгляд справи № 910/1581/25 в порядку загального позовного провадження та про надання додаткового строку для підготовки відзиву на позовну заяву та/або зустрічної позовної заяви.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.03.2025 у задоволенні клопотання відповідача про встановлення додаткового строку для підготовки відзиву на позовну заяву та/або зустрічної позовної заяви відмовлено. Справу № 910/1581/25 постановлено розглядати в порядку загального позовного провадження зі стадії відкриття провадження у справі, підготовче засідання призначено на 09.04.2025.
01.04.2025 до суду від представника позивача надійшла заява про участь у судових засіданнях у справі № 910/1581/25 в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду із використанням власних технічних засобів.
04.04.2025 до суду від відповідача надійшла заява про поновлення пропущеного процесуального строку на подання відзиву на позовну заяву із долученням відзиву.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.04.2025 задоволено заяву представника позивача про участь у судових засіданнях у справі № 910/1581/25 в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду із використанням власних технічних засобів.
09.04.2025 до суду від прокуратури надійшла відповідь на відзив.
В підготовче засідання 09.04.2025 з'явилися прокурор та представник відповідача, представник позивача не з'явився, про дату та час проведення підготовчого засідання повідомлений належним чином.
Суд, заслухавши пояснення представника відповідача щодо пропуску процесуального строку для подання відзиву на позовну заяву, думку прокурора стосовно поновлення відповідачу зазначеного строку, постановив ухвалу без оформлення окремого документа про визнання поважними причин пропуску строку на подання відповідачем відзиву, поновлення пропущеного процесуального строку та долучення відзиву до матеріалів справи.
В підготовчому засіданні 09.04.2025 оголошувалась перерва до 12.05.2025.
17.04.2025 до суду від відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив.
В підготовче засідання 12.05.2025 з'явилися прокурор та представник позивача, представник відповідача не з'явився, про дату та час проведення підготовчого засідання повідомлений належним чином, заяв/клопотань не подавав.
В підготовчому засіданні 12.05.2025 суд постановив ухвалу про залишення без розгляду поданих відповідачем заперечень на відповідь на відзив від 17.04.2025 з підстав, зазначених у вказаній ухвалі суду.
Водночас, враховуючи, що судом було здійснено всі необхідні та достатні дії для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи по суті, з огляду на відсутність підстав для відкладення підготовчого засідання, суд постановив протокольну ухвалу без оформлення окремого документа про закриття підготовчого провадження та перехід до розгляду справи по суті на 26.05.2025.
В судове засідання 26.05.2025 з'явилися прокурор та представники позивача та відповідача.
Так, прокурор та представник позивача позовні вимоги підтримали у повному обсязі та просили позов задовольнити. Представник відповідача заперечував щодо задоволення позову, просив відмовити у його задоволенні.
В порядку ч. 1 ст. 233, ст. 240 ГПК України в судовому засіданні 26.05.2025 після закінчення судового розгляду справи ухвалено рішення по суті позовних вимог та проголошено його скорочений текст (вступну та резолютивну частини).
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва
Військова частина НОМЕР_1 Національної гвардії України звернулася до Голови Івано-Франківської обласної державної адміністрації із листом від 06.02.2024 № 50/41-584, у якому просила розглянути питання щодо можливості забезпечення військовослужбовців військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України матеріальними засобами, зокрема, тепловізійними бінокулярами AGM Voyage TB50-384 у кількості 5 шт.
На підставі вказаного листа Департаментом ресурсного забезпечення та управління майном Івано-Франківської обласної державної адміністрації вирішено здійснити закупівлю Тепловізійних бінокулярів AGM Voyage TB50-384 (або еквівалент) у кількості 5 шт, шляхом здійснення відкритих торгів з особливостями на веб-порталі публічних закупівель Prozorro (номер закупівлі - UA20240403011383-a). Переможцем вказаної закупівлі стало Товариство з обмеженою відповідальністю «ВІДЕО МАРКЕТ».
22.04.2024 між Департаментом ресурсного забезпечення та управління майном Івано-Франківської обласної державної адміністрації (надалі - Департамент, покупець, позивач) та Товариством з обмеженою відповідальністю «ВІДЕО МАРКЕТ» (надалі - ТОВ «ВІДЕО МАРКЕТ», постачальник, відповідач) укладено договір № 115 (надалі - Договір), згідно з п. 1.1. якого відповідач зобов'язався в порядку та на умовах цього договору поставити та передати у власність позивача ДК 021:2015:38630000-0 - Астрономічні та оптичні прилади - Тепловізійний бінокуляр AGM Voyage TB50-384 - 5 шт (надалі - товар), а позивач зобов'язався прийняти та оплатити вказаний товар.
Номенклатура, кількість та ціна товару визначаються Специфікацією, що є невід'ємною частиною Договору (п. 1.2. Договору).
В п. 2.1. Договору визначено його вартість - 617 320,00 грн, в т.ч. ПДВ - 102 886,67 грн.
Оплата здійснюється замовником за фактично отриманий належної якості товар шляхом безготівкового переказу коштів на поточний рахунок постачальника, протягом 14 робочих днів після підписання уповноваженими представниками сторін відповідної накладної на товар (п. 2.2. Договору). Усі розрахунки між сторонами Договору здійснюються з урахуванням норм Бюджетного кодексу України, шляхом перерахування коштів на поточний рахунок постачальника, зазначений у Договорі, на підставі накладної, з урахуванням правових підстав щодо здійснення відповідних видатків органами Казначейства в умовах воєнного стану (п. 2.3. Договору).
В п. 3.2. Договору визначено адресу, за якою здійснюється поставка товару. Термін поставки товару - з моменту підписання Договору та до 31.05.2024.
Датою поставки товару вважається дата його отримання замовником та оформлення видаткової накладної на товар (п. 3.5. Договору).
Договір діє з дати його підписання сторонами та скріплення печатками та до 31.12.2024 включно, а в частині проведення розрахунків - до повного їх здійснення (п. 10.1. Договору).
Специфікацією, що є додатком № 1 до Договору, сторони узгодили найменування товару, кількість, ціну та загальну вартість, яка разом з ПДВ склала 617 320,00 грн (ПДВ - 102 886,67 грн).
На виконання умов Договору відповідач поставив товар, а позивач, у свою чергу, прийняв вказаний товар, що підтверджується видатковою накладною від 24.04.2024 № 10 на суму 617 320,00 грн, у тому числі ПДВ 20% - 102 886,67 грн, та здійснив оплату в повному обсязі, що підтверджується платіжною інструкцією від 24.04.2024 № 182.
Наказом Департаменту від 25.04.2024 № 136 «Про передачу майна», вирішено забезпечити в умовах правового режиму воєнного стану передачу з балансу департаменту на баланс Військової частини НОМЕР_1 матеріальні цінності, придбані на виконання заходів Регіональної цільової програми надання шефської допомоги військовим частинам Збройних Сил України, Національної гвардії України та Державної прикордонної служби України, військово-патріотичного виховання молоді на 2021-2025 роки, відповідно до акту передачі-приймання та згідно з переліком до вказаного наказу.
Згідно з актом прийому-передачі матеріальних цінностей від 25.04.2024 позивач передав, а військова частина НОМЕР_1 Національної гвардії України прийняла матеріальні цінності, які передані відповідно до листа від 06.02.2024 № 50/41-584, а саме: Тепловізійний бінокуляр AGM Voyage TB50-384 - 5 шт, загальною вартістю 617 320,00 грн, у т.ч. ПДВ - 102 886,67 грн.
Звертаючись із даним позовом до суду, прокурор зазначив, що умови п. 2.1. Договору в частині включення суми податку на додану вартість суперечать п. 32 підрозділу 2 розділу ХХ «Перехідні положення» Податкового кодексу України, оскільки визначена договором господарська операція мала здійснюватися без сплати податку на додану вартість, а тому умови Договору в частині включення до ціни товару цього податку мають бути визнані недійсними. Оскільки п. 2.1. Договору у вказаній частині підлягає визнанню недійсним, прокурором заявлено також вимогу про стягнення з відповідача безпідставно отриманої ним суми ПДВ в розмірі 102 886,67 грн відповідно до ст. 1212 ЦК України.
Департамент підтримав у повному обсязі доводи позовної заяви, вказуючи про безпідставність включення до ціни Договору суми ПДВ у розмірі 102 886,67 грн.
Відповідач, у свою чергу, заперечував щодо задоволення позову, вказуючи про відсутність повноважень у прокурора на звернення із даним позовом до суду, оскільки, на його переконання, саме Департамент мав звертатися із таким позовом, враховуючи, що позовна давність на його подання закінчується аж у квітні 2027 року. При цьому, відповідач зазначив, що у даному випадку відсутнє порушення інтересів держави, оскільки сплата ним податку на додану вартість до Державного бюджету України, навпаки, таким інтересам відповідає. Крім того, ТОВ «ВІДЕО МАРКЕТ» вказав на помилкове визначення прокурором Департаменту в якості позивача, а не відповідача. Так, на переконання відповідача, прокурором та позивачем не враховано, що для звільнення від оподаткування ПДВ операції щодо постачання на митній території України товарів, визначених у пп. 5 п. 32 підрозділу 2 розділу ХХ Податкового кодексу України, визначальним є документальне підтвердження суб'єкта кінцевого отримувача таких товарів відповідно до сертифіката кінцевого отримувача або згідно з умовами договору, однак у даному випадку такий сертифікат відсутній, а умовами Договору не визначено, що військова частина НОМЕР_1 є кінцевим отримувачем товару. За таких підстав відповідач просить відмовити у задоволенні позову.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд зазначає таке.
Щодо підстав представництва прокурором інтересів держави у даній справі.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Частинами 3, 4 ст. 53 ГПК України унормовано, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.
Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України визначає Закон України «Про прокуратуру».
За положеннями ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини. Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень.
Аналіз положень ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» дає підстави для висновку, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; у разі відсутності такого органу.
Так, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.
Разом із цим, чинним законодавством чітко не визначено, що необхідно розуміти під «нездійсненням або неналежним здійсненням суб'єктом владних повноважень своїх функцій», у зв'язку із чим прокурор у кожному випадку обґрунтовує та доводить наявність відповідних фактів самостійно з огляду на конкретні обставини справи.
Нездійснення захисту полягає у тому, що уповноважений суб'єкт владних повноважень за наявності факту порушення інтересів держави, маючи відповідні повноваження для їх захисту, всупереч цим інтересам за захистом до суду не звернувся.
Прокурор може підтвердити наявність підстав для представництва інтересів держави в суді шляхом надання належного обґрунтування, підтвердженого достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного суб'єкта владних повноважень про звернення до суду, запитами, а також іншими документами, що свідчать про наявність підстав для відповідного представництва. При цьому прокурор не зобов'язаний встановлювати причини, за яких позивач не здійснює захист своїх інтересів.
Водночас, прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.
Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 05.12.2018 у справі № 923/129/17, від 25.04.2018 у справі №806/1000/17 та від 20.09.2018 у справі № 924/1237/17, від 02.10.2018 у справі № 4/166"б", від 23.10.2018 у справі №906/240/18, від 01.11.2018 у справі №910/18770/17, від 05.11.2018 у справі №910/4345/18, від 30.01.2019 у справі №47/66-08, у справі № 923/35/19 від 31.10.2019, у справі № 925/383/18 від 23.07.2020.
Крім того, саме лише посилання в позовній заяві на те, що уповноважений орган не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження, для прийняття заяви для розгляду недостатньо. В такому разі, прокурор повинен надати належні та допустимі докази відповідно до вимог процесуального закону.
Суд зауважує, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (п.4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 №3-рп/99).
«Інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.
Правовідносини, пов'язані з використанням бюджетних коштів, становлять суспільний інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) оспорюваного пункту Договору, на підставі якого ці кошти витрачено, такому суспільному інтересу не відповідає.
Як зазначає прокурор, у даному випадку порушенням інтересів держави є те, що сторонами договір в частині визначення його ціни з включенням податку на додану вартість укладено із порушенням вимог законодавства, що призвело до безпідставного витрачання бюджетних коштів.
З огляду на викладене, звернення прокурора до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно-значимого питання щодо належного розпорядження бюджетними коштами з метою захисту інтересів держави.
Звертаючись із даним позовом до суду, прокурор визначив позивачем Департамент ресурсного забезпечення та управління майном Івано-Франківської обласної державної адміністрації, як замовника закупівлі та розпорядника бюджетних коштів, за рахунок яких здійснювалась закупівля товару за Договором. При цьому, як зауважив прокурор, Департамент є юридичною особою, наділеною повноваженнями звертатися із позовом до суду, проте неналежним чином здійснює захист інтересів держави у спірних правовідносинах, що стало підставою для звернення прокурора із даним позовом.
Відповідно до частин 1-3 ст. 1 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Місцева державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади і входить до системи органів виконавчої влади. Місцева державна адміністрація в межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою.
Отже, Івано-Франківська обласна державна адміністрація є суб'єктом владних повноважень, який здійснює виконавчу владу на території Івано-Франківської області та реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою.
Статтею 42 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» передбачено, що структурні підрозділи місцевих державних адміністрацій здійснюють керівництво галузями управління, несуть відповідальність за їх розвиток. Структурні підрозділи місцевих державних адміністрацій підзвітні та підконтрольні головам відповідних місцевих державних адміністрацій, а також органам виконавчої влади вищого рівня.
Департамент є структурним підрозділом Івано-Франківської обласної державної адміністрації, зі статусом юридичної особи публічного права (п. 4 Положення про Департамент, що є додатком 2 до розпорядження Івано-Франківської обласної військової адміністрації від 19.10.2023 № 405, яке знаходиться у відкритому доступі в мережі Інтернет за посиланням - https://www.if.gov.ua/storage/app/sites/24/documentu-2024/pologenna%20reszabezp.pdf).
Згідно з п. 6 згаданого вище Положення, Департамент серед покладених на нього завдань, забезпечує ефективне та цільове використання бюджетних коштів; забезпечує ефективне збереження, використання та належне утримання державного майна тощо.
Відповідно до ст. 22 Бюджетного кодексу України для здійснення програм та заходів, які реалізуються за рахунок коштів бюджету, бюджетні асигнування надаються розпорядникам бюджетних коштів. За обсягом наданих прав розпорядники бюджетних коштів поділяються на головних розпорядників бюджетних коштів та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня.
Пунктом 3 ч. 2 ст. 22 Бюджетного кодексу України головними розпорядниками бюджетних коштів можуть бути за бюджетними призначеннями, визначеними іншими рішеннями про місцеві бюджети, - місцеві державні адміністрації, виконавчі органи та апарати місцевих рад (секретаріат Київської міської ради), структурні підрозділи місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів місцевих рад в особі їх керівників.
Згідно з висновками, викладеними у постанові Верховного Суду від 16.05.2021 у справі № 910/11847/19, правовий статус розпорядників бюджетних коштів, їх повноваження та відповідальність визначені положеннями Бюджетного кодексу України та підзаконними нормативно-правовими актами, зокрема, постановою Кабінету Міністрів України № 228 від 28.02.2002, якою затверджено Порядок складання, розгляду, затвердження та основні вимоги до виконання кошторисів бюджетних установ (надалі - Порядок).
Відповідно до пунктів 4, 7 ч. 5 ст. 22 Бюджетного кодексу України головний розпорядник бюджетних коштів затверджує кошторис розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (плати використання бюджетних коштів одержувачів бюджетних коштів), якщо інше не передбачено законодавством; здійснює управління бюджетними коштами у межах встановлених йому бюджетних повноважень, забезпечуючи ефективне, результативне та цільове використання бюджетних коштів, організацію та координацію роботи розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачів бюджетних коштів у бюджетному процесі. Розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня - розпорядник, який у своїй діяльності підпорядкований відповідному головному розпоряднику та (або) діяльність якого координується через нього (абзац 3 п. 7 Порядку).
За змістом абзацу 2 п. 43 Порядку розпорядники мають право провадити діяльність виключно в межах бюджетних асигнувань, затверджених кошторисами, планами асигнувань загального фонду бюджету, планами надання кредитів із загального фонду бюджету, планами спеціального фонду.
При цьому, відповідно до положень п. 6 ч. 1 ст. 7 Бюджетного кодексу України при складанні та виконанні бюджетів усі учасники бюджетного процесу мають прагнути досягнення цілей, запланованих на основі національної системи цінностей і завдань інноваційного розвитку економіки, шляхом забезпечення якісного надання публічних послуг при залученні мінімального обсягу бюджетних коштів та досягнення максимального результату при використанні визначеного бюджетом обсягу коштів, чим досягається дотримання принципів ефективності та результативності.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 зазначено, що за певних обставин прокурор може звертатися до суду в інтересах держави і в особі органу місцевого самоврядування, зокрема тоді, коли цей орган є стороною правочину, про недійсність якого стверджує прокурор. Оскільки таку позовну вимогу вправі заявити, зокрема, будь-яка сторона правочину, відповідний орган як така сторона може бути позивачем. У такій ситуації прокурор для представництва інтересів держави в особі компетентного органу як сторони правочину має продемонструвати, що цей орган не здійснює або неналежним чином здійснює захист відповідних інтересів, не реагуючи на повідомлення прокурора про наявність підстав для звернення до суду.
Суд встановив, що прокурор у справі, яка розглядається, правильно визначив позивача - Департамент ресурсного забезпечення та управління майном Івано-Франківської обласної державної адміністрації, який є стороною оспорюваного правочину, а також юридичною особою, яка може від свого імені набувати майнові права та нести обов'язки та є розпорядником бюджетних коштів, здійснює процедуру закупівель товарів, робіт і послуг за рахунок бюджетних коштів згідно з законодавством України.
Такі висновки узгоджуються з висновками, викладеними у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.06.2021 у справі № 927/491/19.
Враховуючи викладене вище, а також те, що позов містить вимогу про стягнення надмірно сплачених бюджетних коштів за Договором на користь Департаменту, визначення цього органу, в особі якого подано позов в інтересах держави, є обґрунтованим. Відтак, відповідні заперечення відповідача щодо безпідставності визначення Департаменту в якості позивача, суд відхиляє.
Як встановлено судом, прокуратурою було скеровано лист від 14.10.2024 № 15-840ВИХ-24 Департаменту, в якому повідомлено про протиправне включення до ціни Договору податку на додану вартість та безпідставне отримання ТОВ «ВІДЕО МАРКЕТ» цих коштів, запитано інформацію щодо вжиття відповідних заходів реагування. У відповідь Департамент направив лист від 15.11.2024 № 960/01-18/010, в якому повідомив прокуратуру про направлення, зокрема, до відповідача листа з вимогою вжиття заходів з коригування податкових зобов'язань зі сплати ПДВ відповідно до Договору, здійснення повернення сплачених Департаментом коштів ПДВ.
Надалі Івано-Франківська обласна прокуратура звернулася до Департаменту із листом від 10.12.2024 № 15-986ВИХ-24, у якому відповідно до ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» просила повідомити чи здійснене відповідачем повернення зайво сплачених Департаментом коштів ПДВ за Договором. Департамент листом від 24.12.2024 № 1094/01-18/010 повідомив про те, що ТОВ «ВІДЕО МАРКЕТ» не було здійснено повернення коштів ПДВ.
Листом від 04.02.2025 № 15-140ВИХ-35 прокуратурою повідомлено Департамент в порядку ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» про звернення із позовом до суду в інтересах держави в особі Департаменту до ТОВ «ВІДЕО МАРКЕТ» про визнання недійсним п. 2.1. Договору в частині включення до вартості товару ПДВ в сумі 102 886,67 грн та стягнення коштів.
З урахуванням наведеного, суд доходить висновку, що прокурором доведено наявність підстав для представництва.
Щодо встановлених судом фактичних обставин справи, оцінки поданих доказів та законодавства, що підлягає застосуванню.
Частиною 1 ст. 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч. 2 ст. 16 ЦК України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним, відновлення становища, яке існувало до порушення. Аналогічні положення містить ст. 20 ГК України.
Згідно з ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 ГК України.
Як передбачено ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Разом з тим, приписами ч. 3 наведеної статті встановлено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Стаття 203 ЦК України визначає загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.
Частинами 1-5 статті 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (ч. 1); особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (ч. 2); волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (ч. 3); правочин має вчинятися у формі, встановленій законом (ч. 4); правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч. 5).
Статтею 217 ЦК України визначено, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.
Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.
Частина 1 ст. 626 ЦК України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до положень статей 6, 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Зокрема, при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити ціну, яка є істотною умовою господарського договору (ст.ст. 628, 638 ЦК України, ст.ст. 180, 189 ГК України).
Ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому цим Кодексом, іншими законами, актами Кабінету Міністрів України. За згодою сторін у господарському договорі може бути передбачено доплати до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними (ч. 5 ст. 180 ГК України).
За положеннями ст. 632 ЦК України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом. Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається. Якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору.
Відповідно до ст. 11 Закону України «Про ціни і ціноутворення» вільні ціни встановлюються суб'єктами господарювання самостійно за згодою сторін на всі товари, крім тих, щодо яких здійснюється державне регулювання цін.
Отже, сторони на договірних засадах передбачають формування ціни за договором.
Так, п. 2.1. Договору до договірної ціни було включено податок на додану вартість, з урахуванням якого замовником товару (позивачем) було сплачено відповідачу кошти.
Податок на додану вартість визначено у підпункті 14.1.178 пункту 14.1 статті 14 ПК України як непрямий податок, який нараховується та сплачується відповідно до норм розділу V цього Кодексу. Об'єктом оподаткування ПДВ є операції платників податку, зокрема з постачання товарів, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 цього Кодексу (п. "а" п. 185.1 ст. 185 ПК України).
Відповідно до п. 188.1 ст. 188 ПК України база оподаткування операцій з постачання товарів/послуг визначається виходячи з їх договірної вартості з урахуванням загальнодержавних податків та зборів (крім акцизного податку, який нараховується відповідно до підп. 213.1.9 і 213.1.14 п. 213.1 ст. 213 цього кодексу, збору на обов'язкове державне пенсійне страхування, що справляється з вартості послуг стільникового рухомого зв'язку, податку на додану вартість та акцизного податку на спирт етиловий, що використовується виробниками - суб'єктами господарювання для виробництва лікарських засобів, у тому числі компонентів крові і вироблених з них препаратів (крім лікарських засобів у вигляді бальзамів та еліксирів).
За своєю правовою сутністю ПДВ є часткою новоствореної вартості та сплачується покупцем товару (замовником послуг).
Пунктами 30.1-30.2 та 30.9 ст. 30 ПК України визначено, що податкова пільга - передбачене податковим та митним законодавством звільнення платника податків від обов'язку щодо нарахування та сплати податку та збору, сплата ним податку та збору в меншому розмірі за наявності підстав, визначених п. 30.2 цієї статті. Підставами для надання податкових пільг є особливості, що характеризують певну групу платників податків, вид їх діяльності, об'єкт оподаткування або характер та суспільне значення здійснюваних ними витрат. Податкова пільга надається шляхом: а) податкового вирахування (знижки), що зменшує базу оподаткування до нарахування податку та збору; б) зменшення податкового зобов'язання після нарахування податку та збору; в) встановлення зниженої ставки податку та збору; г) звільнення від сплати податку та збору.
Відповідно до підп. 5 п. 32 підрозділу 2 розділу XX «Перехідні положення» ПК України тимчасово, на період проведення антитерористичної операції та/або здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії російської федерації, та/або запровадження воєнного стану відповідно до законодавства, звільняються від оподаткування податком на додану вартість операції з ввезення на митну територію України та постачання на митній території України товарів, кінцевим отримувачем яких відповідно до сертифіката кінцевого споживача або згідно з умовами договору визначено правоохоронні органи, Міністерство оборони України, Збройні Сили України та інші військові формування, добровольчі формування територіальних громад, утворені відповідно до законів України, інші суб'єкти, що здійснюють боротьбу з тероризмом відповідно до закону та/або беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії російської федерації проти України, підприємства, які є виконавцями (співвиконавцями) державних контрактів (договорів) з оборонних закупівель, зокрема, тепловізійних біноклів, монокулярів та бінокулярів, приладів нічного бачення (біноклі та монокуляри), що класифікуються у товарних підкатегоріях 8525 89 00 10, 8525 89 00 90 згідно з УКТ ЗЕД.
У разі здійснення операцій, звільнених від оподаткування податком на додану вартість відповідно до підп. 4 і 5 цього пункту (в частині постачання товарів за державними контрактами (договорами) з оборонних закупівель), положення п. 198.5 ст. 198 та ст.199 цього кодексу не застосовуються щодо таких операцій.
Таким чином, операції з ввезення на митну територію України та постачання на митній території України товарів підлягають звільненню від оподаткування ПДВ згідно з підп. 5 п. 32 підрозділу 2 розділу XX ПК України за умови, якщо:
- товари, щодо яких здійснюються такі операції, належать до категорії товарів, які визначені у підп. 5 п. 32 підрозділу 2 розділу XX ПК України та класифікуються у товарних позиціях згідно з Українською класифікацією товарів зовнішньоекономічної діяльності (УКТ ЗЕД), визначеною Законом України «Про митний тариф України»;
- кінцевим отримувачем відповідно до сертифіката кінцевого споживача або згідно з умовами відповідного договору визначено суб'єктів, перерахованих у підп. 5 п. 32 підрозділу 2 розділу XX ПК України.
У разі недотримання таких умов вказані операції підлягатимуть оподаткуванню ПДВ у загальновстановленому порядку
За висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 26.02.2025 у справі №910/8235/24, визначальним для звільнення від оподаткування ПДВ за вказаною нормою є не лише категорія товарів та суб'єкт кінцевого отримувача таких товарів, а й документальне підтвердження особи такого суб'єкта відповідно до сертифікату кінцевого споживача або згідно з умовами договору, в якому визначено осіб, зазначених у підп. 5 п. 32 підрозділу 2 розділу XX ПК України, кінцевими отримувачами.
Порядок оформлення сертифіката кінцевого споживача регламентовано Положенням про порядок надання гарантій та здійснення державного контролю за виконанням зобов'язань щодо використання у заявлених цілях товарів, які підлягають державному експортному контролю, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 920 від 27.05.1999.
Пункт 5 цього Положення визначає, що з метою оформлення гарантій щодо кінцевого використання імпортованих в Україну товарів використовуються міжнародний імпортний сертифікат, сертифікат підтвердження доставки, сертифікат кінцевого споживача та інші документи, які містять державні гарантії та гарантії кінцевого споживача щодо використання товарів у заявлених цілях.
Відповідно до п. 15 вказаного Положення сертифікат кінцевого споживача - це документ, яким кінцевий споживач вказує на місце встановлення (використання) і ціль кінцевого використання товару та гарантує, що цей товар не буде використаний в інших цілях, ніж зазначені в сертифікаті, не буде переданий іншому суб'єкту підприємницької діяльності на території України або реекспортований без дозволу Держекспортконтролю, а також бере на себе інші гарантії щодо імпортованого в Україну товару у разі, коли це передбачено умовами зовнішньоекономічного договору (контракту) згідно з вимогами держав-експортерів товарів (додаток 3).
Сертифікат кінцевого споживача оформляється у трьох примірниках. Перший і другий примірники направляються кінцевим споживачем імпортеру товару, який передає перший примірник іноземному експортеру, а другий примірник - Держекспортконтролю разом із заявою на видачу імпортного сертифіката або іншого документа. Третій примірник залишається у кінцевого споживача товарів (п. 16 Положення).
Отже, сертифікат кінцевого споживача - це документ, який надається, зокрема, з метою підтвердження суб'єкта кінцевого отримувача товарів, який гарантує, що переданий йому товар не буде використовуватися в інших цілях або не буде переданий іншому суб'єкту.
Як зазначив Верховний Суд у постанові від 26.02.2025 у справі №910/8235/24, визначення суб'єкта кінцевого отримувача товарів відповідно до сертифікату кінцевого споживача або згідно з умовами договору насамперед обумовлено необхідністю підтвердити особу такого кінцевого отримувача товарів, операції з ввезення на митну територію України та постачання на митній території України яких підлягають звільненню від оподаткування ПДВ згідно з підп. 5 п. 32 підрозділу 2 розділу XX ПК України, та не може бути формальністю, оскільки операції, зокрема, щодо постачання товарів, суб'єкт кінцевого отримувача яких не відповідає визначеному переліку, виключає можливість звільнення таких операцій від оподаткування ПДВ на підставі цієї норми. Тобто, за вказаною нормою для звільнення від оподаткування ПДВ операцій, зокрема, щодо постачання на митній території України товарів, визначених у підп. 5 п. 32 підрозділу 2 розділу XX ПК України, визначальним є документальне визначення суб'єкта кінцевого отримувача таких товарів відповідно до сертифікату кінцевого споживача або згідно з умовами договору.
Поряд з цим, матеріали даної справи не містять сертифікату кінцевого споживача, в якому було б зазначено, що кінцевим отримувачем відповідних товарів буде будь-яка особа з переліку, визначеного підп. 5 п. 32 підрозділу 2 розділу XX ПК України. Умови укладеного між позивачем та відповідачем Договору також не визначають, що кінцевим отримувачем відповідних товарів буде будь-яка особа з переліку, визначеного підп. 5 п. 32 підрозділу 2 розділу XX ПК України, зокрема, військова частина НОМЕР_1 Національної гвардії України.
Відсутність такого документального підтвердження суб'єкта кінцевого отримувача товарів відповідно до сертифікату кінцевого споживача або згідно з умовами договору свідчить про відсутність підстав для звільнення операцій з постачання таких товарів від оподаткування ПДВ, відповідно і про відсутність підстав стверджувати, що включення ПДВ до вартості (ціни) закуповуваних згідно з таким договором товарів та подальша його сплата постачальнику суперечить вимогам підп. 5 п. 32 підрозділу 2 розділу XX ПК України.
Водночас, надані прокурором докази, а саме: лист командира військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України від 06.02.2024 № 50/41-584; наказ директора Департаменту від 22.04.2024 № 129 «Про придбання товарів для військової частини НОМЕР_1 »; наказ директора Департаменту від 25.04.2024 № 136 «Про передачу майна»; Акт № 42 передачі-приймання матеріальних цінностей від 25.04.2024 - не є доказами, які відповідно до підп. 5 п. 32 підрозділу 2 розділу XX ПК України визначають (підтверджують) кінцевого отримувача товарів, що мало б наслідком звільнення операцій щодо їх постачання від оподаткування ПДВ, внаслідок чого можна було б стверджувати про те, що включення ПДВ до вартості (ціни) закуповуваних згідно з цим договором товарів на момент його укладення суперечить вимогам підп. 5 п. 32 підрозділу 2 розділу XX ПК України.
Суд також зауважує, що жоден із перелічених вище доказів не містить посилання на укладений між Департаментом та ТОВ «ВІДЕО-МАРКЕТ» Договір, а власне Договір не містить зазначення, що обумовлений ним товар спрямовується саме на користь військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України.
Посилання прокурора на умови Технічної специфікації, яка є додатком № 2 до тендерної документації, де вказано, що придбання замовником товару здійснюється для потреб військових формувань, за їх запитом з подальшою передачею такого товару на облік запитувача, у зв'язку з чим відповідач не міг не знати про мету укладання Договору, суд також вважає необґрунтованими, оскільки обґрунтування закупівлі з посиланням на звернення командира військової частини без зазначення про відповідне у договорі, укладеному за результатами такої закупівлі, не є визначенням (підтвердженням) суб'єкта кінцевого отримувача товарів, операції щодо постачання товарів якому не оподатковуються ПДВ відповідно до згаданих положень ПК України.
За таких обставин, інші доводи та мотивування прокурора в обґрунтування заявлених позовних вимог судом розглянуто, однак, визнано необґрунтованими, оскільки лише визначене підп. 5 п. 32 підрозділу 2 розділу XX ПК України документальне підтвердження суб'єкта кінцевого отримувача товарів відповідно до сертифікату кінцевого споживача або згідно з умовами договору є підставою для звільнення операцій щодо постачання таких товарів від оподаткування ПДВ, а отже виключно за наявності такого документального підтвердження визначення відповідачем вартості (ціни) закуповуваних згідно з договором товарів мало б бути здійснене без включення ПДВ.
Також відповідно до висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 26.02.2025 у справі № 910/8235/24, позивач як замовник відповідної закупівлі та суб'єкт, який відповідно до своїх повноважень здійснює у межах видатків місцевих бюджетів фінансування заходів з оборони, у тому числі військових частин, не був позбавлений можливості, як мінімум, якщо скорочені строки здійснення закупівлі та необхідності передачі товарів військовій частині не передбачали можливості отримати сертифікат кінцевого споживача від такої військової частини, ініціювати включення до договору умов щодо суб'єкта кінцевого отримувача товарів, операції щодо постачання яких підлягають звільненню від оподаткування ПДВ за вищенаведених умов, що, у свою чергу, давало б підстави при укладанні договору погодити з постачальником вартість (ціну) закуповуваних згідно з цим договором товарів без ПДВ або у випадку незгоди відповідача в подальшому оскаржувати таке включення, та, відповідно, не витрачати бюджетні кошти на покриття суми ПДВ.
Таким чином, з урахуванням встановлених судом обставин, суд зазначає, що у даному випадку прокурором не доведено підстав для визнання недійсним пункту 2.1. Договору в частині включення до загальної вартості товару податку на додану вартість в сумі 102 886,67 грн, у зв'язку з чим вказана позовна вимога задоволенню не підлягає.
Щодо вимог позивача про стягнення з відповідача безпідставно набутих коштів у вигляді податку на додану вартість у розмірі 102 886,67 грн на підставі ст.1212 ЦК України суд зазначає наступне.
Відповідно до ст. 1212 ЦК України безпідставно набутим є майно, набуте особою або збережене нею в себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави. Зобов'язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).
Загальна умова ч. 1 ст. 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов'язальних (договірних) відносинах, бо отримане однією зі сторін у зобов'язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі цієї статті тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.
Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто, відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.
У випадку, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 ЦК України може бути застосована тільки після того, як така правова підстава у встановленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.
Відтак, враховуючи, що підставою отримання відповідачем коштів податку на додану вартість у розмірі 102 886,67 грн є відповідний договір, який не був визнаний судом недійсним, суд зазначає, що відповідна підстава існує та не відпала, з огляду на що підстави для застосування ст.1212 ЦК України до спірних правовідносин відсутні.
Отже, суд не вбачає підстав для задоволення позовних вимог щодо стягнення з ТОВ «ВІДЕО МАРКЕТ» на користь Департаменту ресурсного забезпечення та управління майном Івано-Франківської обласної державної адміністрації коштів податку на додану вартість в сумі 102 886,67 грн.
Відповідно до ч. 1 ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
У відповідності до ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Зі змісту ст. 77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Згідно з положеннями ст. 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що заявлені прокурором позовні вимоги не підлягають задоволенню у зв'язку з їх недоведеністю.
Судові витрати з урахуванням положень ст. 129 ГПК України покладаються судом на прокуратуру.
На підставі викладеного, керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236-242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва
У задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Дата складання та підписання повного рішення: 09.06.2025.
Суддя Т. Ю. Трофименко