Справа № 214/9035/24
2/214/1286/25
Іменем України
15 травня 2025 року м Кривий Ріг
Саксаганський районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області у складі:
головуючого судді Чернової Н.В.,
за участю секретаря судового засідання Нестеренко К.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду, в порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін цивільну справу № 214/9035/24 за позовною заявою ОСОБА_1 до Державного промислового підприємства «Кривбаспромводопостачання» про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,-
Позивач ОСОБА_1 звернулась до суду 21 жовтня 2024 року з позовом до відповідача ДПП «Кривбаспромводопостачання» та просить суд стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 493 735,00 грн. без утримання податків, зборів та інших обов'язкових платежів. В обґрунтування вимог позивачем зазначено про ухвалення 15 червня 2023 року у справі 214/1498/18 рішення у справі за позовом до ДПП «Кривбаспромводопостачання» про поновлення на роботі і стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яким відмовлено їй у задоволенні вимог. Однак постановою Дніпровського апеляційного суду від 17 січня 2024 року скасовано рішення суду від 15 червня 2023 року та постановлено скасувати наказ ДПП «Кривбаспромводопостачання» № 88-к від 15.02.2018 про припинення трудового договору з нею та поновлено її на посаді бактеріолога підприємства з 18 січня 2024 року; стягнуто на її користь з ДПП «Кривбаспромводопостачання» середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 55 670,00 грн. без утримання податків, зборів та інших обов'язкових платежів. Після поновлення її на посаді вона 29 січня 2024 року звільнилась з підприємства за власним бажанням. Вважає, що період вимушеного прогулу становив з 15.02.2018 по 18.01.2024 та складав 1500 робочих днів, а тому загальна сума заробітку за час вимушеного прогулу підлягала стягненню з відповідача на день винесення постанови Дніпровського апеляційного суду від 17.01.2024 та складала 549 375,00 грн. (1500 р.д. * 366,35 грн.). Вважає, що оскільки справа про поновлення на роботі і стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу довготривало розглядалась судами не з вини працівника, орган, який розглядав трудовий спір, повинен винести рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, з урахуванням часткової суми стягненого заробітку за період з 15.02.2018 по 21.09.2018 в сумі 55 670,00 грн. Тому на підставі ст. 235 КЗпП України просить вимоги задовольнити.
У ході розгляду справи позивач ОСОБА_1 вимоги уточнила та в редакції позовної заяви від 14 квітня 2025 року просила суд просить стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 493 735,00 грн., ураховуючи, що загальна сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка підлягала стягненню з відповідача на день винесення постанови Дніпровським апеляційним судом від 17.01.2024 складала 549 375,00 грн. за 1 500 робочих днів, а постановою суду від 17.01.2024 було задоволено вимогу лише про стягнення середнього заробітку за 152 календарні дні в межах заявлених на час розгляду справи судом першої інстанції.
Ухвалою суду від 19 грудня 2024 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, розгляд справи постановлено проводити в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.
Ухвалою суду від 14 квітня 2025 року прийнято до розгляду заяву позивача про уточнення позовних вимог та постановлено в подальшому розгляд справи здійснювати з урахуванням цієї заяви.
У судове засідання учасники справи не з'явилися.
Представник позивача адвокат Мастило Ю.І. звернувся до суду із заявою про розгляд справи за його відсутності, на вимогах наполягає.
Представник відповідача ДПП «Кривбаспромводопостачання» Литвиненко Є.М. звернувся до суду із заявою про розгляд справи за його відсутності.
В обґрунтування відзиву на позов представником Державного промислового підприємства «Кривбаспромводопостачання» зазначено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу, тобто законодавець визначив припинення нарахування сум середнього заробітку за час вимушеного прогулу днем поновлення звільненого працівника на посаді. У даному випадку позивача поновлено на посаді саме 18 січня 2024 року, однак позивач у порушення вимог Закону просить стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 493 735,00 грн. поза межами, а саме з моменту звільнення позивача 29.01.2024. тобто в період, коли остання втратила статус звільненого працівника, що не відповідає засадам чинного законодавства. Згідно позиції позивача, період вимушеного прогулу становив з 15.02.2018 по 18.01.2024 та складав 1 500 робочих днів, при цьому сторона позивача зазначає, що загальна сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу становить 549 375 грн. на день винесення постанови Дніпровського апеляційного суду від 17.01.2024, а отже з урахуванням сплаченої відповідачем суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу за 152 робочих днів у розмірі 55 670,00 грн., позивач просить стягнути на свою користь 493 735,00 грн. Однак вказаний розрахунок неправильний, оскільки 04.09.2023 на підприємстві встановлено неповний робочий тиждень з робочими днями понеділок-четвер, а тому розрахунок позивача з урахуванням п'ятиденного робочого тижня не відповідає дійсності і розрахована сума є значно завищеною. При цьому про зміни в трудовий розпорядок підприємства позивачці було достеменно відомо. зазначено про безпідставне затягування розгляду справи стороною позивачки впродовж п'яти років, що призвело до безпідставного збільшення розміру середнього заробітку, про що стороною відповідача будуть надані докази під час розгляду справи по суті, а тому до вказаних правовідносин слід застосувати норму, яка міститься у першому реченні частини 2 статті 235 КЗпП України.
Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, суд дійшов до наступних висновків.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Як встановлено судом, 12 березня 2018 року позивач ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом, який неодноразово уточнювала та в редакції позову від 25.09.2018 просила суд визнати незаконним та скасувати наказ №88-к від 15.02.2018 року про припинення трудового договору, поновивши її на роботі на посаді бактеріолога ДПП «Кривбаспромводопостачання» з 15 лютого 2018 року, стягнути на її користь середню заробітну плату за час вимушеного прогулу в сумі 55676,00 грн., моральну шкоду в розмірі 10000,00 грн., та судові витрати.
Рішенням Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 15 червня 2023року в задоволенні позовних вимог відмовлено.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 17 січня 2024 року Рішення Саксаганського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 15 червня 2023року скасовано, позов ОСОБА_1 до Державного промислового підприємства «Кривбаспромводопостачання», третя особа - Первинна організація профспілки трудящих металургійної і гірничодобувної промисловості України Державного промислового підприємства «Кривбаспромводопостачання», про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задоволено. Скасовано наказ Державного промислового підприємства «Кривбаспромводопостачання» № 88-к від 15.02.2018 про припинення трудового договору з ОСОБА_1 . Поновлено ОСОБА_1 на посаді бактеріолога Державного промислового підприємства «Кривбаспромводопостачання» з 15 лютого 2018 року. Стягнуто з Державного промислового підприємства «Кривбаспромводопостачання» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 55 670 грн. 00 коп. без утримання податків, зборів та інших обов'язкових платежів.
Постановою Верховного Суду від 14 травня 2024 року постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 січня 2024 року залишено без змін.
За розрахунками суду апеляційної інстанції, позивачем надано довідку про середній заробіток, згідно якої за два останні повні місяці перед звільненням (грудень 2017, січень 2018 року) вона отримала дохід в сумі 15016,61грн. (за грудень 2017 7435,86; за січень 2018 7580,75). За цей період було відпрацьовано 41 робочий день (в грудні 2017 20 р.д.; в січні 2018 21р.д.). Таким чином середньоденний заробіток складає 366,25грн. (15061,61/41=366,25).
На момент подачі позову в остаточній редакції 25.09.2018 період вимушеного прогулу складав 152 дні. Таким чином за період вимушеного прогулу до стягнення підлягає сума 55670грн. (366,21 грн. * 152 дні) в межах заявлених позовних вимог.
Положеннями частини другої статті 235 КЗпП України визначено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати. Період вимушеного прогулу визначається робочими днями (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2024 року в справі № 638/14165/21 (провадження № 61-13363сво23)).
Згідно із постановою Верховного Суду від 8 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19 заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин, оскільки особа поновлюється на роботі з дня звільнення, тобто вважається такою, що весь цей час перебувала в трудових відносинах.
Ураховуючи, що незаконні дії відповідача позбавили ОСОБА_1 можливості працювати у період з 15.02.2018 (дата наказу про звільнення) до 17.01.2024 (дата постанови суду апеляційної інстанції) та призвели до порушення її конституційного права на своєчасне одержання винагороди за працю, суд вважає необхідним застосувати до спірних правовідносин норму частини другої статті 235 КЗпП України, яка регулює подібні за змістом відносини, та покладає на відповідача обов'язок відшкодувати позивачу середній заробіток за час його перебування у вимушеному прогулі.
Такий висновок судів узгоджується з висновком, викладеним Верховним Судом, зокрема, у постановах від 21 червня 2023 року в справі № 149/1089/22 та від 31 січня 2024 року в справі № 161/8196/22, який підтриманий Об'єднаною палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду в постанові від 05 травня 2025 року в справі № 758/4178/22 та від якого не відступив Верховний Суд у постанові від 29 травня 2025 року у справі № 279/4120/23 (провадження № 61-2868св24) з розгляду подібних правовідносин.
Доводи сторони відповідача щодо необґрунтованості вимог суд не приймає до уваги з огляду на відсутність доказів вини позивача в тому, що справа розглядалася в судах більше одного року, а відтак суд вважає можливим стягнути середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.
Стосовно доводів про завищений розрахунок з огляду на встановлення у ДПП «Кривбаспромводопостачання» неповного робочого тижня (4-денного), то суд зазначає, що стороною відповідача не надано контр розрахунок на обґрунтування заперечень проти позову, а лише зазначено про незгоду з наданим стороною позивача розрахунком. При цьому з наданих до суду наказів відповідача встановлено, що запровадження режиму неповного робочого тижня мало тимчасовий та періодичний характер, з огляду на перелік працівників та їх посад (а.с. 50), указане запровадження стосувалося не всіх працівників, доказів запровадження такого режиму праці саме для посади позивача, суду не надано, а тому заперечення в цій частині суд вважає необґрунтованими та не доведеними належними та допустимим доказами, а наданий стороною позивача розрахунок не спростований відповідачем.
При цьому Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду 21 травня 2025 року у справі № 361/150/20 (провадження № 61-461св25) виснував, що в контексті положень частини 2 статті 235 КЗпП України, виплата працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу не обмежується річним строком у випадку, якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника. З метою правильного застосування положень частини другої статті 235 КЗпП України, слід надати оцінку послідовності реалізації позивачкою її процесуальних прав та встановити, чи вчинення нею окремих процесуальних дій вплинуло на тривалість розгляду справи. У цій справі Верховний Суд звернув увагу, що «враховуючи тривалий розгляд цієї справи (ОСОБА_1 пред'явила позов у січні 2020 року), при вирішенні позову у цій частині вимог слід надати оцінку тому, чи реалізація позивачкою її процесуальних прав не сприяла тривалому розгляду справи. Так, як слідує з матеріалів справи, протягом розгляду справи у суді першої інстанції, позивачка неодноразово змінювала підстави позову та уточнювала його, залучала до розгляду нових представників, що потребувало відкладення та перенесення судових засідань за клопотаннями позивачки, зверталася з клопотанням про зупинення провадження до вирішення іншої справи. Також ОСОБА_1 ініціювала призначення у справі експертизи з питань, які згідно з постановою Київського апеляційного суду від 17 жовтня 2023 року не впливали на можливість встановлення обставин справи та надання їх оцінки судом», що не було враховано судами, а тому справу повернуто на розгляд до суду першої інстанції.
Разом з тим, Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово згадував про категорію стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, від 03 серпня 2022 року у справі № 910/11027/18.
Стандарт доказування «вірогідність доказів» підкреслює необхідність співставлення судом доказів,які надають позивач та відповідач.
Відповідач не підтвердив факт тривалого розгляду справи з вини позивачки належними та допустимим доказами, а лише посилалася на свідоме та систематичне затягування судового процесу з наданням відповідних доказів в цій частині в ході розгляду справи посуті. У контексті викладеного, суд звертає увагу також на те, що до предмета доказування належить сукупність юридичних фактів матеріально-правового характеру, з якими закон пов'язує виникнення, зміну й припинення правовідносин між сторонами та на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень.
Таким чином, у процесуальному та матеріальному законодавстві передбачено обов'язок доказування, який слід розуміти як закріплену міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах. Цей склад фактів визначається нормою права, що регулює спірні правовідносини.
Відповідно, звертаючись із позовом на захист свого порушеного права в зобов'язальних правовідносинах, позивач повинен довести належними, допустимими та достовірними доказами підстави виникнення в боржника обов'язку та зміст цього обов'язку згідно з нормами права, що регулюють спірні правовідносини.
У свою чергу процесуальні обов'язки відповідача полягають також у здійснені ним активних процесуальних дій, наведенні доводів та наданні доказів, що спростовують існування цивільного права позивача як кредитора у зобов'язанні. Тож виходячи з принципу змагальності сторін у процесі на позивача за загальним правилом розподілу тягаря доказування не може бути покладено обов'язок доведення обставин, за які відповідає боржник.
Клопотання про витребування для огляду в судовому засіданні матеріалів справи № 214/1498/18 жодна із сторін не заявила, тому суд здійснює розгляд справи виключно на підставі наданих сторонами у справі письмових доказів.
У постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року у справі № 6-511цс16 зроблено правовий висновок, що «виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу. Законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин. Посилання апеляційного суду при зменшенні розміру компенсації за час вимушеного прогулу на пункт 32 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» є помилковим, оскільки викладені в ньому роз'яснення були зроблені з урахуванням вимог закону, зокрема частини третьої статті 117 КЗпП, яку виключено на підставі Закону України №3248-15 від 20 грудня 2005 року».
Такий висновок підтверджений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 826/808/16 (провадження № 11-134ас18), яка не вбачала підстав для відступлення від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року (у справі № 6-511цс16).
Оплата вимушеного прогулу у встановлених вказаними статтями КЗпП України випадках є мірою матеріальної відповідальності роботодавця за порушення права працівника на працю та є похідною вимогою від вимог про визначення незаконним та скасування наказу про звільнення та поновлення на роботі.
Працевлаштування позивача після звільненні відповідачем в іншому місці не є підставою для зменшення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Аналогічний правовий висновок було викладено Верховним Судом у постанові від 04 липня 2023 року у справі № 754/13157/19, від 21 серпня 2024 року у справі № 760/23694/18, від 05 лютого 2025 року у справі № 757/3526/20-ц).
Установивши, що 15 лютого 2018 року позивач ОСОБА_1 була незаконно звільнена та з вини роботодавця незаконно не виконувала роботу з часу незаконного звільнення, що встановлено постановою Дніпровського апеляційного суду від 17 січня 2024 року у справі № 214/1498/18, підлягає стягненню з відповідача на користь позивача середній заробіток за час його вимушеного прогулу за період з 22.09.2019 по 17.01.2024 на підставі частини другої статті 235 КЗпП України, розмір якого відповідачем не спростовано в судовому засіданні.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 червня 2024 року в справі № 367/569/23 (провадження № 61-4703св24) зазначено, що: «cуми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як заборгованість із заробітної плати та/або середній заробіток за час вимушеного прогулу, обчислюється без віднімання сум податків і зборів. Податки і збори із присудженої за рішенням суду суми заробітної плати та середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із цієї суми при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума зменшується на суму податків і зборів. При цьому відрахування податків і обов'язкових платежів із середнього заробітку за час вимушеного прогулу не погіршує становище працівника, якого поновлено на роботі, оскільки за цей період у разі перебування на посаді працівник отримував би заробітну плату, із якої також відраховувались би податки і збори. Відповідно до підпункту 168.1.1 пункту 168.1 статті 168 ПК України податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов'язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку податку, визначену в статті 167 цього Кодексу (за загальним правилом 18 відсотків). Таким чином, якщо юридична особа відшкодовує (виплачує) на користь фізичної особи середній заробіток за час вимушеного прогулу, то ця особа, виступаючи щодо такої фізичної особи податковим агентом, зобов'язана (у випадках, передбачених ПК України) утримати і перерахувати податок із суми такого доходу. Аналогічний правовий висновок зроблений Верховним Судом у подібних правовідносинах у постановах від 18 липня 2018 року у справі № 359/10023/16-ц та від 07 жовтня 2020 року у справі № 523/14396/19».
Верховний Суд у постанові від 26 березня 2025 року у справі № 947/3496/23 (провадження № 61-6073св24) виснував,що «суд першої інстанції в рішенні суду не зазначив, що розмір середнього заробітку підлягає стягненню з утриманням із цієї суми установлених законодавством України податків та зборів, а тому рішення суду першої інстанції в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу належить змінити, доповнивши абзац п'ятий резолютивної частини рішення тестом наступного змісту: «з утриманням із цієї суми установлених законодавством України податків та зборів».
Згідно частини 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених вимог.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19 (провадження № 14-47цс21) виснувала, що від сплати судового збору на всіх стадіях судового розгляду справи на підставі пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» звільнені позивачі виключно стосовно вимог про стягнення заробітної плати, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який виник у зв'язку з незаконним звільненням працівника, який був позбавлений можливості виконувати роботу не з власної вини, та поновлення на роботі. Водночас, за подання позову із іншими ніж ті, що зазначені позовними вимогами, позивачі повинні сплатити судовий збір. Аналогічна позиція викладена Верховним Судом в постанові від 12 травня 2022 року по справа № 185/7074/21 (провадження № 61-2161ск22).
За таких обставин, ураховуючи звільнення позивача від сплати судового збору при подачі позову до суду, підлягає стягненню з відповідача на користь держави судовий збір.
Керуючись ст. ст. 21, 38, 116 КЗпП України, ст.ст. 10, 12,13, 141, 263, 265 ЦПК України,суд
Задовольнити позов ОСОБА_1 до Державного промислового підприємства «Кривбаспромводопостачання» про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - частково.
Стягнути з Державного промислово підприємства «Кривбаспромводопостачання» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 22.09.2018 до 17.01.2024 в сумі 493 735 (чотириста дев'яносто три тисячі сімсот тридцять п'ять) гривень 00 коп. з утриманням із цієї суми установлених законодавством України податків та зборів
У задоволенні іншої частини вимог - відмовити.
Стягнути з Державного промислово підприємства «Кривбаспромводопостачання» до спеціального фонду Державного бюджету України судовий збір у сумі 1 211 (одна тисяча двісті одинадцять) гривень 20 коп.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. . Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Відомості про сторін:
Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідач: Державне промислове підприємство «Кривбаспромводопостачання», код ЄДРПОУ 00191017, юридична адреса: Дніпропетровська область, м. Кривий Ріг, пр. Миру, буд. 15-А.
Суддя Чернова Н.В.