Апеляційне провадження № 22-ц/824/7656/2025
Справа № 761/37516/21
Іменем України
06 червня 2025 року
м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Кашперської Т.Ц. (суддя - доповідач), Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,
розглянув в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва, ухвалене у складі судді Юзькової О.Л. в м. Київ 05 червня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про повернення сплаченого авансу,
заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи,
У жовтні 2021 року позивач ОСОБА_2 звернулася до суду із даним позовом, просила стягнути з ОСОБА_1 аванс в сумі 84000 грн.
Позов мотивувала тим, що 18 січня 2019 року в офісі Столичного бюро з нерухомості по вул. Володимирській, 37 м. Київ, та в присутності співробітників агентства з нерухомості «Благовіст» уклала з відповідачем попередній договір, за умовами якого відповідач зобов'язався продати їй квартиру АДРЕСА_1 за 2 462 000 грн., що еквівалентно 89000 доларів США не пізніше 29 березня 2019 року. В якості авансу відповідачу було передано гарантійні кошти в розмірі 84000 грн., що еквівалентно 3000 доларів США. Під час укладення попереднього договору сторонами договору не було дотримано вимог щодо обов'язковості нотаріального посвідчення договору, а тому він є нікчемним. На момент укладення попереднього договору квартира АДРЕСА_1 була закладена та перебувала в податковій заставі під арештом на все майно. На момент укладення попереднього договору в квартирі було також зареєстровано місце проживання відповідача та членів його сім'ї.
Відповідач зобов'язувався передати квартиру не пізніше 29 березня 2019 року, в момент нотаріального оформлення договору купівлі-продажу, забезпечивши проведення експертної оцінки, згоду контролюючого органу на продаж квартири, дозвіл органу опіки на продаж квартири та нотаріально завірену згоду дружини на укладання основного договору купівлі-продажу. Однак відповідач свої обов'язки не виконав, необхідних документів не підготував.
Тобто, укладення основного договору унеможливлювалося у зв'язку з невиконанням відповідачем обов'язків щодо підготовки за свій рахунок та в строк до укладення основного договору документів, необхідних для нотаріально посвідчення основного договору купівлі-продажу. Відповідачем не було вчинено жодних необхідних та передбачених попереднім договором дій, які б свідчили про його намір та готовність укласти основний договір у встановлений попереднім договором строк. Відповідач порушив вимогу щодо укладення основного договору купівлі-продажу зазначеної квартири та в односторонньому порядку фактично відмовився від нього.
Посилаючись на ст. 1212 ЦК України, вказувала, що оскільки договір купівлі-продажу в установленому законом порядку між сторонами не укладено, передана відповідачу сума в розмірі 84000 грн. є авансом, який підлягає поверненню в цьому ж розмірі. Враховуючи вищезазначене, відповідач володіє грошовими коштами, що належать позивачу, без достатніх правових підстав.
Бажаючи врегулювати питання щодо повернення грошових коштів, вона неодноразово телефонувала та надсилала відповідачу смс-повідомлення, останній впродовж півтора року обіцяв повернути їй гроші, але з вересня 2021 року перестав взагалі відповідати на її звернення, в зв'язку з чим вона була змушена звернутися до суду.
Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 05 червня 2023 року позов задоволено, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суму в розмірі 84000 грн. та судовий збір в розмірі 908 грн.
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 27 червня 2024 року заяву відповідача ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення залишено без задоволення.
Відповідач ОСОБА_1 , не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 05 червня 2023 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити в позові.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, наводив зміст ст. 635, 657 ЦК України, пояснював, що позивач, укладаючи так званий попередній договір, розуміла вимоги про необхідність нотаріального посвідчення договору, проте свідомо їх не дотрималась. Натомість відповідач розцінював свої дії під час підписання такого договору як угоду про наміри, яка не містить законодавчої вимоги про нотаріальне посвідчення такого договору, та характеризується іншими юридичними наслідками, відмінними від попереднього договору.
Акцентував увагу, що договір між ним та позивачем укладено в простій письмовій формі, що унеможливлює його тлумачення як попереднього в зв'язку з невідповідністю абз. 4 ч. 1 ст. 635 ЦК України, виходячи з цього, його не можна трактувати як попередній.
Звертав увагу, що договір було укладено російською мовою із застосуванням російської термінології, в зв'язку з чим він не до кінця усвідомлював та розумів юридичну природу та наслідки своїх дій, вважаючи, що укладає угоду про наміри, передбачену ч. 4 ст. 635 ЦК України, яка укладається на попередньому етапі домовленостей та містить інформацію про ті з них, щодо яких сторонами досягнуто згоди. Такі домовленості не мають юридичної сили, а отже юридичні наслідки, згідно з такими домовленостями не настають.
Вказував, що додатки до позовної заяви не містять жодних доказів щодо факту передачі позивачем та отримання відповідачем грошових коштів, які позивач просить стягнути з відповідача, що підтверджувався б чеком, розпискою чи квитанцією. Таким чином суд першої інстанції не дослідив, а позивач не довела належними, допустимими та достатніми доказами, чи було передано кошти відповідачу позивачем, які остання просила стягнути, та дійшов помилкового висновку про необхідність задоволення позовних вимог.
Від позивача ОСОБА_2 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому позивач просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Обґрунтовуючи відзив, посилалася на ст. 220, 216 ЦК України, вказувала, що оскільки у разі недійсності кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, тому відповідач зобов'язаний повернути їй суму сплаченого авансу в розмірі 84000 грн.
Вважала, що відповідач маніпулятивно робить підміну юридичної категорії «попередній договір» на «угоду про наміри» та робить голослівні припущення щодо позивача, яка насправді в момент підписання попереднього договору не знала про необхідність його нотаріального посвідчення. Отже, оскільки відповідач під час укладення попереднього договору отримав від позивача суму, еквівалентну 3000 доларам США, внаслідок нікчемності цього договору позивач вимагала від відповідача повернути їй 84000 грн.
Щодо відсутності доказів передачі позивачем та отримання відповідачем грошових коштів, посилалася на п. 10.1 попереднього договору, в якому зазначено, що в момент підписання даного попереднього договору покупець передав, а продавець прийняв гарантійну суму, яка складає 84000 грн., що еквівалентно 3000 доларів США. Підписавши попередній договір, відповідач підтвердив, що отримав від позивача кошти, причому ця передача коштів відбулась в присутності чисельної групи свідків, серед яких були працівники агентства з нерухомості та нотаріус.
Щодо нібито нерозуміння відповідачем тексту попереднього договору, укладеного російською мовою, пояснювала, що на момент підписання попереднього договору сам відповідач розмовляв виключно російською мовою і погано розумів українську мову в частини юридичної термінології, мабуть, тому компанія з нерухомості «Благовіст», яка готувала цю угоду. саме на його прохання надала російськомовний шаблон договору.
Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України.
Відповідно до ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Відповідно до ч. 3 ст. 369 ЦПК України з урахуванням конкретних обставин справи суд апеляційної інстанції може розглянути апеляційні скарги, зазначені в частинах першій та другій цієї статті, у судовому засіданні з повідомленням (викликом) учасників справи.
Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Враховуючи вищевикладене, оскільки із матеріалів справи не вбачається обставин, які б унеможливлювали розгляд справи без повідомлення учасників справи, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції даним вимогам закону відповідає.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову ОСОБА_2 про стягнення коштів, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки сторони уклали попередній договір купівлі-продажу, та оскільки основний договір купівлі-продажу у встановлений попереднім договором строк укладено не було, передана відповідачу на підтвердження своїх зобов'язань сума в розмірі 84000 грн. має бути повернута позивачу.
Апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції, враховуючи таке.
Судом встановлено, що 18 січня 2019 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали в простій письмовій формі попередній договір, за умовами якого сторони зобов'язалися в обумовлений строк укласти договір купівлі-продажу (далі - основний договір) нерухомого майна, а саме квартири за адресою АДРЕСА_2 , яка знаходиться у власності ОСОБА_1 . Сторони зобов'язуються до 29 березня 2019 року включно підписати та нотаріально посвідчити основний договір купівлі-продажу квартири.
Згідно п. 10.1 договору, сторони дійшли згоди, що на підтвердження своїх обов'язків укласти договір купівлі-продажу квартири у відповідності з умовами даного попереднього договору, та з метою забезпечення його укладення, в момент підписання даного попереднього договору покупець передав, а продавець прийняв гарантійну суму, яка становить 84000 грн., що еквівалентно 3000 доларів США (а. с. 6 - 7).
На а. с. 8 - 11 знаходяться скріншоти смс-листування позивача з абонентом, зазначеним у листуванні як «ІНФОРМАЦІЯ_1)», також вказано номер телефону НОМЕР_1 , що співпадає з номером телефону відповідача, зазначеним у позовній заяві та апеляційній скарзі. За змістом листування, в період з лютого по вересень 2021 року, позивач вимагала у відповідача повернення їй гарантійної суми 3000 доларів США, отриманих в рахунок забезпечення виконання укладення договору основного договору купівлі-продажу квартири, проти чого відповідач не заперечував, однак просив вирішити дане питання пізніше в зв'язку з різними життєвими обставинами (хвороба, відрядження тощо).
Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.
Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
Вирішуючи спір, суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Відповідно до статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: договори та інші правочини.
За приписами частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, - у письмовій формі (частина перша статті 635 ЦК України).
Суд першої інстанції правильно визначився із характером спірних правовідносин та належно кваліфікував укладений між сторонами правочин, встановивши, що 18 січня 2019 року ОСОБА_1 (продавець) та ОСОБА_2 (покупець) укладено попередній договір стосовно купівлі-продажу майбутнього об'єкта нерухомості - квартири.
Статтею 657 ЦК України передбачено, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.
Відповідно до частини третьої статті 640 ЦК України договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення.
У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору, такий договір є нікчемним (частина перша статті 220 ЦК України).
За положеннями статті 216 ЦК України нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
На підставі наведених норм, попередній договір купівлі-продажу квартири від 18 січня 2019 року № 231030 є нікчемним, адже під час його укладення не дотримано форму нотаріального посвідчення.
Глава 83 «Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави» знаходиться в підрозділі 2 «Недоговірні зобов'язання» розділу 3 «Окремі види зобов'язань», який входить до книги п'ятої «Зобов'язальне право» ЦК України.
Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року в справі № 922/3412/17, від 13 лютого 2019 року в справі № 320/5877/17, від 14 грудня 2021 року в справі № 643/21744/19, від 07 лютого 2024 року в справі № 910/3831/22 зроблено висновок, що предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Кондикційні зобов'язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України.
У пункті 3 частини третьої статті 1212 ЦК України передбачено, що положення цієї глави застосовуються також до вимог про повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні.
Якщо одна із сторін договору передала у власність іншій стороні певне майно (сплатила кошти) і судом встановлено порушення еквівалентності зустрічного надання внаслідок невиконання або неналежного виконання своїх обов'язків однієї із сторін, сторона, що передала майно (сплатила кошти), має право вимагати повернення переданого іншій стороні в тому обсязі, в якій це порушує погоджену сторонами еквівалентність зустрічного надання. Тобто, якщо сторона яка вчинила виконання, проте не отримала зустрічного надання в обсязі, який відповідає переданому майну (сплаченим коштам) і згодом договір розірвано, то вона може вимагати від сторони, яка порушила договір і не здійснила зустрічне надання, повернення майна (коштів) на підставі пункту 3 частини третьої статті 1212 ЦК України.
Враховуючи те, що правова підстава, на якій грошові кошти були набуті відповідачем, відсутня (попередній договір є нікчемним), суд першої інстанції зробив правильний висновок, з яким погоджується апеляційний суд, що відповідач зобов'язаний повернути позивачу належні їй грошові кошти в сумі 84000 грн.
Аналогічні правові висновки щодо повернення безпідставно набутих коштів на підставі ст. 1212 ЦК України у випадку встановлення нікчемності попереднього договору купівлі-продажу квартири в зв'язку з недотриманням форми нотаріального посвідчення викладені в постанові Верховного Суду від 27 квітня 2025 року в справі № 751/2085/24 провадження № 61-13273св24) та враховуються апеляційним судом.
Доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_1 не розумів мови договору, вважав, що сторонами укладено договір про наміри, є неспроможними, адже з назви та преамбули укладеного між сторонами договору вбачається, що сторони укладають саме попередній договір, за змістом якого зобов'язались укласти в майбутньому договір купівлі-продажу квартири.
Доводи апеляційної скарги, що ОСОБА_1 добросовісно помилявся щодо природи правочину, підписаного ним 18 січня 2019 року з ОСОБА_2 , та вважав, що укладає угоду про наміри, домовленості якої не мають юридичної сили і юридичні наслідки за якими не настають, не спростовують факту безпідставного набуття ним коштів та необхідності їх повернення.
Крім того, апеляційний суд враховує, що смс-листування між сторонами, скріншот з якого долучений до матеріалів справи, велось саме російською мовою.
Велика Палата Верховного Суду зауважувала, що суд може розглядати електронне листування між особами у месенджері (як і будь-яке інше листування) як доказ у справі лише в тому випадку, якщо воно дає можливість суду встановити авторів цього листування та його зміст. Відповідні висновки щодо належності та допустимості таких доказів, а також обсяг обставин, які можливо встановити за їх допомогою, суд робить у кожному конкретному випадку з врахуванням всіх обставин справи за своїм внутрішнім переконанням (пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 червня 2023 року у справі № 916/3027/21).
Враховуючи, що ОСОБА_1 у апеляційній скарзі не заперечував належності йому номеру мобільного телефону НОМЕР_1 , з якого велося листування співрозмовника позивача у смс-листуванні, та сам зазначив вказаний номер мобільного телефону як власний номер, не спростовував факту такої розмови з позивачем, крім того, не ставив під сумнів відповідність поданої позивачем паперової копії такого листування її електронному оригіналу, апеляційний суд приймає даний доказ як належний і допустимий.
За даних обставин апеляційний суд доходить висновку, що відповідач ОСОБА_1 , підписуючи попередній договір від 18 січня 2019 року, укладений цією ж мовою, що і електронне листування, усвідомлював його зміст та наслідки укладення, а його доводи в цій частині є спробою ввести суд в оману.
Доводи апеляційної скарги, що ОСОБА_2 свідомо не дотрималась вимоги нотаріального посвідчення попереднього договору від 18 січня 2019 року, є нічим не підтвердженим припущенням та відхиляються апеляційним судом.
Апеляційний суд також не може погодитись з аргументами відповідача, що додатки до позовної заяви не містять жодних доказів щодо факту передачі позивачем та отримання відповідачем грошових коштів, які позивач просить стягнути з відповідача, що підтверджувався б чеком, розпискою чи квитанцією, і таким чином суд першої інстанції не дослідив, а позивач не довела належними, допустимими та достатніми доказами, чи було передано кошти відповідачу позивачем, які остання просила стягнути.
Наведені доводи спростовуються умовами п. 10.1 попереднього договору, за змістом якого, сторони дійшли згоди, що на підтвердження своїх обов'язків укласти договір купівлі-продажу квартири у відповідності з умовами даного попереднього договору, та з метою забезпечення його укладення, в момент підписання даного попереднього договору покупець передав, а продавець прийняв гарантійну суму, яка становить 84000 грн., що еквівалентно 3000 доларів США (а. с. 6 - 7).
Оцінюючи доводи апеляційної скарги в цілому, апеляційний суд також звертає увагу, що однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).
Оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 ЦК України, Верховний Суд у вищенаведеній постанові від 30 листопада 2022 року в справі № 369/9263/20 виснував про те, що вказана норма права має на меті стимулювати учасників цивільних правовідносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав у всіх їх проявах, є заходом, спрямованим на зміцнення засад цивільно-правового регулювання, оскільки кожен зобов'язаний вчиняти дії без посягання на права і свободи інших людей.
Категорія «добросовісність» є основоположною в розмежуванні належного здійснення цивільних процесуальних прав і зловживання такими правами. Добросовісність слід розглядати як властивість, що передбачає використання цивільних процесуальних прав виключно за їх призначенням та є однією з умов виконання завдань цивільного судочинства, оскільки вона є регулятором суспільних відносин.
Отже, принцип добросовісності передбачає, що сторони повинні діяти добросовісно під час реалізації своїх прав та передбаченого договором виконання своїх зобов'язань.
Зважаючи на встановлені судом обставини та аргументи апеляційної скарги, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга подана з формальних підстав, а процесуальні дії відповідача спрямовані на ухилення від виконання покладеного на відповідача грошового зобов'язання.
Перевіряючи наявність порушень норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування судового рішення, апеляційним судом встановлено, що рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 05 червня 2023 року в даній справі є заочним та переглядалося за заявою відповідача ОСОБА_1 , в якій відповідач вказував, що про наявність судової справи його повідомлено не було, в зв'язку з чим він не міг реалізовувати передбачені ст. 43 ЦПК України права учасника справи (а. с. 40).
В матеріалах справи відсутні докази повідомлення відповідача ОСОБА_1 про дату, час і місце проведення судового засідання 05 червня 2023 року.
Однак, за змістом п. 3 ч. 3 ст. 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов'язковим), лише в тому разі, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою.
Зважаючи на те, що ОСОБА_1 не просив скасувати рішення суду першої інстанції в зв'язку з розглядом справи без повідомлення відповідача про дату, час і місце засідання, встановлені апеляційним судом обставини не є підставою для скасування рішення першої інстанції та ухвалення нового судового рішення відповідно до вимог п. 3 ч. 3 ст. 376 ЦПК України.
Інші доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на доказах та законі, не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, яким у повному обсязі з'ясовані права та обов'язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до переоцінки доказів та відхиляються апеляційним судом.
Таким чином, суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, апеляційний суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.
Оскільки за результатами апеляційного перегляду апеляційна скарга залишається без задоволення, перерозподілу судових витрат апеляційним судом відповідно до ст. 141 ЦПК України не здійснюється.
Керуючись ст. 7, 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 05 червня 2023 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених ч. 3 ст. 389 ЦПК України.
Судді : Кашперська Т.Ц.
Фінагеєв В.О.
Яворський М.А.