05 червня 2025 р. м. Чернівці Справа № 600/4253/24-а
Чернівецький окружний адміністративний суд у складі:
головуючого - судді Сіжук О.В.,
розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дії та зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Військової частини НОМЕР_1 з такими позовними вимогами:
- визнати протиправними дії щодо відмови 17.08.2024 задовольнити рапорт про звільнення з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 та підпункту 5 пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», при наявності таких підстав для звільнення;
- зобов'язати звільнити з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 та підпункту 5 пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» у зв'язку з самостійним вихованням та утриманням дитини до 18 років за рішенням Глибоцького районного суду Чернівецької області від 23.10.2023 у справі №715/2979/23.
Позов обґрунтовано тим, що позивач звернувся до відповідача з рапортом про звільнення з військової служби в Збройних силах України на підставі підпункту «г» пункту 2 частини четвертої та підпункту 5 пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», однак, відповідач не погодив звільнення позивача. Вказану відмову позивач вважає протиправною, оскільки ним подано достатньо доказів для підтвердження самостійного виховання та утримання дитини до 18 років, а тому звернувся до суду з цим позовом.
Ухвалою судді Чернівецького окружного адміністративного суду прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
Військова частина НОМЕР_1 , заперечуючи проти позовних вимог, подала до суду відзив на позовну заяву, в якому вказала, що надані позивачем документи не підтверджують підстави для звільнення відповідно до статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Відповідно до пункту 20 частини першої статті 4, частини другої, пункту 10 частини шостої статті 12, частин першої - третьої статті 257, статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) дану справу, як справу незначної складності, розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у ній матеріалами.
Дослідивши наявні матеріали, всебічно та повно з'ясувавши всі обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення для вирішення спору по суті, суд зазначає наступне.
Судом встановлено, що позивач проходить військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період в Військовій частині НОМЕР_2 , яка знаходиться в підпорядкуванні Військової частини НОМЕР_1 .
Згідно свідоцтва про народження серія НОМЕР_3 позивач є батьком ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , а згідно свідоцтва про народження серія НОМЕР_4 позивач є батьком ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . (а.с. 14-15).
01.08.2023 між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 укладено договір щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дитини.
Згідно з пунктами 1.4 та 1.8 договору від 01.08.2023 місце проживання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , батьки визначили місце проживання матері, а дитини ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 - місце проживання батька. (а.с. 48-49).
Рішенням Глибоцького районного суду Чернівецької області від 23.10.2023 у справі №715/2979/23 шлюб, зареєстрований 31.10.2008 між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , у відділі реєстрації актів цивільного стану Глибоцького районного управління юстиції, актовий запис №10 - розірвано.
Відповідно до договору, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 01.08.2023 неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , залишити на самостійному вихованні та утриманні матері - ОСОБА_4 .
Відповідно до договору, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 01.08.2023 неповнолітнього сина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , залишити на самостійному вихованні та утриманні батька - ОСОБА_1 . (а.с. 17-18).
Постановою Чернівецького апеляційного суду від 11.07.2024 рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 23.10.2023 залишено без змін. (а.с. 10-25).
Як слідує із матеріалів справи, 22.07.2024 позивач звернувся з рапортом до тимчасово виконуючого обов'язки начальника медичної служби-начальника медичного пункту Військової частини НОМЕР_2 про звільнення з військової служби в запас на підставі підпункту «г» пункту 2 частини четвертої та абзацу 5 пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» у зв'язку з самостійним виховання та утримання дитини до 18 років. (а.с. 42).
До рапорту позивачем додано: рішення суду від 23.11.2023; постанова апеляційного суду від 11.07.2024; акт обстеження житлово-побутових умов №791 від 27.06.2024.
24.07.2024 командиром Військової частини НОМЕР_2 рапорт позивача подано командиру військової частини НОМЕР_1 . (а.с. 42).
Судом також встановлено, що 17.08.2024 командиром Військової часини НОМЕР_1 листом за №8927 повідомлено позивача про непідтвердження наданими документами сімейних обставин, які є підставою для звільнення з військової служби. Тому відсутні підстави для задоволення рапорту. До відповіді додано правовий висновок обставин, наведених у рапорті позивача. (а.с.58).
Із змісту вказаного висновку вбачається, що про самостійне виховання батьком дитини (дітей) може йтися, якщо один з батьків помер, позбавлений батьківських прав за рішенням суду, визнаний безвісно відсутній або оголошений померлим. У всіх інших випадках (розірвання шлюбу, припинення спільного проживання з дітьми, виїзд за межі України тощо) за батьками зберігаються всі права та обов'язки щодо дитини (дітей) в повному обсязі. (а.с. 58 зворотній бік - 60).
Вважаючи протиправною відмову відповідача у звільненні його з військової служби, позивач звернувся до адміністративного суду з цим позовом.
Вирішуючи спір, суд зазначає наступне.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частиною першою та другою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частинами першою та другою статті 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України.
У силу статті 65 Основного Закону України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби здійснює Закон України «Про військовий обов'язок і військову службу» № 2232-XII від 25.03.1992 (далі - Закон №2232-XII).
Згідно з частинами першою та другою статті 1 Закону №2232-XII захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями..
Відповідно до частин першої та другої статті 2 Закону № 2232-ХІІ військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Проходження військової служби здійснюється: громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом), за направленням або за призовом; іноземцями та особами без громадянства - у добровільному порядку (за контрактом) на посадах у Збройних Силах України, Державній спеціальній службі транспорту та Національній гвардії України.
Частиною шостою статті 2 Закону України № 2232-ХІІ передбачені наступні види військової служби: базова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового складу; військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів та закладів вищої освіти, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки (далі - вищі військові навчальні заклади та військові навчальні підрозділи закладів вищої освіти), а також закладів фахової передвищої військової освіти; військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб із числа резервістів в особливий період.
Підстави та порядок звільнення з військової служби визначені статтею 26 Закону №2232-XII.
Відповідно до підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону № 2232-ХІІ військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби на підставах під час дії воєнного стану через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу).
Відповідно до абзацу 5 пункту 3 частини дванадцятої вказаної статті військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин в період дії воєнного стану на таких підставах: військовослужбовці, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.
Згідно з частиною сьомою статті 26 Закону №2232-XII звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України..
Указом Президента України від 10.12.2008 №1153/2008 затверджено Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (далі - Положення №1153/2008).
Відповідно до пунктів 6 та 7 Положення №1153/2008 початок і закінчення проходження військової служби, строки військової служби, а також граничний вік перебування на ній визначено Законом України «Про військовий обов'язок і військову службу». Військова служба закінчується в разі звільнення військовослужбовця з військової служби в запас або у відставку, загибелі (смерті), визнання судом безвісно відсутнім або оголошення померлим.
Відповідно до абзаців другого та третього пункту 12 Положення №№1153/2008 право видавати накази по особовому складу надається командирам, командувачам, начальникам, керівникам (далі - командири (начальники) органів військового управління, з'єднань, військових частин, установ, організацій, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, які утримуються на окремих штатах (далі - військові частини), за посадами яких штатом передбачено військове звання полковника (капітана 1 рангу) і вище, а також керівникам служб персоналу Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України.
Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», постановлено ввести в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб.
Указом Президента України від 24.02.2022 № 69/2022 «Про загальну мобілізацію» постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію.
На момент розгляду цієї адміністративної справи правовий режим воєнного стану в Україні продовжено та не скасовано, а відповідно під час розгляду справи застосуванню підлягає законодавство, що регулює спірні правовідносини в умовах воєнного стану.
Звільнення військовослужбовців із військової служби під час дії особливого періоду регламентовано пунктом 225 Положення №1153/2008.
Відповідно до підпункту 2 пункту 225 Положення №1153/2008 звільнення військовослужбовців із військової служби здійснюється під час дії особливого періоду (з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації) - на підставах, передбачених частиною третьою, пунктом 2 частини четвертої, пунктом 3 частини п'ятої та пунктом 3 частини шостої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу»: у військових званнях до майстер-сержанта (майстер-старшини) включно за всіма підставами - командирами бригад (полків, кораблів 1 рангу) і посадовими особами, які відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України прирівняні до них.
Згідно з положеннями пункту 233 Положення №1153/2008 військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються: підстави звільнення з військової служби; думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю; районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.
Абзацом четвертим пункту 241 Положення №1153/2008 визначено, що накази про звільнення військовослужбовців з військової служби оголошуються командирами (начальниками) військових частин.
Згідно з пунктом 242 Положення №1153/2008 після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки за вибраним місцем проживання. Особи, звільнені з військової служби, зобов'язані у п'ятиденний строк прибути до районних (міських) територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки для взяття на військовий облік.
Верховним Судом у постанові від 06.06.2024 у справі №140/25460/23 констатовано, що розгляд рапорту про звільнення з військової служби відбувається за встановленою процедурою, яка включає підготовку подання, перевірку документів, що підтверджують наявність, зокрема, сімейних обставин або інших поважних причин, уточнюються дані про проходження особою військової служби, документально підтверджуються періоди служби, що підлягають зарахуванню до вислуги в календарному та пільговому обчисленні, проводиться розрахунок вислуги років військової служби.
Пунктами 12.1, 12.11 розділу XII Інструкції про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженої наказом Міністра оборони України №170 від 10.04.2009, передбачено, що звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється посадовими особами, визначеними пунктом 225 Положення.
До керівників органів військового управління Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту, які в особливий період мають право звільнення військовослужбовців з військової служби, належать посадові особи, які під час особливого періоду мають право призначення на посади осіб офіцерського складу.
Перелік документів, що подаються з Поданням до звільнення військовослужбовця з військової служби, зазначено у додатку 19 до Інструкції.
Аналіз вказаних норм законодавства свідчить про те, що військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, звільняються з військової служби під час воєнного стану на підставах, визначених підпунктом «г» пункту 2 частини четвертої та підпункту 5 пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» через сімейні обставини або з визначених названим Законом поважних причин, за умови, що такі військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу, серед яких такі обставини як мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.
Ті військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають командиру (начальнику) військової частини рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення.
Як зазначалося судом, 22.07.2024 позивач звернувся з рапортом до тимчасово виконуючого обов'язки начальника медичної служби-начальника медичного пункту військової частини НОМЕР_2 про звільнення з військової служби в запас на підставі підпункту «г» пункту 2 частини четвертої та підпункту 5 пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» у зв'язку з самостійним виховання та утримання дитини до 18 років. (а.с. 42).
Позивач, наполягаючи на необхідності самостійного виховання та утримання дитини до 18 років вказує на те, що така необхідність підтверджена рішенням Глибоцього районного суду від 23.10.202 у справі №715/2979/23, залишеним в силі постановою Чернівецького апеляційного суду від 11.07.2024.
З огляду на підстави відмови в задоволені рапорту позивача про звільнення з військової служби, викладені у листі командира Військової часини НОМЕР_1 від 17.08.2024 за №8927, судом підлягає з'ясуванню обставина допустимості наданих позивачем доказів для підтвердження необхідності самостійного виховання та утримання дитини до 18 років.
Надаючи оцінку доводам та доказам сторін, суд зазначає таке.
Як зазначалось, рішенням Глибоцького районного суду Чернівецької області від 23.10.2023 у справі №715/2979/23 шлюб, зареєстрований 31.10.2008, між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 розірвано та неповнолітнього сина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , залишено на самостійному вихованні та утриманні батька - ОСОБА_1 .
При цьому, питання щодо позбавлення батьківських прав будь-кого із батьків зазначеним судовим рішенням не вирішувались.
Згідно з частиною третьою статті 11 Закону України №2402-III від 26.04.2001 «Про охорону дитинства» (далі - Закон №2402-III) встановлено, що батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
За змістом частин першої-другої статті 15 Закону №2402-III дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів. Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов'язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини.
Відповідно до частин першої-другої статті 141 Сімейного кодексу України (далі - СК України) мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.
Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною 5 статті 157 цього Кодексу.
За приписами частин першої третьої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті.
Факт відсутності участі батька або матері у вихованні дитини може бути підтверджений судом виключно в разі вирішення питання щодо позбавлення особи батьківських прав.
Отже, проживання батьків дитини окремо, розірвання шлюбу, визначення місця проживання дитини з одним з них не впливає на обсяг прав та обов'язків батьків щодо виховання дитини. Не звільняє того з батьків, хто проживає окремо від обов'язку та не позбавляє права брати особисту участь у вихованні дитини.
Суд зазначає, що рішення суду про розірвання шлюбу, яке позивач долучив до рапорту про звільнення з військової служби, не є належними доказом того, що він самостійно виховує та утримує дитину віком до 18 років, оскільки не впливає на обсяг прав та обов'язків обох батьків щодо виховання дитини, не звільняє того з батьків, хто проживає окремо, від батьківського обов'язку і не позбавляє права брати участь у вихованні дітей.
Водночас, доказів того, що мати дитини ухиляється від виконання батьківських обов'язків або позбавлена батьківських прав, що свідчило б про самостійне виховання позивачем неповнолітньої дитини, позивачем не надано до суду.
На переконання суду, доказами, що підтверджують факт самостійного виховання та утримання дитини віком до 18 років одним з батьків є, зокрема: свідоцтво про смерть батька або матері; рішення суду про позбавлення батьківських прав, рішення суду про визнання батька (матері) безвісти зниклим (відсутнім), рішення суду про оголошення батька (матері) померлим, рішення суду про самостійне виховання та утримання дитини; відбування покарання у місцях позбавлення волі.
Вказані документи об'єктивно дозволяють підтвердити факт відсутності участі матері у вихованні дитини та, як наслідок, наявність підстав для звільнення позивача з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону № 2232-XII.
Суд також звертає увагу й на те, що у законодавстві відсутнє формулювання поняття «самостійне виховання дітей одним з батьків».
Водночас, Порядок надання відпустки при народженні дитини, затверджений постановою Кабінету Міністрів України №693 від 07.07.2021, містить визначення термінів «одинока мати» та «одинокий батько».
Так, одинокий батько - батько дитини, матір якої померла, відповідно до рішення суду позбавлена батьківських прав, визнана безвісно відсутньою або оголошена померлою, якщо ця дитина не була усиновлена іншою жінкою.
Таким чином, оскільки матір дітей не позбавлена батьківських прав, не визнана безвісно відсутньою, не оголошена померлою, а тому відсутні підстави стверджувати про те, що позивач є одиноким батьком або самостійно виховує неповнолітню дитину.
За висновками Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду викладеними у постанові від 28.09.2022 у справі №580/251/21 для визнання статусу «одинокої матері» необхідно встановити дві ознаки: вона і виховує дитину, і сама її утримує.
Відповідно до пункту 9 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06.11.1992 №9 (далі - Постанова Пленуму ВСУ), одинокою матір'ю є жінка, яка не перебуває у шлюбі і у свідоцтві про народження дитини якої відсутній запис про батька дитини або запис про батька зроблено в установленому порядку за вказівкою матері, вдова, інша жінка, яка виховує і утримує дитину сама.
У постанові від 13.06.2018 по справі №822/2446/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду вказав, що правовий статус поняття одинокого батька не врегульований законодавством, вбачається можливим застосовування аналогії поняття одинокої матері, тлумачення якого зазначено у Постанові Пленуму ВСУ.
Системний аналіз викладеного дає підстави для висновку, що для набуття статусу «одинока матір», «одинокий батько», необхідні 2 факти: не перебування у шлюбі, а також виховання і утримання дитини самими матір'ю чи батьком відповідно, тобто без участі іншого з подружжя у житті дитини.
Враховуючи зазначене вище в сукупності суд вважає, що батька можна визнати таким, що виховує дитину самостійно, тобто без матері, тільки за наявності реальних перешкод для матері дитини здійснювати свій обов'язок щодо виховання дитини, зокрема, позбавлення матері батьківських прав, визнання безвісно відсутньою чи померлою. Саме по собі розірвання шлюбу, не перебування батьків у шлюбі, реєстрація місця проживання матері окремо від дитини не передбачає, що дитина виховується без матері.
З огляду на зазначене вище суд дійшов висновку про те, що матеріали справи не містять належних, допустимих та достовірних доказів, що свідчили б про статус позивача як батька, що самостійно виховує дитину віком до 18 років, а тому є правомірними дії відповідача щодо відмови позивачу в задоволенні рапорту про звільнення з військової служби.
Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010, заява 4909/04, відповідно до пункту 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 09.12.1994, серія A, № 303-A, п. 29).
Відповідно до положень, закріплених у статті 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Статтею 73 КАС України передбачено належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Згідно статей 74-76 КАС України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Як зазначено в частині першій статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Згідно з частиною другою статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно з частинами першою - третьою статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Оцінивши належність, допустимість, достовірність вказаних вище доказів окремо, а також достатність і взаємний зв'язок цих доказів у їх сукупності, суд вважає, що позивач не довів обґрунтованість заявлених вимог. Натомість відповідачем доведено, що у спірних відносинах він діяв обґрунтовано та правомірно. Тому, позов задоволенню не підлягає.
Оскільки в задоволенні адміністративного позову відмовлено, суд не вирішує питання про понесені судові витрати у вигляді сплаченого судового збору.
Керуючись статтями 9, 72, 73, 74-76, 77, 90, 241 - 246, 250 КАС України, суд
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дії та зобов'язання вчинити дії відмовити повністю.
У відповідності до статей 255, 293, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України рішення може бути оскаржене до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його складання.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_5 ).
Відповідач - Військова частина НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , ідентифікаційний код юридичної особи НОМЕР_6 ).
Суддя Сіжук Ольга Володимирівна