Провадження № 22-ц/803/2438/25 Справа № 205/688/23 Суддя у 1-й інстанції - Басова Н. В. Суддя у 2-й інстанції - Ткаченко І. Ю.
04 червня 2025 року Дніпровський апеляційний суд у складі:
головуючого - судді: Ткаченко І.Ю.,
суддів: Єлізаренко І.А., Свистунової О.В.
за участю секретаря: Кошари О.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпрі цивільну справу
за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , треті особи: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Довгополова Людмила Геннадіївна, ОСОБА_4 , про визнання договору купівлі-продажу нерухомого майна недійсним
за апеляційними скаргами ОСОБА_1 та ОСОБА_2
на рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 30 жовтня 2024 року,-
У січні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з уточненим 24 квітня 2023 року позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , треті особи: ПН ДМНО Довгополова Л.Г., ОСОБА_4 про визнання договору купівлі-продажу нерухомого майна недійсним. В обґрунтування позовних вимог посилалася на те, що вона з 23 вересня 2004 року мала місце реєстрації та фактично проживала за адресою: АДРЕСА_1 . На момент реєстрації її місця проживання власницею вищевказаного домоволодіння була її бабуся - ОСОБА_5 08 липня 2005 року, бабуся подарувала цей будинок своїй доньці ОСОБА_2 . В подальшому, коли їй було 13 років, ОСОБА_2 продала вищевказаний будинок ОСОБА_3 . Станом на 14 травня 2018 року вона вже була зареєстрована за цією адресою. 14 травня 2018 року ОСОБА_3 продав будинок ОСОБА_4 05 червня 2020 року за заявою ОСОБА_1 у зв'язку з отриманням паспорту громадянина України з безконтактним електронним носієм, інформація про реєстрацію її місця проживання за адресою АДРЕСА_1 була внесена до Єдиного державного демографічного реєстру. Проте, 14 лютого 2020 року за заявою ОСОБА_4 її було знято з реєстраційного обліку місця проживання за вищевказаною адресою. Вказувала, що договір купівлі-продажу між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 підлягає визнанню недійсним з підстав, передбачених ст. 203 ЦК України, оскільки з огляду на те, що укладення договору, коли їй було 13 років без дозволу органу опіки та піклування мало наслідком порушення її права на користування житловим будинком, оскільки відповідач, а потім ОСОБА_4 позбавили її місця проживання в ньому, крім того з наданих відповідачкою ОСОБА_2 пояснень вбачається, що при укладанні договору мала місце помилка та обман, а тому просила суд ухвалити рішення, яким визнати недійсним з моменту укладення договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1 , перейменовано згідно з розпорядженням Дніпровського міського голови № 897-р від 26 листопада 2015 року), укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений 10 липня 2017 року ПН ДМНО ОСОБА_6 ; стягнути з відповідачів судові витрати.
Рішенням Ленінського районного суду м.Дніпропетровська від 30 жовтня 2024 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована тим, що на дату укладення оспорюваного правочину їй було 13 років, проте дозвіл на відчуження житла органом опіки та піклування не надавався та матеріали справи не містять доказів забезпечення її правом користування житлом за іншою адресою.
В апеляційній скарзі ОСОБА_2 , посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована тим, що договір купівлі-продажу домоволодіння було оформлено між нею та батьком ОСОБА_7 , договір був фіктивним, намірів продавати будинок у неї взагалі не було, тому що це єдине її житло. Він вчинений під впливом помили та обману. Крім того, на рахунковий рахунок Акорд Банку, зазначений в договорі купівлі-продажу, грошові кошти їй не переказували, оскільки в неї не було рахунку в Акорд Банку. Вказувала, що орган опіки та піклування не давав дозволу на відчуження житла та матеріали справи не містять доказів забезпечення позивачки правом користування житлом за іншою адресою.
Розглянувши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційних скарг та заявлених позовних вимог, колегія суддів не находить підстав для їх задоволення та скасування рішення суду.
Статтями 12,81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Розглядаючи позов, суд має встановити фактичні обставини справи виходячи з фактичних правовідносин сторін, але в межах заявлених вимог.
Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що згідно з копією свідоцтва про народження, запис № 1195 від 29 жовтня 2003 року у графі відомості про дитину зазначено ОСОБА_1 , у графі відомості про батьків зазначено: батько - ОСОБА_8 , мати - ОСОБА_2 .
10 липня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Долгополовою Л.Г., зареєстрований в реєстрі за номером 717.
Як вбачається із наданих суду згідно ухвали суду приватним нотаріусом ДМНО Долгополовою Л.Г. документів, підставою для укладення та нотаріального посвідчення зазначеного спірного правочину, були договір дарування житлового будинку, посвідчений приватним нотаріусом ДМНО Дубовенко В.О. 08 липня 2005 року за реєстровим номером 1396, витяг з реєстру, заява ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , звіт про оцінку майна, інформаційна довідка з Єдиного реєстру спеціальних бланків нотаріальних документів, витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку, відомості про обмеження у використанні земельної ділянки, кадастровий план земельної ділянки, умовні позначення, технічний паспорт на домоволодіння, копія паспорту, копія довідки ОСОБА_2 , копія паспорту, копія довідки ОСОБА_3 , інформаційна довідка з Держаного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, копія свідоцтва про смерть ОСОБА_9 та ОСОБА_5 , інформація № 14/5-1012 від 10 липня 2017 року з Департаментом адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпропетровської міської ради відповідно до якої відповідно даних картотеки з питань реєстрації фізичних осіб, за адресою АДРЕСА_1 зареєстровані дві особи, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрована з 25 вересня 2004 року та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрована з 11 серпня 1986 року.
Як вбачається зі змісту п. 7 оспорюваного договору купівлі-продажу спірного житлового будинку « …сторони стверджують, що однаково розуміють значення і умови цього договору, договір спрямований на реальне настання правових наслідків і умов цього договору. Договір спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлений ним, їх волевиявлення є вільним і відповідає внутрішній волі, договір не має характеру уявного та удаваного правочину, ціна продажу відповідає їх дійсним намірам…».
Як вбачається з п. 5 спірного договору, продавець свідчить, що малолітні та неповнолітні діти не мають права проживання, користування нерухомими майном, та не перебувають на реєстраційному обліку у вищевказаному нерухомому майні. Правочин не суперечить правам та інтересам малолітніх, неповнолітніх та непрацездатних дітей (п. 6, ст. 203 ЦК України).
Згідно інформаційної довідки з Держаного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон, відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна 14 травня 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Солошенко Ю.В.
Відповідно до довідки про реєстрації місця проживання, виданої Департаментом адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпропетровської міської ради № 6/5-1742 від 16 лютого 2023 року ОСОБА_2 зареєстрована за адресою АДРЕСА_2 з 07 вересня 2021 року.
Як слідує з Витягу з Єдиного державного демографічного реєстру щодо реєстрації місця проживання, дата внесення до Реєстру запитуваної інформації, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрована за адресою АДРЕСА_1 , дата реєстрації 23 вересня 2004 року
Згідно відповіді адміністрації Новокадацького району Дніпровської міськради №Л-20/0-1 (09-21 від 08 вересня 2021 року орган опіки та піклування адміністрації Новокодацького району Дніпровської міськради в період з 01 січня 2017 року по 31 грудня 2018 року дозвіл про відчуження житла за адресою майна АДРЕСА_1 , не надавався.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що права малолітньої на час укладення оспорюваного договору ОСОБА_1 жодним чином не були порушені.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Статтею 129 Конституції України визначено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є, зокрема забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.
Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Частиною першою статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша татті 13 ЦПК України).
Статтею 41 Конституції України передбачено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України визначено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним.
Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19 червня 2019 року
у справі № 643/17966/14-ц (провадження № 14-203цс19) зазначила, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21).
У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.
Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі).
В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.
Частиною першою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою, третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов'язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).
Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним».
Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/ встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 у справі № 359/12165/14-ц (провадження № 61-13417св21).
Вирішуючи спір про визнання правочину недійсним, суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання правочину недійсним та настання відповідних наслідків: відповідність змісту правочину вимогам закону, додержання встановленої форми правочину, правоздатність сторін правочину, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Згідно з частиною першою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Частиною першою статті 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Підпис є обов'язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри та волю й фіксує волевиявлення учасника (-ів) правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документу, в якому втілюється правочин. Внаслідок цього підписання правочину здійснюється стороною (сторонами) або ж уповноваженими особами.
Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 674/461/16-ц (провадження № 61-34764св18) та від 14 вересня 2023 року у справі № 465/4873/20 (провадження № 61-6627св23).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19-ц (провадження № 14-79цс21) Велика Палата Верховного Суду вказала, що укладеним є такий правочин (договір), щодо якого сторонами у належній формі досягнуто згоди з усіх істотних умов. У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.
Згідно з главою 6 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, який затверджений наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, нотаріус зобов'язаний установити волевиявлення особи, яка звернулась за вчиненням нотаріальної дії. Нотаріус зобов'язаний встановити дійсні наміри кожної із сторін до вчинення правочину, який він посвідчує, а також відсутність у сторін заперечень щодо кожної з умов правочину. Установлення дійсних намірів кожного з учасників правочину здійснюється шляхом встановлення нотаріусом однакового розуміння сторонами значення, умов правочину та його правових наслідків для кожної із сторін. Установлення дійсних намірів однієї із сторін правочину може бути здійснено нотаріусом за відсутності іншої сторони. Правочин посвідчується нотаріусом, якщо кожна із сторін однаково розуміє значення, умови правочину та його правові наслідки, про що свідчать особисті підписи сторін на правочині.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) зроблено висновок про те, що добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина «venire contra faktum proprium» (заборона суперечливої поведінки) базується на римській максимі - «non concedit venire contra-US faktum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини «venire contra faktum proprium» знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
Власник майна, який є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші передбачені законодавством наслідки, які застосовуються органами опіки та піклування.
Аналогічні правові висновки висловлені Верховним Судом у постановах: від 25 квітня 2018 року у справі № 640/1332/15-ц (касаційне провадження № 61-8582св18), і від 23 січня 2019 року у справі № 127/4540/15-ц(касаційне провадження № 61-18017св18).
Правочин, який вчинений стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти за відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить інтересам дитини, звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним.
Зазначений висновок викладено у постановах Верховного Суду від 27 лютого 2020 року у справі № 127/13166/18(провадження № 61-1691св19), від 17 червня 2020 року у справі № 308/5835/17( провадження № 61-37066св18), від 28 жовтня 2022 року у справі № 344/2670/20,(провадження № 61-11665св21), від 18 квітня 2023 року у справі № 756/2911/17(провадження № 61-6045св22).
Відповідно до вимог частин 3 та 4 статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Частинами першою статті 80 ЦПК України визначено, що достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
З матеріалів справи установлено, що на момент укладання оспорюваного правочину, за адресою АДРЕСА_1 зареєстровані дві особи, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрована з 25 вересня 2004 року та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрована з 11 серпня 1986 року.
Доказів того, що укладення спірного правочину призвело до звуження обсягу, зменшення чи обмеження існуючого права дитини. позивачкою не надано.
У правочині зовнішнє волевиявлення особи має відповідати його внутрішній волі. Вона має бути спрямована на досягнення відповідного юридичного наслідку, тому не можуть розглядатися як правочини ті фактичні дії особи, які не призводять безпосередньо до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав та обов'язків. На цих підставах необхідно виділити правочини, вчинені під впливом: помилки (стаття 229 ЦК України); обману (стаття 230 ЦК України); насильства (стаття 231 ЦК України); тяжкої обставини і на вкрай невигідних умовах (стаття 233 ЦК України), а також унаслідок зловмисної домовленості (стаття 232 України).
Відповідно до статей 229 - 233 ЦК України правочин, здійснений під впливом помилки, обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представником однієї сторони з іншою стороною або внаслідок збігу тяжких обставин (кабальний правочин), є оспорюваним та може бути визнаний судом недійсним. Заявлені вимоги можуть бути задоволені, якщо доведено факти обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною або збіг тяжких для сторони обставин і наявність їх безпосереднього зв'язку із волевиявленням сторони вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах.
Позивачка ОСОБА_1 також вказує про те, що відповідачка ОСОБА_2 вчинила правочини під впливом помилки та обману, не надаючи жодних доказів цьому, що є її процесуальним обов'язком.
Відповідно до частини першої статті 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей майна, які значно знижують його цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
Правочини, вчинені внаслідок помилки, належать до категорії правочинів, в яких внутрішня воля співпадає з волевиявленням та дійсно спрямована на досягнення мети правочину, але формування такої волі відбулося під впливом обставин, які спотворили справжню волю особи. Помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Під помилкою, що має істотне значення, розуміється помилка щодо, зокрема, природи правочину, прав та обов'язків сторін.
Правочин, вчинений під впливом помилки, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.
Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним з цих підстав, повинна довести наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення.
У постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі №759/17065/14-ц зроблено висновок щодо застосування статті 229 ЦК України та вказано, що під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності, уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов'язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину необхідно розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу).
Відповідно до частини першої статті 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, не вигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення (абзац другий частини першої статті 229 ЦК України).
Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.
На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.
Суб'єктом введення в оману є сторона правочину як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.
Доводи апеляційної скарги відповідачки ОСОБА_2 про те, що оспорюваний ОСОБА_1 правочин, було укладено нею під впливом помилки та обману та посилання на ст. 229,230 ЦК України не можуть бути прийняті до уваги.
Відповідачка ОСОБА_2 посилаючись на вказані правові норми та вказуючи про те, що вона помилилися та її ввели в оману, із позовом до суду не звертається.
Інші доводи апеляційних скарг не можуть бути взяті до уваги колегією суддів, оскільки вони фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте відповідно до вимог ст.89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена.
Крім цього, зазначене також узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року).
Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, тому апеляційні скарги підлягають залишенню без задоволення, а рішення має бути залишено без змін.
Керуючись ст.ст.367, 374, 375, 381-383 ЦПК України,-
Апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - залишити без задоволення.
Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 30 жовтня 2024 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів в передбаченому законом порядку.
Вступна та резолютивна частини проголошені 04 червня 2025 року.
Повний текст постанови складено 05 червня 2025 року.
Судді: