Провадження № 22-ц/803/4454/25 Справа № 932/4505/24 Суддя у 1-й інстанції - Цитульський В. І. Суддя у 2-й інстанції - Новікова Г. В.
05 червня 2025 року Дніпровський апеляційний суд в складі колегії:
судді-доповідача: Новікової Г.В.
суддів: Гапонова А.В., Никифоряка Л.П.
розглянувши у письмовому провадженні без виклику сторін в м. Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 09 грудня 2024 року (повний текст складено 09 грудня 2024 року у м. Дніпро) у справі за позовом Комунального підприємства «Дніпроводоканал» Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості по оплаті послуг водопостачання та водовідведення, -
У травні 2024 року КП «Дніпроводоканал» звернувся до суду із зазначеним вище позовом, який обґрунтовував тим, що відповідачі є фактичними споживачами послуг з водопостачання та водовідведення за адресою: АДРЕСА_1 , де відповідальним квартиронаймачем є ОСОБА_1 , на ім'я якої відкрито особовий рахунок № НОМЕР_1 . Проте вчасно та у відповідному розмірі оплату послуг споживачами за цією адресою не здійснювалась, в результаті чого за період з червня 2015 року по березень 2024 року утворилась заборгованість у розмірі 35 198,77 грн.
Просив стягнути з відповідачів заборгованість у розмірі 42 094,49 грн., яка складається з суми основного боргу у розмірі 35 198,77 грн., інфляційне збільшення суми боргу за період з липня 2018 року по січень 2022 року - 6 107,51 грн., 3% річних за період липня 2018 року по січень 2022 року у розмірі 788,21 грн., а також судові витрати у сумі 3 028 грн.
Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 09 грудня 2024 року позовні вимоги задоволено: стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь позивача суму заборгованості по оплаті послуг з водопостачання та водовідведення з урахуванням 3% річних та інфляційного збільшення в розмірі 42 094,49 грн., з них 35 198,77 грн., - сума основного боргу, 788,21 грн.- сума 3% річних та інфляційне збільшення - 6 107,51 грн. Також стягнуто ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь КП «Дніпроводоканал» судовий збір у розмірі по 1514 грн. з кожного.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просять скасувати рішення суду першої інстанції та постановити нове, яким в задоволенні позовних вимог відмовити.
В обґрунтування посилався на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також невідповідність висновків суду обставинам справи.
Зазначали, що вони не були повідомлені про розгляд справи, копію позовної заяви не отримували, а тому не змогли скористатись своїм правом на подачу заяви про застосування наслідків пропуску строку позовної давності. А тому просять застосувати їх під час розгляду справи у суді апеляційної інстанції. Також вказували, що за адресою: АДРЕСА_1 фактично проживає тільки ОСОБА_1 , якій належить це майно на праві приватної власності після смерті матері. Зазначали, що заборгованість утворилась в результаті мізерних доходів відповідачів та не бажання позивача установити їм лічильник без погашення такої заборгованості.
КП «Дніпроводоканал» подало відзив на апеляційну скаргу, в якому просило залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, як законне та обґрунтоване. Зокрема зазначало, що у раз застосування строків позовної давності слід звернути увагу на законодавчо встановлене продовження такого строку у зв'язку із введенням карантинних обмежень та воєнного стану. Також звертає увагу, що за адресою: АДРЕСА_1 , відсутній прилад обліку води, а тому нарахування проводилось згідно із діючими нормами та тарифами по кількості фактично зареєстрованих осіб. При цьому сповивачі послуг за вказаною адресою не повідомляли про зміну кількості фактичних мешканців або їх тимчасову відсутності у квартирі або небажання користуватись послугами та опломбування запірних вентелів. Також звертає увагу, що законом передбачено що встановлення засобів обліку води здійснюється за рахунок коштів споживача.
Відповідно до ч.13 ст.7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Частиною 4 статті 19 ЦПК України передбачено, що спрощене провадження призначене для розгляду малозначних справ, справ, що виникають з трудових відносин, справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.
Відповідно до ч.1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.
Згідно із ч. 3 цієї статті розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених статтею 369 цього Кодексу.
У ч.1 ст. 369 ЦПК України зазначено, що апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Зважаючи, що по даній справі ціна позову становить 42 094,49 грн. тобто менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб і справа не відноситься до справи, яка не підлягає розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розгляд апеляційної скарги здійснюється без повідомлення сторін.
Перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів апеляційної скарги відповідно до статті 367 ЦПК України, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено,що правовідносини між сторонами виникли на підставі рішення Дніпровської міської Ради №526 від 20.04.1995 про розподіл платні за надання населенню комунальних послуг, споживачам, переданим на обслуговування КП «Дніпроводоканал».
При цьому предметом господарської діяльності позивача КП «Дніпроводоканал» Дніпровської міської ради є, зокрема, надання послуг водопостачання та водовідведення, про що зазначено у п. 2.2.1 Статуту Комунального підприємства «Дніпроводоканал» Дніпровської міської ради (нова редакція), затвердженого рішенням міської ради від 22 березня 2023 року № 72/35.
Судом першої інстанції становлено, що відповідачу ОСОБА_1 відкритий особовий рахунок № НОМЕР_1 , за яким вона повинна була сплачувати комунальні послуги спожиті за адресою: АДРЕСА_1 .
Окрім ОСОБА_1 у квартирі зареєстрований також член її сім'ї: ОСОБА_2 , що підтверджується довідкою про ск,лад сім'ї, виданої начальником управління від 04.04.2024 року. Також зазначені відомості підтверджуються відповіддю Відділу формування та ведення реєстру територіальної громади.
Згідно розрахунку заборгованості, складеного позивачем, по особовому рахунку № НОМЕР_1 вбачається, що вартість послуг з водопостачання нараховується на 2 осіб, однак не оплачується, тому з червня 2015 року по березень 2024 року утворилась заборгованість у розмірі 35 198,77 грн., та інфляційного збільшення суми боргу за період з вересня 2018 року по січень 2022 року - 6 107,51 грн., 3% річних за період липня 2018 року по січень 2022 року.
Задовольняючи позовні вимоги ДП «Дніпроводоканал» суд першої інстанції виходив із того, що позивачем належними та допустимим доказами підтверджено наявність у відповідачів, як фактичних користувачів послуг з водопостачання та водовідведення, заборгованості за надані їм позивачем послуги.
Із такими висновками суду першої інстанції не можливо погодитись у повній мірі з огляду на наявне клопотання про застосування наслідків пропуску строку позовної давності.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).
Згідно із статтею 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних права та обов'язків, зокрема, є: договори та інші правочини; інші юридичні факти.
Статтею 509 ЦК України, передбачено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Відповідно до статей 64, 67, 68 ЖК України наймачі повинні своєчасно та в повному обсязі вносити квартирну плату та плату за комунальні послуги.
Згідно з ч. 1 ст. 13 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» залежно від функціонального призначення житлово-комунальні послуги поділяються на: комунальні послуги (централізоване постачання холодної води, централізоване постачання гарячої води, водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем), газо - та електропостачання, централізоване опалення, а також вивезення побутових відходів тощо); послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій (прибирання внутрішньобудинковихприміщень та прибудинкової території, санітарно-технічне обслуговування, обслуговування внутрішньобудинкових мереж, утримання ліфтів, освітлення місць загального користування, поточний ремонт, вивезення побутових відходів тощо); послуги з управління будинком, спорудою або групою будинків (балансоутримання, укладання договорів на виконання послуг, контроль виконання умов договору тощо); послуги з ремонту приміщень, будинків, споруд (заміна та підсилення елементів конструкцій та мереж, їх реконструкція, відновлення несучої спроможності несучих елементів конструкцій тощо).
Пунктом 5 частини третьої статті 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» споживач зобов'язаний оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.
У частині першій статті 19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» передбачено, що відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах, проте відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 цього Закону споживач має право, зокрема, одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг.
Такому праву прямо відповідає визначений пунктом 5 частини третьої статті 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» обов'язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.
Таким чином, згідно із зазначеними нормами закону споживачі зобов'язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними.
Звертаючись до суду із позовом КП «Дніпроводоканал» зазначало, що між ними та відповідачами, як зареєстрованими у квартирі, встановились відносини з приводу надання послуг з водопостачання та водовідведення у кв. АДРЕСА_2 , за якою відкрито особовий рахунок на ім'я ОСОБА_1 .
Відповідно до частини першої статті 64 ЖК України члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору.
В апеляційній скарзі відповідачі зазначали, що фактично за вказаною вище адресою проживає тільки ОСОБА_1 , а ОСОБА_2 в цій квартирі не проживає, однак не надали відповідних доказів на підтвердження цього. Крім того матеріали справи містять докази того, що ОСОБА_2 на момент звернення до суду так і значиться зареєстрованим у кв. АДРЕСА_2 .
Таким чином, сторони знаходилися у договірних відносинах, згідно яких позивач надавав відповідачам послуги з водопостачання та водовідведення, а відповідачі були зобов'язані сплачувати за ці послуги грошові кошти.
Що ж стосується клопотання про застосування строку позовної давності, заявлено ними у суді апеляційної інстанції слід зазначити наступне.
Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (ч. 3 ст. 267 ЦК України).
Згідно з п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема принципів рівності та змагальності сторін.
Відповідач, який не був належним чином (згідно з вимогами процесуального закону) повідомлений про час і місце розгляду справи у суді першої інстанції, не має рівних з позивачем можливостей подання доказів, їх дослідження та доведення перед цим судом їх переконливості, а також не може нарівні з позивачем довести у суді першої інстанції ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень.
Якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про час і місце розгляду справи, ухвалить у ній рішення, відповідач вправі заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі.
Такий висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 17 квітня 2018 року у справі 200/11343/14-ц.
З матеріалів справи вбачається, що розгляд справи проходив в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін, а конверти із позовними заявами повернулись до суду першої інстанції із відміткою АТ «Укрпошта» про причини повернення «за закінченням терміну зберігання».
Таким чином відповідачі були позбавлені можливості скористатись своїм правом звернення із заявою про застосування строків позовної давності у суді першої інстанції, а тому є підстави для розгляду такої заяви апеляційним судом.
Відповідно до ст. 256 ЦК України, позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Згідно із приписами ст.ст. 260,261 ЦК України, позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього Кодексу. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. При цьому норма частини першої статті 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб'єктивних прав, відтак обов'язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.
Верховний Суд у постанові від 23.12.2020 по справі № 127/23910/14-ц дійшов висновку, що правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. Часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій є тією дією, яка свідчить про визнання ним боргу. При цьому якщо виконання зобов'язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу.
Згідно з п.12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, яким було доповнено Цивільний кодекс України відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» від 30.03.2020 № 540-ІХ, під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені у тому числі статтями 257 та 258 ЦК України, продовжуються на строк дії такого карантину.
Постановою Кабінету Міністрів України «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» від 11.03.2020 № 211 карантин було встановлено з 12 березня 2020 р. до 22 травня 2020 р. на всій території України.
Постановою Кабінету Міністрів України «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» від 09.12.2020 № 1236 «з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (далі COVID-19), з 19 грудня 2020 р. до 28 лютого 2021 р. на території України карантин, продовживши дію карантину, встановленого постановами Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 р. № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» та наступними постановами КМУ з цього ж питання.
В подальшому Кабінет Міністрів України постановою № 1336 від 15.12.2021 продовжив дію адаптивного карантину на території України до 31 березня 2022 року шляхом внесення змін до постанови № 1236 від 9 грудня 2020 р.
Дію карантину неодноразово було продовжено на всій території України, востаннє постановою Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2023 року № 383 до 30 червня 2023 року.
Отже, розглядаючи обставини цієї справи в контексті вказаних норм права, встановлений на території України карантин з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), діяв з 12 березня 2020 року до 30 червня 2023 року.
Окрім того, згідно Указу Президента України № 64/2022 від 24 лютого 2022 року «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом № 2102-ІХ від 24 лютого 2022 року, в зв'язку з військовою агресією рф проти України, в Україні було введено воєнний стан з 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, з подальшими його продовженнями, який триває і наразі.
Законом України від 15 березня 2022 року №2120-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» внесено зміни до ЦК України щодо строків позовної давності. Так, розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено зокрема п. 19, згідно якого у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії.
Пунктом 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України (в редакції Закону №3450-IX від 08 листопада 2023 року) встановлено, що у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану.
Тобто, виходячи з вищенаведених положень закону, пропущеною слід вважати позовну давність лише за вимогами щодо стягнення щомісячних платежів, що виникли до 12 березня 2017 року.
Строк позовної давності за вимогами, що виникли після 12 березня 2017 року, та на які поширюється загальна позовна давність у три роки, вважається продовженим на підставі п. 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, до закінчення дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), а також зупиненим на строк дії воєнного стану в Україні.
За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п'ята статті 261 ЦК України). В даному випадку перебіг позовної давності обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу.
З позовом до суду КП «Дніпроводоканал» звернувся 23.05.2024 року та просив стягнути заборгованість, яка виникла з 01 червня 2015 року по 31 березня 2024 року.
Як зазначалось вище строк позовної давності продовжується на строк дії карантину та воєнного стану, а тому за заявою відповідачів можна застосувати наслідки пропуску строку позовної давності до вимог водоканалу до 12.03.2017 року.
Таким чином, сума яка підлягає солідарному стягненню з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь КП «Дніпроводоканад» за користування послугами з водопостачання та водовідведення з урахуванням строку позовної давності за період з березня 2017 року по березень 2024 року включно складає 31 499,09 грн. (35 198,77 - 3 699,68 )
З приводу доводів апеляційної скарги відповідача про неправомірність нарахування інфляції та 3% річних, то вони не ґрунтуються на вимогах закону з огляду на наступне.
Відповідно до ч.2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Верховний Суд України в правовій позиції, викладеній у рішенні від 16 грудня 2015 року N 6-2023цс15 зазначив, що закріплена в пункті 10 частини третьої статті 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» правова норма щодо відповідальності боржника за несвоєчасне здійснення платежів за житлово-комунальні послуги у вигляді пені не виключає застосування правових норм, установлених у частині другій статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Інфляційне нарахування на суму боргу за порушення боржником грошового зобов'язання, вираженого в національній валюті, та трьох відсотків річних від простроченої суми полягає у відшкодуванні матеріальних витрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за неправомірне користування утриманими грошовими коштами, що підлягають сплаті кредиторові, тому ці кошти нараховуються незалежно від сплати ним неустойки (пені) за невиконання або неналежне виконання зобов'язання.
За відсутності оформлених договірних відносин, але в разі прострочення виконання грошового зобов'язання з оплати отриманих житлово-комунальних послуг на боржника покладається відповідальність, передбачена частиною другою статті 625 ЦК України.
Крім того, застосування положень частини другої статті 625 ЦК України до спірних правовідносин також узгоджується із закріпленими в пункті 3 частини першої статті 96 Цивільного процесуального кодексу України нормами, відповідно до яких однією з вимог, за якими може бути видано судовий наказ, є вимога про стягнення заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг з урахуванням індексу інфляції та трьох відсотків річних, нарахованих на суму заборгованості.
Таким чином, особи які не в змозі сплатити за житлово-комунальні послуги повинні за прострочення платежів за комунальні послуги України сплачувати не тільки пеню передбачену Законом України «Про житлово-комунальні послуги», а й три відсотки річних та індекс інфляції, передбачені Цивільним кодексом України, за весь час прострочення.
Виходячи з юридичної природи правовідносин сторін як грошових зобов'язань, на них поширюється дія частини другої статті 625 ЦК України як спеціальний вид цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання зобов'язання.
Відповідно до Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)» від 17 березня 2020 року, на період дії карантину або обмежувальних заходів, пов'язаних із поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19), та протягом 30 днів з дня його відміни забороняється нарахування та стягнення неустойки (штрафів, пені) за несвоєчасне здійснення платежів за житлово-комунальні послуги.
За змістом ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. А пенею - неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (частини друга та третя цієї статті).
А в розумінні частини другої ст. 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Таким чином вирішуючи спір в частині стягнення інфляційних втрат та 3% річних у відповідності до ст. 625 ЦК України, суд виходить із того, що наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційних нарахувань та 3% річних не є штрафними санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника.
Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 30.01.2019 року в справі №922/175/18, де зазначено, що формулювання ст.625 ЦК України, коли нарахування процентів тісно пов'язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів, а тому 3% річних не є неустойкою у розумінні ст.549 цього Кодексу і на ці суми положення Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)» від 17 березня 2020 року не поширюється.
Також згідно постанови Кабінету Міністрів України від 05.03.2022 №206 «Деякі питання оплати житлово-комунальних послуг в період воєнного стану», до припинення чи скасування воєнного стану в Україні забороняється нарахування та стягнення неустойки (штрафів, пені), інфляційних нарахувань, процентів річних, нарахованих на заборгованість, утворену за несвоєчасне та/або неповне внесення населенням плати за житлово-комунальні послуги.
При цьому суд звертає увагу, що період заявлених вимог щодо відповідальності у рамках ст. 625 ЦК України ( липень 2018 року- січень 2022 року) не зачіпає дати законодавчо встановленої заборони на такі нарахування у зв'язку із веденням в країни воєнного стану.
Враховуючи наведене, наявні всі законодавчо встановлені підстави для стягнення із боржників по оплаті комунальних послуг заявленого позивачем інфляційного збільшення та 3% річних.
Інші доводи апеляційних скарг та відзивів на них зводяться до особистого трактування сторонами норм матеріального та процесуального права та не спростовують наведених вище судом апеляційної інстанції обставин.
Слід також зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.)
Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41.
Відповідно п. 3 та 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Враховуючи наведе апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції зміні в частині загальної суми заборгованості із 42 094,49 на 38 394,81 грн. та суми основного боргу із 35 198,77 на 31 499,09 грн.
Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (ч. 13 ст. 141 ЦПК України).
Згідно ч. 1, 10 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. При частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов'язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов'язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.
Враховуючи наведене, а також пропорційність розміру задоволених позовних вимог (91%) та взаємозарахування між сторонами понесених судових витрат, на користь позивача підлягають стягненню витрати по сплаті судового збору у розмірі 1 173,35 грн. з кожного позивача. А отже рішення суду першої інстанції в цій частині також підлягає зміні в частині суми з 1 514 грн. на 1 173,35 грн. .
Відповідно до частини 3 статі 389 ЦПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п'ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Так як ціна позову складає 42 094,49 грн., що менше двохсот п'ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, то судове рішення не підлягає касаційному оскарженню.
Керуючись ст. ст.368, 369, 376, 382,384 ЦПК України, апеляційний суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 09 грудня 2024 рокузмінити в частині суми заборгованості по оплаті послуг з водопостачання та водовідведення з урахуванням 3% річних та інфляційного збільшення з «42 094 грн. 49 коп.» на « 38 394 грн. 81 коп.», а також суми основного боргу з «35 198 грн. 77 коп.» на «31 499 грн. 09 коп.» та судового збору з «1 514 грн.» на «1 173 грн. 35 коп.».
В іншій частині залишити рішення без змін, відновивши його дію.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 3 ст. 389 ЦПК України.
Судді: