Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
місто Харків
06.06.2025 р. справа №520/6500/25
Харківський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Сліденка А.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання з повідомленням (викликом) сторін справу за позовом
ОСОБА_1 (далі за текстом - позивач, заявник)
до Військової частини НОМЕР_1 (далі за текстом - відповідач, суб"єкт владних повноважень, владний суб'єкт, орган публічної адміністрації, адміністративний орган)
провизнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
встановив:
Позивач у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про: 1) визнання протиправною бездіяльності військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку (грошового забезпечення) за весь час затримки розрахунку при звільненні до дня виплати ОСОБА_1 заборгованості за рішенням Харківського окружного адміністративного суду по справі №520/21680/21, а саме за період з 06.10.2017 року по 13.03.2025 року; 2) зобов'язання військової частини НОМЕР_1 (ідентифікаційний код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) нарахувати та сплатити ОСОБА_1 (реєстраційний номер ОКПП НОМЕР_3 ) середній заробіток (грошового забезпечення) за весь час затримки розрахунку при звільненні до дня виплати ОСОБА_1 (реєстраційний номер ОКПП НОМЕР_3 ) заборгованості за рішенням Харківського окружного адміністративного суду по справі №520/21680/21, а саме за період з 06.10.2017 року по 13.03.2025 року розмір якого обчислити за методикою, визначеною постановою КМ України від 08.02.1995 р. №100 «Про затвердження порядку обчислення середньої заробітної плати» та одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, відповідно до п.2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою КМУ від 15.01.2004 №44.
Аргументуючи ці вимоги зазначив, що з боку суб"єкта владних повноважень мала місце затримка в остаточному повному розрахунку при звільненні (платіж проведено - 11.02.2025р. у розмірі - 15.317,55грн.) у зв'язку із чим має бути виплачений середній заробіток за час такої затримки.
Відповідач з поданим позовом не погодився.
Аргументуючи заперечення проти позову зазначив, що підставою для виплати передбаченого статтею 117 КЗпП України відшкодування відповідно до частини 2 цієї статті є: нарахування сум належних працівникові при звільнені; незгода працівника з нарахованими/ненарахованими сумами, що стало підставою для виникнення трудового спору, який вирішився на користь працівника. Незгода працівника з розміром належних до виплати при звільненні сум повинна мати активні прояви, шляхом звернення до роботодавця або безпосередньо до суду. Це звернення повинно бути здійснене відразу після виплати цих сум чи ознайомленні з їхнім розміром або принаймні у достатньо стислі строки. Такі дії будуть свідчити про наявність спору щодо розміру належних йому сум при звільненні. Як свідчать матеріали справи, здійснений відповідачем розрахунок і виплата сум належних позивачу при звільненні, останнім не оскаржувалися.
Суд, вивчивши доводи усіх долучених до справи письмових процесуальних документів, повно виконавши процесуальний обов'язок із збору доказів, всебічно перевіривши доводи сторін добутими доказами, з'ясувавши обставини фактичної дійсності, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.
Установлені судом обставини спору полягають у наступному.
За матеріалами справи заявник проходив службу у лавах Збройних Сил України, відповідно до витягу з наказу командира Військової частини НОМЕР_1 від 06.10.2017р. №316 сержанта ОСОБА_2 , командира відділення такелажного взводу такелажної роти звільнено наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по особовому складу) від 15 вересня 2017 року № 35-РС з військової служби у запас (у зв'язку із закінченням строку контракту) відповідно до пункту «а» частини 6 з урахуванням підпункту “ї» пункту 1 частини 8 статті 26 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу», справи та посаду здав 06 жовтня 2017 року та виключено зі списків особового складу частини, всіх видів забезпечення, зняти з котлового забезпечення (тільки обід) з 06 жовтня 2017 року.
Згідно з довідкою про нараховані види грошового забезпечення у серпні 2017 року заявником було отримано - 7.564,40грн. грошового забезпечення (а саме: оклад за посадою - 605,00грн; оклад за військовим званням - 45,00грн.; надбавка за вислугу років - 162,50грн.; надбавка за особливості проходження служби - 406,25грн.; премія - 3.509,00грн + щомісячна винагорода 60% - 2.835,65 грн); у вересні 2017 року заявником було отримано - 7.564,40грн. грошового забезпечення (а саме: оклад за посадою - 605,00грн; оклад за військовим званням - 45,00грн.; надбавка за вислугу років - 162,50грн.; надбавка за особливості проходження служби - 406,25грн.; премія - 3.509,00грн; щомісячна винагорода 60% - 2.835,65 грн).
Згідно з довідкою про нараховані види грошового забезпечення при звільненні заявником було отримано 51.273,25 грн (оклад за посадою - 117,10грн; оклад за військовим званням - 8,71грн.; надбавка за вислугу років - 31,45грн.; надбавка за особливості проходження служби - 78,63грн.; премія - 679,18грн.; щомісячна винагорода 60% - 549,04 грн; вихідна допомога при звільненні - 26.002,62 грн; грошова компенсація за неотримане речове майно - 26.002,63 грн).
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 22.02.2022р. у справі №520/21680/21 було визнано протиправним нездійснення військовою частиною НОМЕР_1 ОСОБА_1 нового розрахунку розміру одноразової грошової допомоги при звільненні в розмірі 50 % місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди, яку ОСОБА_1 отримував під час проходження військової служби. Зобов'язано військову частину НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) здійснити перерахунок та виплату одноразової грошової допомоги при звільненні ОСОБА_1 (реєстраційний номер ОКПП НОМЕР_3 ) в розмірі 50 % місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди, яку ОСОБА_1 отримував під час проходження військової служби.
За викладеними у позові твердженнями, 11.02.2025р. заявником було отримано від суб»єкта владних повноважень платіж у якості оплати одноразової грошової допомоги при звільненні з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди у розмірі - 15.317,55грн, що зумовлює виникнення права на отримання середнього заробітку за час затримки у проведенні остаточного розрахунку при звільненні.
Стверджуючи про протиправність управлінського волевиявлення суб'єкта владних повноважень з приводу ненарахування та невиплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, заявник ініціював даний спір.
Надаючи оцінку обставинам спірних правовідносин та відповідності реально вчиненого управлінського волевиявлення суб»єкта владних повноважень вимогам ч.2 ст.2 КАС України, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.
У розумінні п.7 ч.1 ст.4 КАС України відповідач є суб»єктом владних повноважень.
Тому на відносини з реалізації відповідачем наданих законом повноважень поширюється дія ч.2 ст.19 Конституції України, де указано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Також на відносини з реалізації відповідачем наданих законом повноважень поширюється і дія ч.2 ст.2 КАС України, згідно з якою у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що в Україні як у правовій державі, де проголошена дія верховенства права та найвищою соціальною цінністю є людина, згідно з ст.ст. 1, 3, 8, ч.2 ст.19, ч.1 ст.68 Конституції України усі без виключення суб'єкти права (учасники суспільних відносин) зобов'язані дотримуватись існуючого правового порядку, утримуючись від використання права на "зло"/зловживання правом, а суб'єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов'язком виконувати покладені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом.
Наведене тлумачення змісту перелічених норм права є цілком релевантним правовому висновку постанови Верховного Суду від 09.05.2024р. у справі №580/3690/23, де указано, що з метою гарантування правового порядку в Україні кожен суб'єкт приватного права зобов'язаний добросовісно виконувати свої обов'язки, передбачені законодавством, а у випадку невиконання відповідних приписів - зазнавати встановлених законодавством негативних наслідків.
Суд відмічає, що згідно з ст.43 Конституції України кожен має право на працю, на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
Суд зважає, що суспільні відносини з приводу проходження громадянином публічної військової служби унормовані, насамперед, приписами Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов'язок та військову службу", Закону України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців і членів їх сімей".
Прогалини у нормативному регулюванні цих відносин можуть усуватись нормами Закону України від 10.12.2015р. №889-VIII "Про державну службу, Кодексу законів про працю, Закону України від 24.03.1995р. №108/95-ВР "Про оплату праці", Закону України від 15.11.1996р. №504/96-ВР "Про відпустки" тощо, але виключно в частині, котра не суперечить самій природі та суті публічної служби в Збройних Силах України.
Так, положеннями ст.47 Кодексу законів про працю у редакції до внесення змін Законом України від 01.07.2022р. №2352-ІХ було визначено, що указано, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов'язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи. В інших випадках звільнення копія наказу видається на вимогу працівника.
Утім, згідно з ч.1 ст.47 Кодексу законів про працю у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ роботодавець зобов'язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.
Статтю 116 Кодексу законів про працю України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
Звідси слідує, що ст.116 Кодексу законів про працю України запроваджено два строки розрахунку роботодавцем із найманим працівником у випадку звільнення, а саме: 1) у день звільнення (у разі, коли найманий працівник у цей день працював); 2) не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок (у разі, коли заявник у день звільнення не працював).
Згідно зі ст.117 Кодексу законів про працю України у редакції до внесення змін Законом України від 01.07.2022р. №2352-ІХ у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Відповідно до ст.117 Кодексу законів про працю України у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 22.02.2012р. № 4-рп/2012 у справі № 1-5/2012 за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Зі змісту наведених норм права слідує, що відшкодування за порушення права на своєчасне отримання остаточного розрахунку при звільненні у межах публічної служби передбачене саме приписами ст.117 Кодексу законів про працю України (як у редакції до внесення змін Законом України від 01.07.2022р. №2352-ІХ, так і у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ).
Підстав для поширення на ці відносини норм ч.ч.2-6 ст.13, ч.3 ст.16, ст.625 Цивільного кодексу України суд не знаходить, але наголошує, що у разі явної та очевидної невідповідності задекларованого учасником суспільних відносин у якості порушеного публічного права на оплату праці окресленим у ст.4 Закону України від 10.12.2015р. №889-VIII "Про державну службу" принципам державної служби таке право не підлягає судовому захисту згідно з ч.1 ст.2 КАС України.
За таких обставин суд виходить із того, що до кола факторів, котрі мають юридичне значення для визначення майнового розміру міри юридичної відповідальності за змістом ст.117 Кодексу законів про працю України (як у редакції до внесення змін Законом України від 01.07.2022р. №2352-ІХ, так і у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ), слід віднести як власну поведінку робітника (публічного службовця) відносно належного опікування особистими інтересами, так і шкідливі наслідки управлінського волевиявлення органу публічної адміністрації з приводу проведення платежу по оплаті праці не у повному обсязі.
Проте, з огляду на запроваджений ст.8 Конституції України принцип верховенства права суд доходить до переконання про те, що згадана законодавцем у приписах ст.117 Кодексу законів про працю України (як у редакції до внесення змін Законом України від 01.07.2022р. №2352-ІХ, так і у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ) міра юридичної відповідальності у вигляді компенсації середнього заробітку за час затримки у проведенні остаточного розрахунку при звільненні спрямована на/призначена для відновлення суб»єктивного права приватної особи - найманого робітника на своєчасне отримання винагороди за вже виконану роботу, а не на безпідставне збагачення людини безвідносно до реального виконання функції за наймом, а відтак не повинна перевищувати розміру боргу/недоплати, позаяк протилежне суперечить такій засаді правопорядку як справедливість.
До того ж суд вважає, що приписи ст.8 Конституції України виключають ймовірність легального отримання особою будь-яких безпідставних вигод у результаті вчинків, котрі охоплюються судовою доктриною "неприпустимості використання права на зло".
Протилежне тлумачення змісту норм ст.117 КЗпП України (як у редакції до внесення змін Законом України від 01.07.2022р. №2352-ІХ, так і у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ) у даному конкретному суд вважає явно та очевидно неспівмірним і несправедливим набуттям приватною особою у власність активів від Держави, котре виходить поза межі змісту, характеру і наслідків реального діяння органу публічної адміністрації та поза межі розумного балансу між публічним інтересом суспільства і приватним інтересом колишнього публічного службовця.
Однак, згідно з ч.5 ст.242 КАС України окружний адміністративний суд попри власне внутрішнє переконання стосовно дійсного змісту ст.117 КЗпП України (як у редакції до внесення змін Законом України від 01.07.2022р. №2352-ІХ, так і у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ) під час відправлення правосуддя зобов'язаний забезпечити урахування правового висновку постанови Верховного Суду від 06.12.2024р. у справі №440/6856/22, де указано, що: 1) норми статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції, яка діяла до 19.07.2022 із урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, які безпосередньо стосуються норм статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції, яка діяла до 19.07.2022, зумовлюють з'ясування: розміру середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загального розміру належних позивачеві при звільненні виплат; частки коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частки коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; 2) приписи чинної редакції статті 117 Кодексу законів про працю України щодо періоду з 19.07.2022, яким законодавець обмежив виплату 6 місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.
Висновки перелічених судових актів за правилами ч.5 ст.242 КАС України мають пріоритет у застосуванні за правилами ієрархічності та часу формулювання.
Отже, складовими елементами правопорушення з боку публічного роботодавця згідно з положеннями ст.117 Кодексу законів про працю України є: 1) подія звільнення працівника з роботи/служби; 2) подія невиконання у повному обсязі зобов'язань з приводу виплати винагороди за працю/службу у повному обсязі станом на дату звільнення; 3) подія проведення грошового платежу як еквіваленту винагороди за працю/службу після календарної дати звільнення публічного службовця (тобто подія погашення боргу з оплати праці); 4) існування затримки в остаточному розрахунку при звільнені, котра включає проміжок часу від наступної за подією звільнення календарної дати до попередньої до події здійснення остаточного розрахунку календарної дати.
Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-78, 90, 211 КАС України, суд доходить до переконання про те, що подія несвоєчасного розрахунку при звільненні має місце у спірних правовідносинах, позаяк публічна служба заявника була припинена 06.10.2017р., у той час як одноразова грошова допомога при звільненні з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди була виплачена суб'єктом владних повноважень лише 11.02.2025р. у сумі 15.317,55 грн.
Отже, тривалість затримки у розрахунку при звільненні за період 07.10.2017р.-10.02.2025р. складає 2665 днів (67 днів 2017 року, 365 днів 2018 року, 365 днів 2019 року, 366 днів 2020 року, 365 днів 2021року, 365 днів 2022 року, 365 днів 2023 року, 366 днів 2024 року, 41 день 2025 року; до 18.07.2022р. - 1729 днів), позаяк календарний день припинення служби (06.10.2017р.) та календарний день отримання виплати (10.02.2025р.) не підлягають включенню до періоду існування невиконаного зобов'язання з виплати компенсації.
Оскільки спеціальним законодавством не передбачено іншого саме для випадку обчислення середнього заробітку у цілях застосування ст.117 КЗпП України (на відміну від випадку виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу унаслідок незаконного звільнення), то саме норми згаданого акту законодавства підлягають поширенню на спірні правовідносини.
Пунктом 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати (затверджений постановою КМУ від 08.02.1995р. №100; далі за текстом Порядок обчислення №100) передбачена можливість обчислення середньоденної (годинної) заробітної плати як у спосіб ділення заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), так і у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Згідно з п.2 Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам (затверджена наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018р. №260; далі за текстом - Порядок №260) термін "грошове забезпечення" означає гарантоване державою грошове забезпечення в обсязі, що відповідає умовам проходження військової служби та стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення складається із: посадового окладу; окладу за військовим званням; щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії); одноразових додаткових видів грошового забезпечення. Місячне грошове забезпечення - грошове забезпечення, на отримання якого у відповідному місяці має право військовослужбовець згідно із чинним законодавством. Місячне грошове забезпечення складається із: основних видів грошового забезпечення (посадовий оклад, оклад за військовим званням); щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, премія).
У силу п.7 Порядку №260 за службу понад установлений службовий час, у дні відпочинку, святкові, вихідні та неробочі дні грошове забезпечення військовослужбовцям додатково не виплачується. Розмір грошового забезпечення, що належить військовослужбовцю не за повний календарний місяць, визначається шляхом множення середньоденного розміру грошового забезпечення на кількість календарних днів, прослужених військовослужбовцем у цьому місяці. При цьому середньоденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць, на кількість календарних днів місяця, за який здійснюється виплата.
Звідси слідує, що в алгоритмі обчислення розміру середньоденного грошового забезпечення військовослужбовця Збройних Сил України бере участь така величина як календарний день місяця.
Згідно з приєднаною до справи копією довідки про грошове забезпечення заявника середньоденне грошове забезпечення за два повні календарні місяці перед настанням події припинення публічної служби складає - 248,01грн. ((серпень 2017р. 7.564,40 грн + вересень 2017р. 7.564,40 грн) / (31 день серпня 2017р. + 30 днів вересня 2017р.)).
Суд відмічає, що як положення ст.117 Кодексу законів про працю України у редакції до внесення змін Законом України від 01.07.2022р. №2352-ІХ, так і положення ст.117 Кодексу законів про працю України у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ не містили (і не містять) жодних підстав для зменшення розміру середнього заробітку за час затримки у проведенні остаточного розрахунку при звільненні.
Однак, згідно з ч.5 ст.242 КАС України для судів під час відправлення правосуддя є обов»язковими висновки постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019р. у справі №761/9584/15-ц, постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020р. у справі №821/1083/17, постанови Верховного Суду від 20.05.2020р. у справі №816/1640/17, постанови Верховного Суду від 16.07.2020р. у справі №812/1259/17, згідно з якими компенсаційний характер запровадженого ст.117 Кодексу законів про працю України заходу юридичної відповідальності вимагає застосування принципів розумності, справедливості та пропорційності, що зумовлює необхідність урахування таких юридично факторів як: - розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; - період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; - ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; - інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, і у залежності від цих критеріїв допускає зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника.
До складу правопорушення з боку публічного роботодавця згідно з положеннями ст.117 Кодексу законів про працю України (як у редакції до внесення змін Законом України від 01.07.2022р. №2352-ІХ, так і у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ) належать: 1) подія звільнення працівника з роботи/служби; 2) подія невиконання у повному обсязі зобов'язань з приводу виплати винагороди за працю/службу у повному обсязі станом на дату звільнення; 3) подія проведення грошового платежу як еквіваленту винагороди за працю/службу після календарної дати звільнення публічного службовця (тобто подія погашення боргу з оплати праці); 4) існування затримки в остаточному розрахунку при звільнені, котра включає проміжок часу від наступної за подією звільнення календарної дати до попередньої до події здійснення остаточного розрахунку календарної дати.
Згідно з ст.117 Кодексу законів про працю України у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ з указаного проміжку часу оплаті підлягає період у 6 місяців.
Суд підсумовує, що публічна служба заявника була припинена - 06.10.2017р., виплата боргу була проведена - 11.02.2025р., тривалість затримки до 18.07.2022р. складає - 1729 днів, згідно з ст.117 Кодексу законів про працю України у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ з 19.07.2022р. оплаті підлягає період у 6 місяців, що у звичайній хронологічній послідовності обчислення течії (плину) часу складає (19.07.2022р.-19.01.2023р.) 185 днів; сума боргу (тобто недоплати) з винагороди за службу (згідно рішення суду по справі №520/21680/21) склала - 15.317,55грн.; розмір середньоденного грошового забезпечення заявника дорівнює - 248,01грн.; максимальний розмір середнього заробітку за час затримки у розрахунку при звільненні за період до 18.07.2022р. не може перевищувати - 428.809,29грн., максимальний розмір середнього заробітку за час затримки у розрахунку при звільненні за період з 19.07.2022р. не може перевищувати - 45.881,85грн.
За правовою позицією постанов Верховного Суду від 23.12.2020р. по справі №825/1732/17 та від 14.04.2021р. №620/1487/20 стосовно визначення арифметичного розміру суми компенсації середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні до 18.07.2022р. слід застосовувати алгоритм обчислень, коли має бути досягнута пропорційність між розміром відповідальності за ст.117 Кодексу законів про працю України та між розміром невиплачених найманому працівникові грошових сум (тобто боргу) з урахуванням того, що всі належні при звільненні грошові суми становлять сто відсотків і стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.
Таке тлумачення суті міри юридичної відповідальності за ст.117 Кодексу законів про працю України цілком корелюється із правовими позиціями, сформульованими у постанові Верховного Суду від 30.11.2020р. у справі № 480/3105/19 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020р. у справі №821/1083/17.
За таких обставин суд виходить із того, що до кола факторів, котрі мають юридичне значення для визначення розміру відповідальності за змістом ст.117 Кодексу законів про працю України, слід віднести як власну поведінку робітника (публічного службовця) відносно належного опікування особистими інтересами, так і шкідливі наслідки управлінського волевиявлення органу публічної адміністрації з приводу проведення платежу по оплаті праці не у повному обсязі.
Проте, з огляду на запроваджений ст.8 Конституції України принцип верховенства права суд доходить до переконання про те, що згадана законодавцем у приписах ст.117 Кодексу законів про працю України міра юридичної відповідальності у вигляді компенсації середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку при звільненні спрямована на/призначена для відновлення суб»єктивного права приватної особи - найманого робітника на своєчасне отримання винагороди за вже виконану роботу, а не на безпідставне збагачення людини безвідносно до реального виконання функції за наймом, а відтак не повинна перевищувати розміру боргу/недоплати, позаяк протилежне суперечить такій засаді правопорядку як справедливість.
До того ж суд вважає, що приписи ст.8 Конституції України виключають ймовірність легального отримання особою будь-яких безпідставних вигод у результаті вчинків, котрі охоплюються судовою доктриною "неприпустимості використання права на зло".
Протилежне тлумачення змісту норм ст.117 КЗпП України у даному конкретному суд вважає явно та очевидно неспівмірним і несправедливим набуттям приватною особою у власність активів від Держави, котре виходить поза межі змісту, характеру і наслідків реального діяння органу публічної адміністрації та поза межі розумного балансу між публічним інтересом суспільства і приватним інтересом колишнього публічного службовця.
Окремо суд зауважує, що у межах спірних правовідносин ст.ст.47, 116 та 117 Кодексу законів про працю України у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ підлягають застосуванню з урахуванням п.2 Глави ХІХ Кодексу законів про працю України, де указано, що під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України "Про правовий режим воєнного стану", діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану".
Згідно з ч.3 ст.10 Закону України від 15.03.2022р. №2136-ХІ "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" роботодавець звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання щодо строків оплати праці, якщо доведе, що це порушення сталося внаслідок ведення бойових дій або дії інших обставин непереборної сили.
У розумінні ч.3 ст.78 КАС України суд визнає загальновідомими обставини початку повномасштабної збройної агресії Російської Федерації проти України з 24.02.2022р.
Відтак, суд вважає, що з 19.07.2022р. у контексті застосування ст.ст.47, 116, 117 Кодексу законів про працю України спеціальною нормою права є ч.3 ст.10 Закону України від 15.03.2022р. №2136-ХІ "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану", обставину збройної агресії ворога слід кваліфікувати у якості обставини непереборної сили, котра зумовила виникнення у суб"єкта владних повноважень безальтернативного обов"язку спрямування усіх публічних фінансових ресурсів на виплати у порядку постанови КМУ від 24.02.2022р. №168 особам, котрі ціною власного життя та здоров"я забезпечують щоденне існування Держави Україна.
При відправленні правосуддя у цій справі, суд зважає на сформульовані Верховним Судом у постанові від 19.03.2024р. по справі №340/11/23 ознаки публічного інтересу суспільства, котрий у спірних правовідносинах полягає у збереженні існування Держави Україна як такої (у тому числі і за рахунок належної фінансової мотивації публічних службовців, котрі здійснюють збройний опір ворогу у спосіб отримання платежів у порядку постанови КМУ від 28.02.2022р. №168) і тому вважає, що усі наявні фінансові ресурси мають бути першочергово спрямовані саме на досягнення цієї цілі, що є легітимним чинником (фактором) справедливого зменшення обсягу юридичної відповідальності як за ст.117 Кодексу законів про працю України до внесення змін Законом України від 01.07.2022р. №2352-ІХ, так і за ст.117 Кодексу законів про працю України у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ.
У ході розгляду справи суб»єкт владних повноважень за правилами ч.2 ст.77 КАС України не довів підстав для висновку про те, що склад правопорушення за ст.117 Кодексу законів про працю України у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ виник унаслідок ведення бойових дій або дії інших обставин непереборної сили.
Продовжуючи вирішення спору, суд зважає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб'єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов'язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб'єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.
Тому відповідність закону рішення чи діяння (управлінського волевиявлення) суб'єкта владних повноважень як у спорі про набуття приватною особою додаткового блага чи активу, так і у спорі про спростування приватною особою новоствореного обов»язку, зокрема, за критеріями дотримання компетенції, меж повноважень, способу дій, приводу реалізації функції контролю, обґрунтованості, безсторонності (неупередженості), добросовісності, розсудливості, рівності перед законом, унеможливлення дискримінації, пропорційності, своєчасності, права особи на участь у процесі прийняття рішення, має доводитись, насамперед, відповідачем - суб'єктом владних повноважень.
При цьому, із положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб'єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності у спорі за стандартом доказування - "поза будь-яким розумним сумнівом" (тобто запропоноване сприйняття ситуації повинно виключати реальну ймовірність існування у дійсності будь-якого іншого варіанту), у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - "баланс вірогідностей" (тобто запропоноване сприйняття ситуації не повинно суперечити умовам реальної дійсності і бути можливим до настання).
Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб'єктом задекларованого, але не доведеного документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не спричиняє виникнення безумовних та беззаперечних підстав для висновку про реальне існування такої обставини у дійсності.
І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб'єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з'ясування об'єктивної істини у справі.
Правильність саме такого тлумачення змісту ч.1 ст.77 та ч.2 ст.77 КАС України підтверджується правовим висновком постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020р. по справі №520/2261/19, де указано, що визначений ст. 77 КАС України обов'язок відповідача - суб'єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов'язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.
Окрім того, саме таке тлумачення стандартів доказування є цілком релевантним правовому висновку постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21.
Кваліфікуючи реально вчинене у спірних правовідносинах управлінське волевиявлення суб'єкта владних повноважень, суд виходить із того, що за загальним правилом під рішенням суб'єкта владних повноважень слід розуміти письмовий акт, під дією суб'єкта владних повноважень слід розуміти вчинок посадової/службової особи, під бездіяльністю суб'єкта владних повноважень слід розуміти невиконання обов'язків, під відмовою суб'єкта владних повноважень слід розуміти письмово зафіксоване діяння з приводу незадоволення звернення приватної особи.
За змістом правових позицій постанови Верховного Суду від 03.06.2020р. у справі №464/5990/16-а та постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2022р. у справі №9901/276/19 протиправною бездіяльністю суб'єкта владних повноважень є зовнішня форма поведінки (діяння) органу/посадової особи у вигляді неприйняття рішення (нездійснення юридично значимих дій) у межах компетенції за наявності фізичної змоги реалізувати управлінську функцію.
У межах спірних правовідносин суб»єктом владних повноважень було вчинене управлінське волевиявлення у формі бездіяльності.
Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Тлумачення змісту цієї норми процесуального закону було викладено Верховним Судом у постанові від 07.11.2019р. по справі №826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18), де указано, що обов'язковою умовою визнання протиправним волевиявлення суб'єкта владних повноважень є доведеність приватною особою факту порушення власних прав та інтересів та доведеність факту невідповідності закону оскарженого управлінського волевиявлення.
Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-77, 90, 211 КАС України, суд доходить до переконання про те, що у спірних правовідносинах суб'єкт владних повноважень не забезпечив дотримання ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України, позаяк не нарахував на не виплатив середній заробіток за час вимушеного прогулу у порядку ст.117 Кодексу законів про працю України у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ, тобто вчинив управлінське волевиявлення у формі бездіяльності, котра не має розумного виправдання дією факторів нездоланної та непереборної сили, а тому підлягає визнанню протиправною.
Розмір означеного платежу за період 06.10.2017р.-18.07.2022р. може дорівнювати або 428.809,29грн. (248,01грн. середньоденного заробітку за два повні календарні місяці роботи (служби) перед настанням події припинення публічної служби * 1729 днів затримки розрахунку при звільненні), або - 15.317,55грн. (розмір боргу з грошового забезпечення).
З урахуванням правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19 при вирішенні питання про визначення розміру суми середнього заробітку, яка підлягає стягненню на користь позивача за затримку розрахунку, слід взяти до уваги такі фактори, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат, обставини, за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати, що вплинули затримку розрахунку.
Суд враховує, що у випадку застосування загального порядку обчислення компенсації, наведений підхід призведе до істотного перевищення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні над сумою заборгованих виплат. За таких обставин, суд вважає за необхідне застосувати принцип пропорційності при визначенні розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, що підлягає відшкодуванню на користь позивача.
Водночас, запропонований Верховним Судом у справі № 480/3105/19 спосіб зменшення середнього заробітку, який підлягає стягненню на підставі статті 117 КЗпП України, не потрібно інтерпретувати, як єдино правильний чи обов'язковий. Критерії, які запропонувала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.06.2019р. у справі №761/9584/15-ц, містять широкий спектр умов, які можуть вплинути на суму середнього заробітку. Обставини кожної конкретної справи можуть бути різними, тож вимагатимуть індивідуального підходу і пояснення щодо застосування цих критеріїв.
Отже, виходячи з принципу справедливості та пропорційності, суд вважає належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача присудження на користь заявника не 428.809,29 грн. (величина обчисленого показника середнього заробітку за вказаний період), а 15.317,55 грн. (величина розміру боргу з грошового забезпечення).
Разом з тим, у спірних правовідносинах суб'єкт владних повноважень не забезпечив дотримання ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України, позаяк не нарахував та не виплатив середній заробіток у сумі - 45.881,85 грн. за час затримки у проведенні остаточного розрахунку при звільненні за період 19.07.2022р.-11.02.2025р., що спонукає суд до застосування ч.2 ст.5 і ч.2 ст.9 КАС України, виходу за межі позову і надання праву заявника захист у спосіб, котрий сформульований у резолютивній частині даного судового акту.
Суд вважає саме такий розмір компенсації справедливою мірою майнової відповідальності суб"єкта владних повноважень з урахуванням усіх факторів триваючої з 24.02.2022р. повномасштабної військової агресії Російської Федерації проти України, потреба у відсічі якої об"єктивно вимагає першочергового спрямування коштів Державного бюджету України на цілі, котрі знаходяться у безпосередньому причинно-наслідковому зв"язку із прагненням до збереження у майбутньому Держави Україна та Українського народу, у тому числі і за рахунок проведення на користь діючих військовослужбовців Національної гвардії України, які наразі ціною власного життя і здоров"я боронять Батьківщину від ворогів, поточних грошових платежів у порядку постанови КМУ від 28.02.2022р. №168.
Стосовно позовних вимог про одночасну компенсацію сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового начальницького складу, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 за №44, під час виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд зазначає наступне.
За приписами пунктів 3, 4 Порядку № 44 виплата грошової компенсації здійснюється установами (організаціями, підприємствами), що утримують військовослужбовців, поліцейських та осіб рядового і начальницького складу, за рахунок відповідних коштів, які є джерелом доходів цих осіб, шляхом рівноцінного та повного відшкодування втрат частини грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних у зв'язку з виконанням ними своїх обов'язків під час проходження служби (далі - грошове забезпечення), що пов'язані з утриманням податку з доходів фізичних осіб у порядку та розмірах, визначених Законом України «Про податок з доходів фізичних осіб». Виплата грошової компенсації військовослужбовцям, поліцейським та особам рядового і начальницького складу здійснюється одночасно з виплатою їм грошового забезпечення.
Грошова компенсація виплачується за місцем одержання грошового забезпечення у розмірі суми податку з доходів фізичних осіб, утриманого з грошового забезпечення (пункт 5 Порядку № 44).
За визначенням вищезазначених положень Порядку № 44 можна дійти висновку, що військовослужбовцям виплачується грошова компенсація сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з їх грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, право на які вони набули у зв'язку з виконанням обов'язків під час проходження служби.
У справі, що розглядається, суд вирішив питання щодо нарахування та виплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, який не входить до складу грошового забезпечення, не є грошовою винагородою та іншою виплатою, яку позивач набув у зв'язку з виконанням обов'язків під час проходження служби.
Обов'язок з виплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у відповідача виник не у зв'язку із виконанням позивачем обов'язків під час проходження служби, як це передбачено пунктом 1 Порядку № 44, а саме через протиправну поведінку відповідача, що пов'язана з несвоєчасною виплатою сум грошового забезпечення у належному розмірі.
Оскільки середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні не входить до складу грошового забезпечення, а є фактично мірою відповідальності роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум при звільненні, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення вказаної частини позовних вимог.
Висновки суду узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 19 травня 2022 року у справі № 520/11620/2020.
При розв'язанні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22.02.2007р. у справі "Красуля проти Росії", від 05.05.2011р. у справі "Ільяді проти Росії", від 28.10.2010р. у справі "Трофимчук проти України", від 09.12.1994р. у справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 01.07.2003р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", від 07.06.2008р. у справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії"), надав оцінку усім юридично значимим доводам, факторам та обставинам, дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін.
Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.
Решта доводів сторін окремій оцінці у тексті судового акту не підлягає, позаяк не впливає на правильність розв'язання спору по суті.
Розподіл витрат з оплати судового збору по справі слід здійснити відповідно до ст.139 КАС України та Закону України "Про судовий збір".
Керуючись ст.ст. 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.4-12, 72-77, 90, 211, 241-244, 246, 255, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
вирішив:
Позов - задовольнити частково.
Вийти за межі позову.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 з приводу нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки у проведенні остаточного розрахунку при звільнені за період 06.10.2017р.-11.02.2025р.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки у проведенні остаточного розрахунку при звільнені за період 06.10.2017р.-18.07.2022р. у сумі - 15.317,55 грн (п'ятнадцять тисяч триста сімнадцять гривень 55 копійок) з відрахуванням належних податків і зборів.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки у проведенні остаточного розрахунку при звільнені за період 19.07.2022р.-11.02.2025р. у сумі - 45.881,85грн. (сорок п'ять тисяч вісімсот вісімдесят одна гривні 85 копійок) з відрахуванням належних податків і зборів.
Позов у решті вимог - залишити без задоволення.
Роз'яснити, що рішення підлягає оскарженню згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення); набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України.
Суддя А.В. Сліденко