Номер провадження: 22-ц/813/3686/25
Справа № 501/489/23
Головуючий у першій інстанції Пушкарський Д.В.
Доповідач Драгомерецький М. М.
15.05.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Драгомерецького М.М.,
суддів: Сегеди С.М., Громіка Р.Д.,
при секретарі: Узун Н.Д.,
переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Держаного підприємства «Морський торгівельний порт «Чорноморськ» на рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 21 лютого 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «Морський торговельний порт «Чорноморськ», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, Незалежна профспілка працівників Морського торгового порту «Чорноморськ», про визнання незаконним та скасування наказу про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,-
У лютому 2023 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Державного підприємства «Морський торговельний порт «Чорноморськ» (-далі ДП «МТП «Чорноморськ», в якому просила:
поновити строк на оскарження наказу директора ДП «МТП «Чорноморськ» за №204/О-17 від 16.09.2022 «Про припинення трудового договору»;
визнати незаконним та скасувати наказ директора ДП «МТП «Чорноморськ» за №204/О-17 від 16.09.2022 «Про припинення трудового договору» та звільнення з 27 вересня 2022 року контролера контрольно-пропускного пункту (КПП)2Р відділу охорони соціальних об'єктів Соціально побутової служби;
стягнути з ДП «МТП «Чорноморськ» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 27 вересня 2022 року по день ухвалення рішення у справі.
Позивачка обґрунтовує позовні вимоги тим, що оспорюваний наказ є незаконним, оскільки порушено порядок вивільнення при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку зі зміною в організації виробництва і праці, що є підставою для визнання такого звільнення незаконним. Указує на те, що на день звільнення відповідачем не було запропоновано вакантні посади, які були вільні станом на 27 вересня 2022 рік. Відповідачем не було враховано питання щодо переважного права залишення позивачки на роботі.
28 лютого 2023 року відповідач, ДП «МТП «Чорноморськ», надав суду відзив на позовну заяву, у якому просив суд відмовити у задоволенні позову в повному обсязі, посилаючись на те, що відповідачем належно дотримано строки щодо попередження позивачку про майбутні зміни в організації виробництва і праці, подальше скорочення, а також запропоновано обрати одну із вакантних на підприємстві посад. Позивачка не має переважного права залишення на роботі, а наведений наказ беззаперечно підтверджує факт наявності змін в організації виробництва і праці в ДП «МТП «Чорноморськ» та законність наказу про звільнення позивачки.
Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 21 лютого 2024 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.
Суд поновив ОСОБА_1 строк на оскарження наказу директора ДП «МТП «Чорноморськ» за №204/О-17 від 16.09.2022 «Про припинення трудового договору»;
визнав незаконним та скасував наказ директора ДП «МТП «Чорноморськ» за №204/О-17 від 16.09.2022 «Про припинення трудового договору» та звільнення з 27 вересня 2022 року контролера контрольно-пропускного пункту (КПП)2Р відділу охорони соціальних об'єктів Соціально побутової служби ОСОБА_1 ;
поновив ОСОБА_1 в ДП «МТП «Чорноморськ» на посаді контролера контрольно-пропускного пункту (КПП)2Р відділу охорони соціальних об'єктів Соціально побутової служби;
стягнув з ДП «МТП «Чорноморськ» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу починаючи з 27 вересня 2022 року по 21 лютого 2024 року в розмірі 112 692,51 грн;
стягнув з ДП «МТП «Чорноморськ» на користь ОСОБА_1 судові витрати в розмірі 1 073,60 грн;
стягнув з ДП «МТП «Чорноморськ» на користь держави судовий збір в розмірі - 2 200,53 грн.
Допущено негайне виконання судового рішення в частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми платежу за один місяць.
Відповідач, ДП «МТП «Чорноморськ», оскаржив рішення суду в апеляційному порядку.
16 травня 2024 року від Незалежної профспілки працівників МТП «Чорноморськ» надійшли письмові пояснення, в яких останнє просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Постановою Одеського апеляційного суду від 30 травня 2024 року апеляційну скаргу ДП «МТП «Чорноморськ» залишено без задоволення, рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 21 лютого 2024 року - залишено без змін.
Постановою Верховного суду від 18 грудня 2024 року касаційну скаргу ДП «МТП «Чорноморськ» задоволено частково, постанову Одеського апеляційного суду від 30 травня 2024 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
В апеляційній скарзі відповідач, ДП «МТП «Чорноморськ», просив рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.
В судове засідання до апеляційного суду учасники справи не з'явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, що підтверджується матеріалами справи (а.с. 208-209).
Позивачці ОСОБА_1 та третій особі - Незалежній профспілці працівників морського торгового порту «Чорноморськ» судові повістки направлялись на єдині відомі адреси, згідно відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань та Єдиного державного демографічного реєстру.
В свою чергу, поштові повідомлення повернулись до суду із відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою».
Згідно ч. 1 ст. 130 ЦПК України у випадку відсутності в адресата офіційної електронної адреси судові повістки, адресовані фізичним особам, вручаються їм під розписку, а юридичним особам - відповідній службовій особі, яка розписується про одержання повістки. Розписка про одержання судової повістки з поміткою про дату вручення в той самий день особами, які її вручали, повертається до суду. У разі відсутності адресата (будь-кого з повнолітніх членів його сім'ї) особа, яка доставляє судову повістку, негайно повертає її до суду з поміткою про причини невручення.
Відповідно до ч. 1 ст. 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи.
У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місце знаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.
Таким чином, оскільки судові повістки направлялась на всі відомі суду адреси місця проживання та реєстрації учасників справи та враховуючи, що отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а саме суду, апеляційний суд в достатній мірі виконав обов'язок щодо повідомлення про дату, час та місце розгляду справи.
Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Апеляційний суд з метою дотримання строків розгляду справи, вважає можливим слухати справу у відсутність не з'явившихся учасників справи, які своєчасно і належним чином були повідомлені про час і місце розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи наведені у апеляційній скарзі та письмові пояснення від третьої особи Незалежної профспілки працівників МТП «Чорноморськ», у яких останнє просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга відповідача, ДП «МТП «Чорноморськ», підлягає задоволенню за таких підстав.
У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.
Стаття 43 Конституції України гарантує кожному право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Частиною 1 статті 3 КЗпП України передбачено, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього ( стаття 4 КЗпП України).
Статтею 21 КЗпП України передбачено, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Відповідно до статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є, зокрема, розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41), або на вимогу профспілкового, чи іншого органу, уповноваженого на представництво трудовим колективом (стаття 45).
Умовою припинення трудових відносин з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, є, зокрема, ліквідація підприємства, установи, організації або їхня реорганізація, що поєднана зі скороченням штату/чисельності працівників та/або змінами в організації роботи (праці), унаслідок яких працівник надалі об'єктивно не може виконувати посадових обов'язків за посадою, яку обіймав до запровадження змін в організації праці, а щодо переведення на іншу посаду він або заперечує або для цього об'єктивно немає можливості.
Згідно частини 1 статті 42 КЗпП України, при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.
Частиною 2 статті 42 КЗпП України визначено, що при рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації, перевага в залишенні на роботі надається: 1) сімейним - при наявності двох і більше утриманців; 2) особам, в сім'ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; 3) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації; 4) працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва; 5) учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни та членам сімей загиблих (померлих) ветеранів війни, членам сімей загиблих (померлих) Захисників і Захисниць України, а також особам, реабілітованим відповідно до Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років", із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув'язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу; 6) авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій;
7) працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання; 8) особам з числа депортованих з України, протягом п'яти років з часу повернення на постійне місце проживання до України; 9) працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби; 10) працівникам, яким залишилося менше трьох років до настання пенсійного віку, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат.
Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України.
Нормативне тлумачення частин першої та третьої статті 49-2 КЗпП України дає підстави для висновку, що роботодавець одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов'язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати, відповідно до своєї кваліфікації.
Ураховуючи, що обов'язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника або уповноважений ним орган із дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов'язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з'явилися на підприємстві протягом цього періоду і які були на день звільнення.
Усталена судова практика, положення якої викладені у п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06 листопада 1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів», а також у постанові Верховного суду від 06.05.2020 у справі №487/2191/17, полягає в тому, що розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за два місяці про наступне вивільнення.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 працювала в ДП «МТП «Чорноморськ» контролером на контрольно-пропускному пункті (КПП) 2Р в соціально побутовій службі у відділі охорони соціальних об'єктів.
24 червня 2022 року директором порту було видано наказ за №84 «Про зміни в організації виробництва і праці та скорочення чисельності» відповідно до якого починаючи з 15 вересня 2022 року на підприємстві запроваджуються зміни в організації виробництва і праці шляхом скорочення чисельності в структурних підрозділах підприємства за списком згідно додатків до цього наказу.
04 липня 2022 року позивачка ОСОБА_1 ознайомлена з попередженням про майбутнє вивільнення.
16 вересня 2022 року директором порту було видано наказ за №204/Щ-17 «Про припинення трудового договору», яким 27 вересня 2022 року ОСОБА_1 було звільнено за пунктом 1 статті 40 КЗпП України, у зв'язку із скороченням чисельності.
Установлено, що відповідач пропонував позивачці робочі вакансії для заміщення працівниками порту, які були вакантними станом на 27 червня 2023 року, тобто на день вручення позивачці повідомлення про майбутнє вивільнення.
Згідно правових висновків, які висловлені Верховним Судом у постановах від 16 січня 2018 року у справі №519/160/16-ц (провадження №61-312св17), від 06 лютого 2018 року у справі №696/985/15-ц (провадження №61-1214св18) суд не може вдаватися до обговорення та оцінки питання про доцільність і правомірність скорочення штату та чисельності працівників. Право визначати чисельність і штат працівників належить виключно власнику або уповноваженому ним органу, суд зобов'язаний тільки з'ясувати наявність підстав для звільнення.
Отже, суд при розгляді спору про поновлення працівника на роботі зобов'язаний, зокрема перевірити наявність підстав для звільнення (чи мало місце скорочення або чисельності працівників), чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника тощо, але він не наділений повноваженнями обговорювати питання про доцільність скорочення чисельності або штату працівників.
За змістом статті 42 КЗпП України коло працівників, серед яких визначаються особи, які мають переважне право на залишення на роботі, та які не мають такого права, стосується всіх працівників, які займають таку ж посаду (постанова Верховного Суду від 12 серпня 2020 року у справі №753/3889/17 (провадження №61-2св20).
У постанові від 16 січня 2018 року у справі №452/832/16-ц (провадження №61-976св17) Верховний Суд зазначив, що для виявлення працівників, які мають це право, роботодавець повинен зробити порівняльний аналіз продуктивності праці і кваліфікації тих працівників, які залишилися на роботі, і тих, які підлягають звільненню. Такий аналіз може бути проведений шляхом приготування довідки у довільній формі про результати порівняльного аналізу з наведенням даних, які свідчать про переважне право одного перед іншим на залишення на роботі.
У постанові від 11 грудня 2019 року у справі №569/9913/18 (провадження №61-15809св19) Верховний Суд вказав, що процедура визначення кваліфікації та продуктивність праці працівників, а також процедура визначення осіб, які мають переважне право на залишення на роботі, законодавчо не визначена. Проте, враховуючи, що потреба у визначені (оцінці) наявності такого права виникає при вивільненні працівників, у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, скороченні чисельності штату працівників, яке ініціюється роботодавцем, тому створити умови та провести таку оцінку повинен роботодавець.
Важливо також те, що правомочність роботодавця у застосуванні п. 1 ст. 40 КЗпП України не може виходити за межі його повноважень, які можуть бути визначені нормативними актами чи статутом юридичної особи.
Відповідно до ст. 25 Закону України «Про професійні спілки їх права, та гарантії діяльності» профспілки представляють права та інтереси працівників у відносинах з роботодавцем в управлінні підприємствами, установами, організаціями, а також у ході приватизації об'єктів державної та комунальної власності, беруть участь у роботі комісій з приватизації представляють інтереси працівників підприємства-боржника. в комітеті кредиторів у ході процедури банкрутства.
Роботодавці зобов'язані брати участь в заходах профспілок щодо захисту трудових та соціально-економічних прав на їх запрошення.
Таким чином аналізуючи норми Законодавства в їх сукупності, процедура визначення кваліфікації та продуктивність праці працівників, а також процедура визначення осіб, які мають переважне право на залишення на роботі, роботодавцем проводиться за безпосередньою участю профспілок членом якої є працівник, з урахуванням прав та повноважень профспілкових організацій визначених діючим законодавством, колективними договорами підприємства тощо.
Як вбачається з пояснень третьої особи (Голови НПП МТП «Чорноморськ» (а.с. 64), відповідач при скорочені чисельності не проходив встановленої ст. 42 КЗпП України процедури переважного права на залишення на роботі позивачки при вивільненні працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці.
Даний факт не заперечується та не спростовується відповідачем належними доказами, та знаходить своє підтвердження відсутністю в матеріалах справи відповідного спільного з профспілкою рішення вирішення цього питання.
Окрім того, відповідачем не заперечується і не спростовується належними доказами, наявність крім позивачки ще двох працівників аналогічної спеціальності і кваліфікації ( ОСОБА_2 , ОСОБА_3 - пенсіонер), та не надано критерії в сенсі ст. 42 КЗпП України по відношенню до інших працівників, з яких виходив відповідач скорочуючи та звільняючи саме позивачку.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідачем не виконано вимоги ст. 42 КЗпП України, чим порушено порядок при вивільненні працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці.
Окрім того, при розірванні трудового договору за п. 1 ст. 40 КЗпП України та з метою реалізації гарантій, визначених у ст. 5-1 КЗпП України, ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України встановлює, що одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган, фізична особа, яка використовує найману працю, пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. Важливо підкреслити, що слово «одночасно» вжите у редакції цієї статті не означає, що така пропозиція має відбутися виключно один раз і тільки у день попередження про скорочення. Так, роботодавець є таким, що виконав вимоги ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України, якщо працівникові були запропоновані всі вакантні посади (інша робота), які були на підприємстві у день попередження, з'явилися протягом періоду попередження та існували на день звільнення (постанова ВС України від 06.05.2020 у справі №487/2191/17). При цьому свобода вибору працівника у праві на працю при звільнені за п. 1 ст. 40 КЗпП України забезпечується тим, що роботодавець зобов'язаний запропонувати працівнику всі вакансії, які існують на підприємстві незалежно від того, в якому структурному підрозділі такий працівник працював (постанова ВС України від 01.04.2015 у справі №6-40цс15, від 23.12.2020 у справі №285/4227/18).
Як вбачається з матеріалів справи (а.с. 38), відповідач пропонував позивачці робочі вакансії для заміщення працівниками порту, які були вакантними на 27.06.2023, тобто на день вручення позивачці повідомлення про майбутнє вивільнення.
В подальшому, незважаючи на те, що відповідач зобов'язаний був запропонувати позивачу всі вакансії, які існують на підприємстві, в тому числі на день звільнення, вакансій більше не пропонувалось, що є порушенням та невиконанням відповідачем вимог ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України.
А тому суд, відноситься критично до доводів відповідача щодо належного дотримання вимог Закону стосовно обрання однієї із вакантних на Підприємстві посад.
Окрім того, відповідачем не надано належних доказів наявності чи відсутності вакантних посад на підприємстві в період дії попередження про майбутнє звільнення, пропонування їх в тому числі і на день звільнення позивача.
За змістом ч.1 ст. 235 КЗпП України працівник підлягає поновленню на роботі в разі незаконного звільнення, під яким слід розуміти як звільнення без законної підстави, так і звільнення з порушенням установленого законом порядку.
Окрім того, в відповідності до ст. 235 КЗпП України, У разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.
Таким чином у відповідності до зазначеної норми матеріального права, порушені права працівника незаконними діями роботодавця (звільнення, переведення, відсторонення тощо) підлягають захисту шляхом їх поновлення та стягненням середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Згідно п. 5 постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження порядку обчислення середньої заробітної плати» за №100 від 08.02.1995 зі змінами, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Відповідно до п. 8 вищезазначеної Постанови, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.
Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів(годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Так відповідно до бухгалтерських довідок за Формою 2 (а.с. 16, 17) у липні 2022 року з/п 7 058,04 грн, в серпні 2022 року з/п 6 092,31 грн.
Середньомісячна заробітна плата складає: 7 058,04 + 6 092,31 : 2 = 6 575,17 грн.
В липні 2022 року було 22 р/з, в серпні 2022 року було 21,125 р/з, загальна кількість р/з складає: 22 + 21,125 = 43,125 р/з.
Середня кількість робочих змін складає: 443,125 : 2 = 21,56 р/з.
Середньоденний заробіток працівника складає: 6 575,17 : 21,56 = 304,97 грн.
Загальна середня кількість робочих змін за час вимушеного прогулу з 27.09.2022 по 21.02.2024 складає 369,52 р/з. (17 х 21,56) + 3).
Середній заробіток за час вимушеного прогулу з 27.09.2022 по 21.02.2024 складає: 369,52 х 304,97 р/з = 112 692,51 грн.
Таким чином, середній заробіток за час вимушеного прогулу, який підлягає стягненню з відповідача на користь позивачки складає 112 692, 51 грн.
Згідно ст. 234 КЗпП України, у разі пропуску з поважних причин строків, встановлених ст. 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки.
Відповідно до ст. 57 Конституції України, кожному гарантується право знати свої права і обов'язки. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку встановленому законом.
Закони та нормативно-правові акти що визначають права і обов'язки громадян, недоведені до відома населення у порядку встановленому законом, є не чинними.
Тобто, виходячи з зазначеної норми, обов'язок стосовно роз'яснення працівникові його права на оскарження наказу в строки та порядку встановленому трудовим законодавством покладається виключно на відповідача, а не на профспілку чи працівника. Таким чином правова необізнаність громадянина та невиконання відповідачем свого обов'язку стосовно роз'яснення працівникові його права на оскарження наказу в строки та порядку встановленим законом є поважною причиною пропуску строків та підставою не тільки для його поновлення, а і визнання наказу не правомірним.
Саме таку правову позицію підтримав Верховний Суд України в Постанові від 28.11.2011 по цивільній справі №6-64цс11, залишаючи в силі рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 28.02.2011 по цивільній справі №2-215/11 де відповідач був учасником процесу.
Як вбачається з матеріалів справи та наказу про припинення трудового договору з позивачем (а.с. 39), позивачка в правовому плані є необізнаною людиною, а відповідач запроваджуючи наказ не роз'яснив її право на оскарження наказу в строки та порядку встановленому трудовим законодавством в разі її незгоди з ним. Тому суд першої інстанції дійшов висновку, що позивачка пропустила строк на оскарження наказу з поважних причин і він підлягає поновленню.
Статтею 141ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Позивачем було сплачено судовий збір у розмірі 1 073,60 грн (а.с.1).
Враховуючи, що позов підлягає задоволенню, то відповідно до ст. 141 ЦПК України, з відповідача слід стягнути на користь позивачки сплачений ним судовий збір.
Згідно ч. 6 ст.141 ЦПК України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Оскільки позивачку за заявлені вимоги про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу звільнено від сплати судового збору, то з відповідача на користь держави слід стягнути судовий збір в розмірі 2 200,53 грн.
Проте, колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Необхідність визнання обов'язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).
У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94, Серія A, №303-A, параграф 29).
Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).
Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства - обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, №303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного суду.
Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».
Колегія суддів вважає, що позивачкою ОСОБА_1 не доведено належним чином обґрунтованість підстав позову, а саме, те, що вона була звільнена з роботи із порушенням вимог статей 42, 49-2 КЗпП України та підлягає поновленню на роботі.
Й навпаки, відповідачем повністю спростовані підстави позову та доведено належним чином, що позивачку було звільнено з роботи на законній підставі й підстав для поновлення її на попередній роботі немає.
Скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції від 30 травня 2024 року, Верховний Суд у постанові від 18 грудня 2024 року у справі №501/489/23 (провадження №61-10699св24) зробив наступний правовий висновок: «Наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації працівник, за своїм розсудом, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно (стаття 49-2 КЗпП України, тут і далі - в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до частини першої статті 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.
У частині другій статті 42 КЗпП України, зокрема, визначено, що при рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається працівникам з тривалішим безперервним стажем роботи на цьому підприємстві, в установі, організації. Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України.
Тлумачення статті 42 КЗпП України дає підстави для висновку, що переважне право на залишення на роботі при скороченні однорідних професій та посад визначається кваліфікацією і продуктивністю праці. При відсутності різниці у кваліфікації і продуктивності праці перевагу на залишення на роботі мають працівники, перелічені в частині другій статті 42 КЗпП України, а також якщо це передбачено законодавством України. Застосування положень статті 42 КЗпП України можливе серед всіх працівників, які обіймають ідентичні (тотожні, однакові) посади.
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (частини перша, друга статті 367 ЦПК України).
У цій справі, установивши на підставі належних та допустимих доказів, що в ДП «МТП «Чорноморськ» дійсно мало місце скорочення штату працівників, зокрема, відбулось реальне скорочення посади контролера на контрольно-пропускному пункті (КПП) 2Р в соціально побутовій службі у відділі охорони соціальних об'єктів, апеляційний суд дійшов висновку, що роботодавцем не дотримано порядок звільнення позивачки з роботи, а саме, не виконано вимоги статті 49-2 КЗпП України щодо попередження позивачки про наявність усіх вакантних посад на підприємстві. В зв'язку із зазначеним апеляційний суд вважав, що звільнення позивачки відбулося з порушенням її прав на працевлаштування внаслідок звільнення.
При цьому апеляційний суд виходив із того, що роботодавцем не дотримано порядок звільнення позивачки з роботи, а саме, не виконано вимоги статті 49-2 КЗпП України щодо запропонування останньої усіх вакантних посад на підприємстві, при цьому такий висновок зроблений без будь-яких доказів у справі, в тому числі, й даних штатних розкладів відповідача на час звільнення позивачки.
В судовому засіданні відповідач зазначав, що на час попередження про звільнення і до розірвання трудових відносин, на підприємстві було три вакантні посади, які були запропоновані позивачці і від яких вона відмовилась, про що надані відповідні докази. Без встановлення наявності інших вакансій у відповідача, можливості їх займати позивачкою, з висновком апеляційного суду про те, що на підприємстві були інші вакантні посади, ніж ти, які пропонувались позивачці, за вказаних обставин, погодитись неможливо, оскільки він не відповідає доказам у справі і є припущенням.
Апеляційний суд, поновлюючи позивачку на роботі, також виходив із того, що ДП «МТП «Чорноморськ», як роботодавець, під час вирішення питання про звільнення позивачки з роботи не здійснювало порівняння продуктивності праці і кваліфікації позивачки та інших працівників з однорідними посадами, не вирішувало питання також про те, хто із працівників має переважне право на залишення на роботі, чим порушило положення статті 42 КЗпП України.
При цьому апеляційний суд обмежився формальною констатацією, що роботодавцем не враховане переважне право позивачки на залишення на роботі, при цьому судом не перевірено і не встановлено, чи були на підприємстві у відповідача однорідні посади з посадою, яку обіймала позивачка, чи мала вона більш високу кваліфікацією і продуктивність праці, і тільки в разі скорочення посади в межах однорідних посад і рівних умовах продуктивності праці працівників, чи мала право позивачка перевагу в залишенні на роботі, відповідно до частини другої статті 42 КЗпП України.
Отже, враховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судом апеляційної інстанції не встановлені, конкретні доводи апеляційної скарги не перевірені, а докази, на які посилалося підприємство, не досліджені оскаржуване судове рішення апеляційного суду не відповідає вимогам статті 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості».
При новому розгляду справи в апеляційному порядку, колегія суддів з урахуванням положень частини першої статті 417 ЦПК України про те, що вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи, виходить з наступного.
Так, відповідно до частини 1 статті 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Вирішуючи трудовий спір, суд першої інстанції помилково виходив з того, що на момент вивільнення позивачки були інші вакантні посади, але відповідач не запропонував позивачці ці вакансії, оскільки вказаний довід суду ґрунтується на припущеннях, що згідно частини 6 статті 81 ЦПК України не допускається.
Проте, наявними у справі письмовими доказами з достовірністю підтверджено, що протягом двох місяців і на день звільнення позивачки вакантних посад не було.
Отже, встановлено, що позивачці були запропоновані усі наявні на підприємстві вакансії, тому відповідачем були в повному обсязі виконані вимоги статті 49-2 КЗпП України.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції також дійшов помилкового висновку, що роботодавець, під час вирішення питання про звільнення позивачки з роботи не здійснював порівняння продуктивності праці і кваліфікації позивачки та інших працівників з однорідними посадами, не вирішувалось питання також про те, хто із працівників має переважне право на залишення на роботі, чим порушило положення статті 42 КЗпП України.
Встановлено, що під час звільнення позивачки, ДП «МТП «Чорноморськ» враховано кваліфікацію, продуктивність праці та стаж роботи позивачки в порту, та вирішено, що остання не користується переважним правом на залишення на роботі та в результаті комплексного аналізу всіх наведених характеристик остання була Отже, судом першої інстанції помилково не враховано, що у зв'язку з військовою агресію рф проти України підприємство відповідача було позбавлено можливості здійснювати виробничу діяльність з обробки вантажів, що в свою чергу потягло за собою погіршення фінансового становища підприємства, тому було вирішено провести з 15 вересня 2022 року зміни в організації виробництва і праці шляхом скорочення чисельності працівників підприємства у структурних підрозділах за списком згідно додатками до наказу від 24.06.2022 за №84 (а.с. 32-33, 34-36)
Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне - 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»)
Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, застосовуючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, роз'яснення Верховного Суду України, правової висновок Верховного Суду, з'ясовуючи наведені обставина справи, що мають значення для правильного вирішення спору, наявні у справі докази, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», колегія суддів вважає, що відповідач своєчасно та належним чином повідомив позивачку про наступне вивільнення та в повному обсязі виконав обов'язок щодо надання пропозицій про всі наявні на підприємстві вакансії, які з'явилися на підприємстві протягом двох місяців і які існували на день звільнення позивачки, а також здійснив порівняння продуктивності праці і кваліфікації позивачки та інших працівників з однорідними посадами та вирішив, що остання не користується переважним правом на залишення на роботі Отже, позивачка ОСОБА_1 була звільнена з займаної посади на законної підставі та у відповідності з встановленим законом порядку звільнення, що є підставою для відмови у поновленні позивачки на попередній посаді.
Позивачка ОСОБА_1 має право на захист свого права у випадку порушення його відповідачем, але у даному випадку в судовому засіданні позивачкою не доведено належним чином, що відповідач порушив її трудові права. Тому у відповідності до статей 15, 16 ЦК України її права не підлягають судовому захисту.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.
Тому, позовні вимоги ОСОБА_1 є незаконними, необґрунтованим та задоволенню не підлягають.
Неправильне застосування судом першої інстанції, а саме, статей 12, 81, 89, 263, 264 ЦПК України, та норм матеріального права, а саме, статті 42, 49-2 КЗпП України, у відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.
Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, п. 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, -
Апеляційну скаргу Держаного підприємства «Морський торгівельний порт «Чорноморськ» задовольнити, рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 21 лютого 2024 року скасувати та ухвалити постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 до Державного підприємства морський торговельний порт «Чорноморськ», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, Незалежна профспілка працівників морського торгового порту «Чорноморськ», про визнання незаконним та скасування наказу, про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу залишити без задоволення.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.
Повний текст судового рішення складено: 05 червня 2025 року.
Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький
Р.Д. Громік
С.М. Сегеда