Номер провадження: 22-ц/813/1370/25
Справа № 523/20607/23
Головуючий у першій інстанції Малиновський О.М.
Доповідач Драгомерецький М. М.
15.05.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Драгомерецького М.М.,
суддів: Громіка Р.Д., Сегеди С.М.,
при секретарі: Узун Н.Д.,
за участю: позивача ОСОБА_1 , представника позивача адвоката Судакова В.В.,
переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Судаков Валерій Валерійович, на заочне рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 03 квітня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Судаков Валерій Валерійович, до громадянки рф ОСОБА_2 про усунення від права на спадкування, -
09 листопада 2023 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Судаков Валерій Валерійович, звернувся до суду з позовом до громадянки рф ОСОБА_2 про усунення від права на спадкування в якому просив:
усунути ОСОБА_2 від права на спадкування за законом після смерті ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
визнати за ним, ОСОБА_1 , в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_3 право власності на 1/4 частку квартири АДРЕСА_1 .
Позов мотивований тим, що після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , спадщину у вигляді 1/2 частки кв. АДРЕСА_1 прийняли, але не оформили, мати померлого - ОСОБА_4 , та дочка - ОСОБА_2 . ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 . Після її смерті, позивач, як спадкоємець першої черги, так як є сином померлої, прийняв спадщину у вигляді 3/4 частин вказаної вище квартири. Позивач вважає, що ОСОБА_2 слід усунути від права на спадкування за законом після смерті її батька ОСОБА_3 , так як вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцю, який через тяжку хворобу був у безпорадному стані. Усунення її від права на спадкування стане наслідком для успадкування ним спадщини у вигляді частки квартири, яку прийняла його мати, однак за життя не встигла отримати свідоцтво про право на спадщину. Так, за твердженнями позивача його брат, ОСОБА_3 , хворів на тяжку онкологічну хворобу, був у безпорадному стані, потребував допомоги, яку відповідачка мала можливість надавати, але свідомо не надавала. Наведені обставини стали підставою для звернення до суду.
Відповідачка не направила до суду відзив та/або пояснення на позовні вимоги.
Позивач ОСОБА_1 та його представник - адвокат Судаков В.В. в судовому засіданні позовні вимоги підтримали, просили їх задовольнити.
Відповідачка ОСОБА_2 у судове засідання не з'явилась без поважних на те причин. Про час та місце розгляду справи була сповіщена через розміщення оголошення на офіційному сайті Судової влади України.
За письмовою згодою позивача та його представника, в зв'язку із неявкою відповідачки у судове засідання та відсутності відзиву на позовну заяву, розгляд справи проведений в заочному порядку на підставі наявних у справі доказів.
Заочним рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 03 квітня 2024 року позовну заяву ОСОБА_1 до громадянки рф ОСОБА_2 про усунення від права на спадкування залишено без задоволення у повному обсязі.
В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Судаков Валерій Валерійович, просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
В судове засідання, призначене на 15 травня 2025 року об 15 год 10 хв. до апеляційного суду з'явились позивач ОСОБА_1 та його представник - адвокат Судаков В.В..
Відповідачка в судове засідання не з'явилась про дату, час та місце розгляду справи була повідомлена належним чином, що підтверджується матеріалами справи (а.с.155).
Одеським апеляційним судом було опубліковано повідомлення на офіційному веб-сайті суду про виклик ОСОБА_5 в судове засідання, призначене на 15 травня 2025 року об 15 год 10 хв.
Згідно ч. 1 ст. 130 ЦПК України у випадку відсутності в адресата офіційної електронної адреси судові повістки, адресовані фізичним особам, вручаються їм під розписку, а юридичним особам - відповідній службовій особі, яка розписується про одержання повістки. Розписка про одержання судової повістки з поміткою про дату вручення в той самий день особами, які її вручали, повертається до суду. У разі відсутності адресата (будь-кого з повнолітніх членів його сім'ї) особа, яка доставляє судову повістку, негайно повертає її до суду з поміткою про причини невручення.
Відповідно до ч. 1 ст. 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи.
У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місце знаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.
Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Апеляційний суд з метою дотримання строків розгляду справи, вважає можливим слухати справу у відсутність не з'явившихся учасників справи, які своєчасно і належним чином були повідомлені про час і місце розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у апеляційній скарзі доводи та заяву ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Цимбал Сергій Юрійович, про визнання апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, оскільки заочне рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм процесуального та матеріального права.
У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
За загальними правилами статей 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.
Згідно статей 1216-1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
За змістом статей 1220, 1221 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу). Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця.
Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини (стаття 1222 ЦК України).
Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини (стаття 1223 ЦК України).
У статтях 1268, 1269 ЦК України зазначено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, крім випадків, встановлених частинами другою-четвертою статті 1273 цього Кодексу.
Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.
Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто.
Частинами 5 та 6 статті 1224 ЦК України передбачено, що за рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.
Положення цієї статті поширюються на всіх спадкоємців, у тому числі й на тих, хто має право на обов'язкову частку у спадщині, а також на осіб, на користь яких зроблено заповідальний відказ.
У пункті 6 постанови Пленуму «Про судову практику у справах про спадкування» від 30 травня 2008 року №7 Верховний Суд України роз'яснив, що «правило абзацу другого частини третьої статті 1224 ЦК стосується особи, яка зобов'язана була утримувати спадкодавця згідно з нормами Сімейного кодексу України (далі - СК). Факт ухилення особи від виконання обов'язку щодо утримання спадкодавця встановлюється судом за заявою заінтересованої особи (інших спадкоємців або територіальної громади). При цьому слід враховувати поведінку особи, розуміння нею свого обов'язку щодо надання допомоги, її необхідність для існування спадкодавця, наявність можливості для цього, та свідомого невиконання такою особою встановленого законом обов'язку. Непред'явлення спадкодавцем, який мав право на утримання, позову про стягнення аліментів до особи, яка претендує на спадщину, не є достатньою підставою для відмови в позові про усунення від права на спадкування.
Правило частини п'ятої статті 1224 ЦК стосується всіх спадкоємців за законом, зокрема й тих, які відповідно до СК не були зобов'язані утримувати спадкодавця.
Безпорадним слід розуміти стан особи, зумовлений похилим віком, тяжкою хворобою або каліцтвом, коли вона не може самостійно забезпечити умови свого життя, потребує стороннього догляду, допомоги та піклування.
Вимога про усунення спадкоємця від права на спадкування може бути пред'явлена особою, для якої таке усунення породжує пов'язані зі спадкуванням права та обов'язки, одночасно з її позовом про одержання права на спадкування з підстав, визначених у частині другій статті 1259 ЦК».
За змістом статті 392 ЦК України право власності на майно може бути визнано судом у випадку коли це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати документа, який засвідчує це право.
Судом першої інстанції встановлено, що у ОСОБА_6 та ОСОБА_4 під час перебування у зареєстрованому шлюбі народились діти: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .
У ОСОБА_3 , під час його перебування у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_5 народилась дочка ОСОБА_8 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 .
02 лютого 2001 року ОСОБА_8 уклала шлюб з ОСОБА_9 та перейшла на прізвище чоловіка « ОСОБА_10 ».
ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 .
Після його смерті відкрилась спадщина, яка складається з 1/2 частини кв. АДРЕСА_1 , яка належала померлому на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого Управлінням ЖКГ виконкому Одеської міської ради від 10 лютого 1997 року.
Інша частина вказаної квартири належала ОСОБА_4 на підставі того ж свідоцтва.
За заявою ОСОБА_2 від 18 жовтня 2021 року про прийняття спадщини, приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Запольською В.О., була заведена спадкова справа №10/2021 до майна ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Згідно отриманої судом копії спадкової справи, свідоцтво про право на спадщину за законом приватним нотаріусом не видавалось.
ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 (копія свідоцтва про смерть серії НОМЕР_3 ).
Після її смерті відкрилась спадщина, яка складається з належної їй на підставі згаданого вище свідоцтва про право власності на житло від 10.02.1997 - 1/2 частки кв. АДРЕСА_1 , а також з 1/4 частки тієї ж квартири, яку вона прийняла після смерті свого сина, ОСОБА_3 на підставі частини третьої статті 1268 ЦК України, так як на час його смерті спільно з ним проживала.
Під час свого життя ОСОБА_4 уклала заповіт від 28.09.2021 за яким, на випадок смерті, заповідала все своє майно ОСОБА_1 .
До майна померлої ОСОБА_4 , за заявою ОСОБА_1 про прийняття спадщини, як спадкоємцям за заповітом, приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Джулай С.В. була заведена спадкова справа №29/2022р.
Приватним нотаріусом Джулай С.В. 19 січня 2023 року на ім'я ОСОБА_1 було видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом, яким було посвідчено його право на 3\4 частки кв. АДРЕСА_1 , які він успадкував за заповітом, після смерті ОСОБА_4 .
Предметом розгляду даної цивільної справи є усунення ОСОБА_2 від права на спадкування після смерті її батька ОСОБА_3 , який, за твердженням позивача, через тяжку хворобу перебував у безпорадному стані, потребував сторонньої допомоги, яку відповідачка йому не надавала, хоча могла її надати.
Для задоволення вимог у справах про усунення від права на спадкування відповідно до частини п'ятої статті 1224 ЦК України має значення сукупність таких обставин:
ухилення особи від надання спадкодавцеві допомоги при можливості її надання;
перебування спадкодавця в безпорадному стані;
потреба спадкодавця в допомозі саме цієї особи.
Правила частини п'ятої статті 1224 ЦК України стосується всіх спадкоємців за законом, зокрема й тих, які відповідно до СК України не були зобов'язані утримувати спадкодавця.
Безпорадним слід розуміти стан особи, зумовлений похилим віком, тяжкою хворобою або каліцтвом, коли вона не може самостійно забезпечити умови свого життя, потребує стороннього догляду, допомоги та піклування.
Ухилення особи від надання допомоги спадкодавцеві, який потребує допомоги, полягає в умисних діях чи бездіяльності особи, спрямованих на ухилення від обов'язку забезпечити підтримку та допомогу спадкодавцю, тобто ухилення, пов'язане з винною поведінкою особи, яка усвідомлювала свій обов'язок, мала можливість його виконувати, але не вчиняла необхідних дій.
Правило абзацу другого частини третьої статті 1224 ЦК України стосується особи, яка зобов'язана була утримувати спадкодавця згідно з нормами СК України. Факт ухилення особи від виконання обов'язку щодо утримання спадкодавця встановлюється судом за заявою заінтересованої особи (інших спадкоємців або територіальної громади). При цьому слід враховувати поведінку особи, розуміння нею свого обов'язку щодо надання допомоги, її необхідність для існування спадкодавця, наявність можливості для цього та свідомого невиконання такою особою встановленого законом обов'язку. Непред'явлення спадкодавцем, який мав право на утримання, позову про стягнення аліментів до особи, яка претендує на спадщину, не є достатньою підставою для відмови в позові про усунення від права на спадкування.
Матеріалами справи не встановлено та позивачем не підтверджено жодним належним та допустимим доказом та обставина, що ОСОБА_1 хворів на тяжку хворобу та внаслідок чого перебував у безпорадному стані. Не надано суду доказів того, що ОСОБА_1 не міг самостійно пересуватися і забезпечити умови свого життя.
Крім того, суду не доведено, що ОСОБА_2 , яка є дочкою ОСОБА_1 ухилилася від надання допомоги своєму батькові, зокрема не надано доказів, які б підтверджували її винну поведінку, яка б свідчила, що спадкодавець ОСОБА_1 дійсно потребував додаткової постійної допомоги саме від своєї дочки у зв'язку з безпорадним станом, звертався за допомогою до відповідачки, а остання відмовила у наданні такої допомоги.
Натомість допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_11 , який стверджував, що він більше 15 років товаришував з ОСОБА_1 , зазначив, що ОСОБА_1 не вимагав від своєї дочки будь-якої допомоги, однак про наявність хвороби дочка нібито знала зі слів самого ОСОБА_1 ..
Суд вважає, що покази свідків ОСОБА_11 та ОСОБА_12 , яка є сусідкою родини ОСОБА_13 з 1995 року, не можуть бути покладені в основу рішення суду про усунення спадкоємця від права на спадщину, так як є неналежним доказом, оскільки підтвердження наявності у особи тяжкої хвороби повинно бути доведено медичними документами. Крім того, допитані свідки не підтвердили таку ознаку, як перебування ОСОБА_1 у безпорадному стані.
Таким чином позивач, як ініціатор позову, не довів жодної обставини передбаченою частиною п'ятою статті 1224 ЦК України, які б у своєї сукупності давали суду можливість дійти висновку про усунення спадкоємця ОСОБА_14 від права на спадкування після смерті ОСОБА_1 ..
Зважаючи на викладене, оцінюючі зібрані по справі докази, як кожний окремо так і у їх сукупності, приймаючи до уваги норми права, які регулюють виниклі між сторонами правовідносини, суд першої інстанції дійшов висновку про недоведеність позовних вимог про усунення від права на спадкування, які не підлягають задоволенню в повному обсязі.
Враховуючи, що позовні вимоги про визнання права власності є похідними від позовних вимог про усунення від права на спадкування, в задоволенні яких відмовлено даним рішенням, то і у їх задоволенні також обґрунтовано відмовлено в повному обсязі.
Згідно ст. 141 ЦПК України внаслідок відмови у задоволенні позовних вимог у повному обсязі судові витрат покладаються на позивача.
Посилання позивача ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Судаков Валерій Валерійович, в апеляційній скарзі на те, що заочне рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, оскільки суд помилково не врахував, що позивачем доведено належним чином підстави для усунення відповідачки від права на спадкування після смерті її батька ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , не приймаються до уваги за таких підстав.
Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Необхідність визнання обов'язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).
У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року в справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94, Серія A, №303-A, параграф 29).
Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).
Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства - обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, №303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуд щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частинами 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного суду.
Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».
Колегія суддів вважає, що позивачем ОСОБА_1 не доведено належним чином обґрунтованість підстав позову, а саме, те, що спадкодавець ОСОБА_3 , померлий ІНФОРМАЦІЯ_1 , дійсно потребував додаткової постійної допомоги саме від своєї дочки у зв'язку з безпорадним станом, звертався за допомогою до відповідачки, а остання свідомо ухилялася у наданні такої допомоги.
Так, розглядаючи аналогічну справу, Верховний Суд у постанові від 01 липня 2021 року у справі №509/4286/16 (провадження №61-293св21) зробив наступний правовий висновок: «Згідно частин п'ятою, шостою статті 1224 ЦК України за рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані. Положення цієї статті поширюються на всіх спадкоємців, у тому числі й на тих, хто має право на обов'язкову частку у спадщині, а також на осіб, на користь яких зроблено заповідальний відказ.
Для задоволення вимог у справах про усунення від права на спадкування відповідно до частини п'ятої статті 1224 ЦК України має значення сукупність таких обставин: ухилення особи від надання спадкодавцеві допомоги при можливості її надання; перебування спадкодавця в безпорадному стані; потреба спадкодавця в допомозі саме цієї особи.
Безпорадним слід розуміти стан особи, зумовлений похилим віком, тяжкою хворобою або каліцтвом, коли вона не може самостійно забезпечити умови свого життя, потребує стороннього догляду, допомоги та піклування.
Аналогічні правові висновки викладено Верховним Судом у постановах від 14 листопада 2018 року у справі №712/4709/15-ц (провадження №61-8023св18), від 04 березня 2019 року у справі №321/1573/17-ц (провадження №61-45879св18) та від 17 липня 2019 року у справі №676/5086/15-ц (провадження № 61-25032св19).
Факт ухилення особи від виконання обов'язку щодо утримання спадкодавця встановлюється судом за заявою заінтересованої особи (інших спадкоємців або територіальної громади). При цьому слід враховувати поведінку особи, розуміння нею свого обов'язку щодо надання допомоги, її необхідність для існування спадкодавця, наявність можливості для цього та свідомого невиконання такою особою встановленого законом обов'язку.
Ухилення особи від надання допомоги спадкодавцеві, який її потребував, полягає в умисних діях чи бездіяльності особи, спрямованих на уникнення від обов'язку забезпечити підтримку та допомогу спадкодавцю, тобто ухилення пов'язане з винною поведінкою особи, яка усвідомлювала свій обов'язок, мала можливість його виконувати, але не вчиняла необхідних дій (постанови Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 21 березня 2018 року у справі №337/6000/15 (провадження №61-1302св18) та від 04 липня 2018 року у справі №404/2163/16 (провадження №61-15926св18).
Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Частинами першою, шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності (частини перша, друга статті 89 ЦПК України).
Колегія суддів зазначає, що для правильного застосування у даній справі положення частини п'ятої статті 1224 ЦК України суди повинні були установити сукупність таких обставин: чи був спадкодавець у безпорадному стані через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво; чи знав відповідний спадкоємець про указаний стан спадкодавця та чи потребував останній допомоги саме від указаного спадкоємця. Крім того, підлягають урахуванню також обставини щодо існування у спадкоємця можливостей надавати необхідну допомогу спадкодавцю.
Кожна із указаних обставин справи має бути належним чином підтверджена доказами, які подаються сторонами згідно вимог ЦПК України.
Без з'ясування вказаних обставин судове рішення не може вважатися обґрунтованим.
Під час розгляду цієї справи судами попередніх інстанцій не було встановлено, а матеріали справи не містять доказів факту ухилення відповідача від надання допомоги спадкодавцю при можливості її надання, винної поведінки останньої (зокрема, відмови від надання допомоги матері), а також постійну потребу спадкодавця у такій допомозі саме від відповідача та наявності у неї можливості надавати необхідну допомогу спадкодавцю.
Колегія суддів зазначає, що судами попередніх інстанцій було порушено норми матеріального права, а саме неправильно застосовано частину п'яту статті 1224 ЦК України, що узгоджується із правовою позицією Верховного Суду від 01 червня 2021 року у справі №742/1475/19 (провадження №61-172207св20) де зазначено, що недоведення умисних дій чи бездіяльності щодо ухилення спадкоємця від обов'язку забезпечити підтримку та допомогу спадкодавцю вказує на відсутність умов передбачених означеною статтею для усунення відповідача від права на спадкування».
Судом першої інстанції з достовірністю та об'єктивністю встановлено, що позивачем ОСОБА_1 не доведено належним чином в судовому засіданні сукупність таких обставин: ухилення особи від надання спадкодавцеві допомоги при можливості її надання; перебування спадкодавця в безпорадному стані; потреба спадкодавця в допомозі саме цієї особи, що передбачено частиною п'ятою статті 1224 ЦК України.
Колегія суддів не приймає до уваги додану до апеляційної скарги позивача ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Судаков Валерій Валерійович, копію медичної картки спадкодавця ОСОБА_3 , оскільки ці документи не були подані суду першої інстанції без поважних причин й не доводять, що відповідачка ОСОБА_2 ухилялась від надання спадкодавцеві допомоги при можливості її надання та потребу спадкодавця в допомозі саме від відповідачки.
Колегія суддів не враховує заяву ОСОБА_2 про визнання апеляційної скарги, подану адвокатом Цимбал С.Ю., оскільки у даному випадку вона не має правового значення.
Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17.03.2011 (остаточне - 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»)
Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, правові висновки Верховного Суду, застосовуючи Європейську конвенцію з прав людини та практику Європейського суду з прав людини, з'ясовуючи вказані обставини справи, що мають суттєве значення для правильного вирішення справи, та наявні у справі докази, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що у даному випадку відсутні правові підстави для усунення відповідачки ОСОБА_2 від права на спадкування після смерті батька ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 . Тому права позивача ОСОБА_1 не були порушені відповідачем і не підлягають судовому захисту.
Аналогічну позицію висловив Верховний Суд у постанові від 08 липня 2020 року у справі №509/4632/16 (провадження №61-2522 св 18).
Отже, суд першої інстанції всебічно, повно та об'єктивно з'ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», дав їм правильну оцінку та обґрунтовано виходив з того, що є законні підстави для відмови у задоволенні позовних вимог.
У пункті 54 Рішення у справі «Трофимчук проти України» (заява №4241/03) від 28.10.2010, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв'язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)».
З урахуванням наведеного, зазначені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.
Тому, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового судового рішення про задоволення позову в повному обсязі немає.
Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, п. 1 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Судаков Валерій Валерійович, залишити без задоволення, заочне рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 03 квітня 2024 року, залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.
Повний текст судового рішення складено: 05 червня 2025 року.
Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький
Р.Д. Громік
С.М. Сегеда