Справа № 130/384/25
Провадження № 22-ц/801/1192/2025
Категорія: 55
Головуючий у суді 1-ї інстанції Грушковська Л. Ю.
Доповідач:Сало Т. Б.
03 червня 2025 рокуСправа № 130/384/25м. Вінниця
Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Сала Т.Б., суддів Ковальчука О.В., Панасюка О.С., секретар Луцишин О.П., розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 24 березня 2025 року, ухвалене суддею Грушковською Л.Ю. в м. Жмеринка, повне рішення складено 28 березня 2025 року, в цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, Головного управління національної поліції у Вінницькій області про ретельне виконання ухвали Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 26.12.2024 та стягнення шкоди на підставі постанови прокуратури від 04.12.2024,
встановив:
У лютому 202 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом, в якому просив стягнути за навмисну сумлінну бездіяльність відповідачів з Держави Україна в особі Державної казначейської служби України на його користь 70 000 гривень моральної шкоди.
В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначив, що постановою Жмеринської окружної прокуратури скасовано незаконну постанову слідчого про закриття провадження по справі, зазначеній в постанові слідчим. В постановах апеляційного суду зазначено, що незаконна постанова слідчого є його незаконними діями. Своїми постановами місцевий та апеляційний суд неодноразово стягував шкоду з відповідачів за їх бездіяльність.
Рішенням Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 24 березня 2025 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погодившись із вказаним рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та задовольнити його вимогу.
У скарзі зазначає, що судом першої інстанції порушено статтю 51 ЦПК України, оскільки він визначив відповідача відповідно до постанови апеляційного суду. Помилковим є висновок суду з приводу того, що постанови апеляційного суду від 18 січня 2024 року та від 20 вересня 2019 року не мають преюдиційного значення.
У поданому на апеляційну скаргу відзиві ГУНП у Вінницькій області просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги у повному обсязі.
У судове засідання, призначене на 03 червня 2025 року, учасники справи не з'явилися.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просив апеляційну скаргу розгялнути без його участі.
Враховуючи положення ч. 2 ст. 372 ЦПК України, відповідно до якої неявка сторін та інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, колегія суддів прийшла до висновку про розгляд заяви у відсутність належно повідомлених учасників справи.
Апеляційний суд, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Судом першої інстанції встановлено, що 04 грудня 2024 року прокурором Жмеринської окружної прокуратури Муляр О.М. винесено постанову про скасування постанови про закриття кримінального провадження, якою скасовано, як незаконну, постанову слідчого СВ Жмеринського РВП ГУНП у Вінницькій області Хавренка П.П. від 29 листопада 2024 року про закриття кримінального провадження №42024022130000061 від 19 липня 2024 року.
У вказаній поставові зазначено, що слідчим відділення Жмеринського РВП ГУ НП у Вінницькій області розслідувалося кримінальне провадження №42024022130000061 від 19 липня 2024 року за ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 382 КК України.
До Жмеринської окружної прокуратури 18 липня 2024 року надійшла заява ОСОБА_1 про вчинення злочину, а саме невиконання рішення суду його сином ОСОБА_2 по сплаті аліментів на його користь.
За наслідками досудового розслідування вказаного провадження 29 листопада 2024 року слідчим СВ Жмеринського РВП ГУНП у Вінницькій області Хавренком П.П. прийнято рішення про закриття кримінального провадження на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України у зв'язку із встановленням відсутності складу кримінального правопорушення.
Разом із цим, вивченням матеріалів кримінального провадження установлено, що слідчим не проведено повного, всебічного та неупередженого розслідування. Зокрема, після скасування прокурором 09 жовтня 2024 року попередньої постанови про закриття кримінального провадження від 28 серпня 2024 року, слідчому надано письмові вказівки, які до провадження не підшито та їх не виконано. Так, слідчим до цього часу не долучено до матеріалів провадження рішення суду, на підставі якого ОСОБА_2 повинен сплачувати кошти на утримання ОСОБА_1 , не витребувано інформацію з Солом'янського ВДВС у місті Києві про перебування на виконанні виконавчого провадження та наявності чи відсутності заборгованості.
За таких обставин, прокурор вважав, що рішення слідчого про закриття кримінального провадження є незаконним і підлягає скасуванню (а.с.10-11).
ОСОБА_1 , зв'язку із скасуванням вказаної постанови слідчого про закриття кримінального провадження, посилаючись на практику судів першої та апеляційної інстанції в інших справах про неодноразове стягнення на його користь шкоди, звернувся до суду із вказаним позовом про стягнення моральної шкоди.
Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 56 Конституції України передбачено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Особа має право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного зобов'язання щодо проведення ефективного та незалежного розслідування злочину.
Розслідування не буде ефективним доти, доки всі докази не будуть детально вивчені, а висновки не будуть обґрунтовані. Критеріями оцінки ефективності розслідування є адекватність дій, проведених органом досудового розслідування, швидкість розслідування та незалежність слідства.
Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органом, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб'єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.
Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.
За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 ЦК України).
Статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Так, зокрема, цими правовими нормами передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов'язковою. Втім, цими нормами не заперечується обов'язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які є обов'язковими для доказування у спорах про стягнення шкоди.
Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1173 ЦК України.
Зазначений правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17.
У пункті 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 вказано, що, застосовуючи статті 1173, 1174 ЦК України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта; по-друге, факт заподіяння цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. За наявності цих умов є підстави покласти цивільну відповідальність за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.
Отже, для покладення відповідальності на державу за дії (бездіяльність) посадових осіб органів державної влади у виді відшкодування шкоди обов'язковою є сукупність трьох умов: дії органу (посадових або службових осіб) повинні мати протиправний характер, існувати шкода та причинний зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою. Тягар доведення наявності зазначених трьох умов покладається на позивача, який звернувся до суду з позовом про відшкодування шкоди.
Подібний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2025 року у справі № 335/6977/22.
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частин першої та шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (ч. 1 ст. 89 ЦПК України).
Дослідивши матеріали справи суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_1 не було належним чином обґрунтовано, в чому саме полягає моральна шкода, а також існування причинного зв'язку між певною бездіяльністю відповідача ГУНП у Вінницькій області та завданою шкодою немайнового характеру. Відтак, оскільки ОСОБА_1 не було доведено належними і допустимим доказами обставин, що підлягають доказуванню, суд першої інстанції дійшов до висновку про відмову у задоволенні позову до відповідача ГУНП у Вінницькій області. У задоволенні позову до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України суд відмовив, як до неналежного відповідача.
Апеляційний суд погоджується з такими висновками суду першої інстанції, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи та відповідають нормам матеріального права, які регулюють спірні правовідносини.
У ч. 1 ст. 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
ОСОБА_1 в апеляційній скарзі зазначає про порушення судом вимог статті 51 ЦПК України, вказуючи, що він визначив відповідача відповідно до постанови суду апеляційної інстанції.
Стаття 51 ЦПК України регулює питання залучення до участі у справі співвідповідача та заміни неналежного відповідача.
Пред'являючи вказаний позов ОСОБА_1 визначив двох відповідачів: Державу Україну в особі Державної казначейської служби України та Головне управління Національної поліції у Вінницькій області.
Суд першої інстанції за результатами розгляду справи дійшов висновку, що Держава Україна в особі Державної казначейської служби України не є належним відповідачем за пред'явленими позовними вимогами, тобто позов в цій частині пред'явлено до неналежного відповідача, навівши правове обґрунтування в цій частині.
Апеляційна скарга не містить доводів на спростування вказаного висновку суду.
Так само як апеляційна скарга не містить доводів на спростування висновку суду про недоведеність позивачем своїх вимог до відповідача ГУНП у Вінницькій області.
Зі змісту п. 5 ч. 2 ст. 356 ЦПК України слідує, що саме особа, яка подає апеляційну скаргу повинна зазначити в чому полягає незаконність і (або) необґрунтованість рішення або ухвали (неповнота встановлення обставин, які мають значення для справи, та (або) неправильність установлення обставин, які мають значення для справи, внаслідок необґрунтованої відмови у прийнятті доказів, неправильного їх дослідження чи оцінки, неподання доказів з поважних причин та (або) неправильне визначення відповідно до встановлених судом обставин правовідносин тощо).
Отже особа, яка подає апеляційну скаргу, повинна не лише вказати про незаконність судового рішення, але у неї є обов'язок вказати в чому саме полягає незаконність рішення, тобто вона повинна спростувати висновки суду першої інстанції, чого скаржником зроблено не було.
Також в апеляційній скарзі ОСОБА_1 зазначає про помилковість висновку суду першої інстанції про те, що постанови апеляційної інстанції від 18 січня 2024 року та від 20 вересня 2019 року не мають преюдиційного значення, оскільки цими постановами стягнута шкода за незаконність та бездіяльність правоохоронних органів при несплаті боржником аліментів на його користь.
Вказана позиція ОСОБА_1 відхиляється апеляційним судом, оскільки за змістом ч. 4 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Преюдиційне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиційне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиційні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.
Такі правові висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2018 року в справі № 917/1345/14 та від 20 квітня 2022 року в справі № 910/2615/18.
Отже, задоволення судом у справах №130/1537/23 та №130/728/19 позовних вимог про стягнення маральної шкоди внаслідок бездіяльності відповідачів не є обставиною, встановленою судовим рішенням, яка б мала преюдиційне значення для цієї справи.
Відтак, апеляційний суд вважає, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції.
Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи викладене, апеляційний суд вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін, оскільки воно ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 383, 384, 389, 390 ЦПК України,
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 24 березня 2025 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 05 червня 2025 року.
Головуючий Т.Б. Сало
Судді О.В. Ковальчук
О.С. Панасюк