05 червня 2025 рокуЛьвівСправа № 380/24385/24 пров. № А/857/2083/25
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Пліша М.А.,
суддів Курильця А.Р., Мікули О.І.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 23 грудня 2024 року (головуючий суддя Москаль Р.М., м. Львів) по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) про визнання дій протиправним та зобовґязання вчинити дії,-
ОСОБА_1 , 04.12.2024, звернулася в суд першої інстанції з адміністративним позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) (далі - ВЧ НОМЕР_1 , відповідач), в якому просила:
- визнати протиправною бездіяльність ВЧ НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суми індексації грошового забезпечення за весь час затримки виплати з січня 2016 року по день фактичної виплати 30.11.2023;
- зобов'язати ВЧ НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суми індексації грошового забезпечення за весь час затримки виплати з січня 2016 року по день фактичної виплати 30.11.2023.
Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 09.12.2024 позовну заяву залишено без руху та надано позивачці десятиденний строк для усунення недоліків шляхом долучення заяви про поновлення строку звернення до адміністративного суду із обґрунтуванням поважності причин пропуску цього строку, а також докази на підтвердження викладених обставин.
Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 23 грудня 2024 року позовну заяву ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) вирішено повернути позивачці з підстав передбачених ст. 122, 123 КАС України
Не погодившись з таким судовим рішенням, ОСОБА_1 оскаржила його в апеляційному порядку, просить ухвалу суду скасувати і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
В апеляційній скарзі зазначає, що при постановленні ухвали від 23.12.2024 про повернення позовної заяви у справі № 380/24385/24 суд першої інстанції виходив з того, що до спірних правовідносин необхідно застосовувати тримісячний строк звернення до суду, передбачений статтею 233 КЗпП України в редакції Закону України № 2352-ІХ від 01.07.2022.
Визначаючи початок перебіг строку звернення до суду, суд дійшов висновку, що спірні правовідносини у даній справі виникли не на дату звільнення позивача з військової служби та виключення зі списків особового (24.12.2021), а пов'язав строк звернення до суду з виплатою заборгованості індексації грошового забезпечення на виконання рішення суду, зокрема, зазначивши, що 30.11.2023 відповідач на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 28.04.2023 у справі № 380/17009/22 виплатив індексацію грошового забезпечення, та тому спірні правовідносини (щодо виконання обов'язку нарахувати та виплатити позивачці компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з його несвоєчасною виплатою) виникли 30.11.2023. Суд дійшов висновку, що в місяці виплати простроченого доходу (листопаді) тридцять днів, то ВЧ НОМЕР_1 в силу Закону 2050-ІІІ повинна була нарахувати та виплатити позивачці компенсацію втрати частини доходу у зв'язку з його несвоєчасною виплатою в цей же день - 30.11.2023. Суд зазначив, що строк звернення до суду з позовом щодо нарахування та виплати компенсації втрати частини доходу обчислюється з 01.12.2023 та сплив 31.03.2024.
Суд в оскаржуваній ухвалі зазначив, що позивач пропустив тримісячний строк звернення до суду, передбачений статтею 233 КЗпП України в редакції Закону України № 2352-ІХ від 01.07.2022, а також і загальний шестимісячний строк, встановлений частиною другою статті 122 КАС України (якщо не прив'язувати до виду доходу, що виплачений з простроченням).
При цьому апелянт зазначає, що відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Офіційне тлумачення положення указаної норми надав Конституційний Суд України у рішеннях від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 і №9- рп/2013.
Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 № 2352-ІХ (далі - Закон № 2352-ІХ), який набрав чинності з 19.07.2022, частини першу і другу статті 233 Кодексу законів про працю України викладено в такій редакції:
«Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».
Отже, до 19.07.2022 Кодекс законів про працю України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати.
Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Аналогічний підхід щодо застосування приписів статті 233 Кодексу законів про працю України застосовано Верховним Судом у рішенні від 06.04.2023 у зразковій справі № 260/3564/22 та у постановах від 19.01.2023 у справі № 460/17052/21, від 27.04.2023 у справі № 300/4201/22, від 28.09.2023 у справі № 140/2168/23, від 20.11.2023 у справі № 160/5468/23.
Разом з тим, відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Конституційний Суд України неодноразово висловлював позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів.
Так, Конституційний Суд України у Рішенні від 09.02.1999 № 1-рп/99, надаючи тлумачення статті 58 Конституції України, зазначив, що при регулюванні суспільних відносин застосовують три способи дії нормативно-правових актів: негайний (безпосередня дія), через перехідний період (ультраактивна форма), або через зворотну дію (ретроактивна форма).
Конституційний Суд також наголосив на важливості юридичної (правової) визначеності як ключової складової принципу верховенства права, який вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності норм права, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності (абзац 6 підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 20.12.2017 № 2-р/2017).
У Рішеннях Конституційного Суду України від 13.05.1997 № 1-зп від 05.04.2001 № 3- рп/2001 зроблено аналогічні висновки про те, що закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Також, Конституційний Суд України у Рішенні від 15.03.2020 № 2-р(ІІ)2020 наголосив, що зміни в юридичному регулюванні має бути вчинено так, щоб особи, юридичного статусу яких такі зміни стосуються, мали реальну можливість пристосуватися до нової юридичної ситуації, зокрема, встигли реалізувати певні права (вчинити потрібні дії) у спосіб, встановлений законодавством до внесення відповідних змін. За певних обставин, зокрема, якщо нове законодавче регулювання погіршуватиме юридичний статус осіб, законодавець повинен передбачити достатній перехідний період (розумний часовий проміжок) з моменту опублікування закону до набрання ним чинності (початку його застосування), протягом якого зацікавлені особи мали б можливість підготуватися до виконання вимог, передбачених новим законодавчим регулюванням.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 липня 2024 року у справі № 990/156/23 зазначила, що по 19 липня 2022 року застосуванню підлягає норма частини другої статті 233 КЗпП України у редакції до змін, внесених згідно із Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ, якою визначено, що особа (працівник, службовець) має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Зі змісту оскаржуваної ухвали слідує, що суд першої інстанції не врахував передумови звернення до суду з цим позовом, якими були наступні обставини.
Львівський окружний адміністративний суд рішенням від 28.04.2023, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 31.08.2023, у справі № 380/17009/22 визнав протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) щодо нарахування та виплати ОСОБА_2 індексації грошового забезпечення за період з грудня 2015 року по липень 2016 року включно з врахуванням грудня 2015 року як місяця для обчислення індексу споживчих цін (базового місяця).
Зобов'язав ІНФОРМАЦІЯ_2 (військова частина НОМЕР_1 ) перерахувати та виплатити ОСОБА_2 індексацію грошового забезпечення за період з грудня 2015 року по липень 2016 року включно з врахуванням січня 2008 року як місяця для обчислення індексу споживчих цін (базового місяця), виплату провести з урахуванням виплачених сум.
Зважаючи, що на момент виключення позивача зі списків особового складу загону та з усіх видів забезпечення (24.12.2021), а також зважаючи на часові межі ( з грудня 2015 року по липень 2016 року), коли індексація грошового забезпечення ОСОБА_1 відповідачем протиправно не нараховувалася та не виплачувалася у належному розмірі, частина друга статті 233 КЗпП України діяла в редакції, якою строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільненні заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком.
З матеріалів справи вбачається, що відповідачем 30.11.2023 виплачено ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення на загальну суму 19 347,05 грн, що підтверджується випискою по надходженнях по картці/рахунку АТ КБ «ПРИВАТБАНК».
Між тим, під час виплати заборгованості індексації грошового забезпечення за період з грудня 2015 року по липень 2016 року, відповідачем не нараховано та не виплачено ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення за означені вище періоди затримки виплат індексації по день фактичної виплати.
Відповідно до статей 1, 2 Закону № 2050-ІІІ «Про компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць (стаття 4 Закону №2050- Ш).
З огляду на обставини справи, індексація грошового забезпечення відповідачем протиправно своєчасно не нараховувалась та не виплачувалась позивачу у період з грудня 2015 року по липень 2016 року. Відтак, ОСОБА_1 набула право отримання компенсації втрати частини у зв'язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення починаючи з січня 2016 року.
Представник позивача вважає, що ОСОБА_1 не може бути обмежена у реалізації свого права на звернення до суду з позовом про нарахування та виплати компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суми індексації грошового забезпечення шляхом застосування норми права, що введена вже після її звільнення із служби та не може бути застосованою до правовідносин, які розпочалися до внесення змін до Кодексу законів про працю України . Нові правила щодо початку перебігу строку звернення до суду для ОСОБА_1 фактично не настали.
На належності сум індексації та компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати до складових належної працівникові заробітної плати, як коштів, які мають компенсаторний характер та спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати, наголошував Конституційний Суд України у Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013.
Отже, кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків виплати індексації є компенсаторною складовою доходу у вигляді заробітної плати працівника.
Виходячи з цього, очевидним є те, що спір про нарахування та виплату компенсації втрати частини доходу у зв'язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення, стосується заробітної плати військовослужбовця.
Аналогічний висновок викладений Верховним Судом у постановах 05 травня 2022 року у справі № 380/8976/21, від 29 листопада 2023 року у справі № 560/11895/23 та від 14 грудня 2023рокуу справі № 600/4606/23-а, від 08 серпня 2024 року у справі № 380/29686/23.
Тому цілком очевидним та логічним є висновок про поширення норми частини другої статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом № 2352-ІХ) на дані правовідносини, і не має значення коли саме виплачено заборгованість по індексації грошового забезпечення на виконання рішення суду.
Втім, судом першої інстанції не враховано та помилково застосовано до спірних правовідносин положення статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній після змін, внесених згідно із Законом № 2352-ІХ від 01.07.2022).
У постанові Верховного Суду від 20.12.2024 у справі № 440/6875/24 суд дійшов висновку, що «день фактичної виплати грошового доходу не впливає на період за який буде здійснюватися виплата компенсації втрати частини грошових доходів у звґязку з порушенням строків їх виплати. У цій постанові Суд зазначив, що: «право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені.
Нормативне регулювання не встановлює першочерговості нарахування і виплати доходу, який своєчасно не був виплачений, та не ставить у залежність компенсацію втрати частини грошових доходів від попереднього, окремого нарахування доходів. Кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати, мають компенсаторний характер, спрямовані на забезпечення достатнього життєвого рівня та купівельної спроможності особи та пов'язані з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги.
З уваги на це колегія суддів уважає застосований судом апеляційної інстанції підхід неправильним, адже день фактичної виплати грошового доходу не впливає на період за який буде здійснюватися виплата компенсації втрати частини грошових доходів у зв 'язку з порушенням строків їх виплати.»
Обставини які, склалися у справі № 440/6875/24, є схожими до обставин, які склалися у цій справі, відтак, в силу положень частини 6 статті 13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Окрім того в ухвалі від 02.12.2024 про повернення позовної заяви, визначаючи початок перебіг строку звернення до суду, суд покликається на правову позицію, викладену Верховним Судом у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у постанові від 02.04.2024 року у справі № 560/8194/20 щодо застосування строку звернення до суду, передбаченого статтею 122 КАС України, при вирішенні спорів з приводу пенсійного забезпечення, з приводу чого прошу суд врахувати наступні доводи та аргументи.
Вказані висновки Верховного Суду, як зазначено вище, сформовані Верховним Судом щодо правовідносин та строків звернення до суду з вимогою щодо нарахування та виплати компенсації за втрату частини пенсії, що є відмінними спірними правовідносинами.
Положення статті 122 КАС України не містять норми, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці.
Враховуючи те, що спори щодо нарахування та виплати компенсації втрати частини доходу у зв'язку з порушенням строків виплати на суми індексації грошового забезпечення стосуються заробітної плати військовослужбовця, то єдина норма, яка регулює строки звернення до суду у справах стягнення заробітної плати є частина 2 статті 233 КЗпП України (в редакції чинні на момент виникнення правовідносин).
Аналогічний висновок зроблений Верховним Судом у постановах від 05 травня 2022 року у справі № 380/8976/21, від 29 листопада 2023 року у справі № 560/11895/23, від 14 грудня 2023 року у справі №600/4606/23-а, від 06 березня 2024 року у справі № 600/5050/23.
Висновки викладені у постанові від 02.04.2024 року у справі № 560/8194/20 Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суд, прийняті на підставі одного і того ж самого правового регулювання щодо умов для нарахування та виплати компенсації втрати частини доходів.
Однак, висновки щодо застосування строку звернення до суду, прийняті з урахуванням іншого правового регулювання строків звернення до суду у правовідносинах щодо нарахування та виплати компенсації за втрату частини доходу пенсії (частина 2 статті 122 КАС України), що у своїй сукупності не є застосованими до спірних правовідносин.
З огляду на викладене, вбачається, що суд першої інстанції при постановленні ухвали про повернення позовної заяви порушив норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення спірного питання.
Згідно п. 3 ч.1 ст. 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Згідно ч.1 та ч. 2 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Заслухавши суддю доповідача, вивчивши матеріали справи, та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних міркувань.
Згідно матеріалів справи суд першої інстанції ухвалою від 09.12.2024 залишив позовну заяву без руху та надав позивачці десятиденний строк для усунення недоліків шляхом долучення заяви про поновлення строку звернення до адміністративного суду із обґрунтуванням поважності причин пропуску цього строку, а також докази на підтвердження викладених обставин.
В ухвалі від 09.12.2024 року суд роз'яснив позивачу, що правовідносини щодо згаданої компенсації стали спірними з 01.12.2023 (з першого дня наступного місяця після виплати доходу), а строк звернення до суду сплив 31.03.2024; позивачка звернулася до суду 03.12.2024, а відтак - зі пропуском строку звернення до суду, тому їй слід подати клопотання про поновлення цього строку.
Постановляючи ухвалу суд першої інстанції виходив з того, що частиною третьою статті 122 КАС України визначено, що для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Норми КАС України передбачають можливість встановлення цим Кодексом та іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, які мають перевагу в застосуванні порівняно як із загальним шестимісячним строком, визначеним у частині другій статті 122 цього Кодексу. Спеціальним строком для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби є місячний строк, установлений частиною п'ятою статті 122 КАС України. Судова практика Верховного Суду щодо застосування цих положень КАС України в спорах щодо стягнення заробітної плати чи інших виплат осіб, що проходять публічну службу, зводиться до такого - в статті 122 КАС відсутні норми, що регулювали б порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах щодо порушення законодавства про оплату праці. Умови проходження більшості видів публічної служби, зокрема й у питаннях щодо оплати праці, регулюються як спеціальним законодавством, так і загальними нормами трудового законодавства, тобто нормами законодавства про працю; при вирішенні питання щодо тривалості строку звернення до суду слід керуватися ст. 233 КЗпП.
При цьому суд слушно зауважив, що окрім визначення тривалості строку звернення до суду з описаним позовом іншим важливим питанням є визначення дати, з якої слід обчислювати перебіг строку звернення до суду з позовом.
Верховний Суд у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних Касаційного адміністративного суду в постанові від 02.04.2024 у справі № 560/8194/20 висловив правову позицію щодо застосування строку звернення до суду у спорі щодо нарахування та виплати, крім іншого, дійшов таких висновків: «нарахування і виплата компенсації втрати частини доходів у випадку порушення строку їх виплати проводиться у чітко визначений Законом № 2050-ІІІ строк - у тому ж місяці, в якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць. Тому особі, права якої порушені невиконанням обов'язку нарахувати і виплатити компенсацію втрати частини доходів у випадку порушення строків їх виплати, достовірно відомо про час та розмір виплаченої заборгованості. При цьому така особа має реальну, об'єктивну можливість виявити належну зацікавленість та вчинити активні дії з метою отримання інформації про розмір належної до виплати компенсації, порядок її нарахування і підстави виплати/невиплати. З першого дня наступного місяця після отримання заборгованості особа вважається такою, що повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи законних інтересів і з цього дня починається перебіг строку звернення з позовом до суду. Звернення до суду з позовом про нарахування і виплату компенсації втрати частини доходів після закінчення цього строку є підставою, передбаченою пунктом 8 частини першої статті 240, для залишення позовної заяви без розгляду».
При цьому суд вважав помилковими посилання представника позивачки про на те, що спірні правовідносини виникли в 2016-2018рр., а при визначенні строку звернення до суду слід застосовувати ст.233 КЗпП в редакції, яка діяла до 18.07.2022 (без обмеження будь-яким строком), та наголосив, що обов'язок нарахувати і виплатити компенсацію втрати частини доходів у випадку порушення строку їх виплати виникає в особи, що прострочила виплату доходу, у чітко визначений Законом № 2050-ІІІ строк - у тому ж місяці, в якому здійснюється виплата заборгованості, одночасно/після здійснення виплати простроченого доходу.
Враховуючи це суд вказав, що спір щодо (не)нарахування компенсації втрати частини доходу виникає з першого числа місяця, наступного за місяцем виплати доходу, а не з дати прострочення виплати доходу, як це трактує представник позивачки, тому спірні правовідносини (щодо виконання відповідачем обов'язку нарахувати та виплатити позивачці компенсацію втрати частини доходу у зв'язку із його несвоєчасною виплатою) виникли 30.11.2023, коли на рахунок ОСОБА_1 від ВЧ НОМЕР_1 надійшли кошти, відтак, строк звернення до суду із цим позовом щодо обчислюється з 01.12.2023 та сплив 31.03.2024.
Оскільки позивачка звернулася до суду з цим позовом лише 03.12.2024, то суд першої інстанції вважав, що остання пропустила як тримісячний строк звернення до суду, встановлений статтею 233 КЗпП України (в редакції, що діяла на момент виникнення спору щодо компенсації - якщо вважати цей спір пов'язаним з трудовими відносинами), так і загальний шестимісячний строк, встановлений частиною другою статті 122 КАС України (якщо не прив'язуватися до виду доходу, що виплачений із простроченням).
За таких обставин, враховуючи пропуск встановленого законом строку звернення до суду з вищевказаними вимогами та відсутність причин вважати цей строк пропущеним з поважних причин, суд першої інстанції дійшов висновку про повернення позовної заяви.
Проте суд апеляційної інстанції з такими доводами суду першої інстанції не погоджується з наступних міркувань.
Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України заробітною платою є винагорода, яка обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону України «Про оплату праці», яка складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.
До інших заохочувальні та компенсаційних виплат належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад установлені зазначеними актами норми.
Відповідно до частини першої статті 34 Закону України «Про оплату праці» компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку із порушенням строків її виплати провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством.
Компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, серед іншого, заробітна плата (грошове забезпечення) (частина перша, друга статті 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати»).
Отже, кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати, є складовими заробітної плати.
На належності сум компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати до складових належної працівникові заробітної плати, як коштів, які мають компенсаторний характер та спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати, наголошував і Конституційний Суд України у Рішенні від 15 жовтня 2013 року №9-рп/2013.
З огляду на викладене суд апеляційної інстанції вважає, що спір про нарахування та виплату компенсації втрати частини доходу у зв'язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення, стосується заробітної плати (грошового забезпечення) військовослужбовця.
Подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 20.12.2024 у справі № 440/6875/24, від 05.05.2022 у справі № 380/8976/21, від 29.11.2023 у справі № 560/11895/23 та від 14.12.2023 у справі № 600/4606/23-а.
Відтак колегія судів вважає заявим покликання суду першої інстанції на положення ст. 122 КАС України, бо питання строків звернення до суду у даній спірній ситуації регулюються положеннями ст. 233 КЗпП України.
Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до 19.07.2022) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Офіційне тлумачення положення указаної норми надав Конституційний Суд України у Рішеннях від 15.10.2013 № 8-рп/2013 і № 9-рп/2013.
Так, у рішенні від 15.10.2013 № 8-рп/2013 (справа № 1-13/2013) Конституційний Суд України дійшов висновку, що в аспекті конституційного звернення, положення частини другої статті 233 КЗпП України у системному зв'язку з положеннями статей 1, 12 Закону № 108/95-ВР необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
Законом України від 01.07.2022 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», який набрав чинності з 19.07.2022, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено у такій редакції:
«Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».
Колегія суддів зауважує, що у постанові від 21.03.2025 у справі № 460/21394/23 Судова палата з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду сформувала єдиний підхід до застосування статті 233 КЗпП України в частині строку звернення до суду з вимогами про стягнення заробітної плати.
Зокрема, Судова палата зазначила, що частиною першою статті 58 Конституції України передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Судова палата урахувала позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, яку неодноразово висловлював Конституційний Суд України, зокрема, у Рішеннях від 13.05.1997 №1-зп, від 09.02.1999 №1-рп/99, від 05.04.2001 №3-рп/2001, від 13.03.2012 №6-рп/2012, відповідно до якої закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
З урахуванням викладеного Судова палата констатувала:
1) якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 233 КЗпП України, у редакції, що була чинною до 19.07.2022, та були припинені на момент чинності дії статті 233 КЗпП України, в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», то у такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19.07.2022, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 233 КЗпП України (у попередній редакції); у період з 19.07.2022 підлягають застосуванню норми статті 233 КЗпП України (у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин»);
2) з урахуванням пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України та постанови Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 № 651, відлік тримісячного строку звернення до суду зі спорами, визначеними статтею 233 КЗпП України, почався 01.07.2023.
Згідно обставин цієї справи, колегія суддів зазначає, що на час виникнення у позивачки права на нарахування і виплату компенсації втрати частини доходів частина друга статті 233 КЗпП України діяла у редакції, якою строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільненні заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком.
Отже, на момент виникнення спірних правовідносин частина друга статті 233 КЗпП України визначала право працівника звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
З огляду на це судом першої інстанції при вирішенні питання дотримання строку звернення до адміністративного суду помилково застосовано частину першу статті 233 КЗпП України у редакції, що набрала чинності з 19.07.2022.
Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 02.04.2025 у справі № 260/4589/24, від 03.04.2025 у справі № 420/1581/24 та від 10.04.2025 у справі № 620/11514/24, від 23.04.2025 у справі № 620/17995/23
Підсумовуючи наведене колегія суддів констатує, що застосування судом першої інстанції редакції статті 233 КЗпП України, яка не поширюється на події, які мали місце до 19.07.2022, призвело до помилкового висновку про пропуск позивачем строку звернення до суду з цим позовом.
З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги заслуговують на увагу, суд першої інстанції не правильно застосував норми матеріального та процесуального права, відтак ухвалу суду першої інстанції слід скасувати, а справу направити для продовження її розгляду до суду першої інстанції.
Керуючись ст. 243, ст. 308, ст. 311, п. 2 ч. 1 ст. 315, ст. 317, ст. 320 ст. 321, ст. 322, ст. 325, ст. 329 КАС України, суд, -
апеляційну ОСОБА_1 - задовольнити, ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 23 грудня 2024 року у справі №380/24385/24 - скасувати, а справу направити для продовження її розгляду до суду першої інстанції.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п'ятої статті 328 КАС України.
Головуючий суддя М. А. Пліш
судді А. Р. Курилець
О. І. Мікула