П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
03 червня 2025 р.м. ОдесаСправа № 400/12414/24
Головуючий в 1 інстанції: Мализ О.В.
Дата і місце ухвалення 31.01.2025р., м. Миколаїв
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді: Бойка А.В.,
суддів: Єщенка О.В.,
Шевчук О.А.,
розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 31 січня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Миколаївської обласної військової адміністрації про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії, -
У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з позовом до Миколаївської обласної військової адміністрації, в якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність Миколаївської обласної військової адміністрації щодо неприйняття рішення за наслідком розгляду заяви ОСОБА_1 про заміну виконання військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою;
- зобов'язати Миколаївську обласну військову адміністрацію розглянути повторно заяву ОСОБА_1 про заміну виконання військового обов'язку на альтернативну (невійськову) службу та прийняти рішення, з урахуванням правової оцінки суду, наданої у рішенні.
Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 31.01.2025 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилався на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування обставин у справі, що призвело до неправильного вирішення справи.
Апелянт вказував на те, що він є членом релігійної громади Церкви Євангельських Християн - Баптистів «СВІТЛО ЖИТТЯ» м. Вінниця (Код ЄДРПОУ: 45502342), яка входить до складу Релігійної організації «Вінницьке Обласне Об'єднання Церков Євангельських Християн-Баптистів» (код ЄДРПОУ: 25498567, за адресою: м. Вінниця, вул. Праведників світу, буд. 5). Апелянт вказав, що за своїм віровченням та зареєстрованим Статутом релігійна організація, до якої він належить, відноситься до релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю, що підтверджується Постановою Кабінету Міністрів України від 10.11.1999 року №2066.
Апелянт вказав, що він вступив у завіт з Господом через Святе Водне Хрещення, давши обіцянку служити Богові чистою та доброю совістю, на підставі священного писання - Біблії. Відповідно до своїх релігійних переконань позивач дотримується наступних приписів і заборон: не можна здійснювати будь-які клятви (Матвія 5:34-36); не можна віддавати славу будь-кому або будь-чому, крім Бога (Ісайя 42:8, Іоана 6:14); не можна вбивати інших людей (Вихід 20:13, Повторення Закону 5:17, Матвія 5:21); заборонена будь-яка форма насилля відносно інших людей (Псалом 10:5). Віровчення релігійної організації, до якої належить позивач, закликає не використовувати зброю проти інших людей та не бути співучасником вбивства людей, що унеможливлює виконання позивачем військового обов'язку. Однак, як вказує апелянт, він готовий замість виконання військового обов'язку, передбаченого Конституцією України, сприяти перемозі нашої держави у війні з російським агресором шляхом проходження альтернативної (невійськової) служби.
Апелянт посилався на те, що частиною другою статті 64 Конституції України не передбачено заборони обмеження прав і свобод, передбачених статтею 35 Конституції України. Разом з тим, пунктом 16 частини першої статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» надано право військовим адміністраціям запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, передбачених указом Президента України про введення воєнного стану, такі заходи правового режиму воєнного стану, як обмеження проходження альтернативної (невійськової) служби. Однак, відповідно до пункту 3 Указу Президента України від 24.02.2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» (зі змінами), передбачено, що у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 - 34, 38, 39, 41 - 44, 53 Конституції України. Отже, як зазначає апелянт, право вірян на свободу світогляду і віросповідання, яке передбачене ст. 35 Конституції України, та включає в себе право на заміну виконання військового обов'язку альтернативною невійськовою службою, вищевказаним Указом Президента України не обмежене. Також відсутні інші нормативно-правові акти, які б обмежували такі права навіть в умовах воєнного стану.
Також апелянт посилався на те, що у справі «Мушфіг Мамедов та інші проти Азербайджану» від 17 жовтня 2019 року (заява 14604/18) ЄСПЛ зазначає, що необхідність захисту територіальної цілісності держави не може розглядатись як підстави для обмеження прав Свідків Єгови та захисту підлягає не лише саме право Свідків Єгови «не брати в руки зброю», а їх зумовлене глибоким релігійним переконанням право нести військову службу у будь-якій формі, у зв'язку з чим Держава має забезпечити особам проходження альтернативної (невійськової) служби, яка є повністю відокремленою від військового обов'язку. Отже, апелянт вважає, що оскільки в українському законодавстві немає визначеного порядку направлення на альтернативну службу в умовах воєнного стану, застосування рішень ЄСПЛ стає необхідним для забезпечення прав громадян, зокрема віруючих, на проходження альтернативної (невійськової) служби.
Посилаючись на положення статті 7 ЗУ «Про альтернативну (невійськову) службу», згідно якої передбачено, що для вирішення питань проходження альтернативної служби Кабінетом Міністрів України та місцевими державними адміністраціями можуть утворюватися відповідні допоміжні органи у справах альтернативної служби, а також на норми Положення про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 10 листопада 1999 р. N 2066, позивач вказує, що відповідач не забезпечив реєстрацію в Журналі реєстрації заяв громадян, які звернулися з питання проходження альтернативної (невійськової) служби, що ведеться за зразком згідно з додатком 1; 2. Відповідач не передав заяву до відповідного структурного підрозділу місцевої держадміністрації, який зобов'язаний розглянути це питання та повідомити заявника про дату засідання; 3. На засідання з розгляду заяви має бути викликано заявника, щоб дати йому можливість висловити свою позицію. Однак засідання не було призначено, а заявника не викликано; 4. Оскільки засідання не проведено, відповідачем не складено протокол, що обов'язково складається за результатами засідання комісії у справах альтернативної (невійськової) служби. Це підтверджує відсутність належної реакції на заяву позивача; 5. Кінцевий етап розгляду - прийняття рішення місцевою держадміністрацією про направлення заявника на альтернативну службу або про відмову, що має бути оформлено у письмовій формі, однак відповідач обмежився направлення листа, виконавець та підписант якого взагалі не мав повноважень щодо розгляду заяв у справах альтернативної (невійськової) служби. Тому, на думку позивача, відсутність такого рішення свідчить про недотримання вимог закону і бездіяльність відповідача.
Апелянт вважає, що відповідачем не було вжито жодних передбачених законом дій для належного розгляду заяви, а отже, його дії слід кваліфікувати як бездіяльність, що порушує права заявника.
З огляду на зазначене позивач просив суд апеляційної інстанції скасувати рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 31 січня 2025 року та прийняти нову постанову, якою задовольнити позов.
Справа призначена до розгляду у порядку письмового провадження у відповідності до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах доводів і вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступного:
Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до довідки № 7 від 08.05.2024 року позивач є членом релігійної громади Церкви Євангельських Християн - Баптистів «Світло Життя» м. Вінниця, яка входить до складу Релігійної організації «Вінницьке Обласне Об'єднання Церков Євангельських Християн-Баптистів».
17.09.2024 року позивач направив до Миколаївської обласної військової адміністрації заяву про заміну для нього виконання військового обов'язку під час мобілізації в умовах воєнного стану альтернативною (невійськовою) службою.
Миколаївська обласна військова адміністрація листом від 15.10.2024 року № Ш-478-24-209/24 повідомила позивачу, що відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» від 11.04.2024 року № 3633-ІХ, який набрав чинності з 18.05.2024 року, скасовано такий вид військової служби як строкова військова служба та запроваджено базову військову службу.
Зміни до Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» щодо можливості заміни альтернативною (невійськовою) службою базової військової служби не вносились.
Порядок заміни виконання військового обов'язку під час мобілізації в умовах воєнного стану альтернативною (невійськовою) службою для громадян з урахуванням їх релігійних переконань вищезазначеним Законом також не регламентовано.
Також позивачу повідомлено, що до повноважень обласної військової адміністрації та її структурних підрозділів, визначених чинним законодавством, не віднесено розгляд заяв про звільнення від призову на військову службу або направлення на альтернативну (невійськову) службу під час мобілізації, тому позивачеві запропоновано звернутись до територіального центру комплектування та соціальної підтримки за місцем перебування на обліку.
Вважаючи протиправною бездіяльність Миколаївської обласної військової адміністрації щодо неприйняття рішення за наслідком розгляду його заяви про заміну виконання військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції стосовно відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , з огляду на наступне:
Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 17 Конституції України, захист суверенітету і територіальної цілісності України є найважливішими функціями держави та справою всього Українського народу, а захист України, її незалежності та територіальної цілісності України, відповідно до ст. 65 Конституції України є обов'язком громадян України.
Згідно статті 35 Конституції України кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.
Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.
Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.
Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
Відповідно до статті 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу сповідувати свою релігію або переконання; передбачено, що кожен має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.
Зі змісту статті 9 Конвенції випливає, що свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає обмеженням, лише встановленим законом, і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Указом Президента України від 24.02.2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, на всій території України введено воєнний стан.
Зміст правового режиму воєнного стану, правові засади діяльності органів державної влади, військового командування, військових адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій в умовах воєнного стану визначаються Законом України від 12 травня 2015 року № 389-VIII "Про правовий режим воєнного стану" (далі Закон № 389-VIII).
Відповідно до ст. 1 цього Закону, воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Згідно з частинами першою, восьмою статті 4 Закону № 389-VIII передбачено, що на територіях, на яких введено воєнний стан, для забезпечення дії Конституції та законів України, забезпечення разом із військовим командуванням запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, оборони, цивільного захисту, громадської безпеки і порядку, захисту критичної інфраструктури, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян можуть утворюватися тимчасові державні органи військові адміністрації.
Військові адміністрації населених пунктів, районні, обласні військові адміністрації здійснюють свої повноваження протягом дії воєнного стану та 30 днів після його припинення чи скасування.
Згідно з ч. 1 ст. 15 Закону № 389-VIII військові адміністрації у своїй діяльності керуються Конституцією України, законами України "Про оборону України", «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", «Про критичну інфраструктуру", цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Повноваження військових адміністрацій здійснюються ними в порядку, визначеному законами України для здійснення повноважень відповідних місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування, з урахуванням особливостей, встановлених цим Законом.
За приписами п. 18 ч. 2 ст. 15 Закону № 389-VIII військові адміністрації населених пунктів на відповідній території здійснюють повноваження із забезпечення організації призову громадян на військову службу за призовом осіб офіцерського складу та альтернативну (невійськову) службу, направлення для проходження базової військової служби, підготовки молоді до військової служби; сприяння в організації навчальних (перевірочних) та спеціальних військових зборів; забезпечення доведення до підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності, а також населення розпорядження керівника місцевої державної адміністрації (військової, військово-цивільної) або керівника територіального центру комплектування та соціальної підтримки про проведення заходів мобілізації чи виклик військовозобов'язаних та резервістів до територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки.
Указом Президента України «Про загальну мобілізацію» № 69/2022 від 24 лютого 2022 року, у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, оголошено про проведення загальної мобілізації.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби регламентовано Законом України від 25 березня 1992 року № 2232-XII "Про військову службу і військовий обов'язок" (далі - Закон № 2232-XII, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин).
У відповідності зі ч. 1 ст. 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25 березня 1992 року № 2232-XII (далі - Закон № 2232-XII), захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями (ч. 2 ст. 1 Закону № 2232-XII).
За положеннями ч. 3 ст. 1 Закону № 2232-XII, військовий обов'язок включає підготовку громадян до військової служби; взяття громадян на військовий облік; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов (направлення) на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов'язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.
Частинами 4 та 5 ст. 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» передбачено, що громадяни України мають право на заміну виконання військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою згідно з Конституцією України та Законом України "Про альтернативну (невійськову) службу".
Від виконання військового обов'язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом.
Щодо військового обов'язку громадяни України поділяються на такі категорії: допризовники - особи, які підлягають взяттю на військовий облік; призовники - особи, які взяті на військовий облік; військовослужбовці - особи, які проходять військову службу; військовозобов'язані - особи, які перебувають у запасі для комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань на особливий період, а також для виконання робіт із забезпечення оборони держави; резервісти - особи, які проходять службу у військовому резерві Збройних Сил України, інших військових формувань і призначені для їх комплектування у мирний час та в особливий період (ч. 9 ст. 1 Закону № 2232-XII).
Статтею 2 Закону № 2232-XII визначено, що військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Проходження військової служби здійснюється громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом), за направленням або за призовом.
Частиною 5 статті 2 Закону № 2232-XII передбачено, що військова служба в Україні організовується з дотриманням конституційної вимоги про відокремлення церкви і релігійних організацій від держави.
Види військової служби, за положенням ч. 6 ст. 2 Закону № 2232-XII, є: базова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового складу; військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів та закладів вищої освіти, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки (далі - вищі військові навчальні заклади та військові навчальні підрозділи закладів вищої освіти), а також закладів фахової передвищої військової освіти; військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб із числа резервістів в особливий період.
Базову військову службу громадяни України проходять відповідно до законів України у Збройних Силах України та інших військових формуваннях з метою здобуття військово-облікової спеціальності, набуття практичних навичок і умінь для збройного захисту Вітчизни (ч. 7 ст. 2 Закону № 2232-XII).
Таким чином базова військова служба та військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період є двома самостійними видами військової служби.
Згідно частини першої статті 15 Закону №2232-ХІІ для проходження базової військової служби направляються придатні для цього за станом здоров'я громадяни України чоловічої статі (жіночої статі - добровільно), яким до дня відправлення на базову військову службу виповнилося 18 років, та старші особи, які не досягли 25-річного віку. Зазначені громадяни України можуть один раз обрати рік проходження базової військової служби до досягнення ними 24-річного віку.
Громадяни України, які перебувають на військовому обліку призовників, у добровільному порядку можуть бути прийняті на військову службу за контрактом на умовах, передбачених частиною першою статті 20 цього Закону, та в порядку, визначеному положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Згідно ст. 39 Закону №2232-ХІІ, призов резервістів та військовозобов'язаних на військову службу під час мобілізації проводиться в порядку, визначеному цим Законом та Законом України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію".
На військову службу під час мобілізації призиваються резервісти та військовозобов'язані, які перебувають у запасі і не заброньовані в установленому порядку на період мобілізації, незалежно від місця їх перебування на військовому обліку.
Правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов'язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов'язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів встановлює Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 №3543-ХІІ (далі - Закон №3543-ХІІ).
За визначенням, наведеним у Законі №3543-ХІІ, мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.
Частиною 2 статті 4 Закону №3543-ХІІ передбачено, що загальна мобілізація проводиться одночасно на всій території України і стосується національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.
Частиною 8 статті 4 Закону №3543-ХІІ встановлено, що з моменту оголошення мобілізації (крім цільової) чи введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях настає особливий період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.
На час особливого періоду дія будь-яких прийнятих до настання цього періоду нормативно-правових актів, що передбачають скорочення чисельності, обмеження комплектування або фінансування Збройних Сил України, інших військових формувань чи правоохоронних органів спеціального призначення, зупиняється.
Статтею 23 Закону №3543-ХІІ встановлено перелік військовозобов'язаних, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, де зазначено інші військовозобов'язані або окремі категорії громадян у передбачених законом випадках.
За обставинами справи ОСОБА_1 наголошує, що він є членом релігійної громади Церкви Євангельських Християн - Баптистів «СВІТЛО ЖИТТЯ» м. Вінниця, яка входить до складу Релігійної організації «Вінницьке Обласне Об'єднання Церков Євангельських Християн-Баптистів» і за своїм віровченням та зареєстрованим Статутом релігійна організація, до якої він належить, відноситься до релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю, у зв'язку з чим він і звернувся до відповідача із заявою про заміну виконання військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою.
Як вже зазначалось вище, частиною 4 статті 1 Закону №2232-ХІІ передбачено, що громадяни України мають право на заміну виконання військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою згідно з Конституцією України та Законом України "Про альтернативну (невійськову) службу".
Організаційно-правові засади альтернативної (невійськової) служби (далі - альтернативна служба), якою відповідно до Конституції України має бути замінене виконання військового обов'язку, якщо його виконання суперечить релігійним переконанням громадянина, визначені Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» від 12.12.1991 №1975-ХІІ (далі - Закон №1975-ХІІ).
Відповідно до статті 1 Закону №1975-ХІІ альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов'язку перед суспільством. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень.
За правилами статті 2 Закону №1975-ХІІ право на альтернативну службу мають громадяни України, якщо виконання військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно з законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.
Частиною 1 статті 4 Закону №1975-ХІІ визначено, що на альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідні рішення.
Не підлягають направленню на альтернативну службу громадяни: звільнені відповідно до законодавства від призову на строкову військову службу; яким відповідно до законодавства надано відстрочку від призову на строкову військову службу (на строк дії відстрочки) (частина друга статті 4 Закону №1975-ХІІ).
Відповідно до статті 5 Закону №1975-ХІІ альтернативну службу громадяни проходять на підприємствах, в установах, організаціях, що перебувають у державній, комунальній власності або переважна частка у статутному фонді яких є в державній або комунальній власності, діяльність яких у першу чергу пов'язана із соціальним захистом населення, охороною здоров'я, захистом довкілля, будівництвом, житлово-комунальним та сільським господарством, а також у патронажній службі в організаціях Товариства Червоного Хреста України.
Види діяльності, якими можуть займатися громадяни, які проходять альтернативну службу, визначаються Кабінетом Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України №2066 від 10.11.1999 року затверджено Положення про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби та перелік релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю (далі - Положення №2066).
Відповідно до пунктів 2, 3 Положення №2066 громадяни України мають право на альтернативну службу, якщо виконання військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням і якщо вони належать до діючих відповідно до законодавства релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю. Перелік таких релігійних організацій затверджується Кабінетом Міністрів України. Цим правом користуються громадяни, які належать до зазначених релігійних організацій, що діють як із зареєстрованим статутом, так і без його реєстрації.
В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть бути встановлені окремі обмеження цього права із зазначенням строку їх дії.
На альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідне рішення місцевою держадміністрацією.
Суд першої інстанції вірно встановив, що з системного аналізу зазначених правових норм слідує, що альтернативна служба - це служба, яка запроваджується замість проходження саме «строкової військової служби», а право на альтернативну службу не є абсолютним і може бути обмежене в період воєнного або надзвичайного стану.
Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що строкова військова служба та військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період - це два самостійні види військової служби і Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» альтернативна служба запроваджується замість проходження саме строкової військової служби, тобто заміна військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період на альтернативну (невійськову) службу, цим Законом не встановлена.
В свою чергу Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» не передбачено надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації віруючим громадянам, які перебувають на військовому обліку військовозобов'язаних та не визначено порядок проходження альтернативної (невійськової) служби в умовах воєнного стану.
Таким чином держава Україна запровадила альтернативи військовій службі у мирний час і громадяни України можуть безперешкодно ними скористатися. Проте у воєнний час, під час мобілізації і оборонної війни обов'язок захисту України, яка зазнала агресивного нападу з боку російської федерації, покладається на всіх громадян України незалежно від їхнього віросповідання.
Відповідно до частини третьої статті 4 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов'язків. Заміна виконання одного обов'язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України.
У спірному випадку позивач не є особою, призваною для проходження строкової військової служби, яка дає право на заміну такої служби альтернативною.
При цьому слід зазначити, що призов за мобілізацією може зумовлювати виконання військового обов'язку не лише в бойовій обстановці, але може бути пов'язаний з іншими видами несення цієї служби.
Враховуючи викладене колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції стосовно того, що позивач, не будучи особою, яка підлягає призову на строкову військову службу, не має права на заміну військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою згідно із Законом України "Про альтернативну (невійськову) службу".
Ткаож слід зазначити, що ЄСПЛ, неодноразово розглядаючи справи за заявами членів Релігійного об'єднання «Свідки Єгови» (зокрема у рішенні від 31.07.2008 «Релігійне товариство Свідків Єгови та інші проти Австрії» («Religionsgemeinschaft der Zeugen Jehovas and Others v. Austria», заява №40825/98), констатував, що особливе ставлення влади до заявників, аніж до інших релігійних організацій, є порушенням статті 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 9 Конвенції.
У час, коли Україна здійснює самооборону, коли існування самої держави є під загрозою, кожен громадянин України повинен усвідомлювати необхідність пошуку балансу між потребами держави і інтересами самого громадянина. ЄСПЛ неодноразово звертав увагу на необхідність врахування «особливої суспільної потреби» і «пропорційно переслідуваної законної мети» у випадках, пов'язаних із необхідністю виконання певного обов'язку і свободою віросповідання. Суд вважає, що існування особливої суспільної потреби є очевидним, оскільки Україна веде оборонну війну, а не агресивну, Україна зазнала нападу з боку держави, яка є значно більшою за площею і кількістю населення.
Що стосується доводів апелянта про недотримання відповідачем процедури розгляду його заяви та допущення бездіяльності, яка виразилась у неприйнятті відповідного рішення за наслідком розгляду його заяви, слід зазначити наступне:
Згідно з нормами ст. 55 Конституції України та ст. 5 КАС України особа має право звернутись до адміністративного суду з позовом у разі, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю відповідача (суб'єкта владних повноважень) порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. Водночас обставини дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів має довести належними та допустимими доказами саме позивач.
Протиправна бездіяльність суб'єкта владних повноважень - це зовнішня форма поведінки (діяння) цього органу, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов'язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб'єкта владних повноважень, були об'єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені (постанова Великої Палати Верховного Суду від 24.11.2022 року у справі № 9901/480/19).
У постанові від 16.02.2021 року у справі № 320/950/19 Верховний Суд виснував, що умовою розгляду судом питання про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною є доведеність позивачем порушення його прав та охоронюваних законом інтересів такою бездіяльністю. Завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи у публічно-правових відносинах, що звернулася до суду з позовом. Обраний позивачем спосіб захисту має бути спрямований на відновлення порушених прав і захист законних інтересів, і у випадку задоволення судом його вимог, прийняте судом рішення повинно мати наслідком відновлення тих прав, за захистом яких позивач і звернувся до суду.
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 вказував на те, що нормами Закону України "Про альтернативну (невійськову) службу" вирішення питань щодо прийняття рішення про направлення громадянина на альтернативну (невійськову) службу віднесено до виключної компетенції місцевої державної адміністрації.
Слід зазначити, що порядок направлення на альтернативну службу регламентується Розділом II Закону № 1975-XII.
Згідно з ч. 1 ст. 9 значеного Закону для вирішення питання про направлення на альтернативну службу громадяни, зазначені у статті 2 цього Закону, після взяття на військовий облік, але не пізніше ніж за два календарні місяці до початку встановленого законодавством періоду проведення призову на строкову військову службу, особисто подають до відповідного структурного підрозділу місцевої державної адміністрації за місцем проживання мотивовану письмову заяву.
Статтями 10, 11, 12 Закону № 1975-XII визначено, що відповідний структурний підрозділ місцевої державної адміністрації зобов'язаний прийняти заяву про направлення на альтернативну службу або про звільнення від призову на військові збори та у письмовій формі повідомити громадянина про дату його явки на засідання відповідного структурного підрозділу місцевої державної адміністрації
Заява про направлення на альтернативну службу розглядається відповідним структурним підрозділом місцевої державної адміністрації протягом календарного місяця після її надходження в присутності громадянина, а заява про звільнення від призову на військові збори протягом чотирнадцяти календарних днів.
Підставою для відмови громадянину в направленні на альтернативну службу або звільненні від призову на військові збори є: несвоєчасне подання заяви про направлення на альтернативну службу або звільнення від призову на військові збори; відсутність підтверджень щодо істинності релігійних переконань; неявка громадянина без поважних причин за викликом до місцевої державної адміністрації для розгляду його заяви про направлення на альтернативну службу або звільнення від призову на військові збори.
Відмова у направленні на альтернативну службу або звільненні від призову на військові збори з інших підстав, ніж передбачені у частині третій цієї статті, забороняється.
Про відмову у направленні на альтернативну службу або звільненні від призову на військові збори відповідний структурний підрозділ місцевої державної адміністрації сповіщає громадянина у письмовій формі.
Рішення про направлення громадянина на альтернативну службу або звільнення від призову на військові збори приймається місцевою державною адміністрацією у разі встановлення істинності релігійних переконань і видається заявникові.
Направлення для проходження альтернативної служби видається громадянину після проходження призовної комісії.
Згідно п. 18 ч. 2 ст. 15 Закону № 389-VIII військові адміністрації населених пунктів на відповідній території здійснюють повноваження із забезпечення організації призову громадян на військову службу за призовом осіб офіцерського складу та альтернативну (невійськову) службу, направлення для проходження базової військової служби.
Разом з тим суд враховує, що рішення про направлення громадянина на альтернативну службу або про відмову у направленні на альтернативну службу може бути прийняте виключно у разі вирішення питання щодо направлення громадянина на альтернативну службу замість проходження строкової (базової) військової служби, що виключає можливість прийняття такого рішення за наслідками розгляду заяви позивача, яка стосується прохання замінити альтернативною службою виконання військового обов'язку під час мобілізації в умовах воєнного стану.
Враховуючи викладене відсутні підстави вважати, що для вирішення заяви позивача відповідач був зобов'язаний застосувати норми Закону № 1975-XII та Положення № 2066, а відтак прийняти за результатами її розгляду рішення про направлення позивача на альтернативну службу або про відмову у направленні на альтернативну службу.
З огляду на викладене доходить висновку, що заява позивача про заміну виконання військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою не є тією заявою, за наслідками розгляду якої відповідач, як суб'єкт владних повноважень, був зобов'язаний прийняти владно-управлінське рішення, передбачене ст.ст. 11, 12 Закону № 1975-XII та п. 15 Положення № 2066, а тому відхиляє твердження позивача про те, що відповідач, не прийнявши таке рішення, допустив протиправну бездіяльність.
Колегія суддів вважає, що оскільки заява позивача не є заявою про направлення на альтернативну службу в розумінні вимог вказаних нормативних актів та була подана ним без дотримання визначених законодавством умов, порядку та способу, відповідач діяв правомірно, розглянувши таку заяву як звернення громадянина, з наданням роз'яснень щодо порушених у цьому зверненні питань.
З огляду на викладене підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 відсутні.
Враховуючи все вищевикладене колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги правильність висновків суду першої інстанції не спростовують, та не свідчать по неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права.
Відповідно до ст. 242 КАС України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Колегія суддів вважає, що судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та постановлено судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому, відповідно до ст. 316 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін.
З огляду на залишення рішення суду першої інстанції без змін, відповідно до приписів статті 139 КАС України, підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Частиною 1 статті 257 КАС України встановлено, що за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності. Відповідно до п.2 ч.5 ст.328 КАС України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності.
Враховуючи, що дана справа правомірно віднесена судом першої інстанції до категорії незначної складності та розглядалась за правилами спрощеного провадження, тому постанова суду апеляційної інстанції, відповідно до ч.5 ст.328 КАС України, в касаційному порядку оскарженню не підлягає.
Керуючись ст.ст. 308, 311, 315, 316, 321, 325, 327, 328 КАС України, суд апеляційної інстанції, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 31 січня 2025 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, та не підлягає оскарженню, крім випадків, передбачених ч. 5 ст.328 КАС України.
Суддя-доповідач: А.В. Бойко
Суддя: О.В. Єщенко
Суддя: О.А. Шевчук