04 червня 2025 року Справа № 320/21256/24
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Войтович І.І., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Оболонського відділу Державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ),
третя особа: Товариство з обмеженою відповідальністю "ВЕРДИКТ КАПІТАЛ"
про визнання протиправною та скасування постанови, -
До Київського окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) з позовом до Оболонського відділу Державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (далі -відповідач), третя особа: Товариство з обмеженою відповідальністю "ВЕРДИКТ КАПІТАЛ" (далі - третя особа, ТОВ "ВЕРДИКТ КАПІТАЛ"), в якому просить суд:
1. Визнати протиправною та скасувати постанову № 51364045 від 09.06.2021 року про стягнення виконавчого збору з ОСОБА_1 , видану/винесену старшим державним виконавцем Оболонського ВДВС у м. Києві ЦМРУ МЮ (м. Київ);
2. Зобов'язати Оболонський ВДВС у м. Києві МРУ МЮ (м. Київ) скасувати постанову № 51364045 від 09.06.2021 року про стягнення виконавчого збору з ОСОБА_1 та постанову про відкриття виконавчого провадження № 71100652 від 24.02.2023 року.
В обґрунтування протиправності постанови позивач покликаючись на положення ст. 25, ст. 28 Закону України «Про виконавче провадження» №606-ХІV, ст.ст. 1, 3, 5, 10, 18, 26, 27, 37 та 40 Закону України «Про виконавче провадження» №1404-VІІІ, пункти 20, 21 розділу ІІІ Інструкцію з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5, вказує що виконавчий документ №2/756/447/14 від 15.10.2014 не виконано у зв'язку із чим державний виконавець не мав достатніх підстав на винесення постанови про стягнення виконавчого збору за виконавчим провадженням №51364045. Також, Оболонським ВДВС м Києва ЦМРУ МЮ (м. Київ) не стягнуто кошти та не проведено дій із їх стягнення, а виконавче провадження завершено винесенням постанови №51364045 від про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі письмової заяви стягувача, а отже виконавчий збір не має стягуватися за відсутності фактичного виконання рішення виконавчою службою. Позивач зазначає, що виходячи зі змісту Інструкції у постанові про повернення виконавчого документа стягувачу виконавець вказує результати виконання (суму, яку фактично стягнуто), а на виконавчому документі робить відповідну відмітку щодо залишку нестягнутої суми та суми стягнутого виконавчого збору. Відтак законодавець, передбачивши зазначені дії виконавця, встановив, що виконавчий збір стягується лише з фактично стягнутої на користь стягувача суми за виконавчим листом. ОСОБА_1 вважає, що при стягненні виконавчого збору без реального стягнення суми боргу з боржника у разі повернення виконавчого документа стягувачу за його заявою створюються умови для стягнення з боржника подвійної суми виконавчого збору або ж стягнення його без реального виконання рішення суду.
09.07.2024, ухвалою суду вказана позовна заява була залишена без руху з підстав невідповідності останньої вимогам п. 1 ч. 2 ст. 287 КАС України.
02.10.2024 до суду засобами поштового зв'язку "Укрпошта" надійшла заява на усунення недоліків.
Ухвалою суду від 15.04.2025 відкрито провадження в адміністративній справі; справу визначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи (у письмовому провадженні) та в порядку, визначеному положеннями ст. 287 КАС України 15 травня 2025 року о 09:30 год.; витребувано докази по справі від відповідача:- завірені належним чином копії матеріалів виконавчого провадження № 51364045 та № 71100652.
Також, вказаною ухвалою суду зазначено щодо питання поновлення процесуальних строків, визнання поважними чи не поважними причин пропуску строку, такі будуть вирішені за наслідками отримання відзиву від відповідача та копій матеріалів виконавчих справ.
Ухвалою суду від 04.06.2025 задоволено заяву представника позивача, визнано поважними причини пропуску строку звернення до суду та поновлено позивачу строк звернення.
На виконання вимог ухвали суду від 15.04.2025 відповідачем надано суду належним чином завірені матеріали запитуваних виконавчих проваджень № 51364045 та № 71100652.
Відповідач процесуальним правом на подання до суду відзиву щодо заявленого позову не скористався.
Згідно ч. 6 ст. 162 КАС України вбачається, що у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Таким чином, адміністративна справа вирішується судом у порядку письмового провадження за наявними у ній доказами.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі факти, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для вирішення спору по суті, суд встановив такі обставини та надав їм наступну правову оцінку.
У Оболонському ВДВС у м. Києві ЦМУ МЮ (м. Київ) перебувало виконавче провадження №51364045, яке було відкрите 10.06.2016 щодо примусового виконання виконавчого листа по справі № 2/756/447/14, виданого Оболонським районним судом м. Києва 15.10.2014.
В межах ВП №51364045 державним виконавцем винесено, зокрема:
- постанову від 10.06.2016 відкрито виконавче провадження №51364045 за виконавчим листом №2/756/447/14 виданого 15.10.2014 Оболонським районним судом м.Києва.
- постанову від 10.06.2016 про арешт майна боржника;
- постанову від 09.06.2021 про стягнення виконавчого збору у розмірі 165 439,74 грн.;
- постанову від 09.06.2021 про розмір мінімальних витрат 195,30 грн.;
- постанову від 09.06.2021 про арешт коштів боржника;
- постанову від 18.06.2021 про арешт коштів боржника;
- постанову від 11.10.2021 про арешт коштів боржника;
- розпорядження №51364045 від 27.01.2022 про стягнення 1774,56 грн. виконавчого збору;
- постанову від 16.02.2023 про заміну сторони виконавчого провадження;
- постанову від 16.02.2023 про повернення виконавчого документу стягувачу за п. 1 ч. 1 ст. 37 Закону України “Про виконавче провадження».
Відповідно, зазначене виконавче провадження №51364045 було завершено винесенням державним виконавцем постанови від 16.02.2023 про повернення виконавчого документа стягувачу відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження».
Наразі на примусовому виконанні у Оболонському ВДВС у м. Києві ЦМУ МЮ (м. Київ) перебуває виконавче провадження № 71100652, що керуючись ст.ст. 3, 4, 24, 25, 26, 27 Закону України «Про виконавче провадження», відкрито державним виконавцем 24.02.2023 на підставі постанови №51364045 від 09.06.2021 щодо стягнення на користь виконавчої служби виконавчого збору у розмірі 163 861,18 грн.
В межах ВП №71100652 державним виконавцем винесено, зокрема:
- постанову від 24.02.2023 про відкриття виконавчого провадження за постановою №51364045 про стягнення виконавчого збору у розмірі 163 861,18 грн.;
- постанову від 24.02.2023 про розмір мінімальних витрат 196,00 грн.;
- постанову про арешт коштів боржника;
- постанову від 25.11.2023 про арешт коштів боржника.
Не погоджуючись із правомірністю постанов від 09.06.2021 щодо стягнення виконавчого збору за ВП №51364045 та від 24.02.2023 про відкриття виконавчого провадження № 71100652, позивач звернулась до суду із даним позовом.
Вирішуючи спір суд зазначає наступне.
Частиною другою статті 19 Конституції України установлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року №606-XIV (далі - Закон №606-XIV), який був чинний на час відкриття державним виконавцем виконавчого провадження №51364045, виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (далі - рішення).
Вказана стаття Закону №606-XIV кореспондується із ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року № 1404-VIII (далі - Закон № 1404-VIII).
Суд враховує, що за ч. 1 та ч. 2 ст. 17 Закону №606-XIV, що кореспондується із п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону № 1404-VIII примусове виконання рішень здійснюється державною виконавчою службою на підставі виконавчих документів, визначених цим Законом. Відповідно до цього Закону підлягають виконанню державною виконавчою службою такі виконавчі документи: виконавчі листи, що видаються судами, постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору.
У відповідності до ч. 1 та ч. 2 ст. 2 Закону №606-XIV примусове виконання рішень покладається на державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України.
Примусове виконання рішень здійснюють державні виконавці, визначені Законом України "Про державну виконавчу службу" ( 202/98-ВР ) (далі - державні виконавці), що кореспондується із ч. 1 ст. 5 Закону № 1404-VIII.
Згідно ст. 5 Закону №606-XIV вимоги державного виконавця щодо виконання рішень обов'язкові для всіх органів, організацій, посадових осіб, фізичних і юридичних осіб на території України. Державному виконавцю повинні бути безоплатно надані у встановлений ним строк інформація, документи або їх копії, необхідні для здійснення його повноважень. Невиконання законних вимог державного виконавця тягне за собою відповідальність згідно із законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону №606-XIV державний виконавець зобов'язаний використовувати надані йому права відповідно до закону і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб.
За ч. 1 та ч. 2 ст. 8 Закону №606-XIV сторонами у виконавчому провадженні є стягувач і боржник. Стягувачем є фізична або юридична особа, на користь чи в інтересах якої видано виконавчий документ. Боржником є фізична або юридична особа, визначена виконавчим документом, що кореспондується із нормою ч. 1 та ч. 2 ст. 15 чинного Закону № 1404-VIII.
Відповідно до ч. 1 ст. 19 Закону №606-XIV державний виконавець відкриває виконавче провадження, зокрема, на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 17 цього Закону, за заявою стягувача або його представника про примусове виконання рішення.
Згідно із частиною другою статті 25 Закону №606-XIV державний виконавець протягом трьох робочих днів з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження.
У постанові державний виконавець вказує про необхідність боржнику самостійно виконати рішення у строк до семи днів з моменту винесення постанови (у разі виконання рішення про примусове виселення боржника - у строк до п'ятнадцяти днів) та зазначає, що у разі ненадання боржником документального підтвердження виконання рішення буде розпочате примусове виконання цього рішення із стягненням з боржника виконавчого збору і витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, передбачених цим Законом.
З 05 жовтня 2016 року набрав чинності Закон №1404-VІІІ, та втратив чинність Закон №606-XIV (крім статті четвертої, яка втратила чинність через три місяці з дня набрання чинності Законом №1404-VIII).
Відповідно до статті 1 Закону №1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких установлюються Законом України від 02 червня 2016 року №1403-VIII «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».
Завданням органів державної виконавчої служби та приватних виконавців є своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень, примусове виконання яких передбачено законом (стаття 3 Закону № 1403-VIII).
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 18 Закону № 1404-VIII виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Виконавець зобов'язаний: 1) здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом; 2) надавати сторонам виконавчого провадження, їхнім представникам та прокурору як учаснику виконавчого провадження можливість ознайомитися з матеріалами виконавчого провадження; 3) розглядати в установлені законом строки заяви сторін, інших учасників виконавчого провадження та їхні клопотання; 4) заявляти в установленому порядку про самовідвід за наявності обставин, передбачених цим Законом; 5) роз'яснювати сторонам та іншим учасникам виконавчого провадження їхні права та обов'язки.
Згідно приписів ч. 5 ст. 26 Закону № 1404-VІІІ виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій зазначає про обов'язок боржника подати декларацію про доходи та майно боржника, попереджає боржника про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей.
У постанові про відкриття виконавчого провадження за рішенням, примусове виконання якого передбачає справляння виконавчого збору, державний виконавець зазначає про стягнення з боржника виконавчого збору в розмірі, встановленому статтею 27 цього Закону.
Відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів, зокрема, постанов державних виконавців про стягнення виконавчого збору, постанов державних виконавців чи приватних виконавців про стягнення витрат виконавчого провадження, про накладення штрафу, постанов приватних виконавців про стягнення основної винагороди (п. 5 ч. 1 ст. 3 Закону № 1404-VIII).
Як установлено судом, оскаржувана постанова про стягнення виконавчого збору від 09.06.2021 винесена державним виконавцем окремою постановою в межах виконавчого провадження №51364045 у відповідності до Закону № 1404-VIII, як виконавчий документ, що підлягає примусовому виконанню, що не суперечить нормам діючого законодавства, оскільки діючий на той час Закон № 606-XIV не регламентував обов'язку винесення постанови про стягнення виконавчого збору одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження та суд також зазначає, що відсутність обставин одночасного винесення постанови про відкриття виконавчого провадження та постанови про стягнення виконавчого збору не свідчить про протиправність такої постанови.
Також суд зазначає, відповідно до частин першої та другої статті 27 Закону №1404-VІІІ у редакції, яка була чинна до 28 серпня 2018 року, виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.
Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом.
Між тим, Законом України від 03 липня 2018 року № 2475-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення економічних передумов для посилення захисту права дитини на належне утримання», який набрав чинності 28 серпня 2018 року, у частині другій статті 27 Закону №1404-VIII слова «фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом» замінено словами «підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів».
Так, відповідно до частин першої та другої статті 27 Закону №1404-VIII виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України. Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів.
Тобто, редакція частини другої статті 27 Закону України №1404-VIII щодо стягнення виконавчого збору у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом, діяла до 28 серпня 2018 року.
Поряд з цим, після 28 серпня 2018 року розмір виконавчого збору розраховується не від суми фактичного стягнення, а від суми, яка підлягає стягненню.
Як встановлено в даній справі предметом спору є постанови державного виконавця № 51364045 від 09.06.2021 про стягнення виконавчого збору з ОСОБА_1 в розмірі 165 439,74 грн. та постанова № 71100652 від 24.02.2023 про відкриття виконавчого провадження за виконавчим документом постановою про стягнення виконавчого збору в розмірі 163 861,18 грн.
Виконавче провадження №51364045 було відкрите під час дії Закону № 606-XIV та спірна постанова від 09.06.2021 винесена під час дії Закону №1404-VIII в редакції Закону № 2475-VIII. Водночас, винесення оскаржуваної постанови про відкриття виконавчого провадження щодо виконавчого документу про стягнення виконавчого збору від 24.02.2023 в межах виконавчого провадження № 71100652 здійснювалось також на підставі Закону № 1404-VIII та за згаданої редакції Закону № 2475-VIII.
Відповідно до пунктів 6, 7 Розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1404-VIII: рішення, які виконувалися органами державної виконавчої служби до набрання чинності цим Законом, продовжують виконуватися цими органами до настання підстав для завершення виконавчого провадження (пункт 6); виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, завершуються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Після набрання чинності цим Законом виконавчі дії здійснюються відповідно до цього Закону (пункт 7).
Зазначеною нормою Закону №1404-VІІІ вказано на порядок виконання та правового регулювання саме «виконавчих дій», а не «виконавчого провадження».
З урахуванням пункту 7 розділу ХІІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1404-VІІІ кожна окрема виконавча дія та відповідно прийнята постанова державного виконавця в межах виконавчого провадження має вчинятися (прийматися) на підставі того нормативно-правового акта під час дії якого вона була розпочата.
Тобто, за змістом наведених норм, положення Закону №606-XIV застосовуються не щодо всього виконавчого провадження, а лише щодо тих виконавчих дій, які в межах виконавчого провадження були розпочаті в період дії цього Закону, тому такі дії підлягають завершенню в порядку такого ж Закону. Кожна окрема виконавча дія, яка оформлюється, у тому числі, шляхом винесення відповідної постанови державного виконавця, повинна бути вчинена згідно того закону, в період дії якого вона розпочата.
До спірних правовідносин підлягають застосуванню норми Закону №1404-VІІІ, який діяв на час винесення державним виконавцем оскаржуваних постанов про стягнення виконавчого збору від 09.06.2021 та про відкриття виконавчого провадження від 24.02.2023, та із урахуванням наведених змін суд зазначає, що за змістом статті 27 Закону №1404-VІІІ виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів.
Згідно наказу Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5 затверджено Інструкцію з організації примусового виконання рішень, в п. 8 розділу ІІІ визначено, що виконавчий збір стягується з боржника на підставі постанови про стягнення виконавчого збору, у якій зазначаються розмір та порядок стягнення нарахованого виконавчого збору.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 37 Закону №1404-VIII виконавчий документ повертається стягувачу, якщо стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа.
Повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред'явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 12 цього Закону (ч. 5 ст. ст. 37 Закону №1404-VIII).
У разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 7, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев'ятою статті 27 Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, постанова про стягнення виконавчого збору не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) реєструється в автоматизованій системі виконавчого провадження як виконавчий документ та підлягає виконанню в порядку, передбаченому Законом та цією Інструкцією.
Державний виконавець зобов'язаний відкрити виконавче провадження за постановою про стягнення виконавчого збору не пізніше наступного робочого дня з дня її реєстрації в автоматизованій системі виконавчого провадження.
Про розмір стягнутого виконавчого збору державний виконавець зазначає у виконавчому документі.
Приписами статей 40, 42 Закону № 1404-VІІІ передбачено порядок винесення постанови про стягнення виконавчого збору.
Частиною третьою статті 40 Закону №1404-VІІІ встановлено, що у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев'ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом.
Згідно із ч. 4 ст. 42 Закону №1404-VІІІ на стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум згідно з вимогами цього Закону або у випадку повернення виконавчого документа стягувачу чи закінчення виконавчого провадження у разі необхідності примусового стягнення з боржника витрат виконавчого провадження (до яких частина перша статті 42 Закону відносить також виконавчий збір) виконавцем виноситься постанова про їх стягнення.
Повернення виконавчого документа стягувачу здійснюється за наявності підстав та в порядку, визначеному в статті 37 Закону. У постанові про повернення виконавчого документа стягувачу обов'язково роз'яснюється порядок повторного пред'явлення виконавчого документа до виконання, крім випадків, коли виконавчий документ не підлягає виконанню або покладені виконавчим документом на боржника зобов'язання підлягають припиненню відповідно до умов угоди про врегулювання спору (мирової угоди), укладеної між іноземним суб'єктом та державою Україна на будь-якій стадії урегулювання спору або розгляду справи, включаючи стадію визнання та виконання рішення, незалежно від дати укладення такої угоди (п. 21 розділу ІІІ Інструкції №512/5).
Таким чином, суд не може погодитися з доводами позивача та її представника про те, що обов'язковими умовами для стягнення виконавчого збору, є фактичне виконання судового рішення та вжиття виконавцем заходів примусового виконання рішень, а саме стягнення самої суми коштів за виконавчим листом.
Суд вважає їх помилковими, оскільки виходячи з положень вказаного Закону №2475-VIII законодавець не пов'язує дії державного виконавця, які б свідчили про реалізацію заходів примусового виконання рішення, передбачених статтею 10 Закону № 1404-VIII, з підставою для стягнення виконавчого збору. Такою підставою, з огляду на зміст частин першої, четвертої, дев'ятої статті 27, частини третьої статті 40 Закону № 1404-VIII є лише факти: відкриття виконавчого провадження з примусового виконання рішення; не виконання рішення суду в повному обсязі до винесення постанови про відкриття виконавчого провадження; несплата боржником виконавчого збору на час закінчення виконавчого провадження.
Такі висновки суду узгоджуються з правовими позиціями, викладеними Верховним Судом у постановах від 14 травня 2020 року у справі № 336/4615/17 та від 18 серпня 2020 року у справі №205/6571/17 (2-а/205/224/17).
У даній справі станом на час виникнення спірних відносин з приводу прийняття постанови про стягнення виконавчого збору від 09.06.2021 за статтею 27 Закону №1404-VIII передбачалось стягнення виконавчого збору в розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, незалежно від обставини сплати боржником боргу самостійно.
За наданих відповідачем матеріалів виконавчого провадження №51364045 та № 71100652 вбачається, зокрема, що в межах ВП №51364045 державним виконавцем винесено розпорядження №51364045 від 27.01.2022 про стягнення 1774,56 грн. виконавчого збору, та постанову від 16.02.2023 про повернення виконавчого документу стягувачу за п. 1 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження».
За ВП №71100652 державним виконавцем винесено постанову від 24.02.2023 про відкриття виконавчого провадження за постановою №51364045 про стягнення виконавчого збору у розмірі 163 861,18 грн.
Відповідно, суд зазначає, що в межах ВП №51364045 державним виконавцем було стягнуто з боржника ОСОБА_1 виконавчий збір на суму 1774,56 грн., у зв'язку із чим за спірною постановою № 71100652 від 24.02.2023 державним виконавцем вказано не достягнуту суму виконавчого збору - в розмірі 163 861,18 грн.
Суд враховує у справі позицію Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду викладену у постанові від 28.10.2020 у справі №640/21075/19, відповідно до якої, у разі відкриття виконавчого провадження під час дії статті 28 Закону №606 (якою було передбачено стягнення виконавчого збору, виходячи з суми, що підлягає стягненню), та повернення виконавчого документа стягувачу під час дії статті 27 Закону №1404-VІІІ після змін (якою також передбачено стягнення виконавчого збору, виходячи з суми, що підлягає стягненню), постанова державного виконавця про стягнення виконавчого збору у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає стягненню, є законною.
Така ж правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 11.08.2021 у справі №300/3260/20, у якій надано оцінку правовідносинам за подібних обставин: провадження у справі відкрито 03 жовтня 2016 року за нормами Закону №606-XIV, а спірна постанова про стягнення виконавчого збору прийнята 03 червня 2020 року за нормами Закону №1404-VIII - після повернення виконавчого листа стягувачу, при цьому стягнення заборгованості не відбулося, навіть частково. У справі №300/3260/20 Верховний Суд вказав на правильність стягнення виконавчого збору у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає стягненню.
Аналогічна правова позиція викладена і в постанові Верховного Суду від 09 грудня 2021 року у справі № 400/5321/20.
Суд також зазначає, що норма ст. 27 Закону №1404-VIII в редакції внесених до неї змін Законом України від 03 липня 2018 року № 2475-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення економічних передумов для посилення захисту права дитини на належне утримання», який набрав чинності 28 серпня 2018 року, не визнана неконституційною, не скасована, відповідно підлягає застосуванню сторонами виконавчого провадження, та зокрема, державним виконавцем.
Також, суд звертає увагу позивача, що за вказаною справою відсутні підстави вважати наявність обставин подвійного стягнення з боржника суми виконавчого збору, оскільки виконавчий збір не було пред'явлено до стягнення з дня відкриття виконавчого провадження 09.06.2021, чинний на той час №606-XIV таких дій від виконавця не вимагав, в даній справі стягнення виконавчого збору відбувається із суми що підлягає стягненню, визначеною меншою від тої, що вказана за виконавчим листом.
Враховуючи зазначене вище суд зазначає що в силу наведених вище положень Закону № 1404-VІІІ виконавець повинен вчиняти виконавчі дії з дотриманням вимог Закону № 1404-VІІІ, а також відповідно до інших законів, які є обов'язковими при вчиненні ним тих чи інших виконавчих дій, що є гарантією належного виконання виконавцем своїх обов'язків і недопущення порушення прав сторін виконавчого провадження.
Таким чином, виконавець повинен діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені законами України. В цьому реалізується "правомірна поведінка" державного виконавця.
Застосовуючи висновки Верховного Суду викладені в постанові від 28.04.2020 у справі №480/3452/19 суд наголошує, що стягнення виконавчого збору є безумовною дією, яку здійснює державний виконавець у межах виконавчого провадження незалежно від здійснених дій, і є встановленою державою складовою процедури виконавчого провадження, що гарантує ефективне здійснення виконання рішення суду боржником за допомогою стимулювання боржника до намагання виконати виконавчий документ самостійно до відкриття виконавчого провадження у зв'язку із ймовірністю стягнення відповідної суми у випадку примусового виконання.
Відтак, дії державного виконавця щодо винесення постанови про стягнення виконавчого збору та про відкриття виконавчого провадження за виконавчим документом є правомірними в силу норм діючого законодавства, оскільки такі дії вчиненні виконавцем у відповідності до вимог Закону №1404-VIII та Інструкції № 512/5.
Відповідно, враховуючи вищевказані норми діючого законодавства, вчинення чи відсутність вчинення дій державним виконавцем у виконавчому провадженні не є підставою для не стягнення виконавчого збору.
Суд вказує також на необґрунтоване посилання щодо п. 21 розділу ІІІ Інструкції №512/5 щодо відмітки на постанові про повернення виконавчого листа стягувачу відмітки залишку нестягнутої суми, оскільки зазначений п. 21 розглядає порядок дій виконавця під час закінчення виконавчого провадження з підстав визначених статтею 39 Закону, в даній справі наявні обставини повернення виконавчого листа за п. 1 ч. 1 ст. 37 Закону №1404-VIII.
Пункт 22 розділу ІІІ Інструкції №512/5 передбачає зазначення проставлення на постанові про повернення виконавчого листа стягувачу відмітки про залишок нестягнутої суми та залишення в матеріалах виконавчого провадження копії такої постанови із відповідною відміткою, та така відмітка не є обов'язком, а передбачена положеннями Інструкції № 512/5, відсутність останньої не є підставою для скасування постанови про стягнення виконавчого зору, враховуючи також що позивач не оспорює саме суму залишку нестягнутого боргу від якої визначено розмір спірного виконавчого збору.
Суд зазначає, що згідно ч. 5 ст. 27 Закону №1404-VIII виконавчий збір не стягується:
1) за виконавчими документами про конфіскацію майна, стягнення періодичних платежів (крім виконавчих документів про стягнення аліментів, за наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за дванадцять місяців), накладення арешту на майно для забезпечення позовних вимог, за виконавчими документами, що підлягають негайному виконанню;
2) у разі виконання рішень Європейського суду з прав людини;
3) якщо виконання рішення здійснюється за рахунок коштів, передбачених бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду в порядку, встановленому Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень»;
4) за виконавчими документами про стягнення виконавчого збору, стягнення витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених виконавцем відповідно до вимог цього Закону;
5) у разі виконання рішення приватним виконавцем;
6) за виконавчими документами про стягнення заборгованості, яка підлягає врегулюванню відповідно до Закону України "Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення" та Закону України "Про заходи, спрямовані на подолання кризових явищ та забезпечення фінансової стабільності на ринку природного газу", а також згідно з постановами державних виконавців, винесеними до набрання чинності зазначеними законами.
Згідно з ч. 9 ст. 27 Закону №1404-VIII виконавчий збір не стягується у разі закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 9 частини 1 статті 39 цього Закону, якщо рішення було виконано до винесення постанови про відкриття виконавчого провадження.
Таким чином, ч.ч. 5 та 9 ст. 27 Закону України «Про виконавче провадження» визначено вичерпний перелік випадків, у яких виконавчий збір не стягується, та серед них відсутня жодна з підстав, яку позивач має право застосувати.
Слід зазначити також, що повернення виконавчого документа з підстав визначених в п. 1 ч. 1 ст. 37 Закону № 1404-VІІІ не позбавляє стягувача повторно пред'явити виконавчий документ до виконання, зокрема в постанові від 16.02.2023 зазначено строк пред'явлення до виконання до 16.02.2026.
Згідно ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Частиною 3 ст. 2 КАС України основними засадами (принципами) адміністративного судочинства є: 1) верховенство права; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 4) змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з'ясування всіх обставин у справі; 5) обов'язковість судового рішення; 6) забезпечення права на апеляційний перегляд справи; 7) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у випадках, визначених законом; 8) розумність строків розгляду справи судом; 9) неприпустимість зловживання процесуальними правами; 10) відшкодування судових витрат фізичних та юридичних осіб, на користь яких ухвалене судове рішення.
Згідно з ч.1 ст.9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до ч.1 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України).
Суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі (абз. 2 ч. 2 ст. 77 КАС України).
Позивач та її представник не обґрунтували та не надали належних та достатніх доказів щодо наявності обставин протиправності оскаржуваних.
Протилежного судом не встановлено.
Враховуючи вищезазначене, суд приходить до висновку про правомірність та законність винесених відповідачем постанов від 09.06.2021 ВП №51364045 та від 24.02.2023 ВП №71100652, відповідність останніх ч. 2 ст. 2 КАС України.
Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні (ч.1 ст.90 КАС України).
Відповідно до ч. ч. 1-4 ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду (ч. 5 ст. 242 КАС України).
При цьому, суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29).
З огляду на вищевикладене та встановлені фактичні обставини справи, суд дає вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмета доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах та системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що адміністративний позов не підлягає задоволенню.
Решта доводів та тверджень сторін по справі не впливають на висновки суду.
Питання щодо витрат по справі суд не вирішує за відсутність на те процесуальних підстав.
Керуючись статтями 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 143, 242- 246, 250, 255, 287 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Відмовити в задоволенні позовних вимог.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом десяти днів з дня його проголошення (підписання).
Суддя Войтович І. І.