04 червня 2025 року № 320/31824/23
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Колеснікової І.С., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Вищого господарського суду України в особі Голови ліквідаційної комісії Романківа Ігоря Петровича, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Верховний Суд, про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити певні дії, -
До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 із позовом до Вищого господарського суду України в особі Голови ліквідаційної комісії Романківа Ігоря Петровича, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Верховний Суд, в якому позивач просить:
- визнати протиправними дії Вищого господарського суду України щодо нарахування і виплати судді ОСОБА_1 суддівської винагороди із застосування у розрахунках прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 2102 грн. згідно з положенням пунктів 3, 9 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 6 грудні 2016 року №1774-VІІ;
- зобов'язати Вищий господарський суд України в особі голови ліквідаційної комісії провести перерахунок суддівської винагороди з 05.12.2018 по 03.03.2023 виходячи з розміру мінімальної заробітної плати у відповідні періоди з урахуванням здійснених виплат.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 30.10.2023 відкрито провадження у справі, вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає про допущення відповідачем протиправної бездіяльності щодо виплати позивачу суддівської винагороди у визначеному законом розмірі.
Заперечуючи проти заявлених позовних вимог відповідач, у наданому суду відзиві, наголошує на правомірності своєї поведінки у межах спірних правовідносин, а тому просить відмовити у задоволенні позовних вимог.
Розглянувши подані учасниками справи документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено таке.
Як вбачається з матеріалів справи, з 09.04.2008 ОСОБА_1 обіймав посаду судді Вищого господарського суду України, на яку його обрали безстроково відповідно до постанови Верховної Ради України від 20.03.2008 №238-VI.
21.02.2023 рішенням Вищої ради правосуддя України №109/015 позивача звільнено з посади судді Вищого господарського суду України у зв'язку з поданням заяви про відставку.
03.03.2023 Голова ліквідаційної комісії Вищого господарського суду України видав наказ №6-к, яким позивача відраховано зі штату цього суду.
19.01.2023 позивачем відповідачу було направлено листа із проханням проводити нарахування суддівської винагороди на підставі ст. 133 Закону № 2453-VI виходячи із встановленої ст. 8 Закону України «Про державний бюджет України на 2023» з 01.01.2023 мінімальної заробітної плати у місячному розмірі 6700 грн., а також провести перерахунок суддівської винагороди з 05.12.2018 по 31.12.2022 виходячи із розміру мінімальної заробітної плати у відповідні періоди з урахуванням здійснених виплат.
16.03.2023 від відповідача надійшла відповідь від 16.03.2023 №01-13/5153/2023 у якій повідомлено про відсутність підстав для проведення нарахування суддівської винагороди відповідно до ст. 133 Закону № 2453-VІ виходячи із встановленої мінімальної заробітної плати з 01.01.2023, а також проведення перерахунку суддівської винагороди з 05.12.2018 по 31.12.2022. Відмова мотивована тим, що Законом №1774 не визнано неконституційним, і саме йому потрібно надавати перевагу при подоланні колізій, оскільки Закон №2453 у часі прийнято раніше. Також відповідач зазначив, що у рішенні Конституційного Суду України №11-р/2018 від 04.12.2018 р. йдеться про кількість мінімальних заробітних плат, а не застосування мінімальної заробітної плати, як розрахункової величини.
Нарахування та виплата позивачу суддівської винагороди здійснювалась відповідачем відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 №2453 з огляду на те, що відповідно до п. 7 Розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» до припинення діяльності Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ, Вищого господарських суду України, Вищого адміністративного суду України статус, структура, повноваження, порядок роботи, права, обов'язки, гарантії суддів цих судів визначаються Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 №2453-УІ.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог виходячи з такого.
Положеннями частини другої статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів; розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій (стаття 130 Основного Закону України).
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Частинами 1, 2 статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року визначено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за:
1) вислугу років;
2) перебування на адміністративній посаді в суді;
3) науковий ступінь;
4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Частина 3 цієї ж статті встановлює базові розміри посадового окладу суддів судів різних інстанцій, розрахунковою величиною яких є прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Пунктом 22 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року (положення якого діяли на час існування спірних правовідносин до моменту виключення цього пункту Законом України від 16 жовтня 2019 року №193-IX) було передбачено, що право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом (тобто Законом від 2 червня 2016 року), мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом. Судді, які на день набрання чинності цим Законом пройшли кваліфікаційне оцінювання та підтвердили свою здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді, до 1 січня 2017 року отримують суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010 рік, №№41-45, сторінка 529; 2015 рік, №№18-20, сторінка 132 із наступними змінами).
Пункт 23 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року (положення якого діяли на час існування спірних правовідносин до моменту виключення цього пункту Законом України від 16 жовтня 2019 року №193-IX) передбачав, що до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010 рік, №№41-45, сторінка 529; 2015 рік, №№18-20, сторінка 132 із наступними змінами).
Згідно з частиною 1 статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року №2453-VI (в редакції Закону «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року №192-VIII) суддівська винагорода регулюється цим Законом, Законом України «Про Конституційний Суд України» та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Частиною 3 цієї ж статті передбачено, що посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат.
Однак, 04 грудня 2018 року Конституційний Суд України прийняв рішення №11-р/2018, яким визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини третьої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року №2453-VI у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року №192-VIII. Це положення належить застосовувати у його первинній редакції, а саме: «Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат».
Разом з тим, 6 грудня 2016 року був прийнятий Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» №1774-VIII, що набрав чинності 1 січня 2017 року.
Пунктом 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 6 грудня 2016 року №1774-VIII встановлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів і заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, починаючи з 1 січня 2017 року.
Згідно пункту 9 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 6 грудня 2016 року №1774-VIII до приведення законодавчих актів у відповідність із цим Законом вони застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.
Вказаним вище рішенням Конституційний Суд України визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) положення частини третьої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року №2453-VI (у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року №192-VIII). Частина третя статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року до визнання її неконституційною встановлювала розмір посадового окладу судді місцевого суду - 10 мінімальних заробітних плат. Ця норма застосовувалася для визначення розміру посадового окладу тих суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, як це було передбачено положеннями пункту 23 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року.
Визнаючи неконституційним положення частини третьої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року Конституційний Суд України зауважив, що законодавець неодноразово вносив зміни до вказаного закону щодо розміру посадового окладу, в результаті яких оклад судді місцевого суду було зменшено з 15 до 10 мінімальних заробітних плат. Такі зміни суд визнав посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому.
У рішенні від 4 грудня 2018 року №11-р/2018 Конституційний Суд України вказав на звуження змісту та обсягу гарантій незалежності суддів через зменшення гарантованого розміру винагороди судді у спеціальному законі, тобто у зв'язку зі зміною абсолютної величини такої винагороди.
Натомість Законом України від 6 грудня 2016 року №1774-VIII, який набрав чинності 1 січня 2017 року, змінено підхід до визначення розмірів посадових окладів і заробітної плати працівників, а також інших виплат (наприклад, для розрахунку розміру плати за надання адміністративних послуг, у колективних договорах та угодах усіх рівнів). Тобто цим Законом запроваджено нову розрахункову величину для визначення розмірів тих чи інших виплат шляхом заміни мінімальної заробітної плати на прожитковий мінімум.
Отже, з прийняттям Закону України від 6 грудня 2016 року №1774-VIII зміни зазнав не розмір суддівської винагороди, а розрахункова величина.
Суд зауважує, що рішенням Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року №11-р/2018, на яке посилається позивач, не вирішувалось питання розрахункової величини, яку належить застосовувати при розрахунку посадового окладу суддів, а тому правові висновки, які містяться в цьому рішенні, не впливають на конституційність норм Закону України від 6 грудня 2016 року №1774-VIII, зокрема пункту 3 його Прикінцевих та перехідних положень.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 31 жовтня 2019 року у справі № 520/11431/18 та від 9 серпня 2019 року у справі №826/9404/17.
Крім того, варто зазначити, що відповідно до статей 7, 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2016 рік» розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи з 1 грудня 2016 року становив 1600 грн, як і розмір мінімальної заробітної плати, який також становив 1600 грн.
Відповідно до статей 7, 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2017 рік» розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи з 1 січня 2017 року становив 1600 грн, а розмір мінімальної заробітної плати - 3200 грн.
З викладеного випливає, що до 1 січня 2017 року розмір посадового окладу судді становив 16000 грн (10 х 1600 грн мінімальної заробітної плати), з 1 січня 2017 року розмір посадового окладу судді, який не пройшов кваліфікаційне оцінювання, також становив 16000 грн. (10 х 1600 грн).
Вказане означає, що розмір посадового окладу судді, який не пройшов кваліфікаційного оцінювання, після зміни розрахункової величини Законом України від 6 грудня 2016 року №1774-VIII насправді не змінився, що свідчить про відсутність порушення гарантії позивача щодо розміру його матеріального забезпечення внаслідок внесених цим Законом змін. До того ж внаслідок прийняття Конституційним Судом України рішення від 4 грудня 2018 року №11-р/2018 розмір суддівської винагороди для суддів, що не пройшли кваліфікаційного оцінювання, зріс із дня набрання цим рішення законної сили, оскільки абсолютна величина посадового окладу змінилася з 10 на 15.
Отже, враховуючи викладене, суд відхиляє доводи позивача про те, що з набранням законної сили рішенням Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року №11-р/2018 винагорода судді повинна розраховуватися на основі мінімальних заробітних плат.
До того ж, необхідно зазначити, що на час існування спірних правовідносин, пункт 23 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року щодо порядку визначення суддівської винагороди для суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, був чинним, а відповідач правомірно керувалося його положеннями. Натомість, з огляду на викладене, відповідач не мав правових підстав керуватися нормами Законів України про Державний бюджет України на відповідні роки і застосовувати мінімальну заробітну плату як розрахункову величину. В зв'язку з цим, суд враховує доводи відповідача про те, що у кошторисах на 2018-2023 роки не було передбачено призначення для обрахування суддівської винагороди, обчисленої на основі мінімальної заробітної плати.
Як випливає з практики ЄСПЛ, поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на їх конвенційні права (рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2008 року у справі «C. Дж. та інші проти Болгарії», заява № 1365/07, пункт 39, від 9 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України», заява № 21722/11, пункт 170).
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення і застосування залежить від практики. Роль розгляду справ у судах полягає саме в тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення ЄСПЛ від 11 листопада 1996 року у справі «Кантоні проти Франції», заява №17862/91, пункти 31-32; від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява №20372/11, пункт 65).
У рішенні Конституційного Суду України від 29 червня 2010 року №17-рп/2010 вказано, що одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, в якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки.
Позивач обґрунтовує невідповідність Закону України від 6 грудня 2016 року №1774-VIII принципам «якості закону» і правової визначеності тим, що ані цим, ані іншими законами не скасовано й не внесено змін до норм спеціальних законів, зокрема частини другої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року, пункту 23 Прикінцевих та перехідних положень цього ж Закону, частини першої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року, а також статей 8 Законів України про Державний бюджет України на відповідні роки.
У цьому контексті суд звертає увагу на вже раніше сформовані правові позиції Верховного Суду як суду касаційної інстанції щодо практики застосування наведених законодавчих норм при визначенні суддівської винагороди (постанови Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі №804/2622/17, від 09 серпня 2019 року у справі №826/9404/17, від 4 березня 2020 року у справі №809/1684/17).
З огляду на встановлені обставини і правове регулювання, враховуючи судову практику ЄСПЛ і висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, суд дійшов висновку, що нараховуючи і виплачуючи позивачу суддівську винагороду на основі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня відповідного календарного року, відповідач діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України.
Вказане вище узгоджується з судовою практикою Великої Палати Верховного Суду, наведеною ним у зразковій справі №200/9195/19-а (постанова від 04 листопада 2020 року).
Відповідно, суд не вбачає правових підстав для задоволення позовних вимог.
Відповідно до статті 244 КАС України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема:
1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;
2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.
Відповідно до положень частин 1 та 2 статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно положень статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до частини 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:
1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;
2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;
3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);
4) безсторонньо (неупереджено);
5) добросовісно;
6) розсудливо;
7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;
8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);
9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;
10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
За наслідком здійснення аналізу оскаржуваної бездіяльності на відповідність наведеним вище критеріям, суд, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень наведеного законодавства України, матеріалів справи, приходить до висновку про те, що заявлені позовні вимоги не підлягають задоволенню.
На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 5-11, 19, 72-77, 90, 241-246, 250, 263 КАС України суд, -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) до Вищого господарського суду України в особі Голови ліквідаційної комісії Романківа Ігоря Петровича (01016, місто Київ, вулиця Копиленка, будинок 6; код ЄДРПОУ 00018738), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Верховний Суд (01043, місто Київ, вулиця Пилипа Орлика, будинок 8), про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Колеснікова І.С.